Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна

Вид материала

Документы

Содержание 3.2. Забезпечення продуктивної сільськогосподарської зайнятості Тенденції зайнятості в аграрному секторі в Україні за 1990-2007 рр. Продуктивність праці в аграрному секторі у 1990-2008 рр.

Подобный материал:

• Програма вступних випробувань для прийому на опп магістра (Спец. 000011 «Прикладна, 95.5kb.
• Методика оценки инвестиционной привлекательности аграрного сектора экономики Оценка, 2624.68kb.
• Магістерська програма з політології, спеціалізація: Європейські студії 2008 рік Петренко, 137.22kb.
• Програма I міжнародної наукової конференції аспірантів та докторантів з державного, 174.42kb.
• Максименко Ірина Володимирівна, 175.74kb.
• Коваленко Ірина Володимирівна. Інвестиційне забезпечення переробних підприємств апк, 215.4kb.
• Програмування наскрізної самостійної роботи при вивчені дисципліни «машиновикористання, 162kb.
• Програма вступних іспитів з основ економіки магістерська програма (мба та інші спеціалізовані, 174.15kb.
• Програма "Зерно України 2015". К.: Діа, 2011., 1626.71kb.
• Магістерська програма „ Адміністративний менеджмент та маркетинг в системі антикризового, 1793.37kb.

3.2. Забезпечення продуктивної сільськогосподарської зайнятості


За трансформаційний період в українському селі відбувалася адаптація зайнятості без необхідної реструктуризації, тобто певне пристосування сільського населення до ринкового середовища, а точніше сказати – виживання, за відсутності цілеспрямованої реструктуризації надлишкового аграрного трудового потенціалу, перерозподілу його в інші позааграрні сфери зайнятості, створення нових робочих місць. За цей період економічних і соціальних потрясінь для населення формувалися дуже занижені мотиви зайнятості, йшлося лише про задоволення найнеобхідніших людських потреб – продовольче забезпечення, матеріальна необхідність. Відтак вести мову про продуктивність сільської зайнятості, пристойний рівень доходів від неї поки що не приходиться. Тим більше для усвідомлення і задоволення потреби працівників у самоствердженні потрібно ще певний, можливо й досить тривалий період часу.

Ситуація із зайнятістю та можливостями працевлаштування на селі сьогодні катастрофічна, селянам не просто важко, а частіше всього неможливо знайти роботу за місцем проживання. Про істотне обмеження можливостей працевлаштування в сільському господарстві, яке все ж таки залишається основним місцем прикладання праці селян, свідчить той факт, що навантаження на одне вільне робоче місце (вакансію) кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства становило у 2006 р. – 26 осіб, що найбільше серед усіх професійних груп, тоді як загалом на зареєстрованому ринку праці цей показник становив 4 особи. Наслідками масової незайнятості сільського населення є бідність, апатія зневіра, напруженість відносин у сім’ях і сільських громадах, поширення криміногенних явищ у селі. За офіційними статистичними даними, у 2008 р. незайнятими були 2,7 млн осіб сільського населення працездатного віку, тобто 32% відповідної категорії (рис. 3. 3). Ще майже 2,5 млн осіб обліковувалися зайнятими в особистому селянському господарстві, що становить майже половину зайнятого економічною діяльністю сільського населення.



Рис. 3.3. Розподіл сільського населення за категоріями економічної активності у 2008 р.


Однією з характеристик сучасної трудової діяльності сільського населення є невисокий рівень зайнятості в „організованому” секторі, у тому числі аграрному. За даними обстеження сіл частка осіб, зайнятих на підприємствах і в організаціях усіх галузей національного господарства, у 2005 р. становила 44,7% від загальної кількості сільських жителів працездатного віку та офіційно працюючих пенсіонерів.

