Geum.ru

Дипломна робота

Вид материалаДиплом

Содержание


Агресія в конфліктології.
Застосування агресії в державній політиці
1.3. Історичний розвиток агресії в державній політиці у ХХ-ХХІ столітті
Подобный материал:
1   2   3   4   5
Агресія в міжнародному праві. Психологи дають досить широке визначення агресії, та її причинам. Проте, не дивлячись на культурну та іншу специфіку розуміння агресії в різних країнах, в міжнародному праві вироблені чіткі норми що визначають агресивні акти поведінки держав. Сьогодні ці норми перенесені в законодавства майже кожної країни, проте вони пройшли досить довгий шлях розвитку перед тим як набули такої форми. Зміна норм міжнародного обмеження агресії має свої детермінанти та тенденції розвитку.

Агресія у всі періоди існування людства була його невід’ємним та жорстоким супутником. Війни що пройшли та відомі сучасній історичній науці, завжди супроводжувались людськими стражданнями, жертвами, руйнуваннями, підривали економічні та політичні засади державності, породжували недовіру до справедливості і гуманізму. Тому держави як основні суб’єкти міжнародного права намагались зменшити пагубні наслідки війн шляхом створення та правового закріплення загальнообов’язкових норм з ціллю, по-перше, обмеження воюючих сторін в засобах ведення військових дій і, по-друге, захисту жертв та учасників військових конфліктів. Так, Клаузевітц пише :”...якщо ми бачимо, що цивілізовані народи не вбивають полонених, не грабують міст та сіл, то це відбувається від того що в керівництво військовими діями все більше і більше втручається розум, який і вказує більш дієві засоби застосування насильства ніж ці грубі прояви інстинкту”[4;83] Тобто з розвитком суспільства засоби ведення війни обмежуються, але агресія не зникає а лише набуває інших форм.

Взагалі, проблема обмеження військових в засобах та методах ведення війни, а також захист жертв та учасників військового конфлікту така ж давня як і сама війна. Вчені різних епох та народів шукали шляхи пом’якшення жахів війни, пропонували норми, спрямовані на захист дітей, жінок, поранених, займались створенням та розробкою “права війни”, визначали його джерела, цілі та задачі, а також методи обмеження наслідків агресії.

Пеннафорт (1180-1275) прийшов до висновку що виправданням війни може слугувати або повернення законного майна, або захист Вітчизни. Він сформулював чотири критерій, для оцінки війн: війну може вести лише світська влада, ціллю війни має бути мир, війна не має бути помстою, вона має бути об’явлена володарем. Цікаво що, звертання до таких факторів як повернення майна або захист Вітчизни , і сьогодні є досить актуальним в контексті легітимації зовнішньої агресії. Так, агресія США в Іраку головним виправданням мала саме захист держави від загрози.

Філософи та юристи притримувались протилежних поглядів відносно поняття війни. За думкою Б.Спінози, війна є “реалізація природного права” , яке сильний має над слабим. Навпаки, І.Кант називав війну найстрашнішою бідою, що перериває закон людяності. Дж. Ст. Міль вважає образою читачеві доводити перед ним аморальність завойовницьких війн, на рахунок яких не може бути двох позицій між “чесними людьми”.

Жан-Жак Руссо в роботі “Про суспільний договір” писав, що війна – це відношення не між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково. Якщо ціль війни – знищення ворожої держави, то інша сторона має право знищувати його захисників, поки вони тримають в руках зброю, але як тільки вони її кидають та здаються – вони перестають бути ворогами або інструментом в руках ворога, та знову стають людьми, чиє життя ніхто не має права віднімати.

Видатний голландський юрист Гуго Гроцій у своїй відомій праці “Про право війни та миру” відзначає, що слово bellum(війна) походить від більш давньої їх форми – duellum(поєдинок), яка в свою чергу, походить від duo – два. З багатьох визначень, що містяться в праці можна виділити, наприклад таке: війна є змагання силою, виключно тільки військове зіткнення держав.

