Магістерська програма з політології, спеціалізація: Європейські студії 2008 рік Петренко Ірина Важливі шляхи зменшення дедалі зростаючої

Вид материала

Документы

Содержание 3 Диверсифікація – альтернативний шлях постачання. 4 Список використаних джерел

Подобный материал:

• Програма фахового вступного випробування освітньо-професійний рівень «спеціаліст»,, 299.96kb.
• Вумовах зростаючої конкуренції активна інноваційна діяльність на підприємствах дедалі, 38.35kb.
• Магістерська програма Науково-методичні основи банківського обслуговування підприємств, 1151.28kb.
• Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна, 1727.27kb.
• Робоча навчальна програма з курсу „ політологія острог Робоча програма затверджена, 509.66kb.
• У тернополі перетинаються важливі автомобільні й залізничні шляхи. Це єдине місто обласного, 158.28kb.
• План: Об'єкт та предмет політології. Політологія І суміжні науки. Загально наукові, 56.9kb.
• Виробничі витрати підприємства та шляхи їх зниження, 143.96kb.
• Програма вступних іспитів з основ економіки магістерська програма (мба та інші спеціалізовані, 174.15kb.
• До робочої програми навчальної дисципліни "Політологія" на 2007-2008 навчальний рік, 198.12kb.

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Магістерська програма з політології, спеціалізація: Європейські студії

2008 рік


Петренко Ірина

Важливі шляхи зменшення дедалі зростаючої

нафтогазової залежності об’єднаної Європи


В даній статті розглянуто проблему нафтогазової залежності країн об’єднаної Європи від різноманітних зовнішніх та внутрішніх факторів, а також запропоновані можливі шляхи виходу з такого становища.


У 90-х роках XX століття змінилися пріоритети зовнішньої політики провідних держав: у питаннях забезпечення національної безпеки дедалі важливішими стали економічні фактори, що отримали яскраве геополітичне забарвлення. Нині зовнішня політика більшості держав спрямована на довгострокове гарантоване забезпечення стійкого розвитку своїх економік стратегічними ресурсами, серед яких найбільше значення надається паливно-енергетичним.

Енергетика стає майже настільки ж вагомим компонентом міжнародних відносин, яким була в роки «холодної війни» атомна зброя. Тема енергетичної безпеки постає зараз дуже гостро та визначає міжнародні відносини як колись їх визначала атомна зброя, а доказом цьому являються вже звичні «нафтогазові війни», свідками яких ми всі є. Тому постає нагальна потреба формувати нову глобальну економічну співпрацю в зв’язку зі світовими викликами в енергетичній галузі.

Проблема стабільного забезпечення національної економіки необхідною кількістю енергоресурсів за «поміркованими» цінами посідає провідні позиції серед зовнішніх пріоритетів практично всіх країн світу. Питання визначення цін на газ і нафту, транзит вуглеводнів сьогодні визначають стабільність політичних союзів і коаліцій в державі, термін життя урядів, є джерелом потенційних конфліктів та навіть війн. Особливого загострення зазначені проблеми набули в Європі, де політика Росії, як основного постачальника енергоносіїв, мала відгук, який позначився активністю європейських інституцій та міжнародних організацій (ОБСЄ і НАТО) у виробленні спільних засобів протидії російським експансіоністським діям на внутрішньому енергетичному ринку Європейського Союзу (ЄС).

