Дипломна робота
| Вид материала | Диплом |
- Дипломна робота складається з трьох розділів: Дипломна робота складається з трьох розділів, 204.46kb.
- Дипломна робота, 1198.16kb.
- Дипломна робота, 1603.78kb.
- Дипломна робота тема: хуліганство, 923.82kb.
- Дипломна робота, 656.13kb.
- Дипломна робота "Менеджмент як наука І мистецтво управління організацією", 1633.97kb.
- Дипломна робота, 140.25kb.
- Дипломна магістерська робота на тему "Планування рекламної кампанії на підприємстві", 103.39kb.
- Дипломна робота на тему, 994.44kb.
- Дипломна робота, 1017.15kb.
2.1.Легітимація як процес набуття легітимності
Для нашого дослідження необхідно чітко визначити межі поняття “легітимність” та різні підходи до нього. Для того, щоб глибше зрозуміти значення „легітимності”, треба звернутись до його етимології. Деякі дослідники вважають, що слово „легітимність” з’являється не раніше епохи Середньовіччя. Проте відомо, що вже в І столітті до нашої ери термін „легітимний” зустрічається у Давньому Римі в юридичному та політичному дискурсах.
Слова „легітимність”, „легітимний”, „легітимація” походять від групи однокореневих латинських слів lex, legis (закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право управління, влада), legitimus, legitima, legitimum (законний, правомірний, юридичний, правовий, належний, пристойний, неабиякий, правильний тощо), legitime (законно, згідно з законами, правомірно, належним чином), legitimare (узаконювати), legitimatus (узаконений). Показово, що як синонім прислівника legitime (законно, правомірно). Отже, ще до початку нашої ери латинські слова, на основі яких утворились модерні поняття „легітимність”, „легітимний”, „легітимація”, мали значення „законність”, „влада”, „справедливість”, „право управління”, „належний”, „правомірний” і „правильний”. Вони мають відношення як мінімум до чотирьох дискурсів: правового, політичного, етичного та логічного.
В інших європейських мовах слово „легітимність” та однокореневі з ним лексичні одиниці починають вживатися з ХІІІ століття, спочатку у французькій мові, а згодом (з ХV ст.) у англійській. Їх використовували Д. Дефо, Т. Гоббс, Дж. Локк.
Розвиток поняття „легітимність” має довгу історію, так вже у Г. Єллінека “легітимність» означає правомірність у природно-правовому сенсі, тобто відповідність соціальної практики уявленням більшості її суб’єктів про справедливість або розумність такої практики[16;112]. На відміну від Г. Єллінека, М. Вебер інакше та, в цілому, ширше інтерпретує легітимність, пов’язуючи її з уявленням про значимість порядку, або панування у свідомості індивідів. Саму значимість при цьому він розумів і як можливість орієнтації індивідів на неї, і як умову, що детермінує реальну соціальну поведінку[17;636].
Слід додати, що поняття „легітимність” у М. Вебера є близьким за значенням до поняття „визнання”. Такої думки додержуються й сучасні філософи В. Фурс і П. Гайденко[18;153]. Згідно з П. Гайденко[19;5], М. Вебер перетворив поняття „визнання” на категорію „орієнтації на іншого”, внаслідок чого „визнання” виявилось конститутивним моментом усілякої соціальної дії Цікаво, що у Ю. Габермаса поняття „легітимний” і „конститутивний” у деяких випадках використовуються як рівнозначні[20;179]. Отже, можна сказати, що „легітимність” за М. Вебером є визнання значимості певних соціальних відносин, яке детермінує орієнтації індивідів на ці соціальні відносини і відтак визначає їх соціальну поведінку.
Вебер не обмежує застосування терміна легітимність лише політичною практикою, а поширює його на всю сферу соціальних відносин, вбачаючи в цьому феномені важливу умову існування певного соціального порядку. Так, він відзначає, що значимість, тобто легітимність порядку соціальних відносин, надає цьому порядку можливість диктувати непорушні вимоги та встановлювати зразки поведінки для індивіда. Отже, можемо стверджувати, що поняття „легітимність” характеризує не лише світ політики, а й усю палітру соціальних явищ і процесів, і є поняттям соціальним.
