Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна
| Вид материала | Документы |
Содержание1.3. Загальні засади економічного механізму сталого розвитку аграрної сфери 2.1. Задекларовані цілі й пріоритети |
- Програма вступних випробувань для прийому на опп магістра (Спец. 000011 «Прикладна, 95.5kb.
- Методика оценки инвестиционной привлекательности аграрного сектора экономики Оценка, 2624.68kb.
- Магістерська програма з політології, спеціалізація: Європейські студії 2008 рік Петренко, 137.22kb.
- Програма I міжнародної наукової конференції аспірантів та докторантів з державного, 174.42kb.
- Максименко Ірина Володимирівна, 175.74kb.
- Коваленко Ірина Володимирівна. Інвестиційне забезпечення переробних підприємств апк, 215.4kb.
- Програмування наскрізної самостійної роботи при вивчені дисципліни «машиновикористання, 162kb.
- Програма вступних іспитів з основ економіки магістерська програма (мба та інші спеціалізовані, 174.15kb.
- Програма "Зерно України 2015". К.: Діа, 2011., 1626.71kb.
- Магістерська програма „ Адміністративний менеджмент та маркетинг в системі антикризового, 1793.37kb.
1.3. Загальні засади економічного механізму сталого розвитку аграрної сфери
Як відомо, в ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між суб’єктами реалізуються через взаємодію попиту і пропозиції, у тому числі й на такий специфічний „товар”, як сталий розвиток. Організаційно-економічний вплив за допомогою відповідних важелів може здійснюватися на зазначені два найважливіші компоненти ринку і сферу, яка їх поєднує, а саме через вплив на виробництво, споживання і інтерфейсну сферу. Відповідно й розрізняють стратегії економічного впливу – на пропозицію (формування системи мотиваційного впливу за допомогою таких важелів, як кредитні і податкові пільги, дотації тощо), на попит (економічне стимулювання споживачів) та на взаємозв’язки між виробниками і споживачами. Оскільки, економічними суб’єктами при цьому виступають виробники і споживачі, то постала проблема формування „сталого виробництва” (за видами економічної діяльності, зважаючи на відмінності, особливості різних видів діяльності – „стале сільське господарство”, „стала промисловість” і т. д.) й „сталого споживання” (зокрема, „стале життєзабезпечення”).
Оскільки будь-яка економічна діяльність, насамперед підприємницька, має за мету максимізацію прибутку, у тому числі для подальшого розвитку, то стимули щодо економічного зростання досить дієві. Реалізація ж соціального прогресу, тим більше соціальної справедливості, а також охорони навколишнього середовища поки що ще не набула чітких ознак економічних та особливо ринкових активів. Частіше всього екологічні (чисте повітря, вода, привабливі агроландшафти, залужені схили, заліснені яри, біорізноманіття тощо) та соціальні (довіра, продовольча безпека тощо) активи, виступають екстерналіями (суспільними благами), мають надзвичайно високу споживчу вартість, але поки що не мають повної безпосередньої ринкової вартості. Відтак виявляється, що індивідуальні граничні затрати і вигоди відрізняються від суспільних граничних затрат і вигод (так звані, провали ринку), що вимагає адекватної політики і механізму їх узгодження. Звично, найбільш ефективним підходом, який відомий як принцип доповнюваності, є вплив на провали ринку з метою інтернаціоналізувати екстерналії (зокрема, відомий принцип „забруднювач платить”).
Як відомо, доцільність державного втручання в економіку базується на двох передумовах – неадекватності ринку і „провалах” ринку. Щодо неадекватності ринку, то дійсно ринок не може забезпечити соціальну справедливість. Що ж до „провалів” ринку, то цілий ряд дослідників аналізуючи сучасну еколого-економічну ситуацію, змушені визнати, що ринкові механізми не в змозі розв’язати проблему сталого споживання природних ресурсів. Відбувається це в значній мірі через те, що ринок орієнтований переважно на пошук шляхів максимізації прибутку (так званий, ринковий детермінізм), в кращому випадку – ефективності (економічна ціль) і практично не чуттєвий до цілей досягнення сталості, особливо щодо екологічної та частково й соціальної складових. Ці дві задачі дуже часто суперечать одна одній.
Механізм природокорис-тування
Соціальний механізм
Рис. 1.4. Концептуальна схема механізму сталого розвитку.
Державі належить важлива роль в координації багатьох діючих осіб (господарюючих суб’єктів, громадськості), узгодженні конкуруючих інтересів і направленні цих розрізнених інтересів в русло бажаних пріоритетних тенденцій розвитку, на користь національних цілей щодо досягнення сталого розвитку, зокрема, сільського господарства і сільських територій. Це по-перше. А по-друге, постає проблема захисту населення від ринкової стихії, недоброякісного і небезпечного агропродовольства, забруднення природного середовища внаслідок економічної діяльності. Установка насамперед на регламентацію поведінки господарюючих суб’єктів логічно призводить до реалізації еколого-соціальних аспектів економічного життя.
Ще один аспект на користь необхідності участі держави в регулюванні еколого-соціального спрямування розвитку в контексті сталості – забезпечення приблизно однакових умов користування активами нинішнього і прийдешніх поколінь. Нинішнє покоління в переважній більшості схильне отримувати можливі вигоди сьогодні, надаючи перевагу саме сьогоднішньому споживанню, хоча й бажання передати щось своїм дітям теж має місце. Людям важко нині усвідомити всі складові економічної цінності (вартості) екологічних і соціальних активів, хоча це дуже добре відчувається за їх відсутності.
