Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Каракаш И.И. Правовые основы создания и деятельности земельно-ипотечных банков в Украине // Збірник наукових праць – Одеса: Астропринт, 1997. – 280 с.
Бабенко Юлія
Мельниченко Марина
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ДЕЛІКТУ ЯК ПРЕДМЕТУ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДЕЛІКТОЛОГІЇ
Останнім часом рідко з’являються публікації присвячені адміністративній деліктології – науці, основною задачею якої є вивчення проступків, відповідальність за які передбачена в адміністративному праві. Проблема досліджувалася такими вітчизняними і зарубіжними вченими як Є.В. Додін, С.Д. Подлінєв, В.І. Рємнєв, О.Л. Бугайчук. Запропонована В.І. Рємнєвим назва „адміністративна деліктологія” походить від латинського „delictum” – провина, проступок, і грецького слова „logos” – вчення.
Адміністративні проступки достатньо розповсюджені і вчинюються значно частіше, ніж про це можуть свідчити статистичні дані. Величезна кількість деліктів в силу тих чи інших обставин залишаються невиявленими спеціально уповноваженими органами держави, що призводить до неможливості застосувати до правопорушника заходів впливу. Це певним чином стимулює громадян здійснювати антисуспільні діяння, впевнившись у своїй безкарності, і, як наслідок, виникає нігілістичне відношення громадян до закону.
Особливої гостроти набула проблема боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями, які створюють серйозну загрозу розбудові молодої, незалежної держави. Криміногенна ситуація залишається одним із найбільш небезпечних соціальних лих, а заходи, що вживаються для її стабілізації, бажаного результату поки що не дають. Це пояснюється тим, що діяльність різних державних органів зосереджена на боротьбі із самими проявами злочинності, а не з причинами та умовами, що їм сприяють. Заходи ж, які намічені щодо профілактики адміністративних проступків виконуються не завжди і не належним чином (К.Л. Бугайчук). Розробити ці міри можливо лише на основі аналізу суті проблеми, тобто всієї сукупності вчинюваних адміністративних проступків.
Значний вклад в дослідження зазначених питань було здійснено в такій науці як кримінологія. Проте такі дослідження в галузі адміністративного права, зокрема щодо вивчення поняття та сутності адміністративного проступку, причин та умов його вчинення, особи правопорушника та дослідження заходів щодо профілактики адміністративних проступків в достатній мірі не велися.
Безумовно, адміністративні делікти не мають великої громадської небезпеки, але дезорганізовують діяльність органів державної влади і управління, посягають на суспільний порядок, власність, права і свободи громадян. В окремих випадках вони переростають у злочини.
Поняття адміністративного проступку пов’язане з трансформаційними процесами у сфері кримінального права – поступовим виділенням із кримінальних правопорушень (злочинів) особливої групи діянь, що кваліфікуються як малозначні або кримінальні проступки (делікти). Відмежування адміністративного проступку від кримінального на сьогоднішній день є важливою проблемою, оскільки склад кримінального делікту ще не передбачений українським законодавством. На теперішній час делікти мають зовнішні ознаки злочину (дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, тощо), але не мають жодного відношення до сфери державного управління. На нашу думку, всі зазначені діяння є аналогічними кримінальним проступкам, які передбачаються проаналізованим нижче законодавством зарубіжних країн, а також європейською судовою практикою. Звернення до права країн Західної Європи зумовлено близькістю змісту і загальних принципів правового регулювання України до романо-германської правової сім’ї, з якою її зв’язують традиції історичного розвитку.
Так, наприклад, у кримінальному кодексі Федеративної Республіки Німеччини виділяють два види злочинних діянь: злочин і проступок. В основі такого поділу лежить формальна ознака – мінімальний розмір покарання. Згідно до кодексу злочином є заборонені кримінальним законом протиправні діяння, за які передбачено покарання на строк не менш ніж рік, або більш суворе покарання. Проступки – протиправні діяння за які передбачено позбавлення волі на строк менший, ніж 1 рік або грошовий штраф. Якщо ж за вчинене діяння передбачене покарання у вигляді іншого різновиду грошового штрафу, то воно є порушенням громадського порядку і передбачене в так званому „додатковому кримінальному праві”.
У французькому кримінальному кодексі існує розподіл злочинів на три категорії: злочини, проступки і порушення. Матеріальним критерієм їх диференціації є тяжкість діяння. Така класифікація визначає систему покарань: так злочини у Франції тягнуть кримінальні покарання (позбавлення волі), проступки – покарання виправного характеру, а порушення – поліцейські покарання у вигляді штрафу, тощо.