Карл Клаузевітц стверджував, що війна це не тільки озброєна взаємодопомога, але і змагання між державами, політична зброя, засіб для досягнення державою поставлених цілей.

На межі ХІХ-ХХ ст. Під впливом прибічників доктрини злочинності агресивної війни у Гаагських конвенціях та положеннях(1899 та 1907) було заявлено, що сторони що домовляються будуть шукати “найбільш ефективні засоби забезпечити народам мир”, а також підписані протоколи про наміри мирного регулювання міжнародних суперечок. Пороте, лише по закінченню Першої світової війни був прийнятий ряд документів, в яких юридично заборонялось агресивна війна, або пропонувалось така заборона. Устав Ліги Націй став першим документом, де на міждержавному рівні містився обов’язок не прибігати до війни як до засобу ви рішення міжнародних суперечок. У 1928 р. Був підписаний Паризький пакт про відмову від війни, як інструменту національної політики (пакт “Бріана-Келлога”), в якому засуджувалось звертання до війни для врегулювання міжнародних суперечок та проголошувалася відмова від війни як зброї національної політики.

Найбільш серйозний вплив на розвиток концепції злочинності агресивної війни вчинив Нюрнберзький Міжнародний військовий трибунал. В його статуті були сформульовані норми про склад найтяжчих злочинів – проти миру та людяності, військових злочинів. При цьому злочинами проти миру були визнані планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни, а також участь у здійснені цих дій. В цьому ж документі був встановлений принцип індивідуальної відповідальності за любий акт агресивної війни.

В кінці ХХ століття і початку ХХІ найбільш вживаним щодо міжнародного обмеження агресії стає поняття “міжнародне гуманітарне право”. Дане поняття вперше було застосоване в 50-х роках ХХ століття швейцарським юристом Жаном Пікте, а вже в 1974-1977 роках увійшло в назву Женевської дипломатичної конференції з питання про підтвердження та розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період озброєного конфлікту. Дане поняття використовується і в інших міжнародних документах. Так, в пункті 1 ст. 38 Конвенції про права дитини 1989 р. Закріплюється, що держави учасники зобов’язуються поважати норми міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку військових конфліктів та мають відношення до дітей, та забезпечувати їх виконання.

У міжнародному праві в післявоєнний період сформувалось розуміння агресії як найбільш тяжкого злочину проти миру, скоєння якого має викликати індивідуальну відповідальність по міжнародному праву. Серед міжнародно-правових актів, що прямо забороняють агресивну війну варто відзначити устав ООН, що дає визначення міжнародній агресії. Так, за документом 1974 року, однією з головних цілей ООН є підтримка міжнародного миру та безпеки та прийняття ефективних колективних мір, щодо запобігання загрозам миру та актам агресії. За цим документом під агресією розуміється: Використання військової сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави. В це поняття включається:

1)Вторгнення на територію іншої держави або люба інша військова окупація.

2)Бомбардування, або застосування любої іншої зброї проти території іншої держави.

3)Блокада портів або берегів
4)Напад на військові сили іншої держави

5)Порушення умов перебування військ однієї держави на території іншої

6)Дії що дозволяють використати територію держави для застосування агресії іншою державою проти третьої

7)Спрямування на територію держави нерегулярних воєнізованих формувань для військового впливу

Отже, міжнародне право дає чітке розуміння меж агресивної поведінки у відносинах між державами. Проте, сьогодні ці норми не вичерпують всього спектру агресивних дій, наприклад приховані економічні або інформаційні заходи можуть супроводжувати агресивні дії або фактично являти собою агресію як таку. Роль агресії у відносинах між державами напряму залежить від міжнародного права :”...роль військової сили у міжнародних відносинах не є чимось назавжди заданим. Вона залежить як від власних якісних та кількісних характеристик, так і від системи міжнародних відносин”[5;115]

Агресія в конфліктології. Ще одна область знання що торкається проблеми агресії, як в житті окремої людини так і в міжнародних відносинах це конфліктологія. Не дивлячись на молодість цієї науки вона може дозволити нам досить чітко відділити поняття агресія від поняття конфлікт, та визначити межі поняття державна агресія, його співвідношення з поняттям конфлікт.

