Geum.ru

Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Методологічні основи сталого системного розвитку сільського господарства та сільських територій
Функціональна ознака
Організаційна ознака
Ресурсна ознака
Технологічна ознака
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1.2. Методологічні основи сталого системного розвитку сільського господарства та сільських територій


У „Порядку денному на ХХІ століття”, як керівному програмному документі дій Конференції ООН 1992 р., сталий розвиток сільського господарства та сільської місцевості розглядається у комплексі. Для цього виділений окремий розділ 14 “Сприяння сталому розвитку сільського господарства та сільського розвитку” (САРД – транскрипція англійської абревіатури SARD – Sustainable Agriculture and Rural Development).

Відповідно до загальновизнаного підходу, об’єктом дослідження обрано розвиток аграрного виробництва і сільської місцевості саме у тих аспектах, проявах, де зв’язок між ними найтісніший, і зрештою визначає їх загальний комплексний поступ у напрямі сталого розвитку. При цьому, приділяється більше уваги саме еколого-соціальному спрямуванню їх розвитку, з погляду на новизну і актуальність реалізації в сучасних умовах цих важливих засад у контексті забезпечення сталого розвитку як аграрної сфери, так і сільської місцевості.

Взаємопоєднання сільського господарства і сільських територій виступає як об’єктивна необхідність, оскільки розосереджені по території сільгоспугіддя є базою сільськогосподарської діяльності, що обумовлює їх економічний, соціальний та екологічний зв’язок у контексті сталого розвитку. І, на нашу думку, саме в цьому контексті зв’язок між ними набуває нових якісних ознак, стає особливо важливим і зрештою закономірним. Останнє випливає із концепції етапного розвитку світового аграрного виробництва, обґрунтованої дослідниками:
  • експансія і розвиток;
  • аграрна криза, обумовлена обмеженістю територій та низьким технологічним рівнем;
  • індустріалізація сільського господарства;
  • біологізація сільського господарства;
  • екологізація сільського господарства;
  • сталий розвиток сільського господарства і сільських територій.

Зважаючи на те, що сталий розвиток сільського господарства вже сам собою може становити предмет дослідження, як і сталий розвиток сільських територій, вважаємо за необхідне виділити елементи, функціональні зв’язки, які характеризуватимуть їх взаємопоєднання в систему, забезпечення сталості якої вимагає узгодженого їх розвитку. До того ж важливо вияснити, чи елементи (підсистеми) системи „сільське господарство–сільські території” мають спільну мету, що свідчитиме про їх системність.

Сільське господарство і сільська місцевість, в межах якої здійснюється сільськогосподарська діяльність, становлять систему з погляду на те, що відповідають таким системним ознакам.

Функціональна ознака – підсистеми повинні забезпечувати виконання основної цілі системи. В контексті сталого розвитку основною об’єднуючою ціллю аграрного виробництва та сільських територій є – підвищення якості людського життя, іншими словами стале життєзабезпечення (sustainable livelihoods), насамперед сільського населення. Останнє включає, по-перше, формування систем забезпечення „фізіологічного” життя – екологічної, енергетичної, біологічної, кліматичної тощо, по-друге – систем, які становлять основу суспільного життя людей: економічної, політичної, соціальної тощо. Сільському господарству і сільським територіям належить вагома роль у забезпеченні життєвих шансів (зайнятості, матеріального достатку, доступності освіти, відпочинку, культурних надбань тощо) селянина та сільського соціуму; життєвого середовища як щодо „першої природи”, так і „другої природи”, а також життєвих сподівань.

Основними цілями сталого розвитку аграрного виробництва є такі:

- забезпечення зайнятості та підвищення сільськогосподарських доходів працівників галузі (соціальна складова);

- раціональне використання аграрного природно-ресурсного потенціалу (економічна складова);

- зменшення екологодеструктивного впливу на навколишнє природне середовище, поліпшення агроландшафтів (екологічна складова).