Отже кримінальне законодавство деяких зарубіжних країн класифікує злочинні діяння на три групи, адже це дає можливість виявити найбільш істотні ознаки антигромадських діянь, сприяє їхньому розмежуванню й встановленню справедливих санкцій, допомагає правоохоронним органам правильно кваліфікувати проступки і обирати відповідні їм заходи впливу. Оскільки світова юридична практика підтвердила ефективність такої класифікації, то виявляється можливим застосувати таку практику і до українських реалій, тобто, аналогічно до зарубіжного законодавства здійснити поділ адміністративних проступків на дві групи: проступки, що вчинюються в сфері управління (адміністративні делікти), і всі інші порушення громадського порядку. При розмежуванні цих двох видів правопорушень необхідно використовувати ряд критеріїв:
1) наявність у діянні суспільної небезпеки або шкідливості та її характеристики;
2) порушення діяннями особи публічних інтересів;
3) неуправлінська сфера вчинення проступків;
4) вид стягнень.
Виокремлення адміністративних деліктів зі сфери адміністративно правового регулювання і створення інституту кримінального проступку в системі кримінального права дасть можливість гуманізувати систему покарань, дозволить уникнути чисельності та дублювання норм, зробить їх дію значно ефективнішою і, водночас, сприятиме систематизації адміністративного права, яке нині містить абсолютно не властивий йому інститут неуправлінських правопорушень.
Практичне значення адміністративної деліктології на сьогоднішній день досить мале, тому що ця наука знаходиться на початковому етапі свого становлення, але незважаючи на це, її можливості досить великі і при належній увазі з боку науковців і, зокрема, держави вона може зіграти ключову роль в організації профілактики правопорушень в Україні.
Баденко Анна
СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ТА ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ
Однією з найгостріших проблем українського суспільства за роки проведення соціально-економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є корупція. В Україні корупція є однією з проблем, яка потребує невідкладного розв’язання. Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розробки і впровадження комплексу організаційно-правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків має стати одним із пріоритетів держави та її кримінологічної політики.
З середини 90-х років почався процес нормативного та організаційного оформлення заходів боротьби з корупцією в Україні: був прийнятий Закон України “Про боротьбу з корупцією“ від 5 жовтня 1995 р.; прийнята низка додаткових законів, указів, інших нормативно-правових актів, концепцій, програм, спрямованих на боротьбу з корупцією; створені чисельні державні органи, безпосереднім завданням яких стала боротьба з корупцією. Але всі ці заходи не дали відчутних позитивних результатів внаслідок стійкої корупційної установки значної кількості державних службовців. Боротьба, що велась з корупцією, була декларованою і реально не стала одним із національних пріоритетів у внутрішній політиці.
Серед головних недоліків українського антикорупційного законодавства можна виділити наступні: відсутність спеціалізованих органів, що були б реально визначені та наділені відповідними ресурсами для протидії корупції; роздільність між різними галузями законодавства визначень корупційних правопорушень; обмеження проблеми лише публічною сферою; відсутність дієвих законодавчих та загальносоціальних механізмів попередження корупції (наприклад, стандартних законодавчих конструкцій щодо регулювання конфлікту інтересів, гарантій прозорості адміністративних процедур тощо); недоліки в механізмах формування усіх гілок влади і державного апарату в цілому; відсутність інституційно-визначених механізмів залучення громадянського суспільства до антикорупційної активності. Особливе занепокоєння викликає стан справ у виборчому законодавстві України, яке, на думку фахівців, є максимально корупційним. Достатньо назвати проблеми формування і витрат виборчого фонду, партійних списків, депутатської недоторканості депутатів місцевих рад та ін.
Нажаль, поки що всі спроби змінити ситуацію на краще не принесли результатів. Для того щоб призупинити ці явища, необхідна системна протидія корупції як стратегічне завдання держави.
З метою реалізації антикорупційної політики Президент України своїм Указом затвердив Концепцію подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” та вніс на розгляд Верховної Ради України пакет законопроектів, спрямованих на виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері протидії корупції. Усвідомлюючи складність цієї проблеми в Україні – як системоутворюючого фактора, який пронизує всі сфери суспільного життя, Глава держави вніс до Верховної Ради законопроекти “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції” та “Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією” та “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією”. Ратифікація цих документів сприятиме утвердженню позитивного іміджу України як держави, де створюється сприятливий політичний клімат для широкомасштабного, взаємовигідного співробітництва з усіма країнами, у тому числі й з питань протидії корупції та іншим правопорушенням, безпосередньо пов’язаним з нею.