Отже, можна відзначити такі риси, що відрізняють агресію від конфлікту:

1)Агресія завжди є конфліктом, в той час коли конфлікт може бути позбавлений агресивних рис.

2)Конфлікт може передбачати розвиток відносин між суб’єктами, а агресія лише їх псування

3)Агресія може бути як причиною так і формою вирішення конфлікту

В принципі агресію, в рамках конфліктологічної парадигми, можна назвати типом поведінки в конфлікті, що пов’язана з нанесенням психологічного або фізичного збитку одним з учасників конфлікту іншому. Тобто агресія це самостійне явище, що може бути елементом однієї або декількох стадій розвитку конфлікту. Агресію таеож можна розглядати як явище що виникає на етапі ескалації конфлікту: “Під ескалацією конфлікту розуміється прогресуючий у часі розвиток конфлікту, загострення протиборства, при якому дії конкурентів більш руйнівні ніж на попередньому етапі”[6;267]

Якщо ж говорити про агресію державну то вона може реалізовуватись лише в двох типах конфлікті – міждержавному та конфлікті між соціальною групою та державою.


1.2. Застосування агресії в державній політиці


В залежності від історичної епохи, пануючої ідеології та інших факторів держава мала різні суспільні функції. Вони могли поширюватись лише на окремі сфери життя, наприклад охорона права, військовий захист, або проникати навіть в сфери сімейного виховання та особистого життя. В свою чергу кожна з функцій реалізовувалась за допомогою різних інструментів. Проте, головною метою державної політики завжди було відстоювання інтересів держави, її розвиток. Одним з інструментів державної політики у всі часи була агресія, яку можна було б назвати найбільш жорсткою та аморальною формою здійснення функцій держави, і в той же час однією з найбільш дієвих та ефективних форм. Агресія може застосовуватись абсолютно в різних напрямках політики від міжнародної до національної.

Агресія в політиці може застосовуватись державою, або окремою партією чи політиком. Проте, саме агресивні дії держави частіше залишаються безнаказаними. Сьогодні агресивна політика стає прерогативою або супердержав, або держав – ізгоїв. Тому що перші можуть не боятися заборон з боку міжнародних організацій, а другі знаходяться на периферії, тому економічні санкції для них не будуть дуже загрозливими. В принципі, широке використання агресії як інструменту політики більш властиве для тоталітарних та авторитарних держав. Хоча сьогодні США, країна з найдавнішими демократичними традиціями, демонструє широке використання агресії у політиці. У зв’язку з цим, лад що склався в цій країні, інколи називають неототалітарним.

Безумовно, межі агресивної політики визначити досить складно – з одного боку можна вважати агресивними всі дії що порушують права, та інтереси певного об’єкта на який вони спрямовані, проте ряд дій може не виходити за межі права, але суперечити моралі та сприйматися як агресивні. В той же час є і ряд дій, що містять в собі насильство, проте вважаються законними. На нашу думку, до агресивної дії можна віднести дії політичних акторів, що порушують юридично закріплені права об’єкту на які вони спрямовані, та містять в собі явно виражену насильницьку складову. Варто підкреслити саме насильницький характер, адже наприклад ряд дій в політиці може носити протиправний характер, але не використовувати насильство як засіб реалізації цих дій. Варто розрізняти протиправні та агресивні дії.

Можна стверджувати що в державній політиці сьогодні агресія застосовується в декількох формах, що не обмежуються лише військовою агресією. Серед цих форм можна виділити :

1)Військова агресія – насильницькі дії з використанням військової сили, спрямовані проти іншої держави, або певних груп всередині суспільства.

2)Економічна агресія – дії економічного характеру, що мають своєю ціллю протиправний економічний тиск на окремі держави, в якому може застосовуватись загроза сили.