Держава, як економічний суб’єкт із суспільно-політичними функціями, здатна виважено поєднати поточні проблеми соціально-економічного й екологічного розвитку з стратегічними засадами. Фактично функція держави – управління народним господарством, зокрема й сільським, трансформується в функцію „узгодження інтересів”, з наданням абсолютного пріоритету суспільним інтересам. Головна мета, що випливає із сутності соціальної держави полягає в обмеженні й нейтралізації потенційно деструктивної в соціальному контексті природи ринку. Звично ведуть мову про політико-правову й економічну підтримку інтересів сільськогосподарських виробників, які відповідають національним інтересам. Ми ж вважаємо, що на сучасному етапі вже йдеться про реалізацію національних інтересів через сільськогосподарських виробників.
Потрібна активна участь держави у тому, щоб потенціал сільського господарства щодо розвитку був реалізований, а саме щодо покращення інвестиційного клімату, регулювання використання природних ресурсів і забезпечення бажаних результатів у соціальній сфері. При наявності належних стимулів і інвестицій можна скоротити масштаб впливу сільського господарства на навколишнє середовище і використати потенціал екологічних послуг для його охорони. Для цього державі необхідно також нарощувати потенціал міжгалузевої координації і створення партнерств за участі представників приватного сектора і громадянського суспільства; розширювати права і можливості громадянського суспільства і, зокрема, організацій виробників.
В якості основних блоків будь-якого господарського механізму звично виділяють організаційний, економічний і правовий механізми, при цьому саме економічний механізм вважається „серцевиною”, з погляду на його особливий статус, значення і роль. Маючи предметом дослідження економічний механізм та усвідомлюючи його особливу вагомість у структурі загального механізму, зрозуміло, що він може функціонувати лише за відповідного організаційно-правового забезпечення. Саме економічний механізм задає правила економічної гри, орієнтуючи діяльність і поведінку господарюючих суб’єктів у напрямі реалізації адекватних цілей сталого розвитку, зокрема еколого-соціальних. Економічний механізм є способом забезпечення реалізації вимог об’єктивних законів у процесі суб’єктивної людської діяльністі. Однак, оскільки він синтезує в собі об’єктивні економічні та імперативні управлінські відносини, для яких характерна персоніфікація, є ризик недосконалості, нераціональності певних економічних важелів, про що йтиметься в подальшому викладі.
Економічний механізм сталого розвитку має поліфункціональну структуру, відтак він включає: за складовими сталого розвитку – у певній частині механізми соціальної, екологічної та, власне, економічної сфер; за функціональною природою – правову, фінансову, організаційну підсистеми (або елементи, їх досить часто дослідники називають також механізмами) (рис. 1.5).
Важливою підсистемою економічного механізму сталого розвитку є інституціональна підсистема, яку формують інститути – правила, стійкі норми (формальні і неформальні), що впорядковують взаємодію між суб’єктами економічних відносин (за Р. Коузом, Д. Нортом, О. Вільямсом). Інституціональна система змінюється і вдосконалюється за допомогою переоцінки пріоритетів розвитку, досягнення компромісів між різними групами інтересів у суспільстві (державними, суб’єктів економічної діяльності, домогосподарств).
Рис. 1.5. Поліфункціональна внутрішня структура економічного механізму сталого розвитку.
Загалом економічний механізм має забезпечувати оптимальне співвідношення (компроміс) та позитивну динаміку між економічним результатом і економічним боргом (деградація людського капіталу, деструктивні зміни природо-ресурсного потенціалу тощо). Запропоновано групувати показники сталого розвитку (СР) на ті, що відображають соціально-економічний прогрес (СЕП), та ті, що характеризують еколого-соціальний регрес (ЕСР), а вимірювати рівень сталості розвитку як різницю цих показників, вважаючи критерієм розвитку максимізацію показника СР (СР=аСЕП – вЕСР→mах, де а і в – показники суспільної вагомості, які зумовлюються рівнем розвиненості людських потреб). З вищенаведеного можна зробити висновок, що важелі економічного механізму сталого розвитку мають стимулювати економічні результати, попереджувати і відшкодовувати економічний борг, впливаючи та регулюючи зміну людських потреб.
Різноманіття методів і важелів коригування урядами політики розвитку наведено на рис. 1.6.
Економічні важелі загального характеру: структурна перебудова, обмінний курс, бюджет, кредитно-фінансова політика, кодекс іноземних інвестицій
Рис. 1.6. Методи і важелі забезпечення сталого розвитку.
Основна мета економічних важелів сталого розвитку полягає в тому, щоб переконати суб’єктів господарювання надавати перевагу певним діям, зокрема, еколого-економічним в контексті сталого розвитку за допомогою відповідних економічних стимулів. Економічні важелі, на відміну від адміністративних, безпосередньо не примушують економічних агентів діяти певним чином, але роблять іншу поведінку невигідною; допускають можливість вибору і впливають безпосередньо на затрати і вигоди. Використання економічних інструментів, як правило, виявляється економічно ефективнішим, ніж застосування правових інструментів через те, що останні не мають механізму пошуку більш ефективних варіантів. Натомість як економічні інструменти забезпечують вибір більш ефективного рішення в процесі прагнення кожного підприємства до оптимізації витрат і діяльності.