На реалізацію зазначених документів спрямовані внесені Президентом проекти Законів України “Про засади запобігання та протидії корупції” та “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”. Вони уточнюють поняття корупції, видів корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних із корупцією, передбачають положення щодо антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, участь громадськості у запобіганні корупції.
Проектом Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення” пропонується встановити відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень та визначити порядок притягнення до відповідальності.
Досвід багатьох країн свідчить, що активність громадян, зацікавлених у подоланні корупції, є головною передумовою виявлення корупційних правопорушень і ефективності антикорупційних заходів. Але ефективної системи впливу на ситуацію у сфері попередження та виявлення корупції з боку різних інституцій громадського суспільства, зокрема неурядових організацій, до цього часу в Україні не створено. У зв’язку з цим важливого значення набуває розвиток системи громадянського контролю за антикорупційною діяльністю тих органів, на які безпосередньо покладений обов’язок боротьби з корупцією. Особливу роль у цьому процесі повинні відігравати політичні партії та об’єднання громадян, засоби масової інформації, представницькі органи влади та окремі громадяни. Форми і методи такої діяльності, а також запровадження обов’язкового реагування відповідних державних органів на повідомлення про факти корупційних діянь мають бути чітко визначені у законі.
Слід також зазначити, що українська “модель” протидії корупції увібрала достатній набір засобів щодо її попередження, випробуваних і добре відомих в світі. Разом з цим, досвід показує, що ефективність стратегії боротьби з корупцією визначається не кількістю пропонованих заходів, а їх якістю, тобто здатністю реально впливати на ситуацію та змінювати її. І це головна проблема для України, яка повинна бути вирішена, перш за все, у базовому законі “Про основні засади запобігання та протидії корупції”.
В останні роки в країні активно обговорюється питання про створення спеціального державного органу, на який має бути покладено проведення оперативно-розшукової діяльності, адміністративне провадження і розслідування справ про злочини і корупційні діяння службових осіб у вищих ешелонах влади. Розроблено і подано до Верховної Ради проект закону “Про державну службу розслідувань України”. Група народних депутатів у січні 2007 подала до Верховної Ради проект закону про Державний антикорупційний комітет України, який має стати спеціалізованим правоохоронним органом з повноваженнями з організації і проведення системної боротьби з корупцією і злочинами, пов’язаними з корупцією, що становлять високу соціальну небезпеку життєво важливим інтересам держави та її громадян. У проекті стверджується, що цей орган буде перебувати під керуванням Кабінету Міністрів і діятиме під контролем Верховної Ради, а у питаннях, пов’язаних з національною безпекою, під контролем Президента. Це дуже складне питання, вирішення якого має як своїх прихильників, так і противників. Виконання функцій протидії корупції у рамках існуючих правоохоронних органів та створення окремих підрозділів для цього має як переваги, так і недоліки. До недоліків відносяться дублювання діяльності правоохоронних органів, суперництво між ними, значні фінансові витрати, небезпека їх корумпованості. До переваг окремого підрозділу належить спеціалізація та можливість громадськості оцінити результати діяльності такого органу і покласти відповідальність за недоліки у сфері протидії корупції на конкретних осіб і на конкретний орган. Фактично, тут йдеться про зміни концептуальних основ функціонування правоохоронної системи і її системне реформування. Але концепцій таких змін, наскільки мені відомо, ніхто не розробляв і науково не обґрунтував. А без цього таке відповідальне рішення про створення подібних органів прийматися не може. Те, що реформування правоохоронної системи необхідне, ні у кого не викликає сумніву. Але робити це треба зважено і науково обґрунтовано з широким залученням до цього процесу науковців і практиків. У цьому зв’язку я вважаю за необхідне вирішити питання про створення в Україні Антикорупційного комітету, який має здійснювати нагляд за реалізацією національних антикорупційних стратегій і планів дій, без надання йому правоохоронних функцій. З урахуванням політичної ситуації в країні, можна дійти висновку, що створення все нових і нових підрозділів по окремих напрямах боротьби зі злочинністю і корупцією у системі правоохоронних органів не виправдовує себе. Тому, зрозуміло, необхідно продовжити реформування органів прокуратури у напрямі надання їй більших можливостей для здійснення координації дій між правоохоронними органами з протидії та запобігання злочинності і корупції. На порядку денному стоїть і нагальна необхідність створення спеціального державного органу, який би займався виключно усією складною сукупністю проблем попередження злочинності і корупції, як однією із галузей державного управління і реалізовував би кримінологічну політику у цій важливій галузі державного управління.