Звертаючись до аналізу природи легітимності як соціального явища, М. Вебер, по суті, вказує, що вихідним моментом легітимності є смисл. Він відзначає, що легітимність певної соціальної системи (порядку) безпосередньо пов’язана зі смислом системи, втрата якого руйнує її легітимність, в результаті чого соціальна поведінка припиняє орієнтуватись на таку соціальну систему і знищується. М. Вебер зауважує, що можуть паралельно існувати різні розуміння смислу певної соціальної системи. Іншими словами, будь-яка соціальна система має різні способи своєї легітимації. Крім того, як смисли, так і легітимності різних соціальних порядків (систем) конкурують між собою. Це означає, що соціальні суб’єкти можуть вважати свої дії легітимними або переконливо надавати їм видимість легітимності, керуючись різним розумінням смислу соціального порядку (системи) або орієнтуючись на смисл конкуруючого соціального порядку, іншої ціннісно-нормативної системи Отже, можна сказати що легітимність це одна з умов що дозволяє державі ефективно використовувати агресію як засіб політики. Нелегітимний уряд не може сподіватись на якісне виконання своїх рішень, а тим більш таких, що передбачають застосування насильства.
Легітимація – це процес що дозволяє політичним інститутам або певним їх діям набути легітимності. Одними з перших, хто дав чітке тлумачення легітимації, були П. Бергер і Т. Лукман. Вони довели важливість і необхідність легітимації для будь-якої соціальної діяльності, соціальних відносин, суспільства в цілому та, відповідно, політичної практики як складової суспільної взаємодії. Легітимація в їх розумінні є способом пояснення і виправдання суспільних і політичних інститутів, їх когнітивною та нормативною інтерпретацією. Будучи своєрідним регулятором суспільних відносин, легітимація як пояснення й оцінювання соціально-політичної реальності є основою здійснення ефективних перетворень політичними силами і стабільності в суспільстві. Оскільки, як зазначають П. Бергер та Т. Лукман, „легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен здійснювати ту чи іншу дію, але й те, чому речі є такими, якими вони є” [15;153].
П. Бергер і Т. Лукман, услід за М. Вебером, легітимацію пов’язують зі смислом та надають їх взаємодії великого значення як умові існування соціального порядку. Легітимація, на їхню думку, формує смисловий універсум, який, у свою чергу, легітимує індивідуальну біографію й інституціональний порядок, що уможливлює соціальну взаємодію на рівні усього суспільства. Отже, легітимація своїм результатом повинна мати смисловий порядок, який інтегрує соціальні відносини у певній групі або в суспільстві в цілому. П. Бергер і Т. Лукман справедливо зауважують, що для свого існування будь-які соціальні смислові системи мають підтримуватись певною спільнотою, групою, котра відає легітимацією. Вчені прямо або опосередковано стверджують, що легітимація це, по-перше, процес, яким управляють, по-друге, соціально необхідний механізм, який забезпечує інтеграцію суспільства, по-третє, технологія, яка використовує всі засоби переконання та пропаганди від створення міфів до раціонального наукового доказу. Саме тут ми можемо поглянути на легітимацію як процес що виправдає агресивні дії за допомогою таких засобів, як, наприклад, пропаганда.
П.Бергер та Т. Лукман виділяють чотири рівня легітимації:
1)Легітимація що зароджується, це фундаментальне пояснення, що вбудовані в словарний запас і засвоюються дитиною. До цього рівня відносяться усі прості ствердження, наприклад “так влаштовані речі”. Це дотеоретичний рівень, що носить характер самоочевидного знання.
2)Цей рівень містить в зародковій формі теоретичні ствердження, що носять характер різних пояснювальних схем, які безпосередньо пов’язані з конкретними діями. До таких схем належать приказки, моральні аксіоми, казки, легенди.
3)На цьому рівні легітимація виходить за межі практичного застосування та стає чистою теорією.
4)Символічні юніверсуми, що мають відношення до реальностям, відмінним від повсякденного життя.