Виходячи з загальноприйнятого трактування „механізму”, як особливого утворення (системи елементів і зв’язків), яке забезпечує функціонування і розвиток певного об’єкта, постає необхідність виділити внутрішню структуру економічного механізму сталого розвитку, а саме елементи – форми і методи досягнення цілей цього розвитку, а також внутрішні і зовнішні зв’язки зазначеного механізму. Структурними елементами економічного механізму сталого розвитку є економічні форми і методи:
- забезпечення сталого розвитку, а саме забезпечення соціалізації та екологізації економіки;
- регулювання переходу і функціонування суспільства на засадах сталого розвитку;
- досягнення балансу інтересів різних соціальних груп і загальносуспільних інтересів.
Щодо змісту внутрішніх зв’язків у механізмі сталого розвитку, то логічно вибудувати такий їх ланцюг:
- в основі процесів економічного, соціального і екологічного розвитку суспільства лежать відповідні види діяльності людини, поведінка суспільних груп;
- напрями, конкретний зміст і ефективність соціально-економічної діяльності груп регулюється системою державного управління економікою і, перш за все, господарським механізмом й, зокрема, економічним механізмом;
- діяльність і поведінка залежать від стану і інтересів відповідних суспільних груп;
Безперечно, економічна поведінка господарюючих суб’єктів відображає суб’єктивний аспект соціально-економічної та екологічної діяльності. Об’єктивну основу цієї діяльності визначають наявний природно-ресурсний потенціал, рівень розвитку технологій, рівень економічного розвитку країни, соціальні та екологічні проблеми тощо. Завдяки економічним важелям механізму сталого розвитку потрібно вдало поєднати об’єктивний і суб’єктивний аспекти людської діяльності в контексті цілеспрямованого розвитку на основі широкого впровадження технологічних інновацій і підвищення ефективності використання природо-ресурсного потенціалу.
Відтак, на нашу думку, головною метою економічного механізму сталого розвитку є стимулювання (виступ в ролі каталізатора) економічного інтересу суб’єктів господарювання щодо реалізації екологічних і соціальних засад цього розвитку. Оскільки останні мають переважно виражене суспільне значення, то особлива роль належить бюджетній підтримці, як важливій складовій економічного механізму забезпечення сталого розвитку аграрного виробництва і сільської місцевості.
Можна виділити такі економічні важелі регулювання розвитку аграрної сфери: цінова політика; оподаткування; кредитне забезпечення; сприяння розвитку страхування; митно-тарифне регулювання; бюджетна підтримка доходів виробників. Бюджетна підтримка може стосуватися в більшій чи меншій мірі всіх цих важелів.
У переліку економічних інструментів, які здійснюють прямий чи опосередкований вплив на сталий розвиток на макро- і мікрорівні, можна виділити такі:
- субсидії в енергетичному, транспортному і сільськогосподарському секторах, як наприклад субсидії на електроенергію, пальне, мінеральні добрива. Окремі з них виявляються необґрунтованими, неефективними, оскільки, здешевлюючи вартість первинної сировини, не сприяють вторинному використанню;
- платежі за спеціальне використання природних ресурсів;
- платежі за використання шкідливих засобів (пестицидів, озоноруйноючих речовин тощо)
- платежі за забруднення навколишнього природного середовища;
- пільгові позики і банківські гарантії;
- податкові пільги;
- еколого-соціальні програми, які фінансуються із суспільних фондів, зокрема, із державного бюджету, місцевих бюджетів, спеціальних позабюджетних фондів, фондів ЄС, різноманітних міжнародних фондів.
Економічний механізм сталого розвитку включає лише частини економічних механізмів регулювання екологічних і соціальних процесів, окремі важелі й лише ті з них, з допомогою яких можна отримати більш значну системну вигоду для соціально-економічного та екологічного розвитку, яка базується на забезпеченні ефекту „подвійних дивідендів”.
По-перше, подвійні дивіденди від реалізації економічних важелів у контексті сталого розвитку можуть досягатися при цілеспрямованому поєднанні сфер застосування цих важелів, забезпеченні міжсекторного перерозподілу коштів, з тим, щоб використати їх у тій сфері, де вони мають найбільшу соціальну вагу, й загалом виправлятимуть перекоси в економіці. Таким чином, забезпечується ефект в декількох сферах, наприклад екологічній і соціальній, соціальній і економічній тощо. Завдяки цьому зберігається конкурентна спроможність національних економік і окремих сфер. А відтак, вдається подолати протидію (лобізм) введенню економічних важелів екологізації та соціалізації економіки, які, у протилежному випадку розглядаються лише як засоби фіскального накопичення. Наприклад, у випадку, коли екологічні податки знову ж вкладатимуться у ту ж сферу, зокрема у формі знижок на соціальні відрахування з заробітної плати, то конкурентна спроможність в економіці та в окремій галузі буде зберігатися. Зрозуміло, що відшукування вдалого поєднання різних економічних важелів на рівні підприємства, індивідуального бізнесу теж дозволить балансувати збереження їх конкурентоспроможності, а не знижуватиме її, як це вважається, зокрема, для екологічних податків.