Вважається, основними завданнями такого органу мають бути такі: визначення основних напрямів державної політики у сфері боротьби зі злочинністю; аналіз чинного законодавства; інформаційно-аналітична діяльність; розробка науково обґрунтованих методик підрахування збитків від злочинів і шляхів їх відшкодування; проведення загальнонаціональних обстежень з метою виявлення рівня латентності злочинності; координація діяльності галузевих міністерств і відомств з правоохоронними органами; координація наукових досліджень; організація міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю; обґрунтування розподілу ресурсів згідно до державного бюджету і т. ін. Необхідно також запровадити систему реального громадського контролю за нормотворчою діяльністю. Кожному з державних органів необхідно розробити власні Регламенти роботи, забезпечити їх оприлюднення та доведення до відома юридичних та фізичних осіб.
В цілому ж можна дійти висновку, що ефективність протидії корупції залежить від чотирьох головних складових:1) наявності належної правової бази антикорупційного спрямування; 2) ефективного і повного її застосування; 3) розвитку системи громадського контролю та формування антикорупційної громадської свідомості; 4) організаційно-управлінського забезпечення антикорупційної діяльності.
Причому, всі ці складові можуть спрацьовувати лише разом узяті. Такий комплексний підхід до боротьби з цим явищем вбачається найбільш доцільним і потребує свого нагального втілення в життєдіяльність українського суспільства.
Базілюк І.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ
Організація ефективної системи попередження злочинності у сфері економіки є однією з найактуальніших проблем сучасності, вирішення якої для багатьох країн світу є надзвичайно важливою і складною справою. Особливо це стосується країн з перехідною трансформаційною економікою, до яких належить і Україна. Рівень злочинності у сфері економіки впродовж XX сторіччя рік у рік зростав в усіх країнах світу незалежно від ступеню економічного розвитку, а наприкінці його досяг транснаціональних масштабів і став загрожувати національній і міжнародній безпеці багатьох країн світу. Через зміни соціально-економічних умов вона постійно трансформується в нові види і форми, видозмінюються і засоби вчинення таких злочинів. Все це обумовлює необхідність продовження досліджень з цієї проблематики і пошуків найбільш ефективних заходів протидії.
Значний внесок у дослідження економічних злочинів зробили В. Бриков, К. Гуцалова, І.О. Кащук, А. Клименко, О. М. Литвак, І.В. Озерський, В. Сулжинський та інші дослідники. Важливими є роботи зарубіжних вчених, зокрема А.І. Алексєєва, Є. Є. Дементьєва, Г. Кайзера, Ю.Ф. Кравченко, В. В. Лунєєва, М. Мамардашвілі, А.М. Медвєдєва, Свенсона Бу, Г.Г. Шиханцова, Г. Шнайдера, А. М. Яковлєва та інших. Хоча роботи вказаних авторів мають суттєве наукове і практичне значення, проте аналіз спеціальної юридичної літератури свідчить, що на сьогодні теоретично не розробленою або малодослідженою у науковому плані є низка ключових проблем побудови системи попередження злочинності у сфері економіки в умовах ринкових перетворень з урахуванням нових економічних реалій. Мета дослідження полягає в комплексній науковій розробці концептуально-теоретичних та прикладних проблем попередження економічної злочинності в Україні з урахуванням міжнародного досвіду.
Використовуючи вислів М. Мамардашвілі, економічну злочинність можна розглядати як своєрідну «фіксовану точку інтенсивності», тобто як явище, зміст якого не виявлений до кінця, не може бути виявлений до кінця, але пізнання якого є важливим стимулом для безперервного пошуку нового змісту. [1, 32]
Проте порівняльна оцінка кількісних та якісних характеристик економічної злочинності, її причин та заходів профілактики в різних країнах демонструє наявність спільних рис. Це дозволяє стверджувати, що попередження злочинності, усунення причин та умов її існування, стає міжнародною, інтернаціональною проблемою. Багатолітній досвід розвитку міжнародних контактів у боротьбі зі злочинністю сприяв формуванню досить складного та багатостороннього інституційного механізму співробітництва при розробці та реалізації загальних та спеціальних профілактичних заходів.