Основою для визначення цілей сталого розвитку сільського господарства стала концепція багатофункціональної ролі сільського господарства, згідно з якою сільське господарство виконує багато функцій в суспільстві – виробництво безпечного і здорового продовольства; допомога сталому розвитку сільської місцевості, насамперед, захист і поліпшення стану агроландшафтів. Ця концепція прийнята на Конференції ФАО (у 2003 р. членом цієї міжнародної продовольчої та сільськогосподарської організації стала Україна) в Нідерландах (м. Маастрихт) у вересні 1999 р. Конференція заклала основи для усвідомлення того, що продовольча безпека, сприятливе навколишнє середовище і розвиток сільських регіонів є побічними ефектами сільськогосподарського виробництва і їх необхідно класифікувати як суспільні блага.

Цілями сталого розвитку сільських територій можуть бути визнані такі :
  • забезпечення добробуту сільського населення, доступу до базових благ (соціальна складова);
  • оптимальний розподіл економічної діяльності в залежності від природно-економічного потенціалу, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності сільської економіки та сільських територій загалом (економічна складова). Слід зауважити, що в контексті сталого розвитку щодо цієї цілі останнім часом дещо змінюються акценти, а саме передбачається подальша децентралізація виробництва, створення умов для формування нових і розширення традиційних видів економічної діяльності навіть у несприятливих для цього природно-економічних зонах, при цьому не лише з метою економічної вигоди, а й з погляду забезпечення продукування суспільних благ (продовольча безпека, сталий розвиток сільських територій, сприятливе довкілля, підтримання специфічної культури і культурних цінностей тощо);
  • покращення навколишнього природного середовища життєдіяльності населення (екологічна складова).

Порівнюючи конкретизовані цілі за складовими сталого розвитку для аграрного виробництва і для сільських територій, можна виявити односпрямованість цілей.

Останнім часом ряд дослідників акцентують увагу на важливості розвитку села. Це зумовлено об’єктивним загостренням проблем розвитку сільської інфраструктури й інших елементів сільського середовища та тривалим ігноруванням їх владними інституціями. О. Онищенко і В. Юрчишин зауважують, що якщо на попередньому етапі серцевиною державної аграрної політики вважалась аграрна і земельна реформи, то тепер стратегічною серцевиною повинен стати сільський розвиток. Академік В. Геєць акцентує увагу на тому, що „..катастрофічне ...питання – українське село та його майбутнє”. Ю. Губені відмічає – нові обставини вимагають нових концептуальних підходів, інструментів політики розвитку сільських територій, остання повинна відповідати або ж бути наближеною до норм і вимог, уже сформованих у європейських країнах.

Зрозуміло, що аграрне виробництво лише в певній частині має реалізувати загальні цілі сільського розвитку. Щодо реалізації екологічної цілі, то сільськогосподарським виробникам відводиться домінантна роль. Якщо ж йдеться про забезпечення добробуту сільського населення, то аграрний сектор сприятиме цьому шляхом підвищення рівня та диверсифікації доходів зайнятих у ньому працівників. У формуванні соціальної інфраструктури сіл суб’єкти господарювання в аграрному секторі повинні брати участь на партнерських засадах тощо. Це важливо мати на увазі при формуванні засад аграрної політики та функцій відповідного міністерства, про що йтиметься нижче.

Зрештою, без сільського господарства сільська місцевість, село як макроспільнота не зможуть виконувати свою багатофункціональну роль в суспільстві. Слід уточнити, що багатофункціональна роль села вирішальним чином забезпечується завдяки багатофункціональності сільського господарства. За визначенням ОЕСР, концепція багатофункціональності базується на визнанні сільського господарства діяльністю, яка забезпечує різні результати, створює не тільки продукцію (продукти харчування, корми, волокно, і біопаливо), але й плоди нетоварного характеру, такі як послуги екосистем, красота ландшафту і культурна спадщина. Реалізація багатофункціональної ролі сільського господарства є інструментом забезпечення сталого аграрного і загалом сільського розвитку.

Останнім часом особливої ваги, поряд з традиційною специфічною виробничою функцією – задоволення потреб суспільства в сільськогосподарській продукції, набуває ще одна притаманна тільки селу функція – забезпечення екологічної рівноваги, пов’язаної з відновленням родючості ґрунтів, збереженням біорізноманіття, охороною водних ресурсів, а ширше – рівноваги між суспільством і природним середовищем. Це знаходить своє відображення в поширенні в сільській місцевості специфічних природоохоронних видів діяльності, закріпленні за певними територіями відновлюваних функцій (заповідники, національні парки), які досить добре „уживаються” з раціональним сільським господарством.

