Дипломна робота

Проблема легітимації державної агресії у сучасній світовій політиці

Виконавець

студент групи

СП-04-1 .......................... (Денисенко Д.Г.)

Керівник

доц. каф. Політології ........................... (Шепелев М.А.)

Рецензент

........................... (Тупиця О.Л.)

Допускається до захисту:

завідувач кафедри

канд. пол. наук ........................... (Тупиця О.Л.)

2008 рік

РЕФЕРАТ

Дипломна робота: студента групи СП 04-1 Денисенко Д.Г. Проблема легітимації зовнішньої агресії у сучасній світовій політиці 59с., 3 табл.,32 джерела, 1 додаток.

Об’єктом дослідження є легітимаційні заходи держав, щодо забезпечення підтримки акту агресії населенням та міжнародною спільнотою.

Мета роботи: розглянути сучасний етап розвитку засобів легітимації зовнішньої агресії, положення агресії серед інших інструментів державної політики

Методика (метод) дослідження: в роботі використовуються метод індукції, порівняльний метод, метод від загального до конкретного.

Одержані висновки та їх новизна: в результаті роботи була отримана інформація щодо основних напрямків легітимаційної політики держави, їх етапів, інструментів. Головними напрямами легітимації були обрані пропагандиський, ідеологічний та міжнародний. Дослідження спирається на широке коло історичних прикладів.

Результати досліджень можуть бути застосовані при оцінці сучасної міжнародної політики окремих держав з метою прогнозування напрямку їх агресивної політики.

Перелік ключових слів: АГРЕСІЯ, ЛЕГІТИМНІСТЬ, ЛЕГІТИМАЦІЯ, МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ, ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА, ПРОПАГАНДА, ІДЕОЛОГІЯ.

RESUME

The graduation research of the 4- year student Denisenko Denis

(DSU, faculty of social sciences and humanities, Departament of politology)

Deals with the problem of state agression in modern policy and its legilimation.

The work is interesting for a few streams of a legitimation policy, Such as propaganda, ideology and inernational stream. The research are based on the wide base of historical examples.

Bibliogr. 32. Tables 2 .

Зміст

Вступ................................................................................................................5

1.Агресія як складова державної політики.................................................10

1.1.Агресія як об’єкт дослідження різних наук...........................................10

1.2.Застосування агресії в державній політиці............................................21

1.3.Історичний розвиток агресії в державній політиці у ХХ-ХХІ ст........25

2.Сутність процесу легітимації державної агресії......................................32

2.1.Легітимація як процес набуття легітимності.........................................32

2.2.Роль пропаганди у легітимації зовнішньої агресії................................38

2.3.Роль ідеології у легітимації зовнішньої агресії.....................................46

2.4.Міжнародний чинник у легітимації зовнішньої агресії..…………......51

Висновки..............................................................…………………………....57

Перелік посилань.............................................................................................60

