Студента групи
| Вид материала | Документы |
- Програма вивчення студентської групи Програма вивчення особистості студента І складання, 187.57kb.
- Студентка проходила педагогічну практику, 130.14kb.
- План роботи студентської наукової проблемної групи на 2011 / 2012 навчальний рік назва, 33.56kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Тернопільський національний економічний, 187.68kb.
- Дипломна робота, 721.18kb.
- План Соціальні групи як суб’єкти політики. Соціально-політична структура суспільства:, 126.01kb.
- 5. Законодавство України про зайнятість, 237.21kb.
- План: Організація процесу фізичного виховання студентів з послабленим здоров’ям в вищих, 385.43kb.
- Самостійна робота для студентів групи бс – 71 з курсу «Касові операції», 24.36kb.
- Методи теорії груп у фізиці елементарних частинок лектор, 178.71kb.
Головні проблеми європейської філософії Нового часу.
Природоцентризм і пізнавальна проблематика стають засадами філософствування Нового часу, а Ф. Бекон – його засновником. Це було продовженням лінії ренесансної натурфілософії, але з надзвичайною інтенсифікацією наукових відкриттів і настановою на експериментальне природознавство. Була створена теоретична механіка. “Новий органон” став програмою великого відновлення наук. Природа проголошена пробним каменем філософії, а емпіризм її провідним принципом. Склалися дві протилежні течії в філософії: раціоналізм (Декарт, Спіноза, Ляйбніц) і сенсуалізм (Гоббс, Локк) в теорії пізнання. Проблема суб’єкта та об’єкта: “вроджені ідеї” і “tabula rasa”, спірка про субстанцію. Вперше в філософії розробляється теорія методу, але кожна течія акцентує на своєму: індуктивно-емпіричному або раціонально-дедуктивному методі.
Політологічна і правова філософія Т. Гоббса і Дж. Локка спрямована на виробку нового юридичного світогляду, європейського лібералізму.
Англійський скептицизм і французький матеріалізм XVIII ст. значно відходять від класики ХV11 ст.: перший надто захопився суб’єктивністю, її апріорністю, а другий – механістичністю природного світу, його завершеністю.
Філософія доби Просвітництва у Франції і Німеччині цікава своїм здоровим глуздом, гуманістичними пошуками, соціокультурною проблематикою й пафосом. Проте класичної системності, філософської цілісності вона не досягала. Просвітництво лишило людству значну кількість імен прославлених європейських мислителів: Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро, Кондільяк, Кондорсе, Віко, Лессінг, Гердер, Шиллер, Гете.
Література:
Бичко А.К. та ін. Історія філософії. – К., 2001, с. 93-121.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. /Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 1.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 35-51.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, с. 79-103.
Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.
Ламетри Ж. Сочинения. – М., 1983, с. 169-240.
Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 53-66.
Соколов В.В. Европейская философия XV-XVIII вв. – М., 1984.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 113-141.
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 158-177.
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 35-45.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 64-87.
-
Філософія німецької класики та діалектичного матеріалізму.
Теоретична революція в німецькій філософії досягла класичних вершин.
Зрушення в застиглій механістичній картині світу на засадах діяльного суб’єкта здійснив І. Кант – засновник німецької класичної філософії, який розробив філософію трансцендентального суб’єкта, в якій принципово розрізнив “річ у собі” і явлений світ. Апріорізм, агностицизм, дуалізм кантівської теорії пізнання й філософії “практичного розуму”. Етика обов’язку. Від кантівського суб’єкта до субстанції “Я”, ототожнюючи “Я” і “не-Я”, думку і буття, рухалось науковчення Фіхте і пантеїстична філософія тотожності, мистецтва, “свободи” Шеллінга. Панлогізм спекулятивної філософії Гегеля: ілюзія понятійності предметного буття та побудова грандіозної системи внаслідок розгортання Абсолютної Ідеї. Діалектика логіки, природи і духу. Феноменологія духу. Суперечність методу і системи Гегеля привела до матеріалізму Фейєрбаха.
Діалектичний матеріалізм К. Маркса та його послідовників.
Вплив антропологічного матеріалізму й атеїзму Л. Фейєрбаха на становлення філософії Маркса і Енгельса. Ідеальне як перетворене матеріальне. Практика – центральна категорія діалектичного матеріалізму. Діалектика – душа марксизму. Матеріалістичне розуміння історії і відкриття особливостей та закономірностей соціального світу як “третього” між матеріальним й ідеальним. Перетворюючи світ – людина творить себе, перетворюючи себе – людина, на вищому рівні, творить світ. Намагання знайти засоби подолання соціальної відчуженості привело Маркса і Енгельса до створення соціальної утопії майбутнього суспільства на засадах комуністичної власності.
Література:
Бичко А.К. та ін. Історія філософії. – К., 2001, с. 122-231.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 141-190.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 55-69.
Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2000.
Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия (XVIII-XIX). – М., 1989.
Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в 3 т. – М., 1970.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 66-78.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 142-166.
Філософія / за заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 178-215.
Філософія / за ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 45-51, 62-76.
Філософія / за ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 87-115.
- Сучасні спрямування філософської думки : особливості, головні риси
Еволюція антропології у “нову онтологію”: прагматичні тенденції єднання буття і людини на засадах суб’єктивності, але на підставі самоцінності результатів, а не суб’єкта діяльності. Неокантіанський поділ наук на науки про природу й дух. Ціннісне буття і аксіологія М. Шелера. Шляхи подолання “безперсональності” буття першою торувала “Філософія життя”. Парадоксальною виглядає натуралізація людського буття: органічне супроти механічного, вітальне супроти раціонального. Значний вплив на філософію життя мала волюнтативна філософія А. Шопенгауера.
- Засновником філософії життя вважається Фрідріх Ніцше – розробник концепції надлюдини з її “волею до влади”. Організмічний натуралізм і неіндивідуальна душа культури – також внесок Ніцше. Спираючись на дуалізм діонісійського та аполлонійського початків вітальних сил, він розробляє імморалістську етику сили, робить універсальну переоцінку цінностей. Художня символіка філософії Ніцше також надала йому авторитету.
- В.Дільтей основні зусилля зосередив на концепції “переживання” і розуміючої психології, зробив внесок у герменевтику як метод пізнання живої реальності.
- Георг Зіммель: “інтуїтивне осягнення життя”. Конфліктність стосунків й ірраціональність долі (соціологія конфлікту).
- Анрі Бергсон: “життєве творче поривання”. Космологічне розуміння життя.
- Освальд Шпенглер: “життєві цикли культури”. Відомий знаменитою книгою ”Сутінки Європи”.