Від сільського господарства залежить у значній мірі виконання селом також неспецифічних зовнішніх його функцій – соціально-просторової (полягає в здійсненні соціального контролю і підтриманні правопорядку на позаміських територіях), рекреаційно-природоохоронної (база відпочинку і відновлення здоров’я населення, місцеположення дитячих таборів, пансіонатів, будинків відпочинку), історико-культурної (збереження і розвиток традиційної матеріальної і духовної культури народу, його територіальних і етнічних груп). Що ж до внутрішніх функцій села, то основні з них – соціальна і економічна – полягають, відповідно, у створенні комплексу суспільно нормальних життєвих умов й поліпшенні способу життя сільського населення та пропорційному розвитку виробничої бази, яка забезпечуватиме ефективне виконання зовнішніх функцій села на довготривалу перспективу.

Організаційна ознака – підсистеми повинні знаходитися між собою в логічній супідрядності, сполученні. Сільське господарство було й залишається системоутворюючою галуззю на сільських територіях, при цьому роль його може бути більшою чи меншою. Тому в дослідженнях поширеними були моделі соціально-економічного розвитку села, що на вході мали систему показників економічної ефективності АПК, а на виході – найважливіші індикатори соціально-демографічного розвитку села, які визначалися з урахуванням внутрішніх зв’язків системи. За цією моделлю проводилися розрахунки щодо того, якого рівня ефективності АПК необхідно досягнути, щоб добитися бажаних демографічних і соціальних результатів розвитку села.

Сільські ж території є елементом середовища (організаційного простору) аграрного виробництва, яке являє сукупність зовнішніх і внутрішніх чинників прямого та непрямого впливу, що визначають діяльність суб’єктів господарювання. Організаційний простір будь-якого виробництва включає в себе внутрішнє і зовнішнє середовище. Сільські території, виходячи з такої класифікації, є елементом як внутрішнього середовища сільського господарства – просторова база виробництва: земельні, водні, атмосферні ресурси безпосередньо залучені у виробництво; працівники, які є жителями цих сільських територій; виробнича інфраструктура, так і елементом зовнішнього середовища – не пов’язаного з виробництвом, але здійснюючого вплив на формування загальної атмосфери виробництва, зокрема, розміщення відносно міст, ринків збуту продукції; людність (як споживачі) й трудовий потенціал села, соціальна інфраструктура. Тому, як зазначають дослідники, сільська місцевість (структура поселень, розвиток села, інфраструктурний, культурний, ландшафтний, рекреаційний потенціали) в певній частині є елементом аграрної структури.

Хоча важко повністю погодитися з твердженнями щодо позиціювання, супідрядності сільських територій лише сільськогосподарському (агропродовольчому) виробництву, „сільської місцевості як соціальної складової аграрної сфери”. Ситуація щодо лише сільськогосподарської орієнтації сільських територій з часом змінилася, наприклад, 46% сільських територій Європи сьогодні мають сільськогосподарську спрямованість. На нашу думку, не раціонально, з одного боку, асоціювати сільські території лише з сільським господарством, потрібно турбуватися про диверсифікацію економічної діяльності на них, з другого боку, послуги сільськогосподарських суб’єктів щодо збереження і облаштування агроландшафтів на будь-яких сільських територіях, навіть переважно промислового використання, були і залишаються домінуючими.

У науковий вжиток введено поняття аграрний сектор (аграрна сфера), сільський сектор, які саме й мають за мету відобразити поєднання галузевого й територіального аспектів, а саме спільність соціально-виробничих і екологічних функцій. Не вдаючись до детальної дефініції понять, загалом зазначимо, що за соціально-економічним підходом вищезазначені терміни відображають систему, яка характеризується наявністю базової галузі, навкруг якої формується певне середовище, а саме сільське, що зумовлює специфіку її суспільних функцій, рівня, умов, способу життя населення. При цьому галузевий аспект переважає у термінах аграрний сектор, аграрна сфера, а територіальний – у термінах сільський сектор, сільська сфера.