3)Політична агресія – дії спрямовані на обмеження політичного суверенітету певної держави. Вони мають виключно політичний характер, наприклад тиск з боку міжнародних організацій.

4)Інформаційна агресія – це найновіша форма агресивної політики що реалізується за допомогою захоплення інформаційного простору держави супротивника та нав’язування йому певних ідей. За думкою Комова цей напрям включає в себе наступні риси: “...інформаційна боротьба включає в себе фізичне руйнування громадянських та військових систем управління, зв’язку та засобів радіоелектронної боротьби супротивника, а також операції по дезінформації та маніпулюванню поведінкою армії супротивника, населення та військово політичного керівництва.”[7;32]

Ці форми агресивної політики здебільшого застосовуються у комплексі. Кожна з цих форм реалізується в різний спосіб, але в любому випадку потребує підтримки з боку населення Різні форми агресивної політики по різному сприймаються населенням, деякі з них можуть бути непомітними та доступними лише погляду експертів. Форми агресивної політики перераховані у порядку їх виникнення та історичного розвитку.

Агресію в державній політиці за напрямом застосування можна розділити на:

1)Зовнішню – спрямовану на інші держави, блоки держав, або певні цілі всередині іншої держави (наприклад терористичні організації).

2)Внутрішню – спрямовані на певні соціальні групи або окремі особистості всередині держави.

Люба агресія в тій чи іншій формі застосовує насильство, тому сприймається громадянами держави – агресора як аморальні або протиправні. Тому правляча еліта за допомогою різних засобів намагається виправдати, досягти підтримки та надати значення своїм агресивним діям, тобто легітимізувати їх. Проте в основному легітимуються саме військові форми агресії, як найбільш протиправні та аморальні.

Часто агресія стає засобом, що використовується коли всі інші довели свою бездіяльність, тобто як крайня форма вирішення проблеми. Проте, навіть якщо це не так, держава все одно прагне переконати громадян в тому що йде на агресивні міри тому що всі інші можливості вирішення проблеми вже були застосовані, і не принесли результатів.

Варто відзначити те, що міжнародне право звужує поняття агресії фактично до використання військової сили, в той час як сьогодні цей інструмент є скоріше додатковим, та використовується поруч з іншими формами агресії, в першу чергу інформаційної. На нашу думку це є вадою сучасного міжнародного права, що суттєво розширює арсенал законних, але за своєю суттю агресивних дій.

Можна зробити висновок, що сьогодні на перший план серед інструментів агресивної політики держав стає інформаційна війна, роль якої випливає з розвитку комунікаційних засобів та глобалізації. Сутність цього процесу полягає в боротьбі за “розуми” громадян іншої країни за допомогою інформаційних методів, які можуть включати в себе безліч окремих напрямів. Найяскравішим чином сутність поняття інформаційна війна можна розглянути на прикладі протистояння СРСР та США під час холодної війни. В той час ареною для інформаційного впливу ворогуючих країн ставали інші країни, при чому використовувалися різні методи, від прямої пропаганди, до прихованого впливу за допомогою розповсюдження фільмів, музики, та інших культурних зразків. Так, Почєпцов пише :”У сьогоднішньому світі на наших очах у результаті нової ролі інформаційної складової можна з легкістю скидати уряди різних країн світу. Немає необхідності ні в військових діях ні в кровопролитті”[8;20]

Загрозливість явища інформаційної війни полягає в тому що вона ведеться на два фронти – одночасно і в напрямку ворога і в напрямку власних громадян, тобто воно легітимізує само себе. Наприклад Лісічкін та Шелепін холодну війну Третьою світовою: “Головна сутність Третьої світової війни – нова зброя – інформаційно-психологічна, тобто певні методи впливу на розуми людей та суспільну свідомість”[9;36] Тому явище інформаційною війни не може бути недооцінене.