Отже, ключовим моментом у функціонуванні економічного механізму сталого розвитку є забезпечення такого перерозподілу між різними сферами доходів, одержаних внаслідок реалізації економічного важелю, які передчасно б не знецінили економічні здобутки та вплив на цільові орієнтири розвитку економіки – екологічні та соціальні. Слід гарантувати, що, наприклад найбільші забруднювачі навколишнього середовища платитимуть податок за найвищою шкалою (тобто, не отримають пільги при оподаткуванні), а фінансова компенсація іншим підприємствам не послабить у значній мірі їх стимули до природоохоронної діяльності.
По-друге, подвійні дивіденди від реалізації економічних важелів у контексті сталого розвитку можуть досягатися при покладанні певного соціального і екологічного навантаження на кожний економічний важіль стимулювання, так званий підхід реалізації цілей сталого розвитку „у пакеті”. Без закріплення такого навантаження перебудова економічного механізму, як влучно зазначає Л.В. Молдаван, перетвориться на корабель без компаса і лоцій. Саме такий підхід широко застосовується Європейським Союзом при підтримці розвитку сільського господарства і сільських територій країнами-членами в рамках Спільної аграрної політики, про що йтиметься нижче.
По-третє, на нашу думку, ефект подвійних дивідендів притаманний державному фінансуванні заходів сталого розвитку. Саме бюджетні кошти часто виступають каталізатором прискорення інвестування пріоритетних напрямів діяльності в контексті сталого розвитку. При цьому одиниця бюджетних коштів звично залучає до справи ще декілька одиниць – кошти власників, партнерів тощо, тобто забезпечується реалізація принципу спільного фінансування (співфінансування).
Загалом економічний механізм сталого розвитку повинен:
• сформувати ефективну інвестиційну політику, яка забезпечила б потенціал сталого розвитку;
• стимулювати інновації і впровадження нових підходів для досягнення цілей сталого розвитку;
- каталізувати підприємницьку енергію для розвитку нових можливостей, заохочувати всіх суб’єктів запроваджувати нові методи й заходи для забезпечення сталого розвитку, при цьому стратегії стимулювання повинні бути чутливими до розміру, секторальних особливостей суб’єктів, з тим, щоб зрештою бізнес-структури визнали, що ці методи вигідні;
- підтримувати, збільшувати вигоди та винагороджувати кращих виконавців, застосовуючи матеріальну винагороду, технічну допомогу, регулюючу гнучкість по відношенню до них, а також забезпечуючи суспільне визнання лідерів сталого розвитку;
- сприяти реалізації економічних дій превентивного характеру, тих, які охоплюють і регулюють повний цикл виробництва, оцінюють весь життєвий цикл товару щодо відповідності критеріям сталого розвитку;
- забезпечувати економію на певних звичних для підприємств витратах, спрямовувати її на розвиток стратегічних напрямів сталого розвитку;
- зрештою, матеріально карати відповідальних за невиконання або погане виконання заходів сталого розвитку, стягувати з них розмір нанесених природі і суспільству збитків тощо.
Розділ 2. Сучасний світовий досвід регулювання сталого розвитку сільського господарства і сільських територій
2.1. Задекларовані цілі й пріоритети
У Главі 14 “Сприяння сталому розвитку сільського господарства та сільських районів” Порядку денного на ХХІ століття виокремленні програмні напрями сталого розвитку аграрного виробництва і сільських територій, які є керівними для усіх країн, і в їх рамках мають бути забезпечені:
а) сільськогосподарська політика, планування і комплексні програми, здійснювані з урахуванням багатофункціональності сільського господарства, особливо в тому, що стосується продовольчої безпеки і сталого розвитку;
б) участь населення і сприяння розвитку людських ресурсів в інтересах сталого ведення сільського господарства;
в) вдосконалення сільськогосподарського виробництва і систем ведення сільського господарства шляхом диверсифікації сільського господарства та несільськогосподарської зайнятості, а також розвитку інфраструктури;
г) планування, інформація і освіта з питань раціонального використання земельних ресурсів у сільському господарстві.;
д) збереження та відновлення земель;
е) водні ресурси для забезпечення сталого виробництва продуктів харчування і розвитку сільських районів;
є) збереження та раціональне використання генетичних ресурсів рослин з метою сталого ведення сільського господарства;
ж) збереження і раціональне використання генетичних ресурсів тварин з метою сталого ведення сільського господарства;
з) комплексна (інтегрована) боротьба з сільськогосподарськими шкідниками і хворобами;
і) комплексне забезпечення рослин поживними елементами з метою нарощування виробництва продуктів харчування, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу і продуктивності ґрунтів;
к) перебудова систем енергопостачання і енерговикористання у сільських районах з метою підвищення ефективності використання енергії;
л) оцінка наслідків впливу на рослин і тварин ультрафіолетового випромінювання, викликаного виснаженням озонового шару стратосфери.
Отже, міжнародною спільнотою в якості програмних напрямів сталого розвитку аграрного виробництва і сільських територій визнано забезпечення реалізації багатофункціональної ролі сільського господарства, розвиток людських ресурсів, вдосконалення сільськогосподарського виробництва раціональне використання земельних і водних ресурсів, збереження генетичних ресурсів рослин і тварин, комплексний підхід до удобрення і захисту рослин, підвищення ефективності використання енергії в сільських районах. При цьому очевидним є те, що ефективне функціонування сільського господарства розглядається в більш широкому плані – підвищенні його ролі в соціально-економічному і екологічному розвитку сільської місцевості.