Виходячи з об’єднуючих елементів двох підсистем – аграрного виробництва і сільської місцевості, є пропозиції застосовувати нові назви для означення їх системи. Академік О.О.Ніконов визначав сільське господарство як надскладну і надвразливу біолого-соціально-економічну суперсистему, побудовану на живих організмах, космічних силах, природних тілах, технічних засобах і людських соціумах. Сільська ж місцевість – соціоприродна система, насамперед природа (екосистема), соціум з його життєдіяльністю, а основною діяльністю на переважній частині території є сільське господарство населення, то загалом сільська місцевість – це агроекосистема. Академік УААН В.В.Юрчишин, вказуючи на тісну взаємозалежність сільського господарства та сільських територій, яка дає підстави для висновку про те, що їх функціонування має забезпечуватися на спільних (ідентичних) вихідних положеннях, пропонує нову назву для цієї системи – аграрна соціоекосистема, в межах якої доцільно вести мову про сталий розвиток.

Саме ця назва, на нашу думку, є досить вдалою в контексті сталого розвитку зазначеної системи, відображаючи всі складові такого розвитку – економічну (виробничу), соціальну і екологічну. Як варіант скороченої назви – термін „агросередовище”, який набув широкого використання в Європейському Союзі (зокрема, agri-environment schemes – агро-середовищні схеми, agri-environment measures – агро-середовищні заходи). В Польщі теж застосовується дослівний переклад з англійської – program rolnosrodowiskowy, тобто програми агро-середовищні. У нас термін agri-environment звично перекладають як агроекологічні, хоча при цьому обмежується більш широкий зміст, який вкладається в це поняття в англійському варіанті. Зрештою вважаємо найвдалішим терміном для означення поєднання аграрного виробництва і сільської території в систему – аграрна система або аграрна сфера, останній вже набув поширення.

У контексті забезпечення сталого розвитку аграрного виробництва і сільських територій особливої вагомості та нових якостей набуває агроландшафтний підхід. Якщо раніше він розглядався у застосуванні лише до землевпорядкування, то тепер ширше – до соціально-економічної організації (облаштування) території. Це уточнення важливе в контексті нашого дослідження, оскільки взаємозв’язок аграрного виробництва і сільських територій значною мірою проявляється через агроландшафт – територіальний соціально-природний комплекс. У такому широкому трактуванні цей термін за змістом близький до „агро-середовище”, „агроекосистема”. Під терміном „агроландшафт” розглядається ландшафт (як природно-територіальний комплекс), перетворений людиною для цілей і під впливом сільськогосподарського виробництва, який складається із комплексу взаємопов’язаних природних і антропогенних компонентів, елементів системи землеустрою і землеробства, адаптованих до місцевих природних умов.

Ландшафт можна розглядати як модель сталого розвитку (Панєвропейська стратегія біологічного і ландшафтного різноманіття) і фундаментальну основу навколишнього середовища (Європейська ландшафтна конвенція). Термін набув широкого поширення в новій якості в Європі; також у Росії у рамках федеральної цільової програми йдеться про збереження і відновлення агроландшафтів як національного надбання. Агроландшафти виконують різноманітні функції, зокрема, убезпечення процесів деградації ґрунтів, сприяння збереженню і відтворенню їх родючості; підтримка екологічної рівноваги; середовище відтворювальні функції, зрештою збереження і відтворення середовища життєдіяльності людей.

Ресурсна ознака – підсистеми забезпечують кількісні й якісні показники функціонування всієї системи за рахунок тих самих ресурсів. Ця ознака цілком характерна для системи „сільське господарство – сільські території”. Спостерігається спільне використання ними всього спектру ресурсів (активів):
  • природні ресурси – для підсистеми „сільське господарство” ці ресурси і виконувані ними функції є фізичною основою розвитку, а з фундаментальної точки зору їх системне значення для аграрної соціоекосистеми – це виконання найважливішої функції життєзабезпечення, як матеріального, так і загального (рис. 1.3);
  • людський капітал – навики, здібності, компетенція й кваліфікація, а також стан здоров’я сільського населення надто важливі як для сільського господарства, з погляду формування трудового потенціалу галузі, так і розвитку сільських територій, забезпечуючи перш за все їх заселеність, а також конкурентоспроможність, привабливість для приїжджих, тобто основи для сталого розвитку;



Рис. 1.3. Екологічні детермінанти сталого розвитку аграрної соціоекосистеми.

