Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна

Вид материала

Документы

Содержание 3.1. Спрямування економічного розвитку агросфери Основні макроекономічні показники розвитку сільського господарства, мисливства і лісового господарства України у 1996-2007 рр.

Подобный материал:

• Програма вступних випробувань для прийому на опп магістра (Спец. 000011 «Прикладна, 95.5kb.
• Методика оценки инвестиционной привлекательности аграрного сектора экономики Оценка, 2624.68kb.
• Магістерська програма з політології, спеціалізація: Європейські студії 2008 рік Петренко, 137.22kb.
• Програма I міжнародної наукової конференції аспірантів та докторантів з державного, 174.42kb.
• Максименко Ірина Володимирівна, 175.74kb.
• Коваленко Ірина Володимирівна. Інвестиційне забезпечення переробних підприємств апк, 215.4kb.
• Програмування наскрізної самостійної роботи при вивчені дисципліни «машиновикористання, 162kb.
• Програма вступних іспитів з основ економіки магістерська програма (мба та інші спеціалізовані, 174.15kb.
• Програма "Зерно України 2015". К.: Діа, 2011., 1626.71kb.
• Магістерська програма „ Адміністративний менеджмент та маркетинг в системі антикризового, 1793.37kb.

Розділ 3. Основні напрями досягнення економічних, соціальних і екологічних цілей сталого розвитку аграрної сфери


3.1. Спрямування економічного розвитку агросфери

по шляху сталості


Подальший розвиток аграрного сектора України слід „ув’язувати” у загальний контекст функціонування світового агропродовольчого ринку. Нині на світовому ринку продовольства спостерігається:

з одного боку –

∙ дефіцит і зростання цін (продовольча криза), яке вже отримало назву – агфляція;

∙ прогнозоване збільшення потреби у високоякісному продовольстві, оскільки у країнах, що розвиваються, змінюється структура споживання з розширенням тваринницької продукції, а на ринках більш розвинених країн все більше уваги приділяють якості продовольства;

∙ розширення застосування сільськогосподарської продукції на нехарчові цілі – біопаливо (за оцінками, роль цього напряму в подорожчанні продовольства становить від 5 до 50%), біоупаковку, фармацію тощо;

з другого боку –

∙ агровиробничі потрясіння через зміну клімату;

∙ непевності щодо вирощування і споживання генетично модифікованих рослин;

∙ вплив глобальної фінансової кризи.

Належне місце на світовому агропродовольчому ринку може зайняти й Україна, що залежатиме від здатності галузі зберегти свою конкурентоспроможність і пристосуватися до нової ситуації з продовольством, продовольчої кризи, яка, за оцінками експертів, буде утримуватися, принаймні, ще 10 наступних років. Із загальної площі ріллі у світі – 1340 млн га, найбільше її у США – 185 млн га (13,8%), Індії – 160 (11,9%), Росії – 134 (10%), Китаї – 95 (7,1%), Канаді – 46 (3,4%), Казахстані – 36 (2,7%) і в Україні – 32 млн га (2,4%).

У 1996-2007 рр. спостерігаються позитивні тенденції в розвитку аграрного сектора: випуск і валова додана вартість в абсолютних обсягах стабільно зростають (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Основні макроекономічні показники розвитку сільського господарства, мисливства і лісового господарства України у 1996-2007 рр.*

Показник	1996	1998	2000	2002	2004	2006	2007**
Випуск - млн грн	26746	32758	54356	66430	85668	98410	113142
- % (ланцюговий індекс)	х	122,5	165,9	122,2	128,9	114,9	115,0
Частка у випуску , % - нефінансових корпорацій та сектора загальнодержавного управління	56,3	47,6	38,2	35,7	39,6	40,0	43,1
- домашніх господарства	43,7	52,4	61,8	64,3	60,4	60,0	56,9
Проміжне споживання - млн грн	17162	20862	30915	37012	48410	57404	65788
- % (ланцюговий індекс)	х	121,6	148,2	119,7	130,8	118,6	114,6
- частка проміжного споживання у випуску, %	64,2	63,7	56,9	55,7	56,5	58,3	58,1
Валова додана вартість - млн грн	9584	11896	23441	29418	37258	41006	47354
- % (ланцюговий індекс)	х	124,1	197,3	125,5	126,6	110,1	115,5
- %, частка у випуску по галузі	35,8	36,3	43,1	44,3	43,5	41,7	41,9
- %, частка у ВДВ по Україні	14,0	13,7	16,2	14,6	11,9	8,6	7,6