Феноменологія. “Феномен” як явище, що осягається в чуттєвому досвіді – це позиція Гуссерля – класика філософії ХХ ст., що виходив з єдності наукової та світоглядної філософії задля подолання кризи європейських наук і людності. Подоланням однобічності натуралізму і психологізму стало вчення про процес чисто інтенціонального життя суб’єкта. Логіка супроти психології, інтуїція супроти індукції: засади споглядання сутностей (ейдосів).
Фундаментальна онтологія і екзистенціалізм. Персоналістська феноменологія існування (екзистенції) супроти сутності (есенції) намагалась органічно включити розмаїття внутрішнього світу людини в буття, культивувала погляд з середини (“Dasein”), інтимізувала буття. Екзистенція розуміється як свобода та внутрішня відповідальність суб’єкта. Це антисцієнтичне вчення, що хоче подолати зовнішні об’єктивації. Абсурд і філософія заколоту, буття як ніщо, межові ситуації буття – ось далеко не повний перелік їхніх проблем. Фундаментальна онтологія – це перш за все заслуга Хайдеггера. “Свідомість буття у світі” хвилює К. Ясперса. Французький екзистенціалізм прославився філософами-письменниками (Сартр, Камю.).
Вчення про три світи і дві натури Г. Сковороди – можна вважати початком оригінального мислення українців. Пізніше дуже значним виявився вплив німецьких мислителів на українську філософію першої половини ХІХ ст. Значним здобутком українського мислення стали “Філософія серця” П Д.. Юркевича та філософія мови О.Потебні. Екзистенційні мотиви та соціальні ідеї філософії Шевченка, Драгоманова, Лесі Українки й І. Франка. Філософія “Молодої України” й “інтегрального націоналізму”. Світоглядна проблематика української філософії радянських часів була поза конкуренцією.
Особливості російської філософії “срібного віку”. Від ідей слов’янофільства та почвеництва прямий шлях до філософії “всеєдності” В. Соловйова й П. Флоренського. Антропокосмізм також був конкретизацією філософії всеєдності: М. Федоров, К. Ціолковський, В. Вернадський, О. Чижевський, М. Холодний. Релігійно-персоналістський екзистенціалізм представлений іменами М. Бердяєва, С. Франка, Л. Шестова. “Філософія серця” Бориса Вишеславцева – чудова етична концепція.
Заснування “аналітизму” в позитивістській філософії (справка):
Англійська (кембріджська) школа. Ідеї Фреге, Рассела, Вітгенштейна, Уайтхеда. Світ як сукупність фактів у логічному просторі. Логічні значення супроти світоглядних понять. Початок розробки апарату математичної логіки як мови науки. “Логічний позитивізм”.
Львівсько-варшавська (Казимира Твардовського) та Віденська (М. Шлік, Р. Карнап, Г. Райхенбах) школи. Чуттєва безпосередність знань й атомарні логічні висловлювання. Алгоритми. Принцип верифікації. Неможливість повної формалізації (Гьодель) і конвенціоналізм. Філософія як логіка і методологія пізнання.
Постпозитивізм. Необхідність врахування соціокультурних характеристик (неораціоналізм). “Критичний раціоналізм” К. Поппера: принцип фальсифікації у зростанні знань завдяки науковій критиці і дискусії. Гіпотетико-дедуктивний метод. “Нова філософія науки”: Т. Кун (ідея парадигми та наукових революцій), І. Лакатос (методологія науково-дослідницьких програм), П. Фейєрабенд (наука як процес розмноження теорій).
Французький структуралізм і постмодернізм. Соціальні феномени у якості знакових структур і заснування “дискурсивних практик”. Жак Дерріда: позиція “деструктивізму”. Естетизація логіки. Жан Ліотар: вчення про новий тип культури (“постмодерн”) на засадах мовних ігор і операціональності. Консенсуальність знань і етнокультур.” “Розмовляюча свідомість” у контексті Хаосмосу (дискретності, нестабільності, випадковості й анархії).
Література:
Аналитическая философия: Становление и развитие. Антология. М., 1998.
Бичко А.К. та ін. Історія філософії. – К., 2001, с. 233-304.
Буржуазная философская антропология ХХ века. – М., 1986.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 69-82.
Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.
Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М., 1996.
Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2000, с.113-156
Проблема человека в западной философии. Тексты. – М., 1988.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 66-87.
Современная западная философия: Словарь. – М., 1991.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 167-240.
Філософія /за заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 216-330.
Філософія /за ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. -185.
Філософія /за ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 119-184
Философия /отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 73-88.
3. Вузлові проблеми філософської онтології
Філософію може зацікавити безліч тем, явищ, проблем минувшини й сьогодення. Але є серед філософських проблем і такі, що служать у якості інваріантного ядра чи остова для всіх епох її розвитку. Саме такі проблеми ми й будемо називати вузловими. Розглянемо їх лише в одному аспекті – онтологічному. Розглянемо з урахуванням сучасної ситуації, в якій перебуває людська цивілізація.
3.1. Категорія та видова різноманітність буття.
Поняття буття у філософії. Ще від елеатів постала проблема єдиного і множинного буття. Зв’язок категорій одиничне і загальне характеризує буття будь-яких окремих речей і явищ. Особливе – це міра висвітлення загального в одиничному виразі. Чуттєво буття невизначене. Буття і небуття взаємно перехідні категорїї. Буття як становлення (“все тече”) не суперечить абсолютності, “непорушності” його. “Буття лише мислиме” – ця теза Парменіда вірна у тому відношенні, що лише сенсова модель, а не сам по собі чуттєвий образ, здібна відтворювати загальне й одиничне (особливість) в окремих речах, явищах чи подіях. Буття людини у світі – це надзвичайне буття. Лише в ньому найповніше відтворюються зв’язки світу (Універсуму ). І не лише завдяки мисленню, але й практично.
Структура буття та місце в ній людини подані в наочно-графічній схемі. Людино-вимірна визначеність буття й привела філософів до розгляду антропології як онтології, до розуміння “самотворності“ людського буття. Найзагальніші способи (зі своїми засобами ) людського буття у світі – діяльність і спілкування. Вони значно різняться в залежності від форми відношення до предметного світу, від практичного або духовно-практичного його осягнення. Основна відмінність їх – різниця між предметним перетворенням і спогляданням.
Матеріальне й ідеальне буття. Чуттєво-матеріальне предметне буття виявляє себе у двох формах: природній і соціальній. Ідеальне буття людини також подвійне: індивідуальне й об’єктивоване (означене). Діалектика взаємозв’язку ідеального та матеріального буття не може осягатися поза її суб’єктивним чинником. “Матерія” як буття знаходить вираз лише у людському мисленні, де вона стає вузловим поняттям, категорією.