Ще одна особливість сучасної зайнятості сільського населення – масштабна трудова міграція, яка характеризується часткою зайнятих поза межами свого населеного пункту, у тому числі в містах та за кордоном. Представники влади та дослідники подають досить великі цифри щодо обсягів цієї зайнятості. Проте в матеріалах обстеження сіл у 2005 р. зафіксовано всього 1,5 млн осіб, які працювали на підприємствах і в організаціях поза межами свого населеного пункту (переважно в містах і селищах міського типу), що становить майже чверть всього зайнятого (включаючи й особисте селянське господарство) сільського населення. Очевидно, тут майже не відображена закордонна трудова міграція, адже навіть у докризовий період чисельність працюючих за межами своїх сіл перевищувала 2 млн осіб. Зрештою, частка офіційно облікованих трудових мігрантів періодично поповнюється тимчасово вільними особами, які лише сезонно зайняті в особистих селянських господарствах.

Соціальні наслідки трудової міграції сільського населення невтішні, при чому окремі з них очевидні вже сьогодні, інші ж проявляться в недалекому майбутньому: розпад сімей, недоглянуті та покинуті діти, активізація обезлюднення сільських територій з втратою соціального контролю. Сільські поселення, залишаючись в значній мірі монофункціональними, зараз виявляються поки що свого роду „селами-пастками”, де люди мають власне житло, побут, але не мають роботи. Переїзд в інші, насамперед, міські поселення певний час стримується відсутністю житла. Разом з тим, зароблені нинішнім поколінням селян кошти активно інвестуються в придбання житла для дітей в містах.

Сільське господарство залишається основним місцем прикладання праці селян. Однак тут сформувалася досить спотворена соціально-економічна (за формами господарювання) структура зайнятості. Вона характеризується, з одного боку, відносно невеликою і такою, що постійно зменшується, чисельністю найманих працівників, а з другого – завищеною кількістю осіб, зайнятих (у тому числі вимушено) не достатньо продуктивною працею в особистих селянських господарствах (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Тенденції зайнятості в аграрному секторі в Україні за 1990-2007 рр.*

Показники	1990	1995	2000	2005	2006	2007	2008
Зайнято населення у сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві, тис. осіб	4959,8	5257,5	4334,1	3986,3	3633,8	3468,1	3322.1
% (1990 р.= 100)	100,0	106,0	87,4	80,4	73,3	69,9	67.0
Кількість найманих працівників	4281,4	3514,0	2752,8	1418,1	1295,3	1104,2	783.0
%	100,0	82,1	64,3	33,1	30,3	25,8	18.3
Зайнято у господарствах населення	678,4	1743,5	1581,3	2568,2	2338,5	2363,9	2745.4
%	100,0	257,0	233,1	378,6	344,7	348,4	404.7

* Статистичний щорічник України за 2007 рік / Держкомстат України. – К.: Консультант, 2009. – С. 370, 372.


Кількість найманих працівників у галузі скоротилася за 1990-2007 рр. вражаюче: з 4,3 млн до 1 млн осіб. У господарства ж населення механічно перемістилося до 68% зайнятих в сільському господарстві, переважно вивільнюваних із сільськогосподарських підприємств. Не маючи для цього ніяких економічних підстав: виробництво валової сільськогосподарської продукції у господарствах населення зросло приблизно на четвертину. У результаті реалізації стратегії активного вивільнення працівників з сільськогосподарських підприємств продуктивність праці в них, знизившись майже вдвічі протягом 1990-2000 рр., в останні роки зрештою перевищила рівень 1990 р., при цьому в 2007 р. – в 1,7 раза. (табл. 3.3).

Таблиця 3.3

Продуктивність праці в аграрному секторі у 1990-2008 рр.*

Показники	1990	2000	2005	2006	2007	2008
Вироблено продукції на одного зайнятого, тис. грн.: - всього у сільському господарстві	29,4	18,0	23,2	26,1	25,6	28.4
% (1990 р. = 100)	100	61,2	78,9	88,8	87,1	96.6
- у сільськогосподарських підприємствах	25,6	12,4	33,7	39,4	42,7	46.8
%	100	48,4	131,6	153,9	166,8	182.8

* Розраховано за: Статистичний щорічник України за 2008 рік / Держкомстат України. – К.: Консультант, 2008. – С. 370; Сільське господарство України у 2008 році. Стат. зб. – К.: Держкомстат. – 2009. – С. 47,49.