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. – Київ: Вид-во „Українська енциклопедія”, 1999. – С. 18; Статистичний щорічник за 2001 рік. – Київ: Техніка, 2002. – С. 34; Статистичний щорічник за 2007 рік. – Київ: Консультант, 2008. – С. 29-30; Сільське господарство України за 1999 рік. Стат. зб. – Київ, 2000. – С. 24; Сільське господарство України у 2007 році. Стат. зб. – Київ, 2008. – С. 37-38.

** Попередні дані.

При цьому до 2002 р. включно темпи зростання валової доданої вартості навіть дещо перевищували темпи зростання випуску і проміжного споживання. Відтак, частка ВДВ у випуску збільшилася. Проте з 2004 р. ситуація змінилася, в основному за рахунок стрімкішого зростання проміжного споживання. Загалом за останні 10 років абсолютні обсяги проміжного споживання зросли в понад 3 рази, особливо це стосується пально-мастильних матеріалів. Витратоємність вітчизняного аграрного виробництва залишається високою, особливо щодо використання енергії.

Частка валової доданої вартості галузі у ВДВ країни скорочується – з 14,0% у 1996 р. до 7,6% у 2007 р., хоча вона залишається досить високою у порівнянні з країнами ОЕСР (крім Греції). Валова додана вартість галузі на одного сільськогосподарського працівника (включаючи зайнятих в особистому селянському господарстві) становить 2 тис. дол., тоді як в країнах ОЕСР – 23 тис. дол. (2003 р.).

Для поглибленого аналізу використано традиційний показник валової продукції сільського господарства. Вибір на користь цього показника зумовлений тим, що саме він застосовується при оцінці розвитку галузі Продовольчою сільськогосподарською організацією ООН (ФАО). Цей макроекономічний показник відрізняється від більш загального показника випуску лише на суму наданих сільськогосподарських послуг, які становлять незначну частку (приблизно 2%).

Валова продукція сільського господарства, постійно скорочуючись у 90-х роках минулого століття, з 2000 р. почала зростати. 2000 р. можна вважати поворотною точкою в чіткому спадному бізнес-циклі, „дном” якого виявився 1999 р. Однак, хоча абсолютні обсяги засвідчують пожвавлення аграрного виробництва, слід мати на увазі, що фактично це відбудовне зростання. Його особливістю є те, що спочатку спостерігаються досить високі темпи, потім виявляється його менш приємна ознака: по своїй природі відбудовне зростання носить затухаючий характер. Завершення його не можна ототожнювати з досягненням докризового рівня виробництва. Вихід із режиму відбудовного зростання повинен відбутися задовго до досягнення рівня валової продукції сільського господарства 1990 р. Свідченням того, що ресурси відбудовного зростання незабаром будуть вичерпані, може бути зростання зайнятості, реальної зарплати (рис.3.1).

Однак, відслідковування зазначених процесів у сільському господарстві ускладнене через визначальний вплив на результативність діяльності в окремі роки погодно-кліматичних умов (звично, з 5-ти років 2-3 роки спостерігаються несприятливі умови), особливості нинішньої зайнятості, зокрема, високого рівня зайнятості в господарствах населення.

Загалом є підстави припустити, що трансформаційна рецесія зупинилися і раціонально очікувати економічне зростання в галузі. Розрахований індекс амплітуди валової продукції сільського господарства за 1998-2006 рр., який дозволяє оцінити інтенсивність перебігу процесу, показує, що спостережуване зростання виробництва валової продукції за абсолютними обсягами фактично є періодом стабілізації – середній індекс амплітуди становив 1,03. За 2004-2006 рр. інтенсивність нарощування сільгосппродукції дещо підвищилася – індекс амплітуди становив 1,07.


Господарства населення

Усі категорії господарств

Сільськогосподарські підприємства


Рис. 3.1. Прогноз тенденції валової продукції сільського господарства до 2010 р., % до 1990 р.