Не можна плутати матеріальні речі та матерію: вони відмінні так, як світ і буття світу. Над поняттям матерії і складнощами його розуміння слід серйозно поміркувати. Головні атрибути матерії: несотворимість і незнищуваність, структурна невичерпність, детермінованість всіх явищ і процесів, відображення. Зверніть увагу: названі загальні властивості матерії стосуються її буття, та аж ніяк не чуттєвих речей. Речі недовговічні, а матерія вічна; сталеві речі, наприклад, покриваються з часом іржею, а їх буття завжди “чисте”. Отже, матерія – це й особливий вираз і форма динамічного буття світу.
Активність, простір і час універсуму. Саморухомість елементів світу – це їх невід’ємна властивість, тому рух – це спосіб буття матерії, її головний атрибут, а категорія перетворення – динамічна характеристика взаємозв’язків матеріальних об’єктів. Рух є всяка зміна взагалі: у будь-якій сфері й формі. Мінливість не відкидає збереження в рухові, але спостерігається відносність спокою і абсолютність активності у всіх формах руху різних матеріальних систем і на всіх структурних рівнях самоорганізації буття світу. Вчення про форми руху матерії не зводиться до п’ятичленного розподілу форм (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Проте воно досить евристичне. Виділяють два види рухомої матерії: речовину і поле.
Завдяки вченню про форми руху матерії була побудована система універсуму та її наукова картина світу, сучасна класифікація наук (дивись наочно-графічну схему). Системність характеризується завдяки парним категоріям визначеності - “ціле” та “часткове”. Єдине цілісне буття і множина його частин знаходить вираз у категоріях система, структура, елемент. Структурний підхід сьогодні досить поширений не лише у мисленні. Від Л. Берталанфі бере початок і спеціальна теорія систем.
Простір і час. Конечне і безкінечне. Протяжність, структурність і співіснування елементів у всіх системах (тобто простір) характеризується взаємозв’язком з тривалістю і послідовністю у розгортанні змін і перетворень (час), забезпечуючи єдність матерії, руху, часу і простору. Час і простір людського буття має й своєрідні властивості.
Безкінечність конечного і конечність безкінечного (що і як зберігається у цих перетвореннях) логічно відтворюється в категоріях форма і зміст, явище і сутність. Розвиток являє собою спрямовану зміну змісту і форм.
Література:
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, с. 268-300.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, с. 14-54, 269-276.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 83-99, 116-126, 307-325.
.Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, гл. 2.4, §2, §3.
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 106-160.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 104-110.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 242-367.
Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. – М., 1987.
Философия /отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 90-128,.
Філософія /За ред. Бичко І.В. – К., 1991, с. 256-287.
Філософія /За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 304-350.
Філософія /За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 185-205, 260-282.
Філософія /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 186-295.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990, с. 44-64, 122-134.
3.2. Категорії обумовленості і закони розвитку буття світу.
Детермінованість, як атрибут матеріального й ідеального буття, ствердила логічний принцип детермінізму як форму виразу єдності світу, взаємної обумовленості явищ, подій і процесів. Найпоширенішою детермінацією є причинність (каузальність). Каузальні зв’язки відбиваються в категоріях причина і наслідок, але мають сенс лише при співставленні з універсальною взаємодією. Окремо взяті, вони не мають онтологічного значення. Детермінізму протистоїть позиція індетермінізму (абсолютизації свободи від зовнішніх умов). Пов’язані з ними позиції фаталізму й телеології. Свобода ж – це особливе поле (зазор) між космосом і стихією буття..
Категорії “необхідне” і “випадкове”, “можливе” і “дійсне” також є категоріями обумовленості. Необхідність є вища межа можливостей здійснення. Випадковість – це абстрактна можливість здійснення. Діалектика можливого і дійсного розгортається на лінії минуле-сучасне-майбутнє. Вірогідність здійснення можливого знаходить числовий вираз в категорії “ймовірне”. Тісно пов’язана з цією діалектикою необхідність і свобода, свобода вибору людини.
Зв’язок категорій обумовленості показаний графічно (див. додатки до семінарських занять).
Закони розвитку і взаємодії. Поняття закону відбиває стійке, ідентичне, інваріантне, ”надійне” між явищами чи у явищі: повторюваний, необхідний, загальний, суттєвий зв’язок. Закони розвитку і взаємодії (закони діалектики) – всезагальні: не існує у світі нічого такого, що не підкорялося б цим законам. Вони загальні всьому. І об’єктивні, тобто від волі будь-кого незалежні.
Єдність законів діалектики обумовлена єдністю самого буття світу (все, що є у світі, тому є, було і буде, що є все інше, чим воно обумовлене і з чим пов’язане). Отже мова йде не про три різні основні закони діалектики, а про один закон, який розкриває розвиток і взаємозв’язок будь-яких явищ з трьох боків: джерела, механізму та характеру.
Закон протиріччя розкриває внутрішню єдність і суперечність протилежностей у будь-якому предметі чи явищі з боку джерела. Протиріччям ми називаємо таке відношення протилежностей, в якому вони взаємно покладають і взаємно заперечують одна одну в тому ж самому часі й на одній і тій же підставі. Протиріччя і є джерелом всякого саморозвитку, першоджерелом вічного життя.
Закон кількісно-якісного перетворення вказує на структурну невичерпність універсуму з боку механізму розвитку. Головними категоріями для розуміння закону є “кількість”, ”якість”, ”міра”, ”стрибок”. Закон можна сформулювати так: зміна якості певних об’єктів відбувається тоді, коли накопичення кількісних змін сягає відповідної межі (міри) і здійснюється стрибок (момент переходу від попередньої якості до нової). В новій якості – нова кількість. Тобто є й зворотнє перетворення якості у кількість. Саме цей закон забезпечує також можливість людської творчості.
Закон синтезу (“заперечення заперечення”) у процесі розвитку характеризує взаємозв’язок послідовних етапів розгортання певних явищ, зв’язок між старою якістю певного явища чи системи і новою. Він вказує на характер розвитку: поступальність, повторюваність, циклічність, зняття (певне збереження, успадкування попередніх станів).
У спрямованому русі суспільства своєрідно діють універсальні форми розвитку: еволюція (поступальність), революція (якісний стрибок), коеволюція (сумісний розвиток паралельних систем), інволюція (поступове згортання або втрата якостей окремих підсистем, спрощення їх будови чи функцій).
Література:
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, р. III
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. /Под ред. И.Т Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 129-170.
Філософія./За ред. Бичко І.В. – К., 1991, с. 256-287.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 136-155.
