Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України.–2003.–№ 11.–Ст. 462; www.rada.gov.ua, документ 436-15;
2. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України.–2001.–№ 37.–Ст. 189; www.rada.gov.ua, документ 2542-14;
3. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 24. – Ст. 272; www.rada.gov.ua, документ 887-12;
4. Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 228 // Офіційний вісник України.–2002.–№ 9.–Ст. 414; www.rada.gov.ua, документ 228-2002-п;
5. Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету: Наказ Міністерства фінансів України від 28 січня 2002 р. № 57 // Офіційний вісник України.–2002.–№ 6.–Ст. 257; www.rada.gov.ua, документ z0086-02;
6. Про затвердження Порядку обслуговування державного бюджету за видатками: Наказ Державного казначейства України від 25 травня 2004 р. № 89 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 24. – Ст. 1609; www.rada.gov.ua, документ z0716-04;
7. Про затвердження форм Річного плану закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти: Розпорядження Антимонопольного комітету України від 20 червня 2006 р. № 218-р // Офіційний вісник України.–2006.–№ 32.–Ст. 2363; www.rada.gov.ua, документ z0904-06;
8. Лист Міністерства економіки України від 09 грудня 2005 р. № 77-36/2840.
9. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
Польовий Павло
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ
Стаття 56 Кримінального кодексу України визначає, що громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Безоплатні суспільно-корисні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час. Конкретні види таких робіт визначаються органами місцевого самоврядування. Ними можуть бути: прибирання вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи з благоустрою населеного пункту, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажуючі роботи, догляд за хворими, сільськогосподарські роботи, роботи по впорядкуванню лісів та інші роботи, що не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації.
Отже при здійсненні нагляду cлід приділяти увагу не тільки додержанню терміну відбування покарання а і кількості фактично відпрацьованих годин кожного дня відбування покарання. Слід звертати увагу, щоб покарання у вигляді громадських робіт не відбували особи які визнані інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
Прокурору слід пам’ятати, що вільні від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-ї до 6-ї години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок а безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.
Кримінальний кодекс не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від покарання (ст. 81), а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82). Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389. Ухилення від відбування громадських чи виправних робіт особою, засудженою до цього покарання,– карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.
Прокурору слід наглядати за тим щоб відповідно до законів:
- кримінально-виконавча інспекція здійснювала контроль за виконанням покарання у виді громадських, щоб кримінально-виконавча інспекція вела облік засуджених, роз’яснювала порядок і умови відбування покарання, погоджувала з органами місцевого самоврядування перелік об’єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, здійснювала контроль за додержанням умов відбування покарання засудженими і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем відбування засудженим громадських робіт, вела сумарний облік відпрацьованого засудженим часу.
- органи внутрішніх справ – проводили індивідуально-профілактичну роботу за місцем проживання засудженого.
- наглядати за дотриманям строку приводиться до виконання – вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.
Після отримання копії вироку суду кожна засуджена особа викликається до інспекції (неповнолітній - з батьками або особою, яка їх заміняє). З нею проводиться бесіда, під час якої роз’яснюються порядок та умови відбування покарання, повідомляється про стягнення, які можуть бути накладені, про відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт. За результатами бесіди засуджена особа дає підписку, у якій власноручно зазначає про ознайомлення з вимогами щодо осіб, засуджених до громадських робіт. Крім цього, засуджена особа заповнює анкету.
Заздалегідь визначивши з органом місцевого самоврядування перелік підприємств, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, працівник інспекції не пізніше десятиденного строку з дня отримання копії вироку суду видає засудженій особі направлення на одне з цих підприємств, де вона відбуватиме покарання.
Прокурорам слід наглядати за виконанням обов’язків власників підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, де засуджені особи відбувають покарання у виді громадських робіт. Відтак на власника підприємства за місцем відбування засудженими поркарання (у виді громадських робіт) покладається:
- погодження з інспекцією переліку об’єктів, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, та видів цих робіт, що можуть ними виконуватись;
- контроль за виконанням засудженими особами визначених для них робіт та дотриманням правил техніки безпеки;
- своєчасне повідомлення інспекції про ухилення засуджених осіб від відбування покарання та переведення їх на інше місце роботи, появу на роботі в нетверезому стані чи в стані наркотичного або токсичного сп’яніння, порушення громадського порядку;
- ведення обліку та щомісячне інформування інспекції про кількість відпрацьованих засудженими особами годин та їх ставлення до праці.
