Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Про свободу совісті і релігійні організації: Закон Украины від 23.04.1991. // Ведомости Верховной Рады. – 1991. – №25. –ст.283.
2. Бальжик И.А. Поиски формы церковно-государственных отношений в современной Украине // Право XXІ століття: Становлення та перспективи розвитку:/Під редакцією В.І.Терентьєва, О.В. Козаченка. – Миколаїв, 2006. – С.317-319.
3. Мельничук О.С. Ідея симфонії церкви і держави в концепції правосвідомості І.О. Ільїна // Право, держава, духовність: Шляхи розвитку та взаємодії: Зб. тез міжн. наук.-практ. конф. / Відп. ред. Ю.М.Оборотов, Г.І.Чанишева. – О.: Фенікс, 2006.- 283 –285с.
4. Цыпин В.А. Курс церковного права. – Клин, 2004.
5. slavye.org.ua
Мордвінов Андрій
СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ
Питанням організації роботи та управління в органах прокуратури завжди приділялась особлива увага, адже саме від їх належного стану залежить ефективність функціонування прокуратури як єдиного державного органу, здатного забезпечити захист від неправомірних посягань:
1)закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень;
2)гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;
3)основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення.
Для ефективного вирішення цього завдання, сформульованого у ст.4 Закону України „Про прокуратуру” [1], необхідно організувати діяльність прокуратури таким чином, щоб кожен працівник у будь-якому її органі (підрозділі) чітко знав свої повноваження і неухильно їх виконував. Досягти цього неможливо без істотного реформування прокурорської системи, підвищення дієвості управління нею зверху до низу.
Сучасна наука пропонує широкий спектр моделей прокуратури майбутнього. Сутність більшості цих моделей зводиться до визначення місця і ролі прокуратури в механізмі поділу влад. Значно менше уваги приділяється удосконаленню її організаційно-управлінської складової, насамперед, стратегічному управлінню.
За визначенням, яке зустрічається у низці джерел з теорії управління, під стратегічним управлінням розуміється діяльність щодо реалізації стратегії, втіленої у плани, орієнтири чи напрями розвитку організації, задля досягнення довгострокових цілей [2, с.52].
Слово стратегія, запозичено з військової науки і в перекладі з грецької „strategos” означає „мистецтво полководця”. Іншими словами стратегія - це концепція досягнення перемоги. Багато-які проблеми полководчого мистецтва і головна з них відшукувати правильні шляхи досягнення перемоги, подібні до проблем управління діяльністю організації (у даному випадку прокуратури), котра функціонує в непростих умовах зовнішнього середовища.
Поняття стратегії як об’єднуючого фактора дій, необхідного для досягнення поставлених цілей, ввійшло до управлінських термінів, коли проблема реагування на зміни у зовнішньому оточенні набула вагомого значення.
Стратегія організації – це сукупність її головної мети та засобів досягнення цієї мети. У системі прокуратури вона формується вищим органом який очолює систему, Генеральною прокуратурою України. В той же час, реалізація стратегії передбачає участь усіх рівнів управління (прокуратур АРК, областей, м. м. Києва і Севастополя, районів та інших прирівняних до них за статусом).
Розробити стратегію означає спрогнозувати на підставі глибокого аналізу зовнішніх і внутрішніх чинників варіативні тенденції в державі, суспільстві і системі прокуратури, визначити з їх урахуванням довгострокові завдання для органів, підрозділів і працівників прокуратури та надати їм форму концепції, наказу, плану тощо). Таким чином, стратегію слід розглядати як поєднання (симбіоз) запланованих дій та адекватного реагування на ситуацію в суспільстві, державі та всередині прокуратури.
Приймаючи до уваги викладене, спробуємо виділити основні складові (напрями) стратегічного управління Генеральної прокуратури України.