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 130-188.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990, с. 160-180, 193-205, 229-243.
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 630-666.
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 222-259.
Философский энциклопедический словарь. – М., 1983.
3.3. Своєрідність соціокультурного буття людини.
Місце суспільного буття в універсальній взаємодії природи і людини визначає особливості предмету соціальної філософії. Поняття суспільства як взаємодії людей у складній системі спілкування і засобів комунікації вимагає будь-які категорії суспільного буття визначати крізь призму людських стосунків.
“Власність”, ”владність”, ”техніка” – все це, перш за все, людські стосунки з приводу предметів володіння, правління, засобів праці та способів її, а не сам по собі предмет, не його фізична природа.
Соціум – це особлива система, що включає різноманітні елементи суспільного (спільнот, спільностей) та культурного буття, безпосередні й інституалізовані стосунки людей. Принцип структурування суспільного буття також задається особливостями предмету соціальної філософії, яка, на відміну від соціології, зберігає зв’язок соціуму з універсумом, сферами природного і духовного буття. Поняття суспільне життя зберігає зв’язок із попередньою для соціальної форми руху матерії біологічною формою (“біос” – життя). Його можна розглядати у синхронному (одночасному просторовому вимірі) або ж діахронному (у вимірі розвитку в часі) аспекті. У першому випадку ми будемо мати справу з будовою суспільства, елементи якої характеризуються як “сфери суспільного життя”. Їхня типологія подається в наочно-графічній схемі предмету соціальної філософії. Коротко позначимо основні моменти проблематики кожної зі сфер.
1. Матеріальне буття людини і сфера економічного життя суспільства: Людина й природа. Натуралізація людини і олюднення природи. Людина як геологічна сила й екологічна проблема сьогодні як її результат.
Що і як виробляє людина? Поняття способу виробництва. Суперечність виробничих стосунків і продуктивних сил як джерело економічного розвитку суспільства. Власність – центральна категорія економічного життя суспільства. Проблема розподілу власності у суспільстві. (Дивись окрему схему).
2. Соціально-політична сфера суспільного життя: Поняття політичної організації суспільства. Держава як політичний інститут. Владність – центральна категорія політико-правового життя суспільства. Влада і держава. Форми державного устрою і державного правління.
3. Соціальне життя суспільства : Соціальна стратифікація: головні елементи “класової” структури суспільства. Соціально-фаховий поділ суспільства. Національний склад і демографічна структура суспільства. Родина, інститут сім’ї. Соціальний статус – центральна категорія консолідованого суспільного життя. Наднаціональні соціальні утворення в умовах глобалізаціі суспільного буття.
4. Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість – центральна категорія духовного життя. Структура суспільної свідомості: суспільна психологія й ідеологія, масова свідомість, індивідуальна та суспільна, буденна й теоретична. Суспільна думка. Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, екологічна. Теоретичні форми суспільної свідомості: наука, філософія.
У діахронному аспекті головними моментами проблематики виступають такі: Джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку. Потреби й інтереси людей як рушійні сили розвитку суспільства. Мета – засоби – процес – результат. Цілеспрямованість і цілевідповідність. Чи виправдовує мета будь-які засоби? Суб’єкт історії. Поняття “народ”. Особа і народні маси. Можливості особи у суспільстві. Історичні особи і культ особи. Роль національної еліти. Пріоритет інтересів: спільності чи особи? Права людини. Формаційний та цивілізаційний підходи до розвитку людства. Поняття і сенс прогресу. Питання про історичний прогрес, його чинники, критерії (речовий і людський, особистісний), про роль насильства як повитухи суспільного прогресу. Науково-технічний і соціальний прогрес.
Історія, культура, цивілізація. Культурно-цивілізаційний вимір історичного буття людини значно відрізняється від формаційного, бо ж є суттєва відмінність культури і цивілізації як у минулому, так і сьогодні. Цивілізація – це регламент культури (у культурі – твориться, у цивілізації – використовується). Небезпека індивідуальному буттю у розрідженому повітрі цивілізації поза щільних нашарувань культури очевидна, бо чим вищий рівень культури, тим менша питома вага членів суспільства, які її розуміють. Культура і особа уявляють певну єдність: культура - “об’єктивоване”, а особа – індивідуалізоване ідеальне буття людини. Особистісний і предметний сенс культури розрізняється лише відносно. Культура – інобуття людського духу, представленого у знаках, а тому символічне й саме буття особи у культурі. Культура – ціннісне відношення людини до себе й інших за законами духовності (істини, добра, краси). Цінності культури – це особистісне значення об’єктивованого ідеального буття. Окрема людина може не любити музику чи живопис, але культурна цінність їхня від того не зменшиться (при всій зміні актуальності).
Особа як категорія філософії. Поняття персональності, індивідуальності характеризують особу як вільну особистість з цінністю її свободи. Особа – сутність людського буття та індивідуальна міра його універсальності. Структура особистісного буття включає два потенціали особи: “можу” (здібності) і “хочу” (потреби) та їхній взаємозв’язок. “Я” – єдність задатків, здібностей і потреб – ядро структури особистості. Гідність пов’язана з потребою і здібністю себе (свого Я) на лінії самореалізації. Але важлива при цьому міра (масштаб) самореалізації особи, внутрішня досконалість людини. Відповідальність завжди була стратегічною цінністю особи.
Література:
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996, с. 13-27, с. 268-335.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 366-404, с. 437-446.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. /Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 416-478, с. 498-580.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 196-278, с. 290-307.
Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, с.151-206, с. 209-269
Каган М.С. Философия культуры. – СПб., 1996.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, с. 188-218, с. 218-248
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 279-349.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 136-150.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 553-769, с. 770-802
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с.218-228, 287-373.
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 373-487, 506-602
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 247-260, 351-435
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 335-431, 433-519.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990, гл. 16.
3.4. Цінність людського буття й глобальні проблеми сучасного людства.
Людина у сучасному світі, попри всі свої технічні й інформаційні досягнення, створення безлічі артефактів, щільного речового заповнення буття, дуже незначно просунулася в осягненні таїн Універсуму. Унікальність і загадка людського буття, а не його оснащеності, також малодоступні. Динамічна рівновага (гомеостаз) Всесвіту залежить від можливостей переважно сліпого впливу на неї людини. Але чи ж зовсім довільною є самодіяльність її, співпричетність до реалізації законів Всесвіту? Новий феномен людства – глобальність – загострив це питання, як і протиріччя буття людини в умовах глобалізації. Духовна ситуація людства привела до необхідності ціннісної переорієнтації ідеальних систем “самоорганізації” буття людини у світі: правової культури, мистецтва, моралі, релігії, екологічної культури, науки. Нові сенси буття людини значно вплинули на зростання цінності майбутнього у порівнянні з минулим. Але змінилася якість цінностей, їхня шкала, пафос. Непевними стали також цінності науки і техніки.