У разі систематичного несвоєчасного надання інформації про виконання громадських робіт або нездійснення контролю відповідальною особою за роботою та поведінкою засуджених осіб, а також невиконання інших вимог статті 39 Кримінально-виконавчого кодексу України працівник інспекції надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно зі статтею 382 Кримінального кодексу України. Відповідно, прокурор приймає відповідне процесуальне рішення. Копії цих матеріалів долучаються до особових справ засуджених осіб.
Прокуророві направляються такі матеріали:
- подання;
- довідка працівника інспекції про допущені порушення власником підприємства при виконанні покарання у виді громадських робіт і вжиті у зв’язку з цим заходи;
- пояснення особи, яка здійснювала контроль за роботою засудженої особи, або власника підприємства про причини допущення порушень;
- ксерокопії повідомлень про вихід засудженої особи на роботу в установлені дні;
- інші матеріали, що засвідчують допущені порушення.
Особам, засудженим до громадських робіт, надається робота, не пов’язана із шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров’я. У разі ушкодження здоров’я під час виконання покарання відшкодування шкоди засудженим особам здійснюється відповідно до законодавства про страхування від нещасного випадку.
Строк громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджена особа працювала за визначеним місцем роботи. У залежності від часу роботи (навчання) засудженої особи на основній роботі та режиму роботи підприємства за місцем відбування покарання власником підприємства щомісячно складається графік відбування громадських робіт та заповнюється табель виходу на роботу.
До відпрацьованого часу зараховується тільки той строк, який засуджена особа відпрацювала згідно з повідомленням власника підприємства, весь інший час до строку відбування покарання не зараховується (у тому числі й час хвороби).
Не зараховується до часу відбування покарання час, якщо засуджена особа прибула для виконання робіт у стані сп’яніння. Кількість відпрацьованих засудженою особою годин заноситься в картку обліку, яка заповнюється щомісяця. Після відпрацювання встановленої вироком суду кількості годин інспекція надсилає власнику підприємства повідомлення про припинення відбування покарання засудженою особою, і вона знімається з обліку.
Стосовно особи, яка порушує порядок та умови відбування покарання або ухиляється від відбування покарання у виді громадських робіт, працівник інспекції направляє прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженої особи до кримінальної відповідальності відповідно до частини другої статті 389 Кримінального кодексу України.
Прокуророві направляються такі матеріали: подання; копія вироку суду; копія облікової картки; довідка про відбутий засудженою особою час покарання (у годинах); довідка про вчинені ним порушення та вжиті інспекцією заходи впливу; пояснення засудженої особи; інші дані, що свідчать про ухилення.
У поданні вказуються конкретні факти ухилення засудженої особи від відбування покарання:
- кількість випадків невиходу на роботу, порушення трудової дисципліни, появи на роботі в нетверезому стані і протягом якого часу вони здійснені;
- неявка в інспекцію за викликом без поважних причин;
- які не виконав обов’язки та допустив порушення порядку й умов відбування покарання;
- які вчинено проступки засудженою особою та чи притягувалась вона до адміністративної відповідальності;
- ухилення від реєстрації.
Якщо місцезнаходження осіб, засуджених до покарань у виді громадських робіт, невідоме, а також у разі неприбуття після звільнення з місць обмеження або позбавлення волі до обраного місця проживання (при заміні покарання більш м’яким) працівник підрозділу інспекції, у якому засуджена особа перебуває на обліку (на територію обслуговування якого мав прибути), проводить такі початкові розшукові дії:
Отже прокурору в першу чергу слід звертати увагу на додержання порядку виконання покарання, умови відбування покарання (зокрема і за умовами праці), додержання строків(строку відбування покарання, строку щоденного виконання робіт, строку приведення вироку).
Фігель Марія
НАУКОВІСТЬ В ПРАВОТВОРЧОСТІ
Однією з актуальних проблем сучасного загальнотеоретичного правознавства є проблема принципів правотворчості. Вона обумовлена, насамперед, зміною світоглядних підходів до правотворчості, її співвідношення з процесом правотворення та ролі в ньому держави, які відбулися в Україні за роки незалежності.
Сьогодні доречно об’єктивніше і неупередженіше, ніж це мало місце в радянські часи, підійти до визначення засад правотворчості, особливо щодо місця і ролі науки і практичного досвіду у цьому процесі з врахуванням відомого ще з древніх часів висловлювання про те, що «право є мистецтвом (наукою) добра і справедливості».