Додаток А Определение агресси генеральной ассамблеей ООН...............62

Вступ

Агресія завжди була частиною людської поведінки. Але з часом ставлення суспільства до неї змінювалось. Наприклад, в первісні часи агресія не засуджувалась, скоріше розглядалась як інструмент доведення власної зверхності над іншим, відстоювання своїх інтересів. З розвитком суспільних відносин, була усвідомлена необхідність обмеження агресивної поведінки однієї людини щодо іншої, яка могла проявлятися як в фізичному та моральному насиллі, так і в посяганні на власність. Можна стверджувати що суспільний договір і виникнення держави були викликані саме прагненням захистити одну людину від агресивної поведінки іншої. Держава взяла не себе функцію за допомогою законів підтримувати порядок у суспільстві. Одночасно агресивна поведінка була поставлена в певні рамки мораллю, а згодом і релігією. Тобто однією з найголовніших функцій цілого ряду суспільних та політичних інститутів є саме обмеження агресивної поведінки індивіда. Навіть культура за думкою З.Фрейда покликана подавити в людині деструктивні прагнення. Проте, все одно неможливо обмежити всіх проявів агресивної поведінки, адже вона міститься в психологічній природі людини. Тому агресія спрямовувалась в певне річище, що було припустиме в суспільстві, або вигідне владній еліті. Так, можна згадати бої гладіаторів в Римі, публічні страти в середньовіччі, що можуть розглядатися як архаїчний інструмент “соціалізації агресії”. Спостерігалось надання агресії суспільно припустимих, або навіть корисних рис. В ряді суспільств агресивна поведінка ставала привілеєм окремої суспільної групи, натомість засуджувалася у інших. Тим не менш, без обмеження агресії суспільство не могло б розвиватися високими темпами, адже це обмеження давало можливість розвитку приватної власності, а отже і підприємництва та економіки в цілому. Сила перестала бути головним чинником успіху. Проте, не дивлячись на постійні спроби обмежити агресію, вона все одно залишається складовою людської поведінки. Значна частина людей продовжує користуватись агресією, як свідомим або несвідомим інструментом досягнення власних цілей або проявом емоцій.

Державна агресія, тобто така що реалізується в агресивній політиці однієї держави в напрямку іншої, або відносно певної соціальної групи, теж має довгу історію. Процеси розвитку торгових, економічних то соціально – політичних зв’язків між державами, розвиток культури стимулював розвиток міжнародних відносин. В яких поступово закріплювались нормативні обмеження на застосування агресії. Проте, ці обмеження здебільшого виявлялись неефективними, адже не могли заподіяти реальних перешкод діям окремих держав. Можна стверджувати що саме в ХХ столітті, не дивлячись на високий рівень розвитку міжнародних інститутів, рівень застосування агресії у міждержавних відносинах набув критичного характеру. Що найбільш яскраво проявилось в період холодної війни, коли постійна загроза застосування агресії стала причиною поділу світу на ворогуючі табори. Та загрожувала повному знищенню людства. Проте, з розпадом соціалістичного табору, агресія не зникла з міжнародних відносин, а набула інших форм. Сьогодні, не дивлячись на розвиток процесів глобалізації та інтеграції, механізми ефективного запобігання зовнішній агресії окремих держав все ще не вироблені. Яскраві приклади нехтування забороною агресії на міжнародному рівні демонструють США в Іраці, Афганістані. Проте, у випадку агресивних дій Іраку проти певної країни міжнародна спільнота, в особі ООН , навряд чи могла протиставити ефективні санкції. Отже, суспільство навчилось більш менш ефективно чинити опір насиллю з боку окремої людини, але на міжнародному рівні агресія, здебільшого залишається безнаказаною.

Так само як агресивна поведінка однієї людини до іншої, завжди існувала і групова агресія, що виявлялася у ставленні та поведінці ворожих суспільних груп. Можна сказати, що вона зародилась ще в первісному ладі і проявлялась у конфліктах між окремими племенами, родами, конкурентними групами всередині родів. Згодом, виникали і інші фактори, що поділяли суспільство на групи, і заставляли їх ворогувати між собою – релігійні, етнічні, культурні, мовні, професійні та інші. Власне, агресія міждержавна є однією з найбільш розвинутих та інституційно оформлених типів ворожої поведінки, адже вона включає в себе найбільшу кількість людей, та використовує найбільш жорстокі інструменти. Можна стверджувати, що на долю саме актів агресії на державному(або між блоковому) рівні припадає левина доля жертв, що не зрівняна, наприклад з долею жертв релігійних або громадянських війн. Не дивлячись на те, що державна агресія існувала впродовж майже всієї історії людства, вона завжди сприймається негативно не лише її жертвою, але і значною частиною населення держави-агресора. Адже так чи інакше будь-який акт насилля, навіть спрямований на “ворога”, протирічить загальнолюдським цінностям. Цей акт неприйняття агресивних дій відбувається не на державному рівні а на рівні особистості, адже конфлікт міждержавний все одно переходить на міжособистістний рівень. Тобто акт агресії все одно здійснюється руками конкретної людини.