Сучасні дослідження проблеми енергетичної безпеки в наукових працях вітчизняних та іноземних економічних експертів та політологів пов’язані з розробкою та вирішенням актуальних аспектів енергетичної політики держав, характеристикою умов і факторів, що породжують різноманітні загрози позиціонуванню держави, аналізом ролі та місця енергетичної безпеки на світовій арені. Автори, які працюють в цих напрямках, особливу увагу приділяють питанню переформатування системи міжнародних відносин з огляду на існування енергетичних ресурсів в одних країнах, та відсутність їх в інших, до того ж завдяки вичерпності та різкому скороченню їх в найближчому майбутньому. Зокрема, стурбованість ЄС щодо енергетичної безпеки, викликана зростаючою залежністю від Росії, яка постійно посилюється. Серед українських науковців, які займаються проблемою залежності об’єднаної Європи від зовнішніх поставок енергетичних носіїв, насамперед газу та нафти, можна виділити Сергія Корсунського, Михайла Гончара, Олександра Тодійчука, Богдана Соколовського, В’ячеслава Баранніка, Анатолія Шевцова, Олександра Дергачова, а також провідного англійського спеціаліста Джеймса Шерра.

Основна мета статті – з’ясування головних перспектив і пріоритетів спільної енергетичної політики Євросоюзу з точки зору забезпечення його енергетичної безпеки в контексті світових змін.

Якщо звернутися до історії, то проблема забезпечення потреб економіки об’єднаної Європи енергетичними ресурсами була сформульована ще в Угоді зі сталі та вугілля 1952 року і в Угоді про Євроатом 1957 році. У Мессинській декларації 1955 року міністри країн Європи визначили пріоритетом спільної політики – постачання достатньої кількості енергії за якомога нижчою ціною для потреб економіки. Точкою ж відліку залежності Європи від енергоносіїв можна вважати 70-ті роки XX століття. Саме тоді європейські країни розпочали динамічне освоєння радянських вуглеводнів. В 1970 році між СРСР та Німеччиною було підписано довгостроковий контракт на постачання газу в рамках пакету угод, що носив назву «газ-труби». Цей пакет передбачав бартерну схему постачання газу в Німеччину в замін на труби і відповідну схему кредитування в енергетичній сфері. Це був чи не перший крок до глобальної залежності Європи від радянського газу. В 1980 році через територію тодішньої ФРН прокладено газопровід «МЕГАЛ» для постачання радянського газу. У 1981 році – підписано Угоду про основні умови постачання природного газу з СРСР до ФРН. Аналогічні угоди були підписані з Францією, Італією, Австрією та Швейцарією. Ще тоді США вбачали у швидкому просуванні СРСР на Захід загрозу залежності європейських країн від радянського газу. Що, власне, і відбулося вже в сучасних умовах.

Загроза опинитися без газу чи нафти через надвисоку залежність від одного джерела постачання розглядається сьогодні у всіх стратегічних документах ЄС. Ще у 2000 році Європейська комісія опублікувала Зелену Книгу «До Європейської стратегії безпеки енергозабезпечення». В документі ЄС визнав, що споживає все більше енергії, в той час, коли власні ресурси в Європі обмежені. У зв’язку з газовим конфліктом України та Росії зими 2005-2006 років, ЄС почав конкретно говорити про зменшення залежності від російської стратегічної сировини. В березні 2006 року Єврокомісія схвалила спільну «Європейську стратегію стійкості, конкурентоспроможності та безпечної енергетики», а фактично другий варіант Зеленої книги. Влітку 2006 року серед жертв застосування Росією своєї «енергетичної зброї» опинилася і Литва, коли російська «Транснафта» припинила свої постачання на литовський нафтотермінал. У січні 2007 року через недомовленість між білоруською та російською сторонами у ціновій політиці «Газпром» припинив постачання газу до Білорусії. Ці події призвели до оприлюднення ще одного документа Єврокомісії під назвою «Європейська енергетична політика», в якому вже чітко написано про те, що ЄС визнає залежність своєї енергетичної системи і пов’язаний з цим ризик.