Принцип науковості є одним з найчастіше згадуваних науковцями-правниками принципів. Різні дослідники називають його по-різному: науковості [1, 414], наукової обґрунтованості [2, 92], використання правового досвіду і його зв’язок з правозастосовчою практикою [3, 232-233], науковий характер правотворчості і його зв’язок з правозастосовчою практикою [4, 308] та ін.
Загалом питанню значення науки в процесі правотворчості присвячено чимало сторінок наукових досліджень. Однак питання чи є науковість самостійним принципом правотворчості, а чи можливо лише одним з елементів правотворчої діяльності, залишається.
З впевненістю можна говорити, що в необхідності застосування даних (результатів) наукових досліджень усі автори сходяться. Розходяться вони щодо того, які саме дані науки є для цього процесу вагомими і обов’язковими.
Визначатися ці дані теж можуть по-різному. Вагомість науки може розкриватись через визначення закономірностей в праві та закономірностей суспільного розвитку, або ж за допомогою такої категорії як «істина». Часто для визначення значення науки для правотворчості використовується термін «раціональність».
Однак, нові тенденції розвитку правової думки свідчать про те, що вищезгаданими категоріями наука в праві обмежуватись не може. На сьогодні вагомого значення набувають вчення про буття права (онтологія права), вчення про пізнання права (гносеологія права), вчення про цінності права (аксіологія права), вчення про людину в праві (антропологія права), наука соціології права та ін.
Тому, при всій важливості науки і її результатів, які мають мати місце в правотворчості, слід враховувати те, що право є явищем набагато складнішим, ніж наукове пізнання. Для права вагоме значення має досвід, професійність правотворців, які повинні орієнтуватися не тільки на наукові результати, а й на певні цінності (справедливість, рівність, невід’ємність і незаперечність прав людини тощо). Тому перебільшення ролі наукового знання в праві зазвичай є невірним. Адже наукові знання в праві виконують здебільшого організаційну функцію, оскільки правові норми на відміну від науки слугують не пізнанню світу, їхньою метою є регулювання поведінки людей.
Тому право не можна зводити лише до наукових знань. Знання в праві важливі тільки тоді, коли вони належним чином поєднуються з цінностями та ідеалами суспільства. Механізм орієнтації права в соціальному середовищі здійснюється не так через істину, що притаманне науці, як через практичну діяльність. Саме практичний досвід, а також цінності і ідеали, часто покликані компенсувати брак наукових знань.
Відтак, виникають сумніви щодо можливості розглядати принцип науковості як самостійний принцип в правотворчості, адже з огляду на специфіку правового пізнання він має поєднуватись з іншими чинниками.
Адже наука не може замінити собою усіх форм пізнання світу, всієї культури. І усе, що не попадає в поле її зору, компенсують інші форми духовного осягнення світу – мистецтво, релігія, мораль, філософія. До цих форм духовного осягнення світу можна віднести також право. Нажаль цей аспект права залишається малодослідженим у вітчизняному правознавстві.
Література:
1. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. – С. 414.
2. Правотворчество в СССР. / Под. ред. проф. А. В. Мицкевича, М.: Юридическая литература, 1974. – С. 92.
3. Теория государства и права. Учебник / С.С. Алексеев, С.И. Архипов, В.М. Корельский и др.; под ред. С.С. Алексеева. – М., 1998. – C. 232-233.
4. Общая теория права / Под редакцией В. К. Бабаева – Нижний Новгород, 1993. С. 308.
Шумило М.М.
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
Сьогодні вже є очевидним та необхідним реформування пенсійного забезпечення державних службовців, адже ці правовідносини залишились осторонь проведеної реформи системи пенсійного забезпечення України. Одним із основних елементів пенсійного забезпечення є розмір пенсії і її збільшення після набуття, згідно чинного законодавства, відповідного стажу роботи. Оскільки законодавець виділив пенсійне забезпечення у окремий правовий інститут, то відповідно і питання ці вирішуються різними правовими конструкціями.
Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» за кожний повний рік страхового стажу понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком. Аналогічна норма діє і у Законі України «Про державну службу», проте дещо в іншій редакції. За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку. Дискримінаційне положення Закону України «Про державну службу» щодо збільшення розміру пенсії очевидне.
Крім цього, слід звернути увагу на те, що збільшення пенсії для державного службовця відбувається уже після 10 річного стажу служби, чого позбавлені інші категорії громадян, щодо яких застосовують загальні правила збільшення розміру пенсії.