Формуючи загалом позитивний прогноз щодо виробництва продукції сільського господарства в Україні, слід зауважити, що реалізація його залежатиме від передумов фази пожвавлення і піднесення (рис. 3.1). За М. Кондратьєвим цими передумовами є: радикальне оновлення основного капіталу за рахунок нагромадження його в більших обсягах, ніж поточне інвестування; концентрація капіталу в розпорядженні потужних підприємницьких структур; достатність вільних капіталів та їх дешевизна.

За оцінками, в Україні сьогодні сформовані як внутрішні, так і в певній мірі зовнішні умови для економічного зростання в галузі. Принаймні, інвестиції у сільське господарство зростають: вітчизняні – приблизно на 25% (у порівнянних цінах) щорічно за останні три роки та іноземні – на 35%.

Свідченням концентрації капіталу в розпорядженні потужних підприємницьких структур в аграрному секторі є концентрація землі: нині більше третини площі сільськогосподарських угідь знаходиться у підприємствах з розміром землі понад 3 тис. га. При цьому окремі підприємницькі структури сконцентрували у користуванні більше 100 тис. га сільгоспугідь.

Короткотерміновий прогноз до 2010 р. темпів валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств з використанням комп’ютерної програми показує, що можна очікувати нарощування валової сільськогосподарської продукції в Україні (рис.3.1). При цьому продовжуватиметься досить стрімке нарощування продукції в сільськогосподарських підприємствах і дуже помірне зростання, а то й стабілізація (в АР Крим, Волинській, Івано-Франківській, Рівненській, Сумській, Тернопільській областях) виробництва в господарствах населення.

Аналіз валової продукції сільського господарства за видовим складом, показав істотну деформацію її структури за 1990-2006 рр.: у 1990 р. частки продукції рослинництва і тваринництва становили 46 : 54%, у 2000-х роках ситуація змінилася на користь рослинництва – 58 : 42%, у 2007 р. – 56 : 44. При цьому в сільськогосподарських підприємствах зміна структури виявилася радикальнішою – з майже 50 : 50% до 65 : 35% (у 2007 р. – 58 : 42). Таке співвідношення руйнує агрокомплекси. Тваринництво залишається не рентабельним у сільськогосподарських підприємствах – загальний рівень становить -12% за останні два роки, натомість як рослинництво вже досить тривалий час рентабельне з рівнем 22% (особливо насіння соняшнику – 76% у 2007 р.). В останні роки спостерігається стабілізація, а то навіть згортання тваринництва в господарствах населення, які залишилися поза увагою держави. Таким чином, саме розвиток тваринництва має стати предметом особливої державної турботи з метою забезпечення потреби населення у якісних тваринницьких продуктах вітчизняного виробництва.

Масштабний розвиток рослинництва, у тому числі за його підтримки з боку держави, вже нині формує загрози сталому розвитку агросектора за рахунок монокультуризації на основі комерційно привабливих культур та приваблення й поступового переважання в галузі крупних гігантів агробізнесу, причому не лише вітчизняних, але й зарубіжних. Слід очікувати зростання інтересу закордонних фондів і фірм щодо вирощування зернових і олійних культур на українських землях, особливо за лібералізації ринку сільськогосподарських земель. Для прикладу, британська фірма „Лендком” у Львівській області на площі 4 тис. га (планується розширення площ в 2-3 рази) вже декілька років вирощує зернові й ріпак. За практичної відсутності важелів еколого-соціальних аспектів діяльності (щодо дотримання сівозмін; залучення місцевих трудових ресурсів у штат працівників; реєстрації підприємств за місцем виробництва) вітчизняних і зарубіжних компаній-гігантів, „ефект” їх діяльності в цьому плані виявляється невеликим. Зокрема, місцева влада й досі змушує „Лендком” зареєструвати підприємство за місцем розташування виробництва, оскільки його податкові платежі надходять не до місцевого бюджету.

Важливу інформацію щодо перебігу економічного процесу в аграрній економіці, його стабільності, стійкості та зрештою сталості надає поглиблене дослідження сільськогосподарського виробництва за інституційними секторами (одиницями). Сільськогосподарське виробництво представляють економічні одиниці, згруповані за двома інституційними секторами:

• нефінасових корпорацій, або підприємницький сектор – підприємства, основним видом діяльності яких є сільське господарство; з 2000 р. офіційною статистикою сюди відносяться фермерські господарства;
  
• домашніх господарств – представлений господарствами населення.
  