Глобалізація посилила взаємну залежність держав і суспільств, а сучасні інформаційні технології відкрили широкі можливості для руху фінансових ресурсів, зближення людей, що представляють різні цивілізації. Це загострило сприйняття соціальних, етнічних і релігійних відмінностей, а глобалізація, скоротивши відстані, примножила точки зіткнення й розбіжності між культурами та цивілізаціями, посилила нестабільність національних фінансових ринків, спричинила деградацію економічних потенціалів багатьох країн та регіонів світу.
Це означає необхідність активізації міжнародної взаємодії у сфері боротьби з негативними проявами тінізації та криміналізації економічної сфери, відмиванням грошей за наступними напрямами: максимальне поширення сфери дії міжнародних угод з боротьби з корупцією та криміналом; міжнародна стандартизація економіко-статистичного, бухгалтерського обліку; активізація міжнародного інформаційного обміну, формування режиму прозорості та підконтрольності руху капіталів, інвестиційних ресурсів, усіх форм міжнародної економічної діяльності.
Міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю має базуватися на принципах, що включають як загальні, закріплені Статутом ООН, так і спеціальні, що закріплюються в міжнародних конвенціях: 1) взаємна повага до національного суверенітету і неухильне дотримання норм національного законодавства та міжнародного права; 2) невтручання в питання політичного, військового, релігійного або расового характеру; 3) добросовісне виконання зобов’язань щодо міжнародного права; 4) недоторканість кордонів, територіальної цілісності; 5) повага прав людини та ін. [2, 90-93]
Є дві основні площини співробітництва держав у боротьбі з відмиванням грошей: укладання міжнародних договорів з різних аспектів цієї діяльності, а також участь у міжнародних організаціях, що спеціалізуються на боротьбі з відмиванням грошей та міжнародною злочинністю взагалі.
Міжнародні організації з боротьби з відмиванням грошей, які прямо або опосередковано впливають на ситуацію в даній сфері, є регіональними (ЄС, ОАГ) та глобальними (ООН, ОЕСР) структурами, які забезпечують можливість для обговорення та розв’язання першочергових проблем у сфері профілактики злочинності та кримінального правосуддя. На європейському континенті було засновано Європейську організацію вищих органів фінансового контролю (ІНТОСАЇ) для розширення контактів у сфері державного фінансового контролю. На рівні країн СНД можна відзначити створення у 1993р. Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю і іншими небезпечними злочинами на території СНД. Зростає й увага ООН до відмивання грошей та фінансових аспектів боротьби з організованою злочинністю. Проблема відмивання грошей є предметом аналітичних розробок ряду міжнародних організацій та структур, зокрема FATF, ЮНКТАД, СОТ, МОП, МВФ, Світового Банку, інститутів ЄС та ін.
Кожна країна, користуючись міжнародно-правовими нормами, розробляє та впроваджує власну систему та заходи боротьби з легалізацією злочинних коштів, яка становить один з найпоширеніших злочинів у сфері економіки. Для того, щоб протистояти національним та транснаціональним масштабам дестабілізації економіки та політики, Україна має зосередити увагу на традиційних схемах „відмивання” брудних коштів, використовувати міжнародний досвід протидії організованій злочинній діяльності. [3, 125]
Так, у рекомендаціях Міністерства фінансів США пропонується ретельно досліджувати на “підозрілість” всі доступні факти стосовно угод на суми від 10 тис. дол. США. Особливу обережність пропонується проявляти щодо трансакцій і банківських стосунків, якщо є сумніви щодо ідентифікації клієнтів, трансакцій, що здійснюються за участю третіх країн тощо. Чинне законодавство Італії зобов’язує банки та інші посередницькі структури вести детальну документацію щодо валютних операцій резидентів, аби не пропустити спроби відмивання коштів. В Ірландії Кримінальний юридичний акт (1994 р.) зобов’язує всі фінансові інститути вимагати від нових клієнтів, які здійснюватимуть великі трансакції, документального підтвердження походження грошей. Стратегія банків Кіпру базується на принципі “знай свого клієнта” і спрямована на виявлення осіб, які мають кілька довірчих рахунків, несумісних з формою їх бізнесу, або рахунків, на які надходять депозити від значної кількості різних приватних адресатів, а також тих клієнтів, які намагаються відкрити рахунок на велику суму навіть на невигідних умовах. Законодавством Греції передбачається ідентифікація клієнтів у разі укладення контрактів, відкриття рахунків, найму сейфів, кредитування під заставу; водночас ідентифікації не потребують страхові операції на незначні суми і терміни та пов’язані з пенсійним страхуванням. У 1991 р. Федеральна банківська комісія Швейцарії заборонила (за винятком надзвичайних випадків) відкривати