Держави-агресори часто певним чином виправдовували свої дії, надаючи їм рис, що могли б легітмизувати їх в очах населення. Тобто, зробити ці дії такими що сприймаються як законні, виправдовуються та підтримуються суспільством. Історії відомі приклади коли зовнішня агресія ставала причиною загибелі імперій, утворення нових держав, краху ідеологій. Тому без легітимації агресивних дій, держави можуть не досягти своєї цілі, підірвати легітимність. Що може загрожувати самому існуванню держави. Легітимація може проводитись через різні комунікаційні канали та мати різні форми, апелювати до ідеології, релігії, інших цінностей. Питанню легітимації завжди приділялось багато уваги, як в давні часи, так і сьогодні, коли для цієї цілі використовуються передові технології. При чому в наші часи легітимація стосується не лише населення країни, а часто і міжнародної спільноти. Тобто серед основних напрямків легітимації зовнішньої агресії можна виділити зовнішній та внутрішній напрямок, причому, в останні роки є тенденція до звертання більшої уваги саме на зовнішній напрямок. Співставлення історичних прикладів легітимації зовнішньої агресії дозволяє говорити про те, що вони мають багато спільного - легітимація зовнішньої агресії відбувається за певними сценаріями, тобто цей процес має сформовану внутрішню логіку.

Ряд гострих військових конфліктів, що за своєю формою відрізняються від відомих історичних прикладів, дозволяє говорити про те, що в сучасному світі агресія продовжує залишатись однією з найпоширеніших форм ведення державної політики. І використовується навіть найбільш розвинутими країнами. Причому, можна сказати що сьогодні агресивні дії є привілеєм невеликої кількості держав, що мають достатню для застосування сили економічну міць. Наприклад, агресивні дії США, супроводжувалися безпрецедентними за своєю формою та масштабам, а отже і затратами, легітимаційними заходами, як в межах держави, так і світу в цілому. Проте, не дивлячись на використання найпередовіших технологій, американське суспільство все одно поступово змінює свою думку щодо доцільності військових дій.

Отже, як ми бачимо, у сучасному світі проблема легітимації зовнішньої агресії стоїть досить гостро, адже це, певною мірою, проблема безпеки всього людства. Розроблення теоретичної сторони легітимації зовнішньої агресії може дозволити зрозуміти специфіку цього процесу, його основні етапи та засоби. В практичному плані це може дозволити вчасно спрогнозувати акт агресії, його спрямування, або, навіть, запобігти йому.

Метою даної роботи є дослідження основних напрямків легітимації зовнішньої агресії, що реалізовується у міждержавних та між блокових стосунках. Мета роботи здійснюється під час виконання наступних завдань:

1)Порівняти підходи до поняття агресія в різних науках, з метою вироблення інтегрованого підходу.

2)Визначити місце агресії серед інших інструментів державної політики, її роль в міжнародних відносинах у ХХ – ХХІ ст.
3)Розкрити сутність та підходи до процесу легітимації, головою ціллю якого є набуття чи підтримка легітимності.
4)Розглянути роль пропаганди, ідеології та міжнародного фактору як основних напрямків легітимації зовнішньої агресії.

5)Створити модель легітимації зовнішньої агресії.

В науковій літературі ця проблема майже не розглядалася як така. Зазвичай вона ставала одним з об’єктів дослідження вчених що вивчають пропаганду, та пов’язані з нею питання (Г.Почєпцов, В.А.Лісічкін, Л.А.Шелєпін, Г.Ібраєва), або спеціалістів з міжнародних відносин(А.Торкунов, А.А.Громико, Б.Н.Пономарьова), або вчених що займаються військовою історією(Е.С. Сенявська, К. Клаузевітц). Тому необхідно було проаналізувавши їх підходи виробити інтегровниі погляд, що враховував би політологчний підхід.