Важливо, що для переважної більшості вчених характерний аксіологічний (ціннісний) підхід до легітимації. Для Ю. Габермаса, наприклад, легітимність – це чеснота політичного порядку бути визнаним законним і справедливим, тоді як легітимація – це досконале аргументування.
Інші автори, застосовуючи аксіологічний підхід, оцінюють легітимацію негативно (в кращому випадку – нейтрально-негативно), як антицінність. До них належать М. Горкгаймер, В. Адорно, Ж. Ліотар, Д. Белл.М. Так, Горкгаймер та В. Адорно не дають визначення терміну „легітимація”, але застосовують його лише в негативному контексті. Ж.-Ф. Ліотар трактує легітимацію як „культурний імперіалізм”, джерело нерівності, зверхності та насильства одних культур та дискурсів над іншими[21;70]. Для Д. Белла легітимація означає виправдання невдалих соціальних дій через маніпулювання значенням і/або застосуванням понять задля зміни політичної поведінки. Ю. Качанов пише: „Практика легітимації є евфемізмом влади, що утверджує себе в якості єдино можливої системи політичної гри…” „Для політичного панування, що реалізується як політична влада, роль вирішального обгрунтування і смисл його існування складає легітимність” [22;158].
Слід відзначити, що деякі вчені підходить до розгляду легітимації нейтрально, як до об’єктивно існуючого явища, намагаючись не демонструвати своїх ціннісних позицій. Так, С. Ліпсет вбачав легітимність у здатності системи викликати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути найбільше підходять для суспільства. Дж. Ротшильд під легітимацією розуміє забезпечення згоди та підтримки владарів з боку інших держателів влади. За О. Висоцькою, легітимація – це „процес визнання і прийняття певних етичних принципів як нормативно узаконених у суспільній свідомості і тому таких, що виправдовують будь-які дії” [23;32].
Отже, легітимація встановлює та підтримує значимість не лише суб’єктів, а й соціальних порядків, які є результатом діяльності зацікавлених суб’єктів та не існують без їх дієвої і регулярної підтримки. Легітимація забезпечується, з одного боку, обґрунтуванням, виправданням, підтвердженням претензій на соціальну значимість суб’єкта і його діяльності (в її цілях, засобах і результатах) або ним самим, або зацікавленими в ньому іншими суб’єктами, а з іншого боку – визнанням і підтримкою значимості суб’єкта та його соціальних дій, практики держателями ресурсів соціальної підтримки (ентузіастами, експертами, авторитетними особами, лідерами думки, засобами масової інформації, організованими силами, фінансовими донорами, силовими відомствами, виборцями).
Kегітимація – це двосторонній процес взаємодії соціальних суб’єктів, що претендують на владу і вплив для реалізації своїх соціальних проектів, та тих, хто їх визнає і підтримує. Суб’єкти легітимації щодо своєї ролі в її здійсненні поділяються на суб’єктів обґрунтування і виправдання системи соціальних значень та суб’єктів визнання (правильності) і підтримки такої системи. Суб’єкти обґрунтування і виправдання фактично є суб’єктами легітимаційної політики. При цьому суб’єкти визнання (правильності) і підтримки є тими, на кого спрямована легітимаційна політика, тобто її об’єктами. Таким чином, легітимаційна політика є інструментом впливу соціальних суб’єктів на її об’єкти для утвердження, підтвердження або реалізації певної соціальної практики.
Найбільшу потребу в легітимації має політика, політична практика, оскільки вона зачіпає найважливіші інтереси широкого спектра соціальних груп, втягує в процес свого здійснення великі маси людей, значний обсяг засобів і ресурсів, визначає будову та взаємодію соціальних спільнот, виступає важливим фактором соціальних перетворень. З іншого боку, будь-яка політика в усіх її різновидах та незалежно від спрямованості, характеру суб’єктів і об’єктів, масштабів реалізації, змісту цілей потребує легітимації. Від успішної легітимації політики залежить її дієвість, та, зрештою, виконання нею свого призначення. Сам же процес легітимації, його результативність залежить не лише від характеру і змісту політики, а й від діяльності з управління легітимаційним процесом. Ця діяльність поною мірою реалізується під час процесу легітимації зовнішньої агресії.