анонімні рахунки та позбавила розпорядників майна права приховувати при відкритті рахунків справжні імена своїх клієнтів. В Австрії – єдиній у Європейському Союзі державі, яка дозволяла вести анонімні банківські рахунки – під тиском FATF розроблено програму їх поетапного скасування. Фінансові органи Бельгії, суворо контролюючи переміщення грошей, обов’язково перевіряють всі угоди на суму понад 10 тис. євро. Відповідно до законодавства Литви банки та інші кредитні установи, страхові компанії, митниця, пошта, нотаріуси, ломбарди, спецслужби країни надають податковій поліції відомості про осіб, що підозрюються у відмиванні коштів, про всі операції на суму понад 50 тис. літів (16,9 тис. дол. США), а також про обмін валюти на суму понад 10 тис. літів (3,4 тис. дол. США). За законодавством РФ операції, сума яких дорівнює або перевищує 600 тис. рублів (19,5 тис. дол. США) та мають визначені законом ознаки сумнівності, підлягають обов’язковому контролю. Польські банкіри передусім контролюють операції з великими сумами готівки, надходження значних переказів із країн, відомих як виробники наркотиків або підозрюються у причетності до тероризму тощо. У Франції кошти, отримані у результаті злочинних дій, вважаються незаконними, а всі операції з ними – відмиванням “брудних” грошей, що є кримінальним злочином.
Отже, для запобігання економічній злочинності в Україні важливим напрямом є співпраця з іноземними колегами, які мають вже відпрацьовану схему протидії злочинам в сфері економічної діяльності. Вже діють зв’язки практично з усіма країнами Європи, СНД і США. Ефективна боротьба з проявами економічної злочинності потребує комплексного системного підходу і органічного поєднання профілактичних, правоохоронних та репресивних заходів, чітко визначених пріоритетів та належного забезпечення. Нині основними завданнями підрозділів Департаменту Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України залишаються [5]: боротьба з хабарництвом та корупцією; створення сприятливого клімату для розвитку підприємництва та легального бізнесу, захисту вітчизняного товаровиробника від кримінального впливу, незаконної конкуренції; попередження та викриття зловживань з бюджетними коштами, викриття та припинення злочинних схем витоку бюджетних коштів у тіньову економіку, в тому числі шляхом незаконного відшкодування податку на додану вартість; оперативне супроводження процесів законності роздержавлення, розпродажу і відчуження державного майна, припинення зловживань під час приватизації землі; попередження втрат держави від протиправної діяльності у паливно-енергетичному комплексі, сфері надровикористання, АПК, у тому числі спиртовій та рибній галузях; боротьба з правопорушеннями у сферах фінансових послуг; захист інтелектуальної власності, боротьба з комп’ютерною злочинністю; протидія легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом, контрабандою; подальше перенесення акцентів на якість і кінцеві результати роботи (в тому числі відшкодування завданих збитків), посилення впливу на найбільш криміналізовані і пріоритетні для економіки регіонів галузі господарювання.
Таким чином, одним з головних завдань попередження економічної злочинності і боротьби є створення таких правових умов, за яких вчинення економічних злочинів стало б невигідною справою підвищеної ризикованості. Збільшення ризику вірогідності притягнення до кримінальної відповідальності, соціальних і економічних втрат і зменшення рівня впливу криміногенних факторів - це ті складові, які повинні стати головним напрямком кримінологічної політики держави в умовах трансформаційної економіки.
Література:
1. Мамардашвили М. Картезианские размышления. - М: Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1993. - 352 с.
2. Виноградова О. Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю // Право України. – 1999. – № 4. – С. 90–93.
3. Чуніхіна Л. Протидія традиційним схемам (прийомам, механізмам, заходам) „відмивання” брудних коштів, отриманих злочинним шляхом як запобіжний засіб боротьби з організованою злочинністю // Підприємництво, господарство, право. – 2003. - №9. – С.125-129.
4. Законодавчі та інші нормативно-правові акти, спрямовані на боротьбу з організованою злочинністю і корупцією // u.kiev.ua/zak/zakon.php
Батижманська І. О.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОФСПІЛКИ ЗА ЧИННИМ КЗПП ТА ПРОЕКТОМ НОВОГО ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Висвітлення проблемних питань проекту Трудового кодексу слід відзначити як актуальне завдання науки трудового права, кожного вченого, оскільки це дозволяє своєчасно удосконалити його структуру та окремі норми, уникнути багатьох неточностей та прогалин, вилучити з тексту норми, які вочевидь спрямовані на обмеження трудових прав працівників та ліквідацію їхніх гарантій, передбачених чинним трудовим законодавством.