Очевидна ірраціональність обліковування досить великого обсягу зайнятості в господарствах населення зумовлена балансуванням між зайнятістю і відкритим безробіттям. Очевидність вибору на користь зайнятості засвідчує „правило пріоритетності”, яким керуються статистики при обстеженні населення щодо економічної активності, і згідно з ним зайнятості надається перевага перед безробіттям. Обліковування масштабної зайнятості в особистих селянських господарствах виявилося вдалою формою приховування безробіття. Воно не покладає ніяких зобов’язань на облікованих зайнятими тут осіб – ні щодо необхідності реєстрації, ні щодо оподаткування, не обмежує в можливостях зайнятості в інших сферах, навіть поза межами сільського населеного пункту. Достатньо на тих тижнях, впродовж яких статистичні органи проводять вибіркове опитування населення з питань економічної активності (періодично здійснюється у третій декаді місяця), потрапити їм „на очі” і усно заявити про зайнятість в особистому селянському господарстві, без усяких на те підтверджень.

Працівники сектору самостійної зайнятості розподіляються за видами економічної діяльності на основі визначень респондентів під час їх опитування. Власне, у чисельності зайнятих в особистому селянському господарстві обліковані й ті особи, яких потрібно було б віднести до інших сфер зайнятості, зокрема послуг. Проте віднесення їх до інших сфер викликало б необхідність реєстрації осіб як суб’єктів підприємницької діяльності тощо. Таким чином, обліковування масштабної зайнятості в особистих селянських господарствах виявляється зручним як для тих, кого обліковують зайнятими тут, хоча вони нарікають на відсутність достойних робочих місць в селі, так і владних структур, які мали б активніше опікуватися створенням можливостей і умов прикладання праці для селян.

Згідно з задекларованими Держкомстатом України методологічними підходами, умовою віднесення осіб до зайнятих в особистих селянських господарствах є праця в ньому з метою реалізації виробленої продукції. За офіційними статистичними даними, лише 25,5% домогосподарств у 2007 р. повідомили про наявність доходів від продажу сільськогосподарської продукції. Виходячи з 5,4 млн домогосподарств у сільській місцевості, кількість господарств, які реалізували вироблену сільськогосподарську продукцію, становила 1,4 млн. Саме в цих господарствах (з приєднаними земельними і майновими паями, достатнім виробничо-ресурсним потенціалом, високим рівнем товарності, забезпеченням належного доходу зайнятим тут працівникам) є підстави для обліковування зайнятими однієї, а в окремих випадках масштабного товарного виробництва – двох осіб.

У господарствах населення продуктивність праці не досягає 2/3 рівня продуктивності у сільськогосподарських підприємствах. Виходячи з цього та усвідомлюючи недостатню коректність співставлення рівнів цього показника в сільськогосподарських підприємствах і господарствах населення через різні технології, технічну озброєність, вирощування різних за трудозатратами сільськогосподарських культур, все таки можна зробити висновок про надлишкову зайнятість у господарствах населення – приблизно на рівні 50%.

Стає все очевиднішим, що механічне завищення загалом зайнятості в аграрному виробництві за рахунок облікування масштабної самозайнятості в особистому селянському господарстві програмує не ефективне використання ресурсів праці, знижує середньогалузеву ефективність функціонування трудових ресурсів. За нашими розрахунками, для виробництва обсягу продукції сільського господарства в 2007 р. (88768,5 млн грн. у порівнянних цінах 2005 р.) за умови загальногалузевого рівня продуктивності праці одного зайнятого на рівні, який був у сільськогосподарських підприємствах (42745,7 грн. на 1 зайнятого), знадобилося б 2,1 млн зайнятих в аграрному секторі. Тобто, на 40% менше, ніж нині обліковується в цьому секторі.