Глобальні проблеми людства. Поняття глобальної проблеми торкається тих проблем, що пов’язані з корінними інтересами планетарного людства Основні серед них: природокористування, сировинно-енергетична, геополітична, демографічна, екологічна, творчої особистості. Вирішення глобальних проблем – це засіб подолання загрози катастрофи людства (кліоциду). Можливості коеволюції природи і ноосфери визначають стратегічні шляхи вирішення глобальних проблем.
Стратегія майбутнього і перспективи людства. Головне стратегічне завдання людства – перетворення біосфери в ноосферу (сферу розумної і передбачуваної регуляції). Звідси необхідність розробки новітніх наукових програм у зв’язку з альтернативами сучасній техногенній цивілізації, пошуку нових технологій. Значною сьогодні стає роль філософії техніки, її пропаганди у технічних вузах. Новою реальністю стала інформаційна революція. Людина ще нездатна до адекватного перебування навіть в інформаційному суспільстві, тим більше – у “віртуальному просторі буття”. Комп’ютерний оптимізм і песимізм сьогодні нарівні сліпі.
Можливості прогнозування майбутнього. Складність перспектив задає й необхідність нового рівня прогнозування майбутнього. Теоретичними його засадами служить діалектика минулого – сучасного – майбутнього. Майбутнє стало регулятором сучасного завдяки науковим передбаченням та прогнозам. Структура передбачень та їхня типологія досить складні. Існує багато різновидів прогнозу. Стратегічними прогностичними можливостями володіє філософія: від неї ми сподіваємося дізнатися – на що можна сподіватися у достатньо віддаленому майбутньому?
Література:
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996, с. 336-368.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 420-437.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 585-619.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 325-339.
Григорьян Б.Т. Человек. Его положение и призвание в современном мире.– М., 1986.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, с. 248-293.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 336-367.
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 190-228, 531-569.
Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации.//Вопросы филос., 1989, № 10.
Философия./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990, с. 307-326, 348-366.
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 435-451.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 539-576.
II. Семінарські заняття.
Навчальною програмою передбачено дві теми. Автор розробки вважає за найдоцільніше розглянути початкову тему, а також важливу тему, не охоплену лекційним оглядовим коротеньким курсом. Самостійна підготовка для заочників справа звична. До обох тем пропонуються пункти плану з вказівкою головних моментів змісту, основна література та контрольні запитання.
Тема 1 . ФІЛОСОФІЯ ЯК СВОЄРІДНИЙ ТИП ЗНАННЯ.
План і основні моменти розгляду.
- Культура – світогляд – філософія.
Духовно-практичне (світоглядне) освоєння світу. Світогляд: історичні типи та структура. Філософія як теоретичне ядро світогляду, його мислений вираз.
Філософія як квінтесенція культури і як форма суспільної свідомості. Співвідношення філософії з іншими формами свідомості: утилітарно-буденною, релігією, мистецтвом, моральною, політичною, наукою.
- Навколо яких питань обертаються філософські знання?
Людина – світ; загальне і часткове; єдине (одиничне) та множинне; мислення і мислиме. Людина як суб’єкт і світ як об’єкт мислення. Мислення про предмет (логіка) і предмет мислення (буття, те що є, те що мислиться). Основні напрями і позиції у філософії як її ціннісно зорієнтовані постулати.
- Аспекти і функції філософії.
Онтологія, логіка, гносеологія, праксеологія і аксіологія як головні аспекти філософського знання. Функції філософії у суспільстві: світоглядна, методологічна, критично-раціоналістична, культуротворча, прогностична.
- Філософія і наука.
Чи філософія є наукою? Чи обов’язкова філософія для наукового пізнання? “Ієрархія” знань і місце у ній філософії. Визначеність предмету філософії, його історична стійкість і мінливість.
Пізнавальна цінність філософії. Чи можливий науково-філософський світогляд як абсолютно панівний? Епохальне та наскрізно-історичне значення й призначення філософії.
Література:
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, введение.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 19-37.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 1, гл. 1.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 4-16.
Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, с. 3-26.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, (введение).
Краткая философская энциклопедия. – М., 1994.
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 14-105.
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 1, р. 1.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 4-18.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, вводное слово (§1, §2).
Философия./отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, гл. 1, с. 5-26.
Філософія./за заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 8-32.
Філософія./за ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 6-19.
Філософія./за ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 5-29.
Запитання до теми:
- Дайте характеристику поняттю “світогляд”.
- Назвіть основні елементи світогляду, дайте короткий аналіз їх.
- Які Ви можете назвати і коротко розглянути до філософські типи світогляду?
- Чи можна протиставляти або ототожнювати світогляд і філософію? Чому?
- Дайте характеристику філософії як специфічної форми суспільної свідомості.
- Чи має філософія свій власний предмет пізнання?
- Головне питання і основні напрямки філософії.
- Назвіть і розкрийте найважливіші аспекти і функції філософського знання.
- Чи є філософія наукою? Яке відношення філософії з науками про природу і суспільство?
- Головні відмінності матеріалістичного та ідеалістичного уявлень про світ і можливості його пізнання.
Тема 2 ФІЛОСОФСЬКА ГНОСЕОЛОГІЯ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ.
План і основні моменти розгляду:
- Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.
Теоретичне і практичне відношення до світу. Поняття гносеології. Мета і засоби пізнання. Практичні підвалини пізнання. Знання як результат пізнавальної діяльності. Пізнання як культурно-історичний процес. Межі пізнання. Сумнів і віра у пізнанні. Позиція агностицизму.
- Форми чуттєвого і раціонального пізнання.
Чуттєве і раціональне – моменти, ступені чи рівні пізнання? Почуття, цінності і мислення у пізнавальній діяльності. Продуктивна уява.
Чуттєві форми пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення. Образи пам’яті і образи уяви. Логічно-раціональні форми: поняття, судження, умовивід.
Єдність чуттєвого і раціонального. Цілісність психічних образів як результатів пізнання. Проблема істини. Відносність, конкретність і достовірність істини.
- Загальнонаукові методи і форми пізнання.
Емпіричне і теоретичне в науковому пізнанні. Методи емпіричного дослідження. Загально-логічні методи пізнання. Теоретичні методи. Методи вербалізації та мова науки.
Головні форми наукового пізнання: факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція, закон, теорія.
Література:
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, с. 102-155, 244-257, 300-341.
Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 331-365.
Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 318-404.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 156-195.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, гл. 2.1, §2,3,4,5,8.
Крымский С.Б. Истина и мнение.//Филос. науки, 1990, № 10.
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 194-237.
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 1, с. 478-658.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 120-125.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 414-520.
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 375-513.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М.,1990, с. 258-306.
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 488-505, 570-587.
Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 312-331.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 261-333, 539-554. Хазиев В.С. Философское понимание истины.//Филос. науки, 1991,№9
Запитання до теми:
- Практичне і теоретичне відношення у пізнавальному процесі. Чому практику вважають основою, умовою пізнання і критерієм істини?
- Розкрийте співвідношення категорій “об’єкт” і “суб’єкт” пізнання.
- Дайте визначення категорії “пізнання”. Чим відрізняються пізнання і теорія пізнання (гносеологія)?
- Чому пізнання – це процес?
- Якщо знання є результатом відображення дійсності, то чи є тоді пізнання творчим процесом?
- Істина як процес. Назвіть відмінність об’єктивної і суб’єктивної, абстрактної і конкретної, відносної і абсолютної істини.
- Відмінність релігійної, художньо-естетичної, наукової і філософської істини.
- Основні форми чуттєвого пізнання. Розкрийте їх зміст.
- Основні форми раціонального пізнання. Проаналізуйте діалектику чуттєвого і раціонального моментів пізнання.
- Емпіричне і теоретичне в науковому пізнанні.
- Назвіть і розкрийте зміст основних методів наукового пізнання.
- Головні форми наукового пізнання.
III. Завдання на самостійне опрацювання.
Завданнями для самостійного опрацювання можуть виступати різні тестові й не тестові вправи: наприклад, визначення понять, вибір правильного варіанту відповіді або вірної належності до певних позиції, напряму чи течії якогось мислителя, називання автора запропонованого вислову чи думки тощо. Це можуть бути короткі прямі запитання чи спеціальні більш розгорнуті тематичні вправи. По різному будуть оформлятися й відповіді: чи то просто позначити, чи назвати, чи дати більше або менше розгорнуту характеристику. Це залежить як від форми запитання, так і від відведеного для нього місця, бо всі завдання передбачено виконувати у цій (вашій персональній) книжечці. Звичайно, крім контрольної роботи (про неї окрема мова). Які саме з робіт виконуватимете Ви – буде додатково вказано викладачем.
Відповіді на питання та бесіда з приводу їх обгрунтування – важливий момент заліку чи екзамену.
ТЕСТИ КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ.
Виберіть з наведених правильні варіанти відповідей (їх може бути не один):
1. Якщо філософ утверджує, що світ скінчений у просторі, то він, найімовірніше?:
А. Матеріаліст.
Б. Ідеаліст.
В. Метафізик.
Г. Діалектик.
2. Визначте, які дві функції, з названих тут, у філософії найсуттєвіші?
А. Світоглядна.
Б. Інтелектуалізуюча.
В. Пізнавальна.
Г. Критична.
Д. Методологічна.
Є. Антропологічна.
Ж. Прогностична.
З. Культурно-виховна.
3. Що не входить до структури власне філософського знання?
А. Історія філософії.
Б. Гносеологія.
В. Філософія історії.
Г. Антропологія.
Д. Етика.
Є. Логіка.
Ж. Психологія.
З. Онтологія.
І. Фізика.
Ї. Технологія.
К. Лінгвістика.
4. Які з приведених суджень відносяться до філософської компетенції?
- Всяке явище обумовлене причиною.
- Вічний двигун неможливий.
- Мета виправдовує засоби.
- Кількість енергії в замкнутій системі зберігається.
- Світ пізнаваний.
- Всі матеріальні об'єкти мають енергію.
- Свідомість є властивістю високоорганізованої матерії.
- Організми можна клонувати.
5. Які з наведених суджень можуть належати тільки матеріалісту?
А. Закони природи створюються мисленням людини.
Б. Світ існує поза свідомістю людини.
В. Тіла складаються з атомів.
Г. Свідомість це продукт, властивість матерії.
Д. Основою світу є світовий розум.
Е. Світова воля визначає вольові можливості людини.
6. Де вперше зароджується філософія як системна теорія світогляду:
А. Єгипет.
Б. Давня Греція.
В. Китай.
Г. Індія.
Д. Вавилон.
Е. Сирія.
Є. Трипілля
8. Кому належить вислів „Все є число”?
А. Лао-Цзи.
Б. Конфуцію.
В. Парменіду.
Г. Платону.
Д. Піфагору.
Е. Геракліту
9. Хто з античних філософів мав прізвисько „Темний”?
А. Левкіпп.
Б. Геракліт.
В. Анаксагор.
Г. Діоген.
Д. Демокрит
Е. Аристотель
10. Хто першим з мислителів-мудреців античності став філософом?
А. Піфагор.
Б. Сократ.
В. Фалес.
Г. Платон.
Д. Геракліт.
11. Хто з античних філософів вважав що існування множини речей породжене чотирма “елементами світу” – вогнем, повітрям, водою та землею?
А. Парменід.
Б. Зенон.
В. Анаксагор.
Г. Емпедокл.
Д. Сократ.
12. Хто першим з античних філософів вважав, що буття – це, перш за все, світ надчуттєвих, незмінних та вічних ідей?
А. Демокрит.
Б. Піфагор.
В. Сократ.
Г. Платон.
Д. Геракліт.
13. Хто з античних філософів заснував в Афінах перипатетичну школу?
А. Сократ.
Б. Платон.
В. Аристотель.
Г. Анаксагор.
Д. Протагор.
14. Кому з давньогрецьких мислителів належить вислів: „Людина - міра всіх речей”?
А. Діогену.
Б. Сократу.
В. Демокриту.
Г. Платону.
Д. Протагору.
15. На думку Сократа предметом філософії є:
А. Вчення про буття.
Б. Теорія пізнання.
В. Методологія.
Г. Історія філософії.
Д. Вчення про людину.
16. Кому належить вислів „Я знаю, що нічого не знаю”?
А. Аристотелю.
Б. Ксенофану.
В. Платону.
Г. Сократу.
Д. Діогену.
17. Хто за лагідність свого характеру та великі знання одержав прізвисько „янгольський доктор”?
А. Р. Бекон.
Б. А. Августин.
В. А. Боецій.
Г. Фома Аквінський.
Д. П. Абеляр.
Е. І. Ериугена
18. Хто з названих був філософом епохи Відродження?