1.3. Історичний розвиток агресії в державній політиці у ХХ-ХХІ столітті


Агресія залишається одним з найефективніших інструментів державної політики, не дивлячись міжнародні заборони. Ця ефективність виникає внаслідок нехтування державами рівності між міжнародними акторами. Дає можливість сильним державам незаконно впливати на слабкі з ціллю просування своїх інтересів. Найбільш яскраво агресія в міжнародних відносинах реалізується саме у застосуванні або загрозі застосування військової сили.

На протязі майже всієї історії людства військові конфлікти уявляли собою центральні точки міжнародних відносин. В наслідку війн вирішувались протиріччя, що накопичились між державами, встановлювалась нова структура міжнародних відносин, що відповідала співвідношенню сил, що склалось в той час. Відповідно, військова сила розглядалась як найважливіший компонент і фактор моці держави та збереження при владі правлячої еліти. “...Господар не має мати інших думок, інших проблем, іншого діла, окрім війни, військової науки... Військове мистецтво має таку силу, що дозволяє втримати владу не тільки тому, хто народжений володарем, але і досягнути влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли господарі думали більш про задоволення, ніж про військові справи, вони втрачали владу, що мали”[10;98] , писав Маківеллі.

Ключова роль агресії і, відповідно, військової сили у світовій політиці пояснювалась тим, що , як писав видатний військовий теоретик Карл Клаузевітц, війна є продовження політики військовими засобами. ”Війна, підкреслював він, є лише частиною політичної діяльності. Вона ні в якому випадку не є чимось самостійним... Якщо війна є частиною політики то вона лише визначає її характер... І оскільки саме політика породжує війну, уявляє собою її спрямовуючий розум, то війна є тільки інструмент політики, але не навпаки”[4;55] І дійсно, найважливіша задача зовнішньої політики держав полягала в підготовці сприятливих умов для майбутніх зіткнень та військових конфліктів, в першу чергу у створені власних коаліцій та руйнування коаліцій противника. Такий стан зберігався до закінчення Другої світової війни. Проте в другій половині ХХ століття ситуація почала змінюватись.

До середини ХХ століття військова сила застосовувалась як один з засобів, часто одним з найбільш важливих та ефективних, досягнення конкретних економічних та політичних цілей. В кінцевому рахунку, саме військовим шляхом, з одного боку, встановлювались сфери впливу, захоплювались території, що уявляли собою інтерес, контролювались найважливіші комунікації, а з іншої – блокувались аналогічні прагнення супротивників. Іншими словами, в результаті застосування військової сили держави або отримували щось, з їх точки зору важливе, або позбавляли інші держави можливості відстояти власні інтереси, як правило, пов’язані з встановленням контролю над тими чи іншими територіями, або транспортними шляхами. Так, наприклад війни, що велися Російськойю імперією, а згодом і радянським союзом(до Другої світової) не обмежувалисть тиском ззовні. Серед таких конфліктів можна відзначити: Російсько – японську війну, Першу світову війну, Радянсько – фінляндську війну, кожна з яких була результатом прагнення до відстоювання певних інтересів.

Проте, з другої половини 40 років ХХ століття роль військової сили в міжнародних відносинах почала змінюватись. Це пояснювалось двома основними причинами. Перша – формування специфічної системи міжнародних відносин, що отримала назву біполярної. Друга – розробка та прийняття на озброєння нових ядерних озброєнь.

Біполярна система виникла через півтора-два роки після розгрому нациської Німеччини та її союзників. Антигітлерівська коаліція, що склалася під час Другої світової війни виявилась вкрай хиткою. Невдалою була спроба ряду лідерів держав що перемогли створити принципово новий механізм регулювання міжнародних відносин на основі співробітництва трьох – чотирьох провідних держав – переможців Стрімко наростали протиріччя між найбільш потужними у військовому плані учасниками антигітлерівської коаліції – Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Досі спеціалісти сперечаються щодо співвідношення політичних, ідеологічних, військових та інших причин що викликали це протистояння.