Для більш детального вивчення всіх обставин важливо проаналізувати енергетичний ринок Європи. По-перше, цей ринок характеризується недостатньою забезпеченістю власними енергетичними ресурсами (власне виробництво газу – 46%, нафти – 21%), по-друге, низьким ступенем диверсифікації джерел постачання (обмежене коло постачальників, лише три країни ЄС – Данія, Нідерланди, Великобританія експортують газ і лише дві – Данія і Великобританія – нафту), по-третє, недостатньою інтегрованістю та збалансованістю (немає єдиного внутрішнього ринку енергоносіїв). Про залежність ринку ЄС від імпорту нафти і «блакитного палива» свідчать наступні цифри: природний газ Європі постачають – Росія (24%), Норвегія (13%), Алжир (10%), інші країни (7%); нафту споживають з Росії (27%), Близького Сходу (19%), Норвегії (16%), Північної Африки (12%), з інших регіонів (5%). Цінові показники на енергоносії постійно змінюється. За останніми даними, російський природний газ для країн Європи в середньому коштує 460-520 $ за одну тисячу кубометрів, світові ціни на нафту – менше 100 $ за барель. ¹

Зважаючи на такий високий рівень енергетичної залежності, особливо від Росії, яка дедалі частіше використовує свої енергетичні ресурси як інструмент державної політики, для багатьох європейських держав актуальною є їхня енергетична безпека. Саме тому Єврокомісія працює і з іншими важливими партнерами. Три регіони визначаються Євросоюзом як частина загальнобезпекового простору Європи – це енергетичний коридор Каспійський регіон – Чорне море, середземноморський (т. зв. проект Транс-Машрейк) та майбутні взаємозв’язки з регіонами Перської затоки. На Сході – це угоди з Азербайджаном, Туркменістаном, Казахстаном і Україною. На Півдні, окрім Алжиру, співпраця ведеться з Єгиптом, Марокко,


¹ Ліга новини // «Газпром» знизить ціни на газ для Європи, 31.10.2008 // .net/ukr/news/NU085474.php

Йорданією та Лівією. Нові проекти взаємозв’язку розглядаються з Близьким Сходом, Сирією, Ліваном, можливе укладення союзу з Іраком.

В цьому контексті потрібно також знайти адекватну відповідь у формі вироблення спільного підходу об’єднаної Європи щодо відносин з країнами-постачальниками стратегічно важливої сировини. Елементи такої спільної позиції закладені у вищезгаданому документі «Європейська енергетична політика» ². Ось деякі положення плану дій:

1. Відокремлення операторів мереж постачання від виробників енергії з метою усунення дискримінації монополістами нових компаній, виведення їх з-під національного контролю.

2. Впровадження єдиних технічних стандартів та правил транскордонної торгівлі енергоносіями за рахунок поступової розбудови механізму координації між національними регулюючими органами (впровадження правил та стандартів єдиного ринку ЄС), підвищення ролі Європейської групи регуляторів (підтримавши її статус відповідними законодавчими нормами з метою забезпечення правових основ для виконання рішень групи, особливо в частині впровадження технічних правил і стандартів при транскордонній передачі енергії), створення єдиного регулюючого органу Співтовариства (для адаптації національних рішень до єдиних правил і стандартів ЄС).

3. Прозорість єдиного енергетичного ринку, що передбачає обмін інформацією, доступність її для нових компаній та унеможливлює маніпуляцію за допомогою цін.

4. Об’єднання систем газопроводів та електричних мереж, за рахунок: визначення до 2013 року головних ланок інфраструктури, які необхідно побудувати, забезпечити політичну підтримку на європейському рівні для прийняття відповідних рішень; призначення чотирьох Європейських координаторів для реалізації пріоритетних проектів (будівництво електромережі між Німеччиною, Польщею та Литвою; об’єднання в єдину мережу вітрильних установок уздовж узбережжя Північної Європи; об’єднання електромережі Іспанії та Франції; прокладення газопроводу «НАБУККО»); сприяння інтеграції виробництва електроенергії з відновлювальних джерел у загальну електричну мережу; створення нового механізму Співтовариства та структури для операторів систем передачі електроенергії, поклавши на цей орган завдання координації планування у сфері розвитку мереж.