2.2.Роль пропаганди у легітимації зовнішньої агресії
Агресія однієї держави у відношенні до іншої безумовно потребує легітимаційних заходів, що змогли б виправдати можливі втрати від цих дій, пояснити їх важливість необхідність. У ХХ столітті технології що дозволяють маніпулювати суспільною свідомість набули найбільшого розвитку, що дозволило владним елітам вести непопулярні війни, приймати участь у конфліктах що при інших причинах не були б підтримані громадянами.
Головним інструментом за допомогою якого вдавалося легітимізувати агресію була і є пропаганда. Класичним періодом пропаганди вважають період світових війн та холодної війни, проте з розпадом СРСР пропаганда не втратила свого значення, проте стала використовувати інші методи. Безумовно пропаганда є більш характерною для тоталітарних та авторитарних режимів, проте сьогодні вона успішно застосовується і США – державою, що вважається зразком демократії. Головним інструментом пропаганди є ЗМІ, та підконтрольні державі спеціальні органи. Так в деяких випадках навіть демократична держава може обмежити доступ до зони агресивного конфлікту за допомогою цілком законних дій. Так, наприклад під час конфлікту на Фолклендських островах британські військові змогли жорстко обмежити доступ до району конфлікту журналістів, що дозволило ефективно впливати на ЗМІ.
Вже в часи Першої світової війни були сформульовані головні принципи військової пропаганди:
1)Переконувати своїх громадян у правильності дій, підтримувати його бойовий дух, мобілізовувати та спрямовувати ненависть проти ворога.
2)Любими методами вносити розбрат в табір супротивника, підривати його бойовий дух, послаблювати та деморалізувати його населення.
3)Розвивати дружбу з нейтральними країнами, по можливості перетворюючи їх на союзників.
Отже, як ми бачимо однією з найголовніших принципів пропаганди є саме переконування громадян у правильності дій, тобто легітимація агресивних дій. Пропаганда пов’язана з легітимацією зовнішньої агресії є частиною загальної пропаганди, має два напрямки:
1)Внутрішній – спрямований на вплив на населення країни
2)Зовнішній – спрямований на міжнародну спільноту
Легітимаційний напрям пропаганди не спрямований в напрямку населення країни на яку буде спрямована агресія, адже це не відповідає його головним цілям.
Варто зазначити, що пропаганда не може не нести на собі відбитку цінностей політичної еліти, тобто еліта хоча б частково поділяє цінності що поширюються за допомогою пропаганди, інакше вона буде неєфективвною. Так, за думкою І.Попової легітимація може бути ефективною тільки коли політична еліта співвідносить свої цінності та цілі з цінностями та цілями громадян[25;36].
Важливість пропаганди, як засобу легітимації відзначає Синявська: ”Війни ХХ ст. Продемонстрували, що навіть при багатократному збільшенні ролі технічного фактору досягти перемоги неможливо без певного морально – психологічного стану населення країни та її армії, а його регулювання є одним з найголовніших факторів мобілізації ресурсів суспільства у важких військових умовах”[26;308]. Основні принципи пропаганди при підготовці та проведенні агресивної політики включають:
1)Відкидання власних агресивних прагнень. Для ведення пропаганди необхідно переконати власний народ, що “ми” не хотіли війни. Це “інші”, вони почали війну або мріють розпочати її з дня на день. Ми ж маємо захищатись. Використання цього принципу прослідкується майже в кожній війні. Головне переконати людей що об’єкт агресії ненавидить нас і вже готовий почати першим. Ми ж маємо захищатися. У якості доведення може використовуватись терористичний акт, та інше. Почуття помсти – прости і ефективний метод спрямувати гнів громадян в потрібному напрямку.
Вибухи Москві та Волгодонську були активно використані російською владою для того, щоб сформувати у суспільній думці думку про без альтернативність військового вирішення проблеми у Чечні. Після того як від терактів загинули сотні людей любий правозахисник, що виступає проти війни став сприйматися громадянами не інакше як зрадницькі.