Світова організація торгівлі, яка конкретно не займається проблемами розвитку, взяла на озброєння концепцію сталого розвитку і прагне реалізувати її при виконанні своєї основної цілі – регулювання справедливої конкуренції на ринках сільськогосподарської продукції. Тобто торговельна політика інтегрується в загальну політику в цілях сталого розвитку. Країни, які приєднуються до цієї міжнародної організації, беруть на себе певні зобов’язання щодо доступу на ринок агропродовольчих товарів; державної підтримки сільського господарства; експортної конкуренції у сільськогосподарській і продовольчій торгівлі; дотримання санітарних і фітосанітарних норм, стандартів якості і безпеки продукції.
Заходи державної підтримки сільського господарства розподілені умовно на три групи (скриньки), відповідно до критеріїв Додатку 2 Угоди про сільське господарство СОТ: „зелену” і „блакитну” – фінансування заходів у їх рамках не обмежується, оскільки не порушує принципів справедливої конкуренції, та „жовту” – бюджетне фінансування заходів, віднесених до цієї скриньки, підлягає нотифікації і зобов’язанню щодо скорочення. Також обсяг цієї підтримки повинен відповідати рівню мінімальної підтримки „de minimis”, спеціальному і диференційному режимам, які не підпадають під зобов’язання по скороченню (рис.2.1).
Рис. 2.1. Заходи внутрішньої підтримки сільського господарства:
к
ласифікація СОТ
| Заходи „жовтої скриньки” | | Заходи „зеленої скриньки” | | Заходи „блакитної скриньки | | „de minimis„ | ||||
| | | | | | | | | | | |
| |
| |
| |
| ||||
СОТ орієнтує переважно на фінансування з державного бюджету заходів розвитку сільського господарства і сільської місцевості, які відносяться до „зеленої скриньки”. Ці заходи значною мірою відповідають напрямам сталого розвитку, передбаченим у „Порядку денному на ХХІ століття”, які наведені вище.
Після досягнення угоди по цих напрямах регулювання з’явилися нові перепони торгівлі, які базуються на екологічному консумеризмі, торговому протекціонізмі. А саме, є приклади того, що країни вводять обмеження на імпорт, мотивуючи це екологічними причинами (зокрема, на ввіз креветок, тому що їх надмірний вилов зашкоджує екосистемі мангрових лісів; тунця, тому що при його вилові в сіті потрапляють дельфіни тощо); вільна торгівля стимулює використання екологічно шкідливих способів виробництва, особливо в розвинених країнах (зокрема, сюди переміщуються з країн з високими екологічними стандартами екологічно деструктивні виробництва). З метою розв’язання зазначених конфліктів у 1994 р. у рамках СОТ створений Комітет по торгівлі і екології, який займається розробкою багатосторонніх екологічних договорів, досліджує односторонні підходи щодо введення торгових обмежень (кожне обмеження, якщо воно є більш жорстким, ніж міжнародний стандарт, має бути науково підтвердженим і виправданим), у тому числі екологічних податків і платежів на кордоні, екологічного етикетування.
Відповідно до загальносвітових цілей, Європейський Союз сформував свою стратегію сталого розвитку. Віховими на цьому шляху стали прийняті у 1999 р. „Настанови щодо сталого розвитку сільського господарства”, „Agenda-2000” („Порядок денний 2000”), Регламент Ради (ЄС) щодо підтримки розвитку села Європейським сільськогосподарським фондом нагляду та гарантій (EAGGF) №1257/1999. Черговим кроком на шляху реформування САП у напрямі забезпечення сталого розвитку стала реформа 2003 р. (реформа Фішлера). Нова хвиля реформування – з 2005 р, схвалений Регламент Ради (ЄС) щодо підтримки розвитку села з Європейського сільськогосподарського фонду розвитку села № 1698/2005 від 20 вересня 2005 р.
Насамперед, слід зазначити, що реформа САП, згідно з „Agenda-2000”, маючи за мету досягнення необхідних структурних коректувань щодо основних ринкових режимів і політики сільського розвитку, спрямувала САП за двома напрямами:
- ринкова політика („first-pillar support“, тобто „перший стовп”, опора);
- сталий розвиток сільських районів („second pillar”, тобто „другий стовп”, опора).
До заходів ринкової політики – „першого стовпа” практично відносяться ті, які класифіковані СОТ як заходи „жовтої скриньки”, що підлягають скороченню. До заходів сільського розвитку – „другого стовпа” належать усі заходи, які віднесені до „зеленої” і „блакитної скриньок” і не обмежуються СОТ. Прагнучи дедалі більше відповідати вимогам СОТ, Європейський Союз постійно реформує САП, зокрема, реформи з 2003 р. вносять значні зміни в цілі, механізми та заходи політики підтримки сільськогосподарського ринку та політики розвитку села.
Реформування САП має за мету дієвіше інтегрувати аграрну стратегію у більш широкий контекст соціально-економічного та екологічного розвитку сільських територій, що в рамках ЄС вже прагнуть реалізувати більше двох десятиліть. Основними засадами сучасної Спільної аграрної політики ЄС визнані такі:
- забезпечення конкурентоспроможності аграрної галузі;
- стале багатофункціональне високоякісне сільське господарство;
- аграрний сектор на службі процвітаючих сільських територій;
- сільське господарство в інтересах суспільства.