Традиційно профспілка на підприємстві вважалася тим органом, де виділяють дешеві путівки або кімнату в гуртожитку, оформляють мат допомогу, видають дитячі новорічні подарунки і реєструють лікарняні. Рідше згадували про те, що профспілка від імені всього трудового колективу домовляється з адміністрацією підприємства про умови праці найманих працівників і контролює дотримання досягнутих домовленостей.
Поступово розподільчі функції профкомів скоротилися: вже ніхто не сумнівається, що лікарняні оплатять незалежно від членства у профспілці, замість того, щоб стояти у черзі на путівку, багато хто віддає перевагу самостійній організації свого відпочинку, а на зекономлені від членських внесків гроші особисто вибирає своїй дитині подарунок на Різдво.
І все ж таки, не можна недооцінювати функції і завдання, які покладаються на профспілки. На думку В. Ткаленко, надійною гарантією для рядових працівників і спеціалістів юридичних осіб і ще одним нагадуванням тим керівникам, які нехтують законом, звільняючи працівників з незаконних підстав, не забезпечують безпечних і нешкідливих умов праці, не дотримуються законодавства про працю, що таке виробнича демократія у вигляді профспілок чи комісії по трудовим спорам, які завжди зуміють, якщо не самі, то за допомогою судових органів юстиції забезпечити захист їхніх прав та інтересів.[1, c. 17]
Крім Закону України про професійні спілки, діяльності профспілок присвячена окрема глава в чинному Кодексі законів про працю України. Що ж до проекту нового Трудового кодексу, то в ньому відсутня окрема глава чи розділ, який би визначав права, повноваження профспілки. Окремі права та компетенція цього органу вказані безпосередньо в інших статтях проекту.
Основні функції профспілки, вказані в КЗпП, та які залишились незмінними і в проекті нового Трудового кодексу:
- участь у розробці, затвердженні та контролі за виконанням колективного договору;
- узгодження графіку роботи підприємства, включаючи тривалість робочого часу, графіки змінності, залучення до роботи у вихідні дні і до понаднормових робіт, встановлення перерв у роботі тощо;
- узгодження графіку надання відпусток і випадків їх перенесення, а також надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням при простої підприємства;
- узгодження форм і систем, норм і розцінок оплати праці;
- контроль за виконанням адміністрацією вимог законодавства про охорону праці;
- право давати згоду на звільнення працівника, який є членом профспілки.[2, c.]
В проекті Трудового кодексу створена нова книга шоста, яка присвячена колективним трудовим відносинам. В цій книзі є глава щодо соціального діалогу. Дане поняття не було визначено і закріплено в чинному КЗпП.
Соціальний діалог - це система відносин між працівниками, роботодавцями (їх представниками), органами державної влади та органами місцевого самоврядування, спрямована на погодження їх інтересів.
Завданнями соціального діалогу є:
- досягнення балансу трудових та соціально-економічних прав і інтересів працівників, роботодавців і держави;
- створення ефективного механізму регулювання трудових, соціальних та інших відносин;
- сприяння утвердженню соціальної злагоди і попередження виникнення напруженості між соціальними партнерами;
- активна участь сторін у проведенні колективних переговорів та укладанні колективних договорів і угод;
- попередження порушення прав та інтересів сторін соціального діалогу;
- запобігання виникненню колективних трудових спорів і сприяння їх вирішенню. Цікавим це питання є тому, що на профспілкові організації покладена функція представників сторін соціального діалогу:
на національному рівні – всеукраїнські професійні спілки та їх об’єднання, всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців та Кабінет Міністрів України;
на галузевому рівні – всеукраїнські професійні спілки, організації роботодавців та їх об’єднання, що діють у відповідній галузі або декількох галузях, та відповідні центральні органи виконавчої влади;
на територіальному рівні – професійні спілки та їх об’єднання, організації роботодавців та їх об’єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації, виконавчі органи міських, селищних, сільських рад;
на виробничому рівні – одна або декілька первинних профспілкових організацій або їх об’єднаний представницький орган, за їх відсутності - вільно обрані працівниками представники (представник) і роботодавець.[3]
На мою думку, існують певні відмінності в компетенції профспілки щодо укладання колективного договору між КЗпП та проектом Трудового кодексу. У ст. 12 КЗпП зазначено, що колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом, з однієї сторони, і первинними профспілковими організаціями, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.[4] Що ж до проекту, то в ньому вказується, що колективний договір підписується роботодавцем або його представником та уповноваженим представником (уповноваженими представниками) працівників не пізніше ніж через п’ять календарних днів після дня схвалення його загальними зборами (конференцією).[3]
З цього можна зробити висновок про те, що в проекті Трудового кодексу зменшене значення профспілки в підписанні колективного договору, вона вже не виступає безпосередньою стороною колективного договору, як це вказано в ст. 12 КЗпП. Я вважаю, що сторонами колективного договору є саме працівники і роботодавець, які власне і мають безпосередньо виконувати даний договір. Я підтримую точку зору авторів проекту Трудового кодексу, тому що профспілкова організація повинна виступати допоміжною ланкою в процесі підписання колективного договору.