Важливим для детального дослідження Законів України «Про державну службу» та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» є скрупульозний аналіз правової конструкції норм права щодо збільшення пенсії із набуттям певного стужу роботи. Висновок даного дослідження показав принципові розбіжності у цьому питанні. Тобто, для державного службовця після досягнення ним 10 річного стажу служби, розмір пенсії збільшується на один відсоток від заробітку. Для інших категорій громадян після 20-ти річного для жінок та 25-ти річного для чоловіків відповідно, розмір пенсії збільшується на один відсоток від мінімально розміру пенсії за віком.
На мою думку, ст. 37 Закону України «Про державну службу» регулює не властиві даному закону відносини. Положення про спеціальний (пільговий) стаж для державного службовця необхідно вилучити із Закону України «Про державну службу», а при вирішенні цього питання керуватись положеннями Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Що стосується питання збільшення розміру пенсії для державного службовця, то ці відносини необхідно привести у відповідність із чинним законодавством і збільшувати розмір пенсії на загальних засадах. Такий принцип рівного підходу гармонізує пенсійне законодавство України.
Окрім вище згаданих особливостей правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців, уваги заслуговує положення ч. 11 ст. 37 Закону України «Про державну службу». Державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів. Такий розмір грошової допомоги не має аналогів у національному пенсійному законодавстві. Як приклад, можна навести виплати грошової допомоги при виході на пенсію наукових працівників. Згідно ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року № 1977 (з подальшими змінами), науковому (науково-педагогічному) працівнику видається грошова допомога у розмірі шести місячних посадових окладів (ставок) з урахуванням надбавок та доплат за наявності стажу роботи для чоловіків 12,5 років, для жінок 10 років. Цей закон деталізує, при яких умовах особи, які віднесені до категорії наукових та науково-технічних працівників, набувають права отримувати таку грошову допомогу, а також обґрунтовує та визначає специфіку наукової діяльності і її значення для держави. Виплата грошової допомоги науковим працівникам є раціональна.
На мою думку, згадане положення ст. 37 Закону України «Про державну службу» не є обґрунтованим. Це положення необхідно скасувати, а державним службовцям, які виходять на пенсію припинити виплату такої грошової допомоги. Йдеться про те, що держава повинна допомагати та утримувати лишень соціально незахищені верстви населення або такі, які потребують такої допомоги, державні службовці такими не є, а отже, ця норма не може надалі діяти.
Підводячи підсумки розгорнутого вивчення деяких положень Закону України «Про державну службу» стає очевидним та доконаним фактом те, що сьогодні цей закон у частині пенсійного забезпечення не відповідає вимогам сучасності і є таким, що або прямо, або опосередковано суперечить чинному законодавству. Основний висновок даного дослідження зводиться до то, що правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців має бути скасоване і віднесено до відання Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне забезпечення». Переконаний, що теоретично обґрунтованої причини відносити правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців до відання спеціального закону немає.
Абдуллаєва З.
ІПОТЕЧНІ БАНКИ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
З 1991 року в Україні розпочався масштабний процес реформування політики держави у сфері земельних відносин. Було обрано курс на поступову інтеграцію в Європейський Союз, що в свою чергу потребує постійного вдосконалення національного законодавства, приведення його в узгодження з міжнародними нормами і стандартами. Так, з метою визначення основних засад реформування земельних відносин на основі раціонального та ефективного використання землі, гарантування громадянам, юридичним особам, територіальним громадам сіл, селищ та міст права власності на землю, формування ефективного механізму регулювання земельних відносин і державного управління земельними ресурсами 30 травня 2001 року було прийнято Указ Президента України „Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки”. Згідно з яким, визначено, що задля забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання одним із основних напрямків державної політики у сфері регулювання земельних відносин є необхідність удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин, підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами, удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель, удосконалення порядку справляння плати за землю, а також розвиток ринку земель та кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування та ін.
Хоча за період проведення земельної реформи виконано значний обсяг робіт з вдосконалення і приведення в узгодження національного законодавства, однак й досі не створено системи законодавчих актів, які б належним чином забезпечували проведення земельної реформи. Не проведено розмежування земель державної та комунальної власності. Технології ведення державного земельного кадастру є застарілими. Моніторинг земель не має системного характеру та сучасного технічного забезпечення. Заходи земельної реформи не мають належного фінансового забезпечення. Існують проблеми пов’язані з відсутністю реального ринку землі, у зв’язку з чим не отримує належного розвитку іпотечне кредитування, що в свою чергу гальмує розвиток економіки країни в цілому. Зокрема, при тому, що даний вид іпотеки може стати одним із дійових засобів залучення інвестицій в освоєння земельних ділянок і, разом з тим, стати чинником розвитку сільськогосподарського і аграрного виробництва.