Проте, не викликає сумніву, що важливу, якщо не вирішуючу роль в цьому зіграло стійке прагнення сталінського керівництва розповсюдити сферу впливу Радянського Союзу за межі, що були обговорені, як вважають деякі історики , на зустрічах “великої трійки” у Тегерані, Ялті та Потсдамі. Про це свідчить спроби Сталіна зберегти військову присутність СРСР у північному Ірані, його претензії на декілька турецьких провінцій на кордоні з радянською Арменією, блокада Берліну у 1948, і особливо, військова підтримка Комуністичної партії Китаю. Остання означала значні зміни в балансі сил на міжнародній арені, вихід комуністичних держав у стратегічно важливі райони Азиатсько – тихоокеанського регіону, і очевидно, поховала ідеї побудови системи міжнародних відносин на принципах, що обговорювались на зустрічах керівників антигітлерівської коаліції. Якщо одним полюсом біполярної системи став СРСР з групою держав прибічників, то іншим США, що взяли на себе задачу військового, економічного та політичного протистояння зі спробами комуністичної експансії.

Радянсько – американське протиборство стало ключовим звеном у системі міжнародних відносин, що склалася 40 – 50 роках, та головною рухаючою силою більшості процесів що відбувалися в цій системі. Воно домінувало над всіма значущими міжнародними конфліктами та протиріччями, а у ряді випадків і над внутрішньодержавними. Навколо цих держав формувались військово – політичні блоки, та з середини 50 років біполярна система набула свого кінцевого вигляду. Цікавою є дука, що викладається у підручнику Історія зовнішньої політики СРСР від 1981р.: “Перемога над агресором призвела до встановленню справедливих і таких що забезпечують інтереси безпеки СРСР кордонів нашої країни як на заході так і на сході. Капіталістичне оточення, у якому СРСР знаходився більше чверті століття було прорване. Держави народної демократії, що виникли в ряді країн Європи за волею звільнених народів твердо стали на шлях союзу і дружби з СРСР”[11;322] Фактично, ця позиція може бути розцінена як офіційне ставлення керівництва СРСР до післявоєнної міжнародної ситуації.

У фундаменті протиборства лежала не тільки жорстка боротьба двох сверхдержав, а і протистояння соціальних систем, заснованих на антагоністичних ідеологіях. При цьому відбулося серйозне корегування функцій військової сили, як інструменту зовнішньої політики держав. По мірі становлення біполярної системи вона все більше розглядалась як найважливіший засіб глобального протистояння. Традиційні ж цілі застосування агресії – захват території, джерел ресурсів, контроль над ринками збиту – поступово відходили на задній план, хоча повністю і не втратили свого значення. І якщо б відбулося принципової зміни у засобах ведення війни, то, скоріше за все, через декілька років після закінчення Другої світової війни відбулося б нове глобальне зіткнення. Проте, такий розвиток подій був зупинений появою ядерної зброї. Руйнівна сила нових озброєнь викликала все більше сумніву у необхідності застосування агресії між двома провідними центрами сили – СРСР та США. Побоювання, що пряме військове зіткнення призведе до ядерної війни, наслідки якої можуть мати катастрофічний характер, стало потужним стримуючим військове протистояння фактором. Карибська криза восени 1962 став своєрідним переломним моментом, після якого обидві сверхдержави стали уникати ситуацій, що загрожували б прямим зіткненням їх військових сил.

Формування стратегічного ядерного паритету між СРСР та США, сутність якого полягала в тому, що держава що перша нанесла б ядерний удар не могла уникнути відповідної реакції, дозволило виключити можливість обмеженого застосування ядерної зброї. Проте, навіть локальне силове протистояння на периферії могло загрожувати глобальним зіткненням. Можливість застосування ядерної зброї унеможливила виникнення навіть відносно крупного військового конфлікту. Фактично заблокувала використання військової сили між протилежними таборами. Виникла парадоксальна ситуація, що не зустрічалася у минулому, яку назвали “ядерним тупиком”, сутність її полягала в тому, що ворожі табори стримували застосування військової агресії загрозою глобальної ядерної війни.