Цілком очевидно, що зайнятість у вітчизняному аграрному виробництві має і буде скорочуватися. Істотні еволюційні структурні зміни, характерні для зростаючих економік, переходу їх від стадії аграріанізму до сучасних фаз розвитку – постіндустріалізму та інформаційного суспільства формують й в подальшому ще в більшій мірі формуватимуть тенденції скорочення зайнятості в аграрній сфері, міжсекторального перерозподілу її на користь промисловості і сфери послуг. Безумовно, вони мають місце і в Україні, справа лише в уточненні статистики обліку у відповідності до методології Міжнародної організації праці, національних законодавчо-нормативних актів.

Значного впливу на цей процес слід очікувати від виконання передумов і вступу України до СОТ, підготовчої роботи щодо інтеграції в ЄС. Висока частка зайнятості в аграрному виробництві – нині на рівні 17% стане одним із критичних показників при вступі України в Європейський Союз, у „старих” країнах якого вона становить в середньому дещо більше 4%. До речі, темпи скорочення зайнятості у сільському господарстві цих країн були вражаючими: уп’ятеро за 30 років (з 20% у 1970 р.), вдвоє – за 20 років (у 1980 р. ще було 8%), на третину – за останні 10 років (1990 р – 6,7%). І цей об’єктивний процес відбувався навіть незважаючи на кращу захищеність аграрного ринку і вагому підтримку фермерів.

Тенденція скорочення зайнятості в аграрному виробництві характерна й для країн Центральної і Східної Європи, які нещодавно приєдналися до ЄС. Зокрема, в Угорщині зайнятість в цьому секторі скоротилася з 8,3% у 1996 р. до 5,2% у 2004 р. У Польщі, з її особливостями розвитку сільського господарства, вона залишалася досить високою – в 2005 р. 16% (сільське господарство, мисливський та лісовий сектори). Однак і рівень безробіття в цій країні був найвищим серед країн ЄС – 19%, при цьому в селі – 17%.

Особливо відчутного впливу від глобалізаційних і євроінтеграційних процесів слід очікувати на самозайнятість в особистих селянських господарствах – значно прискориться скорочення тут обсягів зайнятості. Цілком очевидно, що в умовах індивідуального виробництва сільськогосподарської продукції, ці господарства не зможуть забезпечити високі вимоги щодо формування однотипних партій та якості продукції, екологічних вимог і стандартів утримання худоби. Перспективою для них є об’єднання у виробничі та сервісні кооперативи. За невикористання цієї форми самоорганізації селян можна прогнозувати згортання діяльності в особистих господарствах, а відтак значне загострення проблеми безробіття та екстремальної бідності в селах.

На нашу думку, особисті селянські господарства з приєднаними земельними паями, земельна площа яких перевищує встановлені для цієї категорії господарств 2 га, повинні заповнити реєстраційну картку, яка зберігатиметься в сільських Радах і, за умови об’єднання в кооперативні формування, буде основою для підтримки їх розвитку. Для ідентифікації господарств як особистих селянських чи фермерських доцільно використовувати також показник обсягу реалізації виробленої сільськогосподарської продукції.

Постійними аграрними робітниками вважаються ті, які працюють протягом року на одному робочому місці 150 днів і більше; сезонними – які наймаються на період напружених сезонних робіт, у тому числі мігранти. В розвинених країнах фермери відчувають труднощі з наймом кваліфікованих працівників, що зумовлено конкуренцією несільськогосподарських видів зайнятості, зокрема й завдяки вищій оплаті праці, та низьким престижем сільськогосподарської праці. Хоча сільськогосподарські наймані працівники традиційно забезпечуються житлом і харчуванням, суспільний статус їх залишається низьким, звання „найманий працівник” непривабливе. Завдяки зазначеній обставині, з одного боку, та постійній підтримці фермерів державою, з другого, у розвинених країнах вдається зберігати невисоку зайнятість в аграрному виробництві (сезонні працівники не враховуються).

Зокрема, з 2,2 млн осіб, які проживають на фермах у Франції, майже 1,3 млн осіб (57%) працюють на них. І хоча частка сімейних зайнятих на господарство (фермери + підсобні члени сім’ї) зменшується, 90% сільськогосподарських зайнятих є головами господарств. Приходиться залучати лише 10-ту частину постійних найманих працівників, 2/3 з яких сплачується повна ставка. Наймана праця обмежується, завдяки сучасним формам взаємодопомоги між сільськогосподарськими виробниками.