Та досягнення поставлених цілей щодо використання місцевих енергоресурсів лише частково вирішить проблему залежності від імпорту вуглеводнів, яка за прогнозами до 2030 року сягне рівнів 90% з нафти та 80% з газу. Адже виробництво електроенергії продовжуватиме

спиратися на використання газу, а зменшити залежність від нафти можливо тільки за умови

революційних технологічних нововведень в транспорті.


² Brussels European Council, 8-9 March 2007: Presidency Conclusions // a-eu-un.org/articles/en/article_6836_en.htm

В цьому випадку потрібна невідкладна розбудова нових маршрутів транспортування та пошук альтернативних джерел їх постачання. З основних проектів диверсифікації ³ джерел та шляхів постачання енергоресурсів в Європу можна назвати наступні:

1. Газопровід «НАБУККО» ⁴ як перспективне джерело імпорту газу. Цей проект передбачає прокладення труби в Європу з регіону Каспійського моря. Будівництвом та експлуатацією газопроводу займатиметься міжнародний консорціум на чолі з австрійською нафтогазовою компанією OMV. Серед учасників проекту, крім згаданої австрійської компанії, турецька компанія Botas, болгарська Bulgargaz, румунська Romanias Trabsgaz і угорська MOL. Газопровід забезпечить доставку середньоазіатського та каспійського газу до Європи через Азербайджан, Грузію, Туреччину, Болгарію, Угорщину, Румунію і Австрію. Його пропускна потужність – понад 30 мільярдів кубометрів газу в рік, а це 1/10 частина від передбачуваного зростання потреб ЄС. Будівництво цієї транс’європейської газотранспортної мережі планується закінчити в 2013 році. Варто зазначити, що за «газову незалежність» Європа вже заплатила більше ніж 35 млрд. $, запустивши в експлуатацію в 2003 році газопровід з Алжиру в Італію (Trans-Med), в 2004 році – газопроводи з Алжиру в Іспанію (Magrib Europe Pipelines), з Лівії в Італію («Зелений потік»), з Алжиру в Іспанію, Францію та Австрію (MedGas).

2. Проект Євро-Азійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК) як перспективне джерело постачання нафти. Він покликаний сполучити регіон нафтовидобутку (Каспій) з регіоном споживання (Європою). Мета створення цього проекту – максимальне використання транзитного потенціалу для залучення нових потоків каспійської нафти, що прямують на ринок Європи, через територію України. Це нафтопровід, який повинен починатися від Баку через Супсу до Одеси потім до Бродів з наступним продовженням до Плоцька і далі до Гданська (потужного морського порту на Балтійському морі, звідки налагоджені транспортні зв’язки з багатьма країнами світу). На цьогорічному травневому саміті, який проходив в Києві, і учасниками якого стали такі держави, як Азербайджан, Грузія, Литва, Польща і Україна, ЄАНТК був визнаний надійним альтернативним маршрутом транспортування вуглеводнів з Каспійського регіону до Східної та Центральної Європи та підкріплений політичною й фінансовою підтримкою Європейської Комісії, про що йдеться у спільній заяві президентів країн-учасників саміту.

Важлива також розробка енергетичних технологій, а саме: перехід на відновлювальні

джерела енергії (вітрильні установки та біопаливо) та на використання низько вуглецевих джерел енергії та енергетичні потужності. Доцільно зберегти схему торгівлі викидами, яка

³ Диверсифікація – альтернативний шлях постачання.

⁴ Набукко – одне з імен вавілонського царя Навуходоносора – відомого завойовника, за часів якого було побудовано два дива світу (сади Семіраміди і Вавілонську вежу), який, під час дії однойменної опери Дж. Верді, впав у безумство, але зміг упоратися з хворобою. За допомогою ж газопроводу «НАБУККО» Європа набуває здорового глузду – приступає до реальної диверсифікації джерел енергії.

стимулюватиме міжнародні зусилля щодо боротьби із змінами клімату.