Таким чином, на даному етапі розвитку Україні, ми можемо констатувати той факт, що реформування земельних відносин не призвело до очікуваного результату, кінцевої мети - економічно ефективного та екологічно безпечного використання земель України - ще не досягнуто. Це зумовлює необхідність комплексного підходу до розв’язання проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах, у тісному поєднанні з економічними реформами у державі в цілому. Також необхідним є визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів України, запровадження системи економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Чим і обумовлюється актуальність досліджуваної нами теми.
Вивченню становлення і функціонування інституту іпотеки та діяльності іпотечних банків, як необхідної складової частини реалізації земельної реформи в Україні присвячені праці І.І. Каракаша, В.В. Носіка, В. Сидора та ін. Але, все ж таки висвітлення проблематики створення і діяльності іпотечних банків в Україні на науково-теоретичному рівні залишає окремі проблемні питання законодавчого закріплення. Дослідження деяких з цих питань ми й ставимо за мету нашої статті.
Як зазначає І.І. Каракаш, специфіка сучасної земельної реформи в Україні полягає в тім, що основна маса земельного фонду знаходиться у власності держави й у користуванні колективних господарств. Тому задача земельної реформи повинна зводитися до роздержавлення державної землі, у тому числі і на основі викупу і деколективізації земель сільськогосподарського призначення за допомогою їхнього паювання, сертифікації й інших форм індивідуалізації. Тобто необхідно здійснити перехід від ідеальної частки в праві земельної власності до реальної частки на землю [1; с. 178]. На наш погляд, саме запропонований підхід до реформування земельних відносин і забезпечить належне формування розвитку системи іпотечного кредитування, що в свою чергу сприятиме зменшенню адміністративного тиску з боку управлінських органів. Адже ми вже маємо негативний досвід застосування адміністративних методів регулювання земельних відносин органами державної влади, що призвели до гальмування проводжуваної земельної реформи.
Розширення сфери застосування цивільно-правових методів в регулюванні земельних відносин сприятиме створенню умов для рівноправного функціонування всіх трьох передбачених чинним законодавством форм власності на землю, що в свою чергу потребуватиме створення спеціальної кредитно-фінансової структури. Саме завдяки цьому практичного застосування набудуть положення Земельного кодексу України та Закону України „Про іпотеку”, щодо можливості укладення договору застави земельної ділянки, проведення розрахунків за придбання громадянами земельних ділянок у власність та деякі інші положення земельного законодавства.
Вже сама специфіка землі як засобу виробництва та просторового операційного базису передбачає, що закладно-іпотечні операції з землею й іншою нерухомістю, зв’язаною з землею, може виконувати аж ніяк не кожен банк, що у стані здійснювати довгострокове кредитування аграрного виробництва. На думку І.І. Каракаша необмежена легалізація допуску загальної банківської системи до роздержавлення земельної власності і розвитку на цій основі колективної і приватної власності на землю ні до чого, крім як до хаосу в земельних відносинах, не приведе [1; 178].
Україна має власний досвід функціонування іпотечних установ, які були представлені земельними банками (у середині XIX ст.), особливістю діяльності яких було надання кредитних ресурсів виробникам сільськогосподарської продукції, в основному під заставу сільськогосподарських угідь, як найбільш цінного виду нерухомості. Зараз перспектива створення і функціонування земельних банків в Україні підтримується багатьма вченими. Але впровадження земельних банків на сьогодні потребує створення належної матеріально-технічної і нормативно-правової бази, яка б регулювала заставні відносини. Оскільки економічні передумови розвитку іпотеки землі в Україні вже склалися, то наявність відповідного законодавства забезпечить створення інфраструктури іпотечних банків як необхідної складової інституту іпотеки.
Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що вітчизняна правова наука та відповідна законодавча база поки що відстає від економічних потреб розвитку іпотечної справи. На наше переконання необхідною є подальша розробка спеціальних програм державного сприяння розвитку іпотеки, з врахуванням регіональних аспектів формування іпотечного ринку. Але самої розробки механізмів втілення цих програм замало, тому що в даному випадку, вони носитимуть тільки декларативний характер так і залишившись лише на папері. Необхідним є їх належне фінансування, завдяки чому ці програми будуть втіленні в життя. Адже іпотека – це засіб концентрації інвестицій на найбільш перспективних напрямках економіки. Саме її подальший розвиток слугуватиме підвищенню ефективності державного фінансового регулювання і економічної політики країни в цілому.