Останні три засади САП ЄС повністю відповідають загальновизнаним принципам сталого розвитку сільського господарства і сільської місцевості, тому саме їх аналіз є надто важливим, з огляду на тематику дослідження.
Вісь 1. Підвищення конкурентоспроможності секторів сільського і лісового господарства;
Вісь 2. Поліпшення природного середовища і сільської місцевості;
Вісь 3. Якість життя на сільських територіях і диверсифікація сільської економіки;
Вісь 4. Лідер (LEADER).
Для підвищення конкурентоспроможності сільського і лісового господарства (вісь 1) передбачено підтримувати заходи з поліпшення: а) людського потенціалу через просування знань; б) фізичного потенціалу через реструктуризацію і просування інновацій; в) якості сільськогосподарського виробництва і його продуктів. Щодо цього важливо стимулювати осілість населення, створювати нові робочі місця, підтримувати доходи і формувати нові джерела їх одержання для фермерів та членів сімей, поліпшувати інфраструктуру і благоустрій сільських територій, у тому числі за рахунок збереження природної (ландшафти і біорізноманіття) та культурної (архітектура, вироби кустарного промислу, традиції, обряди) спадщини. Об’єктом особливої уваги є розвиток і структурні коректування у проблемних, відсталих сільських районах.
Підтримка згідно з віссю 2 „Поліпшення природного середовища і сільської місцевості” надаватиметься на заходи щодо сталого користування сільськогосподарськими угіддями, угіддями під лісом та природоохоронними резерватами, особливо у регіонах з несприятливими умовами господарювання і обмеженнями щодо навколишнього середовища.
З метою підтримки якості життя на сільських територіях і диверсифікації сільської економіки – вісь 3 – зазначений Регламент орієнтує на реалізацію заходів щодо надання основних послуг для економіки і сільського населення, збереження і оновлення спадщини села; урізноманітнення фермерської діяльності та загалом сільської економіки за рахунок неаграрної діяльності, вирощування енергетичних культур, розвитку туризму; навчання і забезпечення доступу до інформації.
З досвіду реалізації попередніх програмних періодів ініціативи „Лідер” встановлено, що заходи, які стосуються розширення сільської економіки, потрібно здійснювати переважно через місцеві стратегії розвитку. Тому вирішено ширше використати підхід „Лідера” щодо головної програми сільського розвитку, для чого передбачено асигнувати істотну частку Європейського сільськогосподарського фонду розвитку села для реалізації цілі і відповідних заходів вісі 4 – „Лідер”. У рамках цієї вісі передбачається підтримувати місцеві державно-приватні товариства (місцеві дійові групи) та створення їх мережі, розробку і реалізацію стратегій місцевого розвитку, впровадження інноваційних проектів, кооперацію, надбання необхідних навиків.
Очевидним стає всезростаюче значення в сучасних умовах еколого-соціального спрямування розвитку аграрного виробництва, що важливо для забезпечення сталого розвитку сільської місцевості. Настанови САП ЄС щодо сталого розвитку сільського господарства орієнтують на:
- більш істотну інтеграцію в сільськогосподарську практику завдань щодо охорони навколишнього середовища, а саме – запобігання забрудненню, мінімізація шкідливого впливу, збереження природної спадщини;
- забезпечення довготривалого розвитку сільського господарства, принаймні з метою збереження агроландшафтів і сільських пейзажів, рекреаційного, туристичного та культурно-історичного потенціалів сільської місцевості в інтересах суспільства, оскільки ці функції ніхто не виконає краще, ніж сільськогосподарські суб’єкти. Особливо важлива їх роль у регіонах з менш сприятливими умовами (LFAs) й регіонах з обмеженнями щодо навколишнього середовища;
- екстенсифікацію виробництва;
- розвиток комбінованої системи ведення сільського господарства (еколого-хімічної), відновлення традиційної і особливо органічної системи;
- реалізацію заходів щодо збереження біорізноманіття в агроландшафтах;
- непродовольче спрямування розвитку аграрного сектора, насамперед, з метою продукування сировини для виробництва біопалива;
- лісонасадження.
На період 2007-2013 рр. в рамках нової системи підтримки розвитку сільських територій в ЄС, передбачено розширити напрями підтримки, збільшивши кількість останніх з 22 до 37. Зокрема, для нових членів ЄС передбачено підтримку низькотоварних господарств під час реструктуризації.
Відтак, останнім часом в Спільній аграрній політиці спостерігається, як зазначав Ф.Фішлер, якщо не зелена революція, то принаймні зелена еволюція. Можна виділити такі екологічні напрями, які практично реалізуються в країнах Європейського Союзу в рамках САП в контексті сталого розвитку.
По-перше, це виведення з сільськогосподарського обороту еродованих земель з відповідною компенсацією фермерам часткової втрати доходів від такого виведення і додаткових витрат на догляд за цими землями, зокрема, недопущення забур’янення, залуження їх (з метою мінімізації втрати азоту повинні бути вкриті рослинністю), а також можливе за контрактом створення на цих землях культурних пасовищ, лісонасадження. Право на відведення землі під пар застосовується перш, ніж будь-яке інше право. Особливо підтримується виведення із виробництва ділянок землі (шириною не менше 20 м і площею не менше 0,3 га) вздовж постійних водних каналів і озер, а також на межі полів, що мають виражене природоохоронне значення (природоохоронні зони вздовж водойм убезпечнюють їх від забруднення, буферні зони на межах полів сприяють збереженню і розвитку біорізноманіття, а саме диких рослин і тварин в межах агроландшафтів). На законсервованих землях дозволено вирощування культур на нехарчові цілі (перш за все, ріпаку для виробництва біодизеля і молодих лісопосадок для одержання біомаси для енергетичних цілей).