Тим часом Росія прагне зберегти своє становище на європейському ринку розвиваючи свої газопровідні проекти: «Північний потік», цільовими ринками якого є Німеччина, Великобританія, Франція, Данія та інші країни; «Блакитний потік – 2», який знаходиться в даний момент на стадії розгляду, а в перспективі дати можливість поставок на Близький Схід, Ізраїль, інші країни (початкове значення «Блакитного потоку» – постачання газу до Туреччини, являє собою готовий газотранспортний коридор); «Південний потік» – газопровід, який має бути прокладений по дну Чорного моря до берега Болгарії для додаткових поставок в Європу. Найяскравішим прикладом з них є угода між Німеччиною та Росією про альтернативний Північноєвропейський газопровід. Її можна назвати європейським роз’єднуючим фактором. Домовленості між двома державами перетворили країни цього регіону на суто технічних гравців. Водночас, будівництво цього газопроводу може спричинити серйозну екологічну шкоду Швеції та екосистемі Балтійського моря загалом. Більше того, підводний трубопровід обійдеться Росії у 7,4 млрд. € з пропускною здатністю 55 мільярдів кубометрів газу на рік, що дорожче та менш потужніше, ніж новий газопровід уздовж вже існуючих наземних маршрутів. Така перспектива декларує політичну нестабільність членів ЄС, а саме Польщі та країн Балтії, через територію яких, на даний час, транспортується основна частина російського природного газу до країн Європи, підриваючи тим самим основоположні засади ЄС. Такі, суто політичні, а не економічні мотивації дій Росії та апеляції її до індивідуальних інтересів окремих членів ЄС стануть серйозним випробовуванням для об’єднаної Європи.

Якщо ближче підійти до розгляду цього питання, то російська енергетична політика в Європі є результатом глибоко продуманої і послідовної стратегії. Про це свідчить прийнята в 2003 році «Енергетична стратегія Росії до 2020 року», яка зараз переглядається з перспективою до 2030 року. В ній йдеться про те, що «Росія має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, який є базою розвитку економіки, інструментом здійснення внутрішньої і зовнішньої політики. Роль країни на світових енергетичних ринках значною мірою визначає її геополітичний вплив». ⁵ В цьому контексті Росія активно намагається реалізувати свій «план оточення» ЄС в аспекті енергопостачання й іншими шляхами. Досить важливим для неї є Азербайджан та його нафта, яка поки що ніяк не контролюється Росією. Але російська присутність вже досить близька до його кордонів завдяки військовим контингентам в Абхазії та Південній Осетії, головним завданням яких є контроль за транспортною інфраструктурою Азербайджану. Росія пробує безпосередньо займатися видобутком, спільно проводити геологічну розвідку, будувати нафто-


⁵ Энергетическая стратегия России на период до 2020 года от 28 августа 2003 года, № 1234-р // ссылка скрыта

і газопроводи разом з Лівією та Алжиром, і намагається отримати доступ до таких розробок в ще одного крупного експортера нафти та газу – Нігерії. Разом з тим, Росія вже домоглася створення «газової ОПЕК», з тим, щоб стати його лідером і контролювати видобуток та транспортування газу цілому світу. В цьому вона знайшла повне розуміння з Іраном і Катаром. Зацікавились у співробітництві – Венесуела, Алжир, Нігерія, Бахрейн, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати.

Найголовніший підсумок з цього для Європи – діяти злагоджено та вивчати реальні можливі варіанти виходу з-під енергетичної залежності.

Проаналізувавши все вищезазначене можна констатувати, що європейська енергетична політика була провідною галуззю з початку формування європейського проекту і наразі Європі потрібно поставити її в центр уваги. Вона може стати показовим прикладом для всього світу, створивши діючий спільний внутрішній ринок, дивесифікувавши зовнішні джерела постачання енергетичних продуктів, а також впровадивши діючу альтернативну енергетику.