1. Інформаційно-технічне та експертно-аналітичне забезпечення, сутність якого полягає у накопиченні й опрацюванні статистичної, правової та іншої інформації про процеси, які відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищах. Можна вважати цей важливий напрям своєрідною інформаційно-аналітичною функцією управління. Деякі вчені і, зокрема, д.ю.н. професор Національної академії прокуратури України М.К.Якимчук, не виділяють цей напрям в окрему функцію, а відносять її до загальної функції прогнозування.
2. Функція прогнозування за визначенням М.К.Якимчука напрям діяльності, що має за мету одержання й обробку інформації про майбутній можливий стан організації та діяльності органів прокуратури і завершується формулюванням прогнозу в частині виникнення, розвитку, припинення тих чи інших управлінських ситуацій, які мають значення для системи управління органів прокуратури.
На основі прогнозів Генеральний прокурор України має можливість більш об’єктивно підійти до визначення проблем, напрямів наглядових зусиль, засобів реагування на порушення законності тощо. Прогнозування нерідко називають функцією формулювання цілей.
3. Функція планування покликана забезпечити виконання покладених на органи прокуратури завдань, що формулюються на основі прогнозу цілей діяльності прокуратури.
4. Функція раціоналізації системи управління припускає визначення та формування окремих ланок прокуратури, поділ праці між ними і створення умов для узгоджених дій; з’ясування потреб системи в штатній чисельності працівників, визначення номенклатури посад (керівників, фахівців тощо).
5. З функцією раціоналізації системи управління тісно пов’язано функція керівництва, головним змістом якої є досягнення узгодженості дій працівників органів прокуратури при виконанні покладених на них завдань.
Керівництво в органах прокуратури виявляється в системі заходів з добору, розстановки, закріплення кадрів, підвищення їх кваліфікації, стимулювання працівників та застосування щодо окремих із них заходів впливу. Ця функція закріплена законодавцем у ст.15 Закону України „Про прокуратуру”.
Реалізується функція керівництва у рішеннях стратегічного (загального) характеру, яким може надаватись форма наказів, інструкцій, вказівок, інших актів нормативного характеру.
6. Функція контролю має метою забезпечити своєчасне, повне і якісне виконання поставлених перед органами прокуратури завдань. Контроль дає можливість оцінити проведену роботу та визначити шляхи підвищення її ефективності.
Викладене дає підстави вважати, що стратегічне управління в органах прокурори – це комплексне явище, яке включає в себе вищеназвані елементи, котрі перебуваючи між собою у тісному зв’язку, сприяють успішній та ефективній реалізації покладених на прокуратуру України завдань і функцій.
Література:
1. Закон України «Про прокуратуру» від 5 грудня 1991 року № 1790-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 4. – Ст.15.
2. І.Смолін Моделі стратегічного управління та умови їх застосування//Статистика України.-2003,№4 с.52-55.
3. В.Авер’янов Державне управління: теорія і практика. – К., 1998.
5. О.Виханский - Стратегическое управление.М.:Гардарики,2003.
6. О.Виханский, А.Наумов- Менеджмент.-М.:Гардарики, 2003.
7. Л.Давиденко,П. Каркач Питання організації роботи та управління в
органах прокуратури // Вісник прокуратури. – 2002. – № 4.
8. М.Косюта Прокуратура України.-Навчальний посібник.-О.: Юридична література, 2003,311 с.
9. М.Курочка, П.Каркач Прокурорський нагляд в Україні.-Підручник.К.: 2005,423 с.
10. Медведько О. Реформування органів прокуратури України: проблеми і перспективи // Вісник прокуратури. – 2006. – № 10. – С. 3–10.
11. Медведько О. Європейське майбутнє органів прокуратури України. // Урядовий кур’єр. –2006. – № 7.
13. М.Якимчук Наукові засади управління в органах прокуратури України: Навчальний посібник –Чернівці, 2002.
14. Інформаційні ресурси глобальної мережі «Інтернет».
Охневська Т.В.