По-друге, обмеження, у тому числі за рахунок обкладання податками, використання агрохімічних засобів; фермерам, які скорочують застосування мінеральних добрив і пестицидів, виплачується комунітарна дотація на гектар. Таким чином, стимулюється екстенсивне землеробство і тваринництво, одержання результату за рахунок створення умов для кращого використання природної родючості ґрунтів тощо. До того ж, в країнах ЄС досить жорстко директивно регулюється використання в сільськогосподарському виробництві екологонебезпечних засобів, їх вплив на навколишнє середовище та інші екологодеструктивні проблеми розвитку аграрного сектора: прийняті директиви щодо пестицидів, нітратів, емісії парникових газів (зміни клімату), а також щодо захисту ґрунтів, водних ресурсів, збереження і використання генетичних ресурсів, розвитку біорізноманіття.
По-третє, проводиться цілеспрямована підтримка спеціальних агроекологічних (agri-environment) заходів. Саме цьому агроекологічному напряму в ЄС приділяється особлива увага. Слід акцентувати увагу на тому, що ці заходи є складовою (інструментом) забезпечення сільського розвитку, а не суто сільського господарства.
Для одержання підтримки в рамках агроекологічних програм, методи ведення сільського господарства повинні відрізнятися від базової „хорошої практики сільського господарства”, бути природосумісними, сприяючи збереженню і розвитку сільського середовища, а також структури виробництва, краще пристосованої до умов місцезнаходження. В рамках агроекологічних програм підтримуються такі напрями:
- сприятлива для навколишнього середовища екстенсифікація сільського господарства;
- регулювання використання землі з метою збереження ґрунту, а також пасовищ з низькою інтенсивністю використання;
- інтегроване управління процесами у фермерському господарстві (удобрення, захист рослин тощо) і органічне сільське господарств;
- збереження сільських ландшафтів, пейзажів та їх історичних особливостей, типу живоплотів із зелених насаджень, гаїв, перелісків, заболочених ділянок, ставків, малих річок, канав, важливих середовищ розміщення біорізноманіття, різноманітних мозаїчних схем використання землі, а також збереження історичних об’єктів (будівель, кам’яних терас і огорож, вітряків тощо, які є елементами культурної спадщини);
- виробництво біомаси і біогазу як джерел відновлюваної енергії. Цей аспект агроекологічних заходів відображений в Білій книзі по відновлюваній енергії (СОМ (97) 559). Пріоритетні заходи для сільського господарства визначені й в контексті реалізації Стратегії ЄС щодо виконання Кіотського протоколу (1998 р.), зокрема лісонасадження, виробництва відновлюваної енергії, скорочення викидів метану і СО2;
- збереження біорізноманіття. Орієнтири відповідної політики щодо цього напряму визначені Стратегією ЄС щодо біорізноманніття (СОМ (1998) 42). Сільське середовище – насамперед, це живе середовище. Складна екологія флори і фауни пристосувалася до впливу сільського господарства. В результаті цього багато різновидів є залежними в своїх життєвих циклах від продовження сільськогосподарської діяльності – від традиційних пасовищ, сінокосів, пару і мозаїки хлібних злаків. Були випадки, коли сільськогосподарська земля була переведена на режим збереження природи, але очікувані цілі не досягнуті. Спеціальними Директивами ЄС ідентифіковані середовища проживання диких птахів, у тому числі в агроландшафтах. Ця система відома як Natura 2000.
Загрози збереженню біорізноманіття в агроландшафтах можна класифікувати в дві категорії: інтенсифікація і відмова від цільового використання землі. Головними загрозами з боку інтенсифікації є збільшення хімічного та органічного удобрення, дренування землі та іригація, монокультуризація, розорювання польових меж, боліт й інших вологих територій, ліквідація живих огорож, нераціональне використання пестицидів, скорочення площі парів, механізація, яка веде до ущільнення ґрунту, тощо.
По-четверте, надається „екологічна допомога”, згідно з Регламентом Ради (ЄС) 1257/1999, у регіонах з менш вигідними умовами (less-favored areas, скорочено LFAs), до них відносять гірські та з іншими проблемами – депопуляцією, північні регіони, а також у регіонах з обмеженнями щодо навколишнього середовища, тобто екологічно вразливих (areas with environmental restrictions). До гірських територій відносять такі, в яких більше половини орних земель знаходиться на висоті 350-500 м над рівнем моря (гірська зона І); вище 500 м над рівнем моря (гірська зона ІІ); для останніх передбачені вищі рівні платежів, ніж для регіонів І зони. До інших регіонів з менш вигідними умовами відносяться ті, в яких земля недостатньої продуктивності, спостерігаються труднощі з її обробітком; обмежений виробничий потенціал не може бути збільшений через надмірну вартість і переважно підходить для екстенсивного тваринництва; низька чи з тенденцією до скорочення заселеність, залежна переважно від сільськогосподарської діяльності, прискорення якої загрожує сталості регіону і середовища проживання. Рівень труднощів господарювання в регіонах цієї категорії (низинні території) вимірюється, за досвідом Польщі, синтетичним показником продуктивної цінності сільськогосподарської території, який включає низьку якість ґрунтів, несприятливі кліматичні та водні умови, складний рельєф тощо, та враховується демографічний критерій – щільність населення (осіб/км2).