Серед методів дослідження можна виділити такі: метод індукції, метод від загального до конкретного, метод порівняння. Так, метод індукції використовувався для узагальнення інформації про легітимаційні заходи в різних конфліктах з метою вироблення загальної схеми. Метод від загального до конкретного щоб за допомогою вироблених теоретичних структур аналізувати конкретні випадки. За допомогою метода порівняння співставлялись різні підходи до проблеми, щоб виявити спільне та відмінне.

1.1. Агресія як об’єкт дослідження різних наук

В повсякденній мові слово агресія містить в собі багато різноманітних дій, що порушують фізичну або психологічну цілісність іншої людини, або наносять їй матеріальні збитки. Також агресія може трактуватися як запобігання людині здійснити її наміри, протидія її інтересам. Антисоціальний характер агресії дозволяє відносити до неї дуже різні акти, починаючи від дитячих бійок, і до війн. Беззаперечним залишається велика загроза агресії життю та здоров’ю окремої людини, та цілих соціальних груп. В окремих суспільствах агресія все ще залишається чи не най загрозливішою небезпекою. Так більш 45% смертей у представників народності уароні, що мешкає на сході Еквадору, складають летальні випадки в результаті списових поранень, що отримуються в ході внутрішньо племінних сутичок. У народності джибьюсі у Папуа-Новій Гвінеї на вбивства приходяться більш 30% смертей усього дорослого населення. Навіть в сучасних суспільствах жертвами агресії можуть стати тисячі людей. В умовах масового застосування сучасних видів озброєння агресія може призвести до глобальної катастрофи.

У світлі цих загроз зрозумілим стає великий інтерес до феномену агресії багатьох наук, в тому числі психології, конфліктології і політології. Кожна з наук досліджує агресію під певним кутом. В нашій роботі необхідниі інтегрований погляд на агресію, як не лише як психологічний феномен, а і як складову політичної сфери, що діє за раціональними законами.

Агресія в психології. Психологія виробила досить обґрунтований підхід до агресії, який може бути дуже корисним в рамках нашого дослідження. Адже дозволяє зрозуміти глибинні мотиви діяльності політиків а отже і держав.

Коли мова йде про агресивні дії, виявлення умов їх здійснення є досить складною задачею. Як і в випадку інших соціальних мотивацій, людина, що здійснює агресивну дію, як правило, не просто реагує на певну ситуацію, але включається в складну передісторію подій, що заставляє її оцінювати наміри інших людей, та наслідки своїх вчинків. Власне, схожим чином відбувається і оцінка доцільності агресії громадянами, але в цьому випадку монополія на формування “передісторії конфлікту” знаходиться в руках держави та ЗМІ.

Через те що більшість, хоча і не всі види агресивних дій регулюються моральними нормами, необхідно приймати до уваги також і загальмовані або приховані форми агресії. Які можуть не проявлятися яскраво, але бути не менш загрозливими. Кількість наукових робіт психологів, що досліджують агресивну поведінку постійно збільшується. Причина цього, полягає в прагненні стримати агресивні дії, через краще розуміння їх природи. Терористичні акти, нові форми злочинності, вплив насилля на телебаченні, викликають все більшу занепокоєність наукової спільноти.

Саме визначення поняття агресія викликає певні складності, адже часто відрізнити агресивні дії від неагресивних досить проблематично. До того ж існують і культурні розбіжності в розумінні меж агресивної поведінки. Так, поруч з загальними для всіх культур моментами та критеріями оцінки агресивних дій, кожна з них має ще і свої специфічні норми. Частина з них міститься в законах, а частина в моральних нормах. Різні релігійні течії по різному ставляться до різних проявів агресивної поведінки. Часто агресія трактується по різному, в залежності від умов її здійснення. Наприклад, вбивство з матеріальних причин суворо засуджується, а вбивство в ході самозахисту, може не наказуватись зовсім.

В психології існують три окремі групи теорій агресії, що дають досить різне та вичерпне розуміння явищу. Ми розглянемо ці теорії у послідовності їх виникнення. Це такі теорії як:

1)Теорія інстинкту;

2)Фрустраційна теорія;

3)Теорія соціального навчання.