Теракти у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, психологічний шок та вибух патріотичних почуттів громадян, що послідував за ним, були активно використані для укорінення у масовій свідомості образу ворога – тероризму. Цей образ добре підійшов до якостей, що властиві американцям. Заляканими та легко переконуємими американцями стало легко управляти та виправдовувати любі агресивні авантюри проти незручних для США політичних режимів. Схожа ситуація склалася і в Німеччині перед Другою світовою війною, коли нацизм прийшов до влади уміло маніпулюючи національними особливостями німців.
2)Персоніфікація образу ворога. Не обов’язково заставляти ненавидіти увесь народ, необхідно персоніфікувати образ ворога, показати всьому населенню, що керівник супротивника це повністю аморальна, нездорова людина. Цей принцип діє і в сучасній війні. Західна пропаганда демонізувала образи “поганих” політичних лідерів: С.Мілошовича, С.Хусейна, Ф.Кастро та інших. Головне довести, що вони уявляють загрозу для всього цивілізованого світу. Кокаїн у апартаментах генерала Норьєги, усунутого у 1989 році американцями, був доказом його злочинів. Хоча пізніше виявився лише тальком. Перед початком другої іракської війни по телевізійному каналу Fox News американцям розповідали що Садам Хусейн більш за все любить приймати душ, омиваючись кров’ю своїх жертв.
Демонізація ворога ефективна при пропаганді у напрямку свого населення або дружніх чи нейтральних сторін, але при впливі на супротивника вона діє не завжди так ефективно. Після приходу Гітлера до влади лояльність більшості німецького населення уряду була підсилена додатковим стимулом – мільйони громадян стали ототожнювати Гітлера з Німеччиною. Тому під час війни любі напади на фюрера сприймались більшістю німців як напади на Батьківщину. У кризові періоди для людини немає нічого гіршого аніж відчувати себе самотнім, не належати ні до одної великої групи, з якою б він міг себе ототожнити. Громадянин країни, навіть якщо він не повністю поділяє дії режиму, в складні часи вимушений обирати між самотністю та відчуттям єдності з країною. І більшість обирає цю єдність. Перед обличчям зовнішньої загрози опозиція правлячій партії психологічно і морально стає рівносильною державній зраді. Тому у багатьох випадках люди, що не мають спільних поглядів з правлячим режимом, захищають його від критики ззовні, тому що розцінюють це як напади на країну. Відбувається протиставлення, що віддзеркалюється у фразі “хто не з нами, той проти нас”.
Із цього випливає найважливіший принцип військової пропаганди: любі напади на країну та її лідера, люба інформація що принижує їх лише підвищує лояльність тих, хто ще не зовсім ототожнює себе з системою. Ця проблема не може бути вирішена навіть найкращою пропагандою, її може вирішити лише військова перемога. При неблагоприятному розвитку військових дій така пропаганда взагалі приречена. Даними причинами пояснюється дуже низька ефективність пропаганди Червоної армії на польські війська, у 1918 –19 рр., на фінські під час “зимньої війни” 1939 - 1940 та на німецькі в ході перших років Великої Вітчизняної війни. У всіх цих випадках інформаційний вплив стикався з неприйняттям ворожої пропаганди, та з сильними націоналістичними настроями. Якщо ж рівень морально – психологічного стану ворога недостатньо високий, а бойові дії складаються невдачно для нього, то психологічний вплив має всі шанси виявитись результативним.
Коли країна програє війну велика кількість людей починає переглядати своє ставлення до національного лідера. У вчорашньому “батьку нації” вони знаходять винця усіх своїх проблем. “Душу і тіло віддамо ми за тебе, Саддам Хусейн!” – скандували десятки тисяч іракців перед початком американської агресії. Через два тижня ті самі іракці палили перед камерою портрети Хусейна, та розбивали його пам’ятники вигукуючи “Смерть Садаму!”
Причому, можуть застосовуватись прийоми коли демонізується не образ конкретної людини, а вигаданий образ, наприклад терорист, буржуй, наркоторговець.
3)Поясненя своїх дій з гуманістичних позицій. Пропаганда завжди намагається приховувати що агресія здебільшого переслідує економічні цілі, підкреслюючи лише прагнення до більш високої мети. Так було завжди, коли війна велася щоб “роздавити мілітаризм”, “захистити свободу”, “підготувати мир до демократії”.