А. Бернардино Телезіо. Г. Данте Аліґ’єрі Ж. Джордано Бруно
Б. Томас Мор. Д. Лоренцо Медичі З. Торквато Тассо
В. Марсіліо Фічино. Е. Лодовіко Аріосто І. Мікеланджело Буонаротті
19. Кому належить вислів „Я мислю – отже існую”?
А. Б. Спінозі.
Б. Г. Ляйбніцу.
В. Дж. Локку.
Г. Р. Декарту.
Д. Т. Гоббсу
Е. П. Гассенді.
20. Хто з мислителів був засновником філософії Нового часу?
А. Р. Декарт.
Б. Б. Спіноза.
В. Г. Лейбніц.
Г. Т. Гоббс.
Д. Дж. Локк.
Є. Ф. Бекон.
Ж. Д. Юм.
21. Кому належить гасло „Знання – сила”?
А. Д. Юму.
Б. Дж. Локку.
В. Ф. Бекону.
Г. Б.Спінозі.
Д. Р.Декарту.
22. Філософами-раціоналістами були (відмітьте):
А. Дж. Локк.
Б. Г. Лейбніц.
В. Т. Гоббс.
Г. Ф. Бекон.
Д. Б. Спіноза.
Є. Р. Декарт.
Е. П.Гассенді.
23. Яка відповідь на питання стверджує, що джерелом пізнання є раціональність?
А. Єдине джерело пізнання – інтуїція.
Б. Джерелом пізнання є досвід.
В. Джерелом пізнання є розум.
Г. Джерелом пізнання є відчуття.
Д. Джерелом пізнання є розум і відчуття.
24. Головною перепоною пізнання Ф. Бекон вважав засміченість свідомості людей так званими примарами, ідолами. Він конкретизував чотири види ідолів. Назвіть їх:
А. Примари роду.
Б. Примари сім'ї.
В. Примари індивіда.
Г. Примари ринку.
Д. Примари безпосереднього оточення.
Е. Примари свідомості.
Є. Примари печери.
З. Примари театру.
25. В філософії середньовіччя при вирішенні питань про універсалії йшла полеміка двох протилежних напрямків. Яких саме?
А. Матеріалізму й ідеалізму.
Б. Раціоналізму й емпіризму.
В. Реалізму й номіналізму.
Г. Монізму й дуалізму.
26. Хто з названих філософів був представником французького Просвітництва XVIII ст.?
А. Дж. Локк.
Б. Вольтер.
В. І. Гердер.
Г. Д. Дідро.
Д. Ж.Ж. Руссо.
Є. П. Гольбах.
Ж. Ж. Ламетрі.
З. Ф. Міллер.
І. Е. Лессінг.
К. І. Кант.
27. Назвіть найбільш відомих німецьких філософів епохи Просвітництва:
А. Піко делла Мірандолла.
Б. І. Кант.
В. Леонардо да Вінчі.
Г. Дж. Локк.
Д. Вольтер.
Є. Г. Лессінг.
Ж. Ж. Ж. Руссо.
З. Ш. Фур'є.
І. І. Гердер.
28. Філософ-просвітник XVIII ст. Ш. Монтеск’є став засновником:
А. Філософії права.
Б. Об’єктивного ідеалізму.
В. Механістичного матеріалізму.
Г. Географічного детермінізму.
Д. Пантеїзму.
29. У чому полягає обмеженість французького матеріалізму епохи Просвітництва ?
А. Вони не бачили специфіки суспільного буття.
Б. Не розуміли значення культури в порівнянні з природою.
В. Переносили природничі закони на суспільство.
Г. Панував фаталізм та віра в приреченість всього.
Д. Пасивна підлеглість людини обставинам.
30. Назвіть три основні розділи системи філософії Г. Гегеля:
А. Логіка, як наука про чисте мислення.
Б. Філософія духу.
В. Філософія права.
Г. Філософія природи.
Д. Філософія релігії.
Е. Естетика.
Є. Філософія історії.
31 У чому полягає раціональне значення філософії Г. Гегеля?
А. Створив систему філософії.
Б. Довів об'єктивний ідеалізм до досконалості.
В. Розробив діалектику як метод мислення.
Г. Розробив естетику.
Д. Подолав релігійні засади філософії.
32. Філософія Г. Гегеля суперечлива. У чому полягає її протиріччя?
А. Між діалектикою і консервативними поглядами мислення.
Б. Між діалектичним методом і метафізичною системою.
В. Між мисленням людини і буттям світу.
Г. Між суб’єктивізмом думки і об’єктивністю змісту світу.
33. Які закони сформулював Г. Гегель?
А. Закони природи.
Б. Закони пізнання.
В. Закони діалектики.
Г. Закони суспільства.
Д. Закони техногенності мислення і буття.
34. Хто у німецькій класичній філософії відновив матеріалістичну традицію?
А. Ф. Ніцше.
Б. І. Кант.
В. Л. Фейєрбах.
Г. К. Маркс.
Д. Ф .Шеллінг.
Е. Й. Фіхте.
35. К. Маркс і Ф. Енгельс називали себе представниками:
А. Абстрактного гуманізму.
Б. Радикального гуманізму.
В. Реального гуманізму.
Г. Доброзичливого гуманізму.
Д. Етичного соціалізму.
36. Назвіть основну засаду філософської системи Г. Сковороди:
А. Антропоцентризм.
Б. Космологізм.
В. Натуралізм.
Г. Містичний символізм.
Д. Гедонізм.
38. На вашу думку, “серце” у філософії П. Юркевича:
А. Це скарбниця і носій усіх сил людини.
Б. Центр душевного і духовного життя.
В. Центр усіх пізнавальних дій душі.
Г. Центр морального життя людини.
Д. Скрижаль, на якому викарбуваний природний закон.
39. Світогляд Т. Шевченка можна охарактеризувати як:
А. Природоцентричний.
Б. Космоцентричний.
В. Геліоцентричний.
Г. Геоцентричний.
Д. Антропоцентричний.
Е. Етноцентричний.
40 Загальною характеристикою філософії Київської Русі були:
А. Спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття.
Б. Домінування духовно - практичної форми освоєння світу.
В. Основна увага до проблем людини, пізнання, сенсожиттєвої проблематики.
Г. Вірність духу і букві Святого Письма, традиціям і канонам православної віри.
Д. Проблеми кордоцентризму.
41. Які з перерахованих явищ матеріальні?
А. Головний біль.
Б. Хвороба.
В. Галюцинації.
Г. Відображення в дзеркалі.
Д. Тінь людини.
Є. Події минулого.
Ж. Абсолютний вакуум.
З. Сузір'я.
І. Інформація.
К. Гравітація.
Л. Любов до батьків.