Теорії інстинкту в сучасній психології вважаються застарілими, останнім часом це ставлення частково розповсюдилось і на фрустраційну теорію агресії. Остання стала перехідною ланкою від психоаналітичної теорії інстинкту до теорій соціального навчання. Вона поклала початок новітнім дослідженням агресії та сильно стимулювала їх.

Теорії інстинкту. В теоріях інстинкту агресія розглядається як усталена диспозиція індивіда, тому побудовані вони досить просто. Це також можна було б назвати інстинктом. В початковому варіанті психоаналітичної теорії Фрейда агресія я к така трактувалась як складова частина так званого “Я-поклику”, проте пізніше, головним чином під впливом першої світової війни, Фрейд ввів в свою теорію у вигляді “Поклику до смерті” самостійний агресивний поклик. У листуванні з Ейнштейном про можливості припинення війни Фрейд у 1932 р. Вказував на інстинктивні основи людського прагнення до руйнування, вважаючи безглуздими спроби зупинити цей процес. Леонард Берковітц пише:”Поняття інстинкту у Фрейда суттєво схоже на Дарвінівську концепцію. Як і Дарвін Фрейд вірив, що внутрішні побудження заставляють людину переслідувати певні цілі, і так як і великий еволюціоніст, він вважав що ціль інстинктів не завжди полягає у пошуку задоволень”[1;441]. Прикладом чого є і інстинкт агресії. Проте, дякуючи суспільному прогресу руйнівному прагненню можна придати відносно м’яких форм.

Аналогічного розуміння агресії притримується і засновник етології К.Лоренц. Він визначає агресію як один з “великих” інстинктів: “Повсякденні, часті, такі що багаторазово використовуються “дешеві” інстинктивні дії часто знаходяться у розпорядженні багатьох “великих” інстинктів. Насамперед весь рух та пересування – біг, політ, плавання, можуть слугувати і харчуванню, і розмножуванню, втечі та агресії, які ми будемо називати “великими” інстинктами”[2;105]. За думкою вченого “велика четвірка” інстинктів складає основу мотивації особистості. Конрад Лоренц вважав що у організмі тварин та людини має постійно накопичуватись особлива енергія агресивного поклику, причому накопичування відбувається до тих пір, поки в результаті дії відповідного пускового подразника вона не розрядиться (наприклад у деяких видів тварин подібна розрядка спостерігається при вторгненні на територію даної особини невідомого представника її виду). Ця проста “психогідравлічна модель” критикувалась як етологами, так і психологами не тільки за ризикований переніс на людину результатів, отриманих при досліджені тварин, або за плани зниження рівня агресії цивілізованої людини шляхом організації різноманітних змагань, але і за недостатню фактичну обґрунтованість.

Проте, критиками не ставиться під сумнів , що людська агресія має своє еволюційне та фізіологічне коріння. До числа фізіологічних факторів агресії відносяться в тому числі полові гормони. Хоча сучасний стан дослідження ролі гормонів поки мало що дає для психологічного дослідження агресії, все ж нехтувати їх значенням не варто. Більш зрозумілими та на сьогоднішній день набагато більше дослідженими залишаються статеві розбіжності агресивної поведінки, обумовлені особливостями соціалізації та фізіології.

Проведені дослідження демонструють, що в цілому хлопчики агресивніші за дівчат, а чоловіки агресивніші за жінок. Скоріше за все, у жінок агресивні дії гальмуються сильніше, тому проявивши агресію вони скоріше будуть реагувати не неї відчуттям провини та страху. Проте, з аналізу літератури по експериментальним дослідженням, видно що картина не така єдино образна , як це могло здатись на поверхневому рівні. Гендерний аспект агресивної поведінки є досить важливим в світлі тенденції до збільшення ролі жінок в політиці. Ця тенденція дає надії на загальне зниження ролі агресії в державній політиці.