Сьогодні це теж є досить актуальним, лише гуманістичні принципи мають трохи інший відтінок. Серед причин, що легітимують агресію можуть називатись “знищення терористичних баз”, “недопущення розповсюдження зброї масового ураження”, “повалення диктаторського режиму”, “позбавлення народу від страждань”.
Західні ЗМІ, використовуючи очевидну брехню та підтосовки фактів, заздалегідь виправдали вторгнення в Гренаду, Панаму, Сомалі, Югославію, Ірак. Агресія на Гренаду виправдовувалася чутками про терористичні бази, що нібито знаходились на острові. Це виявилось чистою вигадкою. Офіційною ціллю інтервенції США до панами був лише захват президента – наркоторговця Норьєги. Той факт, що в результаті бомбардування столиці загинуло більше 2000 осіб, був повністю проігнорований західними ЗМІ. “Миротворська операція” у Сомалі проводилася під приводом гуманітарної допомоги населенню, що постраждало від громадянської війни. Про те, що 4 найпотужніші нефтяні кампанії США, перед тим скупили половину усіх нафтоносних районів країни та вимагали від Білого Дому любим способом навести порядок, до сих пір не говориться. У випадку з Югославією сербів звинувачували у геноциді Боснії і Косово. Проте, згідно з докладом ООН, ці дії в більшості своїй здійснювали мусульманські націоналісти. Вторгнення в Ірак, теж мало на меті відібрати у країни ядерну зброю, якої, як з’ясувалося згодом, вона не мала.
4)Демонізація образу ворога. Необхідно максимально оперативно розповсюдити інформацію про жорстокість, що скоєна супротивником, пояснюючи, що саме йому властиві такі вчинки. Довести що наша країна ні в чому не винна, в той час як ворог – справжній нелюд. В дійсності ж усі армії світу на війні діють з жорстокістю. Але принцип військової пропаганди полягає в тому, щоб довести що саме у іншої армії жорстокість є звичаєм, доті як у нашої ц лише “вимушена необхідність”, або “прикра помилка”. У своїй монографії “Образ ворога у радянській пропаганді” А.В. Фатєєв визначає цей аспект як найважливіший у пропаганді[28;12].
Під час Першої світової війни британська пропаганда розповсюджувала легенди про звірства німецьких вояків по відношенню до бельгійських немовлят, тому що насправді було досить мало фактів жорстокості, для розпалювання ненависті до ворога. Щоб нав’язати суспільній думці війну у Песидському заливі (1991), інформаційне агенство Hill & Knowlton по замовленню американського уряду вигадало легенду про кувейтських немовлятах, нібито вбитих іракськими вояками прямо у род домі. В середньому ж регулярні військові частини з обох сторін ніколи не здійснюють військових злочинів у тих маштабах, про які зазвичай говорить пропаганда супротивника. Навіть під час Другої світової війни, не дивлячись на тяжкі бої, найжорстокіші вчинки обмежувались діями військ СС та НКВД.
“Під час війни мі знищували японців, зображали їх нелюдами. Це допомогло нам виправдати власні злочини, наприклад, атомне бомбардування Нагасакі”, - напише Черчілль у своїх мемуарах. Можливо це пояснює чому після закінчення війни такий малий відсоток громадян держави – переможця співчуває жертвам що понесла інша сторона.
У кінці Другої світової війни американські літаки скинули атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі. Загинуло близько 150 тисяч мирних жителів, десятки тисяч постраждали від опіків та радіації. Після цієї події серед громадян США було проведене соціологічне опитування, яке показало, що лише менше 5% громадян засуджували застосування ядерної зброї, тоді як 25% були переконані що варто було б скинути ще декілька бомб. Чому ж так багато американців привітали знищення невинного населення? Американські психологи вважають що саме під впливом військової пропаганди, що в яскравих кольорах зобразила жорстокість та агресивність протилежної сторони, більша частина американців поступово прийняла цю точку зору, тому легко сприйняла факт нанесення японцям страждань.