Отже, у цих регіонах, з одного боку, існують значні обмеження можливостей щодо ведення сільського господарства та помітне збільшення вартості виробництва внаслідок складних географічних і кліматичних умов, а відтак є загроза відмови від агрогосподарювання, згортання людності і поселенської мережі, а з другого боку – тут надто важливо продовжувати сільське господарство, принаймні з необхідності збереження навколишнього середовища, туристичного потенціалу регіону, охорони берегової лінії, утримання сільської місцевості. Загалом 56% сільськогосподарської землі ЄС визнано як регіони з менш вигідними умовами (дані 1998 р.).
У регіонах з обмеженнями для сільського господарства щодо навколишнього природного середовища надається пріоритет саме середовищу, що визначає застосування природосумісних методів агрогосподарювання, проведення спеціальних екологічних заходів. Субсидії за усіма напрямами підтримки в цих регіонах підвищені, а також передбачають покриття затрат на реалізацію природоохоронних заходів. Метою ж їх є збереження біологічного різноманіття за видами і місцями розташування, визначених як території мережі „Natura 2000”.
По-п’яте, преміювання за екстенсифікацію виробництва (extensification premium), що має виражений екологічний ефект, а саме щодо зменшення екологодеструктивного локального навантаження поголів’я худоби на природне середовище. Так, умовою виплати спеціальних премій було обмеження поголів’я худоби в господарстві – не більше 90 голів та диференційовані виплати в залежності від щільності худоби на одиницю площі кормових угідь (від 1,8 до 1,4 умовних голів), стимулюючи вищими виплатами її зменшення. Екологічну спрямованість реалізувала й ще одна вимога одержання премії за екстенсифікацію виробництва – пасовища повинні становити не менше 50% кормових угідь в господарстві .
По-шосте, стимулювання ведення органічного сільського господарства. Зважаючи на те, що таке господарювання забезпечує комбінацію соціальних і екологічних ефектів – виробництво екологічно чистого продовольства, збереження навколишнього середовища, підвищена потреба в трудових ресурсах, як альтернатива розвитку у вразливих щодо навколишнього середовища регіонах, його розвиток набув особливої підтримки. Щодо умов його ведення, зокрема методів виробництва, встановлена спеціальна законодавча база, досить жорстке управління і контроль.
Соціальній складовій належить чільне місце в числі напрямів сталого розвитку сільського господарства і сільських районів. У „Порядку денному на ХХІ століття” передбачено сприяння розвитку людських ресурсів в інтересах сталого ведення сільського господарства. Цілий ряд заходів соціального спрямування класифіковані СОТ в рамках „зеленої скриньки”, тобто дозволені без обмежень для внутрішньої державної підтримки розвитку сільського господарства і сільської місцевості.
Тому і в Європі, і в Америці підтримується сімейна форма фермерського господарства, з різними формуваннями на його основі (корпоративне фермерське господарство, кооперативи). 62% ферм в Америці, які називають ”rural residence farms”, виробляють 8% продовольства і сільськогосподарської сировини, не дуже залежать від ферми як джерела доходів і сприймають ферму як можливість жити в селі, а не як джерело засобів існування. Разом з тим, вони отримують 13% державних виплат. Обидві групи фермерів – і крупні, і дрібні в однаковій мірі важливі для Америки, оскільки їх цінять не тільки як виробників продукції, а як зберігачів природи, сільських пейзажів, зрештою й сільських співтовариств, що дозволяє не допустити деколонізації великих земельних територій країни. Конституцією Польщі (стаття 23) задекларовано, що основою сільськогосподарського устрою є сімейне господарство.
Другий напрям заходів соціального спрямування – підтримка розвитку сільських територій. Фермерам у межах цих заходів передбачена допомога за 19 різноманітними програмами, серед яких – оновлення сіл та сільської інфраструктури і поліпшення доступу сільського населення до базових послуг. В основу політики розвитку сільських територій у країнах ЄС закладені такі цілі: створення для сільського населення міських стандартів життя, підвищення конкурентоспроможності сільських регіонів для збільшення їх внеску в економіку країни, охорона природних ресурсів та культурної спадщини у сільській місцевості. Відтак, пріоритетними напрямами надання допомоги сільським територіям Комісією ЄС визнані: первинні сектори економіки – сільське, лісове та рибне господарство, малий та середній бізнес, сфера туризму, охорона навколишнього природного середовища, сфера освіти.
Підсумовуючи європейський досвід, можна зробити, принаймні, два висновки щодо важливості включення в національну аграрну політику та реалізації на практиці соціально-екологічних заходів. По-перше, проведення змін в техніці, технологіях, організації аграрної діяльності з точки зору їх екологічності є сьогодні однією з рушійних сил модернізації виробництва, інноваційним шляхом розвитку, за якого досягається еколого-, економічно-соціальний ефект, реалізується багатофункціональна роль сільського господарства, задовольняються різноманітні суспільні потреби людського буття. По-друге, за допомогою розширення підтримки соціальних і екологічних заходів вдається підтримувати загальну доходність, стабільність, ефективний розвиток сільського господарства, а відтак і сільської місцевості.