Проект Трудового зменшив строк розгляду подання власника про розірвання трудового договору з працівником. Виборний орган первинної профспілкової організації розглядає письмове обґрунтоване подання власника не у 15-денний строк ( як у КЗпП), а у 14-денний термін. Цей же орган повинен повідомити власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі вже не в 3-денний термін, а на наступний день після його прийняття.[3,4] Це нововведення, на мою думку, є недоцільним, так як профспілкова організація може знаходитись поза межами підприємства, установи, організації (як зазначено в проекті Трудового кодексу) і тому надіслання чи передання письмового рішення на наступний день після його прийняття може викликати певні ускладнення.
На думку О. Косенко, проект Трудового кодексу залишив трудівників малих підприємств поза законом. Вона зазначає: «Згідно зі ст. 24 Конституції всі громадяни мають рівні права і є рівними перед законом. Але розробники проекту чомусь вирішили, що на громадян, які працюють у суб’єктів малого підприємництва, ці гарантії не поширюються. Йдеться про спрощений порядок звільнення працівників малих підприємств, позбавлення їх права на учбові відпустки, на укладання колективного договору, необмежену можливість залучення до роботи у вихідні дні. Ці обмеження пояснювалися необхідністю стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу».[5, c.45]
Проект нового Трудового кодексу України викликав значний інтерес як у фахівців, так і пересічних громадян. Значення Кодексу важко переоцінити, оскільки для регулювання трудових правовідносин він є своєрідною конституцією. Це означає не тільки те, що він – головний акт серед безлічі нормативно-правових актів різного рівня у сфері праці, а й те, що він повинен охопити регулюванням весь комплекс відносин з основних питань трудового права. Відповідно до вказаного слід і оцінювати проект, оскільки на нього покладаються важливі завдання, з ним пов’язані серйозні очікування. Фахівці пов’язують з проектом кодексу ефективне розв’язання багатьох сучасних проблем, які не має можливості вирішити чинний нині Кодекс законів про працю. Пересічні громадяни хочуть бачити його чітким, простим і зручним для користування, таким, що містить відповіді на основні питання, які найчастіше постають на практиці. Наприклад, як захистити себе при звільненні або як відстояти своє право на своєчасну і у повному обсязі оплату праці? Чи можна для цього використовувати такі поширені заходи як пікетування та страйки. А якщо так, то який порядок їх проведення?
Також метою проведення кодифікації є подолання суперечностей та інших неузгодженостей в законодавстві, прогалин і колізій в регулюванні трудових відносин, усунення множинності нормативно-правових актів, забезпечення їх системності та узгодженості шляхом включення до проекту створюваного акта чинних норм та нових норм, які вносять зміни в регулювання трудових відносин.
На мою думку, проект, хоча й має певні недоліки, та все ж зможе оправдати надії, що були покладені на нього та виконати завдання, які не зміг виконати Кодекс законів про працю, тобто захистити права працівників, не утискуючи інтересів роботодавців.
Література:
1. Ткаленко В. «Трудовий кодекс: плюси і мінуси проекту»// Урядовий кур’єр – 2004 - 6 травня, с. 17.
2. Карась О. «КЗпП для керівника і бухгалтера, або навіщо потрібні профспілки»// Все про бухгалтерський облік – 2002 – 13 листопада, с. 41-45.
3. Останній Проект трудового кодексу України.
4. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року.
5. Косенко О.// Соціальний захист – 2005 №7, с.44-45.