Обидва інституційні сектори є важливими для аграрної економіки, оскільки очевидною виявилася їх взаємодоповнюваність на різних етапах трансформаційного процесу. Визначений коефіцієнт кореляції між темпами зростання валової продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах і господарствах населення загалом по Україні за 1990-2006 рр. становить r= –0,495, що означає середній (ближчий до слабкого) обернений зв’язок. Ці форми господарювання є в певній мірі замінними щодо обсягів і темпів сільськогосподарського виробництва.

За стрімкого скорочення виробництва в сільськогосподарських підприємствах у 1990-2000 рр., господарства населення поступово нарощували обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. Таким чином, саме вони виявилися „стабілізатором” загального розвитку сільськогосподарської галузі, маючи певні переваги щодо стійкості за кризових умов. Очевидною є обмеженість ресурсів і потенціалу господарств населення щодо забезпечення подальшого економічного зростання. Разом з тим, дрібне агрогосподарювання має певні можливості й переваги для забезпечення сталого розвитку. По-перше, воно має вагомий антикризовий потенціал; економічно „помірковане” (максимізація прибутку не самоціль) й досить ефективне, насамперед, за рахунок економного використання природно-ресурсного потенціалу (частка проміжного споживання в секторі домашніх господарств становить 53% проти 67% у секторі нефінансових корпорацій). Дрібні форми господарювання засвідчили кращу життєздатність, виживання за надзатяжної фінансово-економічної кризи 90-х років минулого століття, практично „винесли на своїх плечах” агровиробництво в період трансформації вітчизняного аграрного сектора, на їх потенціал можна розраховувати й в умовах нинішньої глобальної фінансової кризи.

По-друге, соціальна спрямованість такого господарювання є очевидною – перш за все, це засіб виживання за скрутних умов у суспільному господарстві, самореалізації, творчості, диверсифікації діяльності, аматорства, виховання у підростаючого покоління сумлінного ставлення до праці, зрештою засіб приваблення громадян до проживання в сільській місцевості, внаслідок чого забезпечується соціальний контроль на цих територіях. Завдяки значним суспільним функціям, які виконують малі форми господарювання в аграрному секторі, останнім часом їх називають соціальними господарствами.

По-третє, дрібні господарства краще „вписуються” в сформовані екосистеми, використовують невеликі земельні ділянки, зберігаючи природну специфіку ландшафтів; вони переважно екстенсивні та загалом менш екологодеструктивні й екологонебезпечні у порівнянні з крупними підприємствами.

Зрештою, крупні й дрібні господарства не є конкурентами, оскільки спеціалізація їх різна: перші спеціалізуються на інтенсивних комерційних культурах, а саме зернових, цукрових буряках, соняшнику; другі – переважно на трудомістких овочах, картоплі, плодах та ягодах (рис. 3.2).

Рис. 3.2 Структура виробництва сільськогосподарської продукції за категоріями господарств у 1990 і 2008 рр., %


Зважаючи на значну палітру регіональної специфіки України, слід визнати, що в переважній більшості регіонів господарства населення становлять нині основу аграрного виробництва – вони забезпечували у 2008 р. понад 50% виробництва валової продукції сільського господарства, крім Київської, Черкаської, Дніпропетровської областей та АР Крим (до 50%). Проте звертає на себе увагу той факт, що взаємозв’язок сільськогосподарського виробництва в господарствах населення і сільськогосподарських підприємствах неоднозначний: в двох регіонах він сильний і обернений – в цьому випадку ці дві форми господарювання виступають як взаємозамінні, тобто зі зменшенням виробництва сільськогосподарської продукції в сільськогосподарських підприємствах, господарства населення на противагу нарощують обсяги виробництва (Закарпатська, Івано-Франківська області – коефіцієнт кореляції становить – 0,71-0,77); в чотирьох регіонах – середній обернений (Кіровоградська, Рівненська, Львівська, Харківська області – коефіцієнт кореляції – від 0,5 до 0,7); в більшості ж регіонів зв’язок слабкий обернений (коефіцієнт кореляції до 0,5); у Житомирській, Сумській областях – майже відсутній; у Чернігівській області – прямий, тобто сільськогосподарські підприємства і господарства населення доповнюють одні одних, паралельно скорочуючи або нарощуючи обсяги виробництва продукції сільського господарства.