42. Які з указаних процесів мають розвиток?
А. Гойдання маятника.
Б. Старіння людини.
В. Кругообіг води в природі.
Г. Броунівський рух.
Д. Тренування спортсмена.
Є. Руйнування природного середовища.
43. Вкажіть вірне визначення поняття „прогрес”:
А. Прогрес – це кількісні зміни об'єкту.
Б. Прогрес – це всілякий рух.
В. Прогрес – це спрямований рух по колу.
Г. Прогрес – це процес накопичення інформації у системі.
Д. Прогрес – це рух від менш досконалого до більш досконалого.
Е. Прогрес – це будь-який розвиток.
Ж. Прогрес – це поступальне ускладнення системи.
44. В яких афористичних виразах знайшов прояв діалектичний закон синтезу (“заперечення заперечення”)?
А. Нове – це добре забуте старе.
Б. Клин вибивають клином.
В. Істина народжується як єресь, а вмирає як пересуд.
Г. Що старе, що мале.
Д. Ніщо не нове під Місяцем.
45. В яких афористичних висловленнях можна побачити дію закону переходу кількісних змін у якісні?
А. Повторення – мати навчання.
Б. Краще менше, але краще.
В. Від великого до смішного – один крок.
Г. Сім разів відміряй, а один раз відрізай.
Д. Перемагають не числом, а вмінням.
Е. Жити – значить умирати.
46. З наведених прикладів укажіть діалектичне заперечення:
А. Смерть людини від непередбаченого випадку.
Б. Вимирання мамонтів.
В. Витиснення парусного флоту паровим.
Г. Спалення М.В. Гоголем рукопису другого тому „Мертвих душ”.
Д. Людина вмирає – людство живе.
Е. Жити – значить вмирати, вмирати – значить жити.
47. Згода з яким “судженням” означає агностицизм?
А. Людство ніколи не буде знати все про все.
Б. В науках існують невирішені проблеми.
В. Усі наші знання є гіпотези.
Г. „Річ у собі” принципово не може бути пізнаною.
Д. Сутність не з’являється.
48. Вкажіть, яке судження виражає точку зору релятивізму?
А. У кожній відносній істині є моменти абсолютної.
Б. Всяка істина тільки відносна.
В. Істинність любого положення має межі.
Г. Всі наші знання відносні, в них немає нічого абсолютного.
Д. Істина – це процес.
49. Виділіть форми чуттєвого пізнання:
А. Поняття.
Б. Відчуття.
В. Умовивід.
Г. Сприйняття.
Д. Уявлення.
Є. Судження.
Ж. Фантазія.
З. Красивість.
50. У чому специфіка суспільно-історичної практики:
А. Вона спрямована на виховання, на перетворення суспільних відносин.
Б. Вона тотожна матеріальному виробництву.
В. Їй притаманний творчий характер.
Г. Вона зайнята, перш за все, науковим пошуком.
Д. Універсально перетворює предметно-чуттєвий світ.
Е. Її завдання – винахідництво, забезпечення комфорту.
51. Виділіть вірне положення:
А. Природа – це тільки географічне середовище.
Б. Природа – це весь Всесвіт.
В. Природа – це матерія.
Г. Природа – це середовище місцезнаходження людства.
Д. Природа – це умова життєдіяльності людини.
52. Вкажіть вірне судження:
А. Людина – космічна істота.
Б. Людина та її поведінка визначаються біологічними законами.
В. Визначальний вплив на поведінку людини здійснюють інстинкти.
Г. Людина – це соціальна істота, біологічні фактори не впливають на її поведінку.
Д. Людина – це біосоціальна істота.
53. Яка відповідь буде вірною?
А. Людина і особистість - поняття тотожні.
Б. Людина – антропологічне поняття, а особистість – соціальне.
В. Людина стає особистістю тоді, коли осягає культуру і мораль.
Г. Особистість – це суспільно розвинута людина.
Д. Особистість – міра універсальності індивіда.
54. Які з приведених явищ характеризують суспільні інститути 7
А. Політика.
Б. Географічне середовище.
В. Економічні відношення.
Г. Церква.
Д. Держава.
Є. Мистецтво.
Ж. Культура.
З. Національні відносини.
І. Мораль.
К. Наука.
Л. Право.
М. Шлюб.
Н. Релігія.
55. Вкажіть вірну ознаку цивілізації, аргументуйте Вашу відповідь:
А. Цивілізація – це матеріальна культура суспільства.
Б. Цивілізація – це світова співдружність держав і народів.
В. Цивілізація – це синонім культури суспільства.
Г. Цивілізація – це сукупність матеріальних та духовних досягнень суспільства в процесі його історичного розвитку.
Д. Цивілізація – це засоби користування здобутками культури.
56. Назвіть прихильників теорії циклічного розвитку людства:
А. Ж. Кондорсе.
Б. Ж. Ж. Руссо.
В. Г. Гегель.
Г. О. Шпенглер.
Д. А. Тойнбі.
Є. К. Маркс.
Ж. Дж. Віко.
З. Ф. Ніцше.
57. Яке з наведених суджень для Вас найбільше прийнятне:
А. Філософія панує над усім, вона є наукою наук.
Б. Наука сама собі філософія.
В. Філософія – це теорія науки.
Г. Філософія озброює науки загальним методом пізнання, стилем мислення.
Д. Філософія – наука про загальне.
Е. Філософія – це не тактика, а стратегія людського життя
58. Яке з чотирьох положень Вам здається справедливим (найбільш повно розкриває співвідношення філософії й науки) ?
А. Філософія розвивається у тій мірі, в якій вона вживає досягнення науки, узагальнює її результати.
Б. Філософія повинна розвиватися на своїй власній основі, безвідносно до досягнень інших наук і суспільної практиці.
В. Філософія не ґрунтується тільки на фактах науки, хоча і містить у собі в якості одного з важливих аспектів осмислення наукових досягнень.
Г. Коли науки до кінця розів’ються – філософія стане непотрібною.
59. З якими висловленнями можна погодитись, з якими – ні ?
А. Людина не може пізнати свою власну психіку, як не може витягнути себе за волосся із болота, чи побачити себе у вікні, начебто вона сама йде по вулиці.
Б. Про зміст психічних процесів людини судять по її жестах, міміці, поводженню, поставах.
В. Про свідомість людини судять не по тому, що вона говорить або пише, а по тому, що вона робить.
Г. Мій психічний стан можна зрозуміти через самоспостереження.
Д. Думку можна зафіксувати в електроенцефалограмі.
Є. Індивід, що мислить, не може роз'єднатися так, щоб одна його частина міркувала, а інша спостерігала за міркуванням.