Через десятиліття США отримала швидку перемогу над Іраком під час війни у персидському заливі (1991). Втрати американців були мінімальні, в той час як постраждали десятки тисяч іракців. І в цьому випадку опитування продемонстрували низький відсоток співчування. В процесі легітимації важливо звернути увагу на те, що жертви з боку ворога сприймаються нормально, в той час як саме власні жертви можуть викликати зниження підтримки агресії. Отже при легітимації намагаються обмежити інформацію про власні втрати.
За думкою Еріх Фромма велика частина подібної пропаганди складається зі свідомої брехні, але частково їх властива та щирість яка зазвичай характерна для параноідальних звинувачень. Ці звинувачення завжди мають функцію самозахисту від викриття власної агресивності. Вони будуються на формулі: у тебе агресивні наміри, значить я не винний. У психоаналізі цей психологічний механізм називається раціоналізацією.
Нерідко цей механізм доходить до абсурду, оскільки своїх супротивників звинувачують в тому самому, що відверто визнають власною ціллю, і навіть не намагаються прикрити це протиріччя. У часи Третього Рейху гітлерівська пропаганда звинувачувала комуністів, євреїв та слов’ян у тому ж самому, що сама проголошувала найсвятішими німецького народу – прагненні до світової гегемонії. Сьогодні правляча еліта США заявляє про розробку нових видів озброєння. Проте ті самі США Вважають своїм боргом перешкоджати появі високоефективної зброї у малорозвинених країнах. “не припустити поширення зброї масового ураження” – один з найпопулярніших пропагандиських лозунгів. Для його застосування використовуються всі можливі засоби: від застосування економічних санкцій до військової інтервенції. Перед початком агресії до Іраку (2003) друковані видання, радіо, телебачення США та Великобританії розповсюджували чутки про великі запаси хімічної зброї у Іраці, та готовності Хусейна її застосувати. Зброя масового знищення , якщо вона є у країн третього світу, в порівнянні з арсеналами розвинутих країн складає лише мінімум.
5)Перебільшування своїх успіхів та втрат супротивника. Під час війни втрати у живій силі та техніці називають не фактичні, а такі що відповідають вигоді. Усі сили спрямовуються на створення позитивного іміджу сильної та підготованої армії країни, підкреслюється слабкість протилежної сторони. Це необхідно як для деморалізації ворога так і для підняття бойового духу свого населення. Практично це відбувається через ЗМІ, що акцентують увагу на добрій підготовці та озброєнні нашої армії.
6)Розповсюджувати дезінформацію та чутки. Цей напрямок має ту саме мету що і попередній, проте інші задачі: підрив міжнародного авторитету держави супротивника, його співробітництва з іншими країнами, провокація конфліктів, розпалювання недовіри, підозри, загострення політичної боротьби, відторгнення керівництва ворога від його населення, провокування репресій проти опозиції. Отже, важливо створити такий міжнародний образ країни, що дозволив би баз наказано здійснити агресію проти неї. Головну роль в розповсюджені дезінформації грають ЗМІ. Готуються спеціальні статті, інтерв’ю, “гарячі новини”, документальні фільми , що можуть розповсюджуватись під виглядом правдивої інформації.
Інструменти, що сьогодні використовує пропаганда значно відрізняються від тих, що мали місце у ХХ столітті. Так, якщо в той час головними каналами по яким передавалась інформація були радіо, друковані ЗМІ, телебачення, то сьогодні поруч з цими виникають такі канали як художні фільми, інтернет, комп’ютерні ігри. Так, в рамках легітимації боротьби з тероризмом ряд популярних комп’ютерних ігор, наприклад Counter strike, побудовані саме на протистоянні та боротьбі з тероризмом. В.Макарєнкова зазначає: “Сьогодні компютерні ігри стали однім з найбільш дієвих інструментів розповсюдження державної ідеології, формування національної самосвідомості громадян, створення позитивного образу країни та її військових сил у світі.”[29;30]
Можна стверджувати що легітимація зовнішньої агресії сьогодні актуальна як ніколи, адже в рамках легітимаційної пропаганди використовуються новітні досягнення технологій. Що робить можливим тотальний вплив на думку населення, навіть в умовах демократичного політичного режиму.