На тлі загального скорочення зайнятості в аграрному секторі доцільною є переорієнтація, диверсифікація видів діяльності тут як за рахунок виробництва певних товарів, на які зростає останнім часом попит, у тому числі й непродовольчого призначення, так і продукування суспільних благ і послуг. По-перше, доцільним виглядає переорієнтування частини господарств на виробництво екологічно чистої продукції, яке, внаслідок не застосування хімічних засобів боротьби з бур’янами та шкідниками сільськогосподарських культур, є більш трудозатратним порівняно з традиційним інтенсивним господарюванням. По-друге, розширення спеціалізації сільськогосподарського виробництва за рахунок вирощування лікарських рослин, квітів на сухі букети, насіння та саджанців декоративних рослин, грибів або догляду за такими тваринами, як кролики, кози, страуси, слимаки і т. ін. По-третє, можливе також розширення у раціональних обсягах виробництва сільськогосподарської сировини для переробки на енергетичні цілі.

По-четверте, зростають суспільні вимоги до сільського господарства щодо реалізації його екологічно-соціальних функцій в контексті багатофункціональної ролі. Йдеться про продукування інших надто важливих суспільних благ і послуг (не лише продовольчої безпеки), а саме таких суміжних функцій, як підтримання ландшафтного, рекреаційного, туристичного та культурно-історичного потенціалу сільських територій. Сільськогосподарські виробники, за специфікою своєї діяльності, здатні виконувати ці функції краще, ніж інші суб’єкти господарювання на селі. Це підтверджує світова і європейська практика, де саме фермерам надаються субсидії і компенсації за виконання цих суспільно важливих функцій, при цьому зовсім не обов’язково займатися виробництвом сільськогосподарської продукції, достатньо бути утримувачем і доглядачем сільської території. У Франції, наприклад, ці функції аграрних виробників підтримуються з 60-х років, коли згідно з Земельним законом 1962 р. створений Фонд соціального сприяння, з метою уникнення порушення соціальної і людської рівноваги; закон від 1999 р. поглибив важливість багатофункціональної ролі сільського господарства. Сфера охорони та збереження навколишнього середовища, у тому числі при веденні аграрного виробництва, вважається в Європейському Союзі досить місткою для створення нових робочих місць. Сьогодні майже 3,5 млн осіб тут залучені до виконання екологічних функцій і потенціал зайнятості ще далеко не вичерпаний.

По-п’яте, належне виконання зазначеної вище функції може бути тісно пов’язано з ефективним розвитком агротуризму і сільського зеленого туризму, який слід розглядати як продовження сільськогосподарської діяльності, оскільки харчування туристів забезпечується за рахунок виробленої в особистому селянському господарстві продукції, відбувається спілкування з свійськими тваринами, загальний комфорт і привабливі екскурсії створюються завдяки облаштованості сільських ландшафтів і пейзажів. Агротуризм, а також розвиток підсобних промислів не доцільно обкладати додатковим оподаткуванням, а з загальних доходів сплачувати фіксований податок, вважаючи їх диверсифікацією аграрної діяльності. З досвіду Австрії, у австрійських Альпах участь сільськогосподарського сектору в туризмі уже понад десятиліття становить 30-50% усіх туристичних підприємств, які там розташовані. В інших регіонах, де комерційний туризм є недостатньо представленим, потужності щодо розміщення, які пропонуються сільськогосподарським сектором, навіть перевищують потужності спеціалізованих туристичних підприємств.

По-шосте, зрештою у вітчизняному аграрному секторі є ще можливості розширення участі сільськогосподарських виробників в ланцюгу доведення продовольства до споживачів, за рахунок організації пакування, переробки та розширення торговельної мережі „на місцях”, що збільшуватиме додану вартість основної сільськогосподарської продукції.