  • фізичний капітал, який є результатом людської діяльності – споруди, обладнання, фізичні мережі – дороги, виробнича і соціальна інфраструктура, сприятливі агроландшафти тощо, часто виступають водночас елементами виробництва й благоустрою сільських територій, спрацьовуючи на досягнення загальних цілей системи „сільське господарство-сільські території”;
  • соціальні активи – міжособистнісна довіра і зв’язки, взаєморозуміння і загальні цінності, особливо характерні для сільських спільнот як територіальних, доволі самобутніх мікроспільнот, формують особливості трудової етики й взаємовідносин на селі.

Аграрний і сільський розвиток можливі за умови збереження й примноження вищезазначених видів активів, як важливого чинника забезпечення сталого розвитку. На відміну від міст, де населення живе й працює у високоштучному й соціально менш згуртованому середовищі, сільські райони залежні в більш значній мірі як від здорового природного, так і соціального середовища, що визначає результативність багатьох видів здійснюваної тут соціально-економічної діяльності й зрештою перспективи їх розвитку.

Технологічна ознака – підсистеми мають засоби та способи, необхідні для реалізації цілей системи. Від методів і способів аграрного господарювання, застосування агрохімікатів, землевпорядкування в значній мірі залежить стан і благоустрій агроландшафтів. Останні є середовищем проживання сільського населення. Таким чином, формування екологічно сприятливих і безпечних агроландшафтів надто важливе з погляду на них, як складових елементів життєзабезпечуючих комплексів у сільській місцевості. Відмова від сільськогосподарської діяльності – забур’яненість і захаращеність полів, покинуті тваринницькі приміщення і таке інше сприяють занедбанню сільської території, тим самим справляють гнітючий вплив на селян, які тут проживають. За умови агроекологічного сталого розвитку сільського господарства, з реалізацією його багатофункціональної ролі в суспільстві, ця сфера економічної діяльності здатна зберігати та розвивати природний капітал, на противагу іншим галузям.

Принципи сталого розвитку притаманні сільському господарству генетично. Якщо економічне зростання в аграрному виробництві, яке є нічим іншим як господарським використанням людиною агробіоценозів, супроводжується надмірними екологічними збитками, а відтак соціальними негараздами, то під сумнів ставиться саме існування галузі, а, значить, і продовольча безпека країни, підривається сталість соціального життя й сільських спільнот.

Особливістю сільського господарства є те, що економічний процес відтворення в ньому тісно пов’язаний з природним біологічним процесом; поряд ідуть обидва первісні фактори, які створюють продукт: людина і природа. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, воно також базується на продуктивності біологічних об’єктів – культурних рослин і тварин. Продуктивність останніх формується як результат взаємодії поживного ґрунтового середовища, вологи, інтенсивності сонячної радіації, суми ефективних температур в період вегетації, біологічних можливостей сортів певних культур і порід тварин тощо. Ця залежність аграрного виробництва від природних ресурсів і умов виглядає непереборною.

Природні ресурси загалом і у сільському господарстві зокрема мають низьку ступінь замінності, тобто їх не можна повністю замінити. Тривалий час стратегія розвитку покладалася саме на заміщення природних ресурсів людськими і фізичними ресурсами; очікувалося, що науково-технічний прогрес розширюватиме потенціал цієї заміни, реалізувалися „новітні” проекти, техніко-технологічні рішення. Проте, якщо у короткостроковий період таке заміщення й може призвести до економічного зростання, то довгострокова стратегія зростання має обмеження з боку вичерпання потенціалу, погіршення якості природних ресурсів. Відтак подальше заміщення стає практично неможливим без загрози для продуктивності інших ресурсів і загальної продуктивності сільського господарства. Деградовані сільськогосподарські угіддя дають невисокий урожай, незалежно від того, скільки використано сучасної техніки, хімічних засобів, робочих рук.