Для того, щоб ЄС залишався важливим світовим політичним гравцем та міг гарантувати енергетичну безпеку своїм співгромадянам, потрібно покращувати координацію на союзному рівні між його членами. Важливо пам’ятати, що об’єднана Європа має більшу політичну та економічну потужність, у порівнянні з могутністю кожного окремого члена ЄС. Потрібно досягти такого рівня об’єднаних зусиль всіх держав ЄС, створити «єдиний голос» всередині Союзу, як це було на початку європейського будівництва з Європейським Співтовариством Вугілля і Сталі та Євроатомом, а саме енергія і стане тим новим чинником інтеграції.


Список використаних джерел

Документи

1. Зелёная Книга «Европейская стратегия устойчивой, конкурентоспособной и безопасной энергетики». Міністерство палива та енергетики України, 30 травня 2006 рік // ov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=99593&cat_id=35109
   
2. Зелёная книга «К Европейской стратегии безопасности энергоснабжения». Центр Солнечной Энергетики «ИНТЕРСОЛАРЦЕНТР», 2000 // ссылка скрыта
   
3. Энергетическая стратегия России на период до 2020 года от 28 августа 2003 года, № 1234-р // ссылка скрыта
   
4. Brussels European Council, 8-9 March 2007: Presidency Conclusions // a-eu-un.org/articles/en/article_6836_en.htm
   
5. Спільна заява Президентів Азербайджанської Республіки, Грузії, Литовської Республіки, Республіки Польща та України щодо проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору, 23 травня 2008 рік // dent.gov.ua/content/energosummit_1.php
   

Книга

6. Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття. – К.: Дух і Літера, 2003. – С. 531-548.
   

Статті

7. Беніта Ферреро-Вальднер Щодо європейської енергетичної дипломатії (переклад з іспанської Богдана Чуми) // «El Pais», Італія. – 22.04.2008. - vgolos.com.ua/articles/7473.php
   
8. Вітер О. «Енергетичний шантаж» - старі прогнози і нові правила // «Політика і час», № 6. – червень 2007. – С. 36-39.
   
9. Гончар М. Російська енергетична політика: обриси експансії // «Політика і час», № 2. – лютий 2007. – С. 9-15.
   
10. Есаулов С. Газовий трикутник // «Політика і час», № 9. – вересень 2006. – С. 41-44.
    
11. Корсунський С. Енергетична політика України: європейський вибір // «Політика і час», № 11. – листопад 2006. – С. 11-13.
    
12. Корсунський С. Європейська енергетична політика // «Політика і час», № 2. – лютий 2007. – С. 16-20.
    
13. Корсунський С. Сага про три моря // «Зовнішні справи», № 11. – листопад 2007. – С. 21-24.
    
14. Корсунський С. Нафтогазові проекти в Євразії: монополізація проти диверсифікації // «Політика і час», № 7. – липень 2007. – С. 26-29.
    
15. Кожухарь И. Украина поможет ЕС стать независимым // «Независимая газета», 19.01.2007 // /cis/2007-01-19/1_ukraina.php
    
16. Роберт Р. Амстердам «Газпромізація» європейської енергетичної безпеки // «День», № 34. – 23.02.2008. – ссылка скрыта
    
17. Скрипник С. Чи може енергетична залежність порушити регіональний баланс сил? // «Політика і час», № 6. – червень 2007. – С. 36-39.
    
18. Терлецька Г. Запах енергетичної війни // «Львівська газета», № 157 (465). – 27.10.2008. - ссылка скрыта
    

Новини

19. Ліга новини // «Газпром» знизить ціни на газ для Європи, 31.10.2008 // ссылка скрыта
    
20. Оглядач // Росіяни домовились з арабами про створення «газової ОПЕК», 8.11.2008 // ссылка скрыта
    
21. Сайт «Газпрома», Сбыт / Эвропа // om.ru/articles/article20153.shtml