Проте, такий стан речей склався лише в центрі протистояння. В тих же випадках, коли застосування військової сили не загрожувало перерости в обмін ядерними ударами, агресія зберегла свої позиції. Та використовувалась як засіб не допустити розширення впливу конкурента, або закріпленню власної позиції. Найбільш яскраві приклади застосування агресії у міжнародних відносинах в часи біполярної системи – війна США у Індокитаї та СРСР у Афганістані.

Таким чином, біполярний характер системи міжнародних відносин та стратегічний ядерний паритет багато в чому змінили функції та механізми застосування військової сили. Її найважливішою задачею стало стримування потенційної агресії. Це зіграло важливу роль у попереджені глобального військового зіткнення держав двох систем. Але, одночасно на перший план вийшли нові, непрямі засоби агресії. Так, деякі експерти вважають що стимулювання гонки озброєнь було спрямоване на те щоб вимотати економічно більш слабкий Радянський Союз.

У 90 – ті роки, після руйнування тоталітарних режимів з лівою ідеологією та СРСР, постали принципово нові питання: якою буде роль військової сили в системі міжнародних відносин що формується, і якою буде сама ця система. Чи відбудеться повернення до попередніх моделей зовнішньополітичної поведінки що базуються на військовій силі, чи виникне нова система , де військова сила набуде нових функцій.

В загальному плані склалося два уявлення про систему міжнародних відносин що сформувалася у 90-тих, і відповідно про роль в них агресії.

Перше виходить з того, що після розвалу біполярної системи світ розпадеться на великі утворення, які у цивілізаційному, культурному та політичному плані все більше розійдуться один з одним та рано чи пізно стикнуться у жорстоких конфліктах. Найбільш відома концепція такого роду належить С. Хантінгтону, який характеризував майбутню світову політику як зіткненням цивілізацій. Національні держави стануть найбільш потужними силами в міжнародних справах, і найбільш важливі конфлікти будуть відбуватися між націями та їх групами , що належать до різних цивілізацій. Лінії розлому між цивілізаціями стануть в майбутньому гарячими точками. Згідно з цим підходом військова агресія не лише займе своє звичне місце, а і можливо, стане більш важливою.

Другий погляд на майбутнє міжнародних відносин заснований на концепції американського вченого Ф. Фукуями, за думкою якого виникає універсальна цивілізація, що охоплює всі регіони світу. Ця цивілізація заснована на ліберальних цінностях, що властиві західному світу. Наступає так званий кінець історії, тобто остаточна перемога однієї з ідеологій, що закінчить еру великих війн. Якщо Фукуяма правий, то військова сила поступово буде втрачати своє значення – вона буде застосовуватись лише за межами ліберальних частин планети, що тимчасово залишаться поза пануючою ідеологією.

Російський дослідник В.Н. Конишев[14;112] визначає декілька рис що характерні для агресивних дій у пост біполярний період:

- контрольована локалізація військових дій, що дозволяє спиратись на на експедиційну стратегію і структуру військових сил.

- спрямованість не на все суспільство держави супротивника, а лише на політичне керівництво та політичний режим

- мінімізація втрат

- мінімізація ризиків для західних суспільств та їх армій

- уявлення що поразка військових сил супротивника не є вже головною ціллю і необхідною умовою перемоги

Про високу роль агресії сьогодні говорить і рівень фінансування різними державами військової галузі, так за даними SIPRI військові бюджети різних країн у 2007 р. Склали:



Отже, як ми бачимо військовою бюджет США у два рази перебільшує сумарний бюджет інших 10 наймілітаризованіших країн.

Можна сказати, що військова агресія грала і продовжує грати свою роль в міжнародних відносинах, і хоча її своєрідний пік – холодна війна, залишився позаду, роль агресії в майбутньому може як збільшуватись так і зменшуватись. Загрозливі тенденції сьогодення можуть породити однополярну систему світу, в якій лише держава – гегемон буде мати можливість застосовувати агресію.