Отже, природні ресурси та послуги навколишнього середовища виконують функцію джерел виробничих затрат, інколи незамінних, у виробництві продовольства і суспільних благ, тим самим підвищують ефективність сільського господарства та зрештою людське благополуччя. Вони також виконують функцію резервуара для стоку, скидання і поглинання відходів виробництва та споживання. З фундаментальної точки зору природа, у тому числі агроприродний потенціал, виконує найважливішу функцію життєзабезпечення, від якої залежить благополуччя усього живого на землі. Екологи і економісти ідентифікували 17 видів послуг, які забезпечують екосистеми. Вони включають поповнення поживних речовин ґрунту для сільського господарства, підтримка біорізноманіття, фільтрація повітря і води, лікування, забезпечення середовища проживання для живих організмів і людей тощо.

В останні 20 років зросло розуміння того, що сформоване за тривалий час розвитку сільського господарства унікальне напівприродне середовище з багатим різноманіттям різновидів, залежних від продовження цього господарювання, може бути порушене подальшою інтенсифікацією сільського господарства. З одного боку, інтенсифікація може становити проблеми для ландшафтів, біорізноманіття, ґрунту, води й повітря, сільських спільнот. З другого боку, відмова від використання землі для сільськогосподарських цілей, яке має місце головним чином з економічних причин, також створює тиск на ландшафт і біорізноманіття. Сільське господарство також підтримує сільський спосіб життя, який є фундаментальним активом культури. Виклики як інтенсифікації, так і відмови від сільського господарства ставлять питання щодо раціональності подальших відносин між сільським господарством і сільським середовищем.

Охоплюючи 2/3 території, сільське господарство представлено в більшості українських ландшафтів. Таким чином, воно історично відповідальне за управління і розвиток ландшафтів, як системи, яка включає певну геологію, використання землі, природні і привнесені особливості, флору і фауну, клімат, а також зразки житла, соціальну інфраструктуру. При цьому сільгоспвиробники забезпечують ці екологічні та соціальні вигоди безплатно, при виконанні своєї основної функції – виробництво продовольства та сільськогосподарської сировини.

Отже, для суспільства сільськогосподарські виробники виконують, зберігаючи ландшафти, поки що безплатну функцію. Це є суспільним благом як для сільської місцевості – необхідний компонент рекреаційного й туристичного їх потенціалу, так і міської території – збереження і поліпшення сільського ландшафту, крім екологічних послуг щодо покращення міського навколишнього середовища (через переміщення потоків повітря і води), також розширює можливості вибору міських жителів – за бажанням вони можуть переїхати подалі від переповнених міст і оселитися у відносно чистій сільській місцевості. Це позитивна екстерналія, за яку треба комусь все таки платити. І, як свідчить світовий досвід, суспільству доцільно сплачувати сільськогосподарським виробникам за виконання соціальних і екологічних послуг.

Важливе значення аграрного сектора як умови соціальної стабільності суспільства вимагає зміни напрямів в обміні капіталами між містом і селом на користь останнього. До необхідності державного регулювання такого перерозподілу засобів приходить кожне суспільство. Для США ця ситуація стала очевидною до війни, європейських країн – з 50-60-х років. Наше суспільство вже підходило до необхідності такого перерозподілу декілька разів, але критичний момент настав саме зараз.

За оцінками експертів, додаткові інвестиції в сільську місцевість загалом сприяють зростанню добробуту більшою мірою, ніж інвестиції у містах, оскільки сільські громади мають значно нижчий початковий рівень обслуговування. Сільські інвестиції загалом проникають до інших частин економіки і до міських територій, стаючи важливим двигуном економічного зростання. Дослідження показали, що кожна гривня доходу сільськогосподарських виробників означає збільшення доходу в економіці у 2-3 рази. Скорочуючи міграцію до міст, сільські райони можуть таким чином полегшити тиск на міську інфраструктуру. Протилежні процеси, які нині відбуваються в Україні, а саме значна міграція сільського населення на заробітки в міста, дозволили відчути наскільки цей тиск на міську інфраструктуру може бути посилений, досягаючи інколи критичних рівнів.