ДИСЦИПЛІНА ПРАЦІ
Дисципліна праці – досить різнобічне поняття. Воно включає трудову дисципліну, виробничу, технологічну, службову, фінансову, інші види дисципліни і є найбільш загальним порівняно з іншими.
Відповідно до ст. 140 КЗпП трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці.
Обидва методи спрямовані на виховання у працівника свідомого ставлення до праці, формування у нього зацікавленості в додержанні дисципліни праці, переконаності в доцільності правомірної поведінки при здійсненні трудової функції. Дана тема з теоретичної і практичної сторони завжди була є і буде досить актуальною.
Трудова дисципліна - це необхідна умова успішної організації трудового процесу і забезпечення високої продуктивності праці. У Кодексі законів про працю цьому питанню присвячено цілу главу. В ст. 139 КЗп П зазначено, що працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір або контракт. При цьому вимоги додержання дисципліни є обов’язковими для всіх учасників трудових правовідносин - від робітника до керівника. [ 2 с. 30 ]
Регулятором організації праці на кожному підприємстві, в установі чи організації є внутрішній трудовий розпорядок. У деяких галузях народного господарства щодо окремих категорій працівників діють спеціальні статути і положення про дисципліну. У правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретизуються вимоги законодавства щодо обов’язків роботодавця і працівника, ці правила повинні бути розміщенні на видному місці в цехах, відділах та інших структурних підрозділах.
Важливим заходом підвищення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, стимулом творчості в роботі є заохочення працівників за їх виробничі досягнення. Заохочення застосовуються власником, або уповноваженим ним органом разом або за погодженим з профспілковим комітетом підприємства, установи організації. [ 2. с. 31 ]
Заохочення оголошуються в урочистій обстановці наказом і заносяться до трудової книжки працівника відповідно до правил їх ведення. При застосуванні заохочень має бути індивідуальний підхід, але нажаль у багатьох випадках заохочення застосовуються за підсумками роботи за квартал, півріччя чи рік. При цьому простежується зрівнялівка або тактика заохочення «своїх людей», яка аж ніяк не стимулює сумлінну працю. Часто заохочення оголошується не в урочистій обстановці, що не відповідає етичним нормам корпоративних стосунків. Часто працівник дізнається про заохочення від бухгалтера, який запрошує отримати гроші. Такий підхід дискредитує саму систему заохочень.
Також законодавством у ст. 143 КЗпП передбачено, що за поданням до вищих органів влади за особливі трудові заслуги працівників нагороджують орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними знаками, присвоюють почесні звання і звання найкращого працівника за професією. В Україні поступово складається система нагород. У ст. 92 Конституції України зазначено, що державні нагороди встановлюються виключно законами України.
До працівників за порушення трудової дисципліни може бути застосовано стягнення. Перш ніж говорити про дисциплінарну відповідальність, необхідно дати поняття юридичної відповідальності, та її видів. Так наприклад А. Венгров визначає юридичну відповідальність як встановлені законом заходи впливу на порушника, що мають для нього несприятливі наслідки, застосовані державними органами у порядку, встановленому державою. Підставою юридичної відповідальності є правопорушення. Найпоширеніша класифікація юридичної відповідальності за галузями права. Матеріальна відповідальність - відповідальність за шкоду, заподіяну в трудових правовідносинах працівником і роботодавцем один одному. Дисциплінарна відповідальність заснована на факти вчинення дисциплінарного проступку. Вона завжди пов’язана з допущеним працівником порушенням трудової дисципліни, з невиконанням ними без поважних причин їх трудових обов’язків. [ 3. с. 78 ]
Підстава дисциплінарної відповідальності - дисциплінарний проступок, що є різновидом правопорушення. У КЗпП України відсутнє поняття дисциплінарного проступку.
Про дисциплінарний проступок може йтися тільки у тому разі, якщо правопорушення пов’язане з порушенням трудових обов’язків, але за своїм характером не становить великої