Належне виконання усіх зазначених функцій сільськогосподарськими виробниками в значній мірі залежатиме від об’єднання їх зусиль, а отже кооперації. Остання відкриває додаткові можливості зайнятості селян внаслідок поглиблення переробки сільськогосподарської продукції, а не продажу її в сирому вигляді, розширення зайнятості при її реалізації, а також матеріально-технічному забезпеченні виробництва. Цілком очевидно, що, наприклад, для ефективного розвитку агротуризму та сільського зеленого туризму недостатньо лише облаштувати окремі гостьові садиби. Для цього необхідно, щоб ефективно функціонував сервісний комплекс, який включає як мінімум 12 підгалузей – це підприємства харчування (крім харчування в садибах), транспорту, торгівлі, телекомунікацій, зв’язку, охорони здоров’я, розваг тощо. Практика показує, що для обслуговування одного туриста на стаціонарному маршруті необхідно мінімально три робочих місця. Тому в регіонах зі сформованою туристичною інфраструктурою проблеми забезпечення зайнятості розв’язуються результативніше. Як свідчить досвід китайських селян щодо розвитку туризму, цим займається все село, причому масова переорієнтація селян на забезпечення культурно-розважальної програми для туристів створює реальну конкуренцію для виробництва сільськогосподарської продукції: стає ніколи і нікому цим займатися.

Отже, на часі – формування в сільській місцевості системи агросервісу, інфраструктури виробничого і соціального призначення, підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, власної торговельної мережі сільськогосподарських підприємств тощо. Таким чином, інноваційні напрями розвитку аграрного сектора в досяжній перспективі все ще здатні формувати вагому його частку в сільській зайнятості. Однак, цілком очевидною є необхідність розширення для селян можливостей прикладання праці в сферах несільськогосподарської діяльності.

Розширення діяльності в аграрному секторі можливе за рахунок розширення надання сільськогосподарських послуг (машинно-тракторними загонами тощо). Надання сільськогосподарських послуг за обсягами в останні роки зросло в 2 рази порівняно з 2000 р, а з 1998 р. – майже в 4 рази. Однак в структурі випуску сільського господарства вони становлять лише 1,8%. Тоді як в Угорщині сільськогосподарські послуги займають 5,2% в структурі валового випуску сільського господарства, а в США досягають 11% (сервіс і лісоводство). Несільськогосподарська (вторинна) діяльність в структурі валового випуску вітчизняного сільського господарства становить 2,7% – досить незначна частка. Статистичні органи відносять до неї переробку овочів, фруктів, первинну переробку льону.

Державна політика зайнятості, як забезпечення державою захисту прав і свобод людини, визначених Конституцією України, перш за все – права на працю, соціальний захист від безробіття, достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, вільного розвитку особистості, повинна враховувати особливості та нинішні процеси у сфері сільськогосподарської і сільської зайнятості. Практично цей сегмент випав із сфери регулюючого впливу держави. Офіційна статистика констатує, що майже кожна друга особа в селі зайнята в неформальному секторі. Неприпустимо, щоб і в подальшому укази Президента України, розпорядження Кабінету Міністрів у сфері зайнятості „виконувалися” за рахунок „створення нових робочих місць” в особистому селянському господарстві.

Звертає на себе увагу й факт невеликого прагнення й намагання безробітних сільських громадян організувати власну справу: статистичні органи протягом останніх років констатують їх частку на рівні 0,4-0,6% безробітних. В абсолютному вимірі в 2004 р. це становило 3,4 тис. осіб (за 2007 р. дані не наводяться), хоча у 1997 р. їх було 8,3 тис. осіб (1,7%). За офіційними даними про активні дії і проблеми тих безробітних, які намагалися організувати власну справу та займалися організаційними питаннями, сільські безробітні були активнішими, ніж міські – звертались за отриманням дозволу на підприємницьку діяльність, встановлювали контакти з потенційними партнерами (покупцями), намагалися отримати позику, лише незначна їх частина шукала приміщення, сировину, обладнання (значно менша, ніж серед міських безробітних) – останні не є особливою проблемою для сільських підприємців).