Таким чином, стале сільське господарство – це інтегрована (агроекологічна) система методів виробництва рослинницької і тваринницької продукції, за якої задовольняються потреби в продовольстві й сировині, найбільш ефективно використовуються не відновлювані ресурси, господарські цикли поєднані з природними біологічними циклами, покращується якість навколишнього середовища, природних ресурсів та загалом життя. Для сільського господарства концепція сталого екологобезпечного розвитку є необхідністю, єдиною можливою філософією функціонування й подальшого розвитку.

Ядро сталості сільського господарства повинні становити стратегічні види продукції, інноваційні методи виробництва, галузева спеціалізація, що реалізують конкурентні переваги сільського господарства (традиційні продукти, для виробництва яких тут кращі кліматичні умови, а, отже, забезпечуватиметься рентабельніше виробництво; нові продукти для розвитку екоенергетики) та можливості генерування суспільних функцій (благ). Проте, визнання тих чи інших виробництв пріоритетними тільки з урахуванням конкурентоспроможності неправомірне, оскільки людині для життя потрібні й неконкурентні продукти.

Зону гнучкості сільськогосподарської сталості мають представляти технологічно і організаційно зв’язані з галузями в ядрі сталості виробництва, які доповнюють основні, наприклад, як необхідні попередники в сівозмінах, нетрадиційні види виробництва (вирощування сільськогосподарських культур для промислового та енергетичного призначення). У числі видів сільськогосподарської діяльності зони гнучкості будуть і ті, які не становитимуть активне виробництво, а формуватимуть і зберігатимуть сприятливі агроландшафти, сільські пейзажі, реалізуватимуть пріоритетні завдання щодо охорони навколишнього середовища.

У відповідності з загальносистемними підходами, принципами сталого розвитку, закономірностями техніко-економічного розвитку пріоритет у розвитку аграрної економіки повинен бути наданий підвищенню гнучкості (адаптації до змінюваних вимог і умов), економічності (реалізації конкурентних переваг), прогресивності (відповідність передовим технологічним укладам), екологічності (безпека продовольства ізбереження навколишнього середовища), гуманності (розвиток культурно-інтелектуального потенціалу працівника і сільських спільнот) системи.

За умови реалізації багатофункціональної ролі сільського господарства в суспільстві забезпечуватиметься сталий розвиток аграрної соціоекосистеми (сільського господарства і сільської місцевості як системи), а саме поступальний розвиток сільської спільноти, з виконанням нею основної народногосподарської функції – виробництво продовольства, а також забезпеченням суспільних благ; збереженням сільського способу життя і сільської культури, наданням рекреаційних послуг, соціальним контролем над територією, збереженням історично сформованих ландшафтів; відтворенням населення, підвищенням рівня і поліпшенням якості його життя; підтриманням екологічної рівноваги в біосфері.

Розуміння ознак системи „сільське господарство – сільські території” – функціональної, організаційної, ресурсної, технологічної та елементів частково входження сільських територій в аграрну соціекосистему, дозволяє формувати національний аграрний бюджет з позицій системного їх розвитку. При цьому очевидно, що соціальна інфраструктура села; освіта у рамках звичних систем підготовки фахівців вищими аграрними навчальними закладами, більшість з яких не йде працювати в аграрну сферу; проведення паспортизації сіл тощо не мають бути включені в аграрний бюджет, як це має місце зараз. До аграрного бюджету слід відносити із сільської інфраструктури лише сільськогосподарську - виробничу, із освіти – цільову підготовку сільськогосподарських кадрів за державним контрактним замовленням і підвищення їх кваліфікації в рамках цільових програм.

Насамкінець слід зазначити, що сільське господарство володіє багатим соціально-екологічним інноваційним потенціалом для сталого розвитку. За умови налагодження належної системи державного впливу на цей розвиток, підвищення агроекологічного іміджу галузь здатна сприяти національному піднесенню, і це може і має стати соціально-економічною складовою національної ідеї.

Досягнення цілей сталого розвитку аграрної сфери визначається, насамперед, потенціалом і механізмом забезпечення. Оскільки саме механізм здатний створювати умови для ефективного використання потенціалу, зупинимося детальніше на визначенні сутності, теоретичній концепції, логічних схемах механізму такого розвитку.