До представників теорії інстинкту варто віднести також і Мак-Дауголла. В його переліку 12 основних інстинктів ми знаходимо “агресивність” з відповідній їй емоції гніву. В більш пізній редакції цього переліку, що містить 18 мотиваційних диспозицій інстинкт агресивності став виглядати наступним чином: Схильність до гніву. Роздратованість та насильницьке вилучення перешкоди, що заважає вільному здійсненню любої іншої тенденції. Це формулювання фактично може бути віднесене вже до фрустраційної теорії агресії Долларда та його колег. В контексті цієї теорії агресія між державами може розглядатися як прояв людських інстинктів, які неможливо подолати. Отже і надій на зменшення ролі агресії в політиці бути не може.

Фрустраційна теорія агресії. На противагу теоретичним концепціям інстинкту, фрустраційна теорія, як вона представлена в монографії 1939 р. Долларда та його соавторів, положила початок інтенсивним експерементальним дослідженням агресії. Згідно з цією теорією, агресія – це не поклик, що автоматично виникає в надрах організму, а наслідок фрустрації, тобто перепон, що виникають на шляху цілеспрямованих дій суб’єкта, або ж ненастання цільового стану, на який він очікував. У монографії Бєрона та Річардсона “Агресія” вказується на два основних положення фрустраційної теорії Долларда[3;29]:

1)Фрустрація завжди призводить до агресії у будь якій формі

2)Агресія завжди є результатом фрустрації

В наведеному вище формулюванні обидва постулати підтвердились. Проте, не всіляка агресія виникає внаслідок фрустрації(наприклад, з фрустрацією не пов’язана жодна з форм інструментальної агресії). І не всіляка фрустрація підвищує прагнення до застосування агресії (це не виникає, наприклад, коли людина що відчуває фрустрацію сприймає її як виправдану). Так звана гіпотеза катарсису, згідно якої агресивна поведінка знижує рівень поклику до агресії, також не при всіх обставинах відповідає дійсності.

Теорія соціального навчання. Концепції агресії, що розроблюються в річищі даної теорії, ведуть свій початок від теоретичних уявлень S – R типу – в них різним чином визначаються та по різному зв’язуються між собою компоненти поведінки, що відповідають за його стимулювання та спрямування. Найбільш відомими представниками цього напряму є Берковітц та Бандура. Спочатку Берковітц стояв на позиціях тісно пов’язаних з фрустраційною теорію агресії. Відмовившись від не витримуючого критики постулату, що фрустрація завжди веде до агресії, він ввів дві проміжні змінні, одна з яких відносилась до стимулюванню, а інша до спрямування поведінки, а саме гнів та пускові подразники. Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямовані дії суб’єкта блокуються ззовні. Проте, сам він ще не веде до агресивної поведінки. Щоб ця поведінка здійснилась необхідні адекватні їй пускові подразники, а адекватними вони стануть лише у випадку безпосереднього зв’язку з джерелом гніву, тобто з причиною фрустрації. “Берковітц стверджує, що фрустрація – один з великої кількості аверсивних стимулів, які здатні лише спровокувати агресивні реакції, але не призводять до агресивної поведінки напряму, а скоріше створюють готовність до агресивних дій. Подібна поведінка виникає лише тоді, коли присутні відповідні посили до агресії – стимули середовища...”[3;33] Таким чином основоположною для Берковітца тут є концепція поведінки, як наслідку поштовху, що вписується в парадигму класичного обумовленя.

Отже, як ми бачимо психологія дає нам декілька варіантів розуміння природи агресії, кожне з яких може бути деякою мірою спроектоване і на відносини між державами, для того щоб пояснити їх природу. На нашу думку, агресія державна, не дивлячись на свої масштаби, теж є проявом агресії людської, адже рішення застосувати її приймається особисто для себе кожним з політиків, а в подальшому вже реалізується в державній політиці. До того ж рішення про агресивні дії реалізується вже в діях конкретних виконавців.

Blog

Дипломна робота

Содержание