Встановлений обернений напрям зв’язку між розвитком сільськогосподарського виробництва у підприємствах і господарствах населення, характерний майже для всіх регіонів, крім Чернігівської області, засвідчує набуття певної самостійності господарствами населення, натомість, як до цього часу йшлося про значну залежність їх розвитку від сільськогосподарських підприємств. Зв’язок між цими двома суб’єктами аграрного виробництва в значній мірі визначається середовищем їх діяльності, зокрема, очевидним є значний потенціал розвитку господарств населення в трудонадлишкових регіонах (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська області) і послаблений – в зоні демографічно-поселенської кризи (Чернігівська, Сумська, Житомирська області).

Отже, є підстави для висновку, що подальше економічне зростання в галузі визначатимуть саме сільськогосподарські підприємства. Але цілком очевидним є й те, що вони будуть вузькоспеціалізованими на виробництві інтенсивних комерційно привабливих сільськогосподарських продуктів, зокрема, зернових, олійних тощо, у тому числі з орієнтуванням на зовнішній ринок. А внутрішній ринок агропродовольства в широкому спектрі трудоємних продуктів – картоплі та овочів, плодів і ягід, молока, м’яса, яєць забезпечуватимуть й в подальшому господарства населення. Основна „ставка” щодо економічного зростання в агросекторі на сільськогосподарські підприємства ніяким чином не дає підстав для висновку про „крах” господарств населення.

Можна прогнозувати, що вагома частка сімейних і індивідуальних фермерських господарств зберігатиметься тривалий час, становлячи, так би мовити, „контрольний пакет” аграрного сектора, який жорстко відслідковуватиметься урядом країни. Частину американських ферм становлять „rural residence farms”, їх власники не дуже залежать від ферми як джерела доходу і сприймають ферму як можливість жити в селі. Принаймні, приблизно третина домовласників мали присадибні ділянки для вирощування овочів, картоплі, баштанних культур і квітів. За американським підходом до сільськогосподарської економіки, обидві групи фермерів – і крупні, і дрібні в рівній мірі важливі для сільської Америки, оскільки їх цінять не лише як виробників продукції, але й зберігачів природи. Життєдіяльність фермерів дозволяє не лише зберегти сільські громади, але і не допустити деколонізації значних земельних територій країни. Таким чином, цілеспрямована аграрна політика служить створенню і підтриманню економічної і соціальної стабільності великих сільських районів і цілих регіонів США.

Отже, як видно з проведеного аналізу, засадам ринкової економіки досить добре відповідає трьохсекторна модель сільського господарства, яка забезпечує зрівноваженість, сталість як галузевого, так і територіального сільського розвитку. Перший субсектор – так зване соціальне сільське господарство, в якому сільськогосподарська діяльність орієнтована виключно на задоволення власних продовольчих потреб. Другий субсектор –традиційне сімейне сільське господарство, яке завдяки кооперуванню стає конкурентним на ринку. Третій субсектор – сільське господарство високотоварних сільськогосподарських підприємств. Усі три субсектори мають більші чи менші перспективи розвитку, а відтак повинні бути об’єктами державного стратегічного регулювання.

Враховуючи вищезазначене, механізм економічного розвитку вітчизняної агросфери на сучасному етапі має забезпечувати:

- підвищення конкурентоспроможності малоземельних господарств через підтримку створення ними збутових, переробних, постачальницьких кооперативів, кооперативних машинно-тракторних станцій тощо;

- оптимальне поєднання розвитку двох важливих інституційних одиниць аграрної економіки – сільськогосподарських підприємств і господарств населення;

- обмеження економічно-правовими методами концентрації земельних ресурсів у суб’єктів господарювання, оскільки за такого сценарію виникають проблеми і загрози для сталого розвитку сільських територій;

- підтримання раціонального співвідношення виробництва продукції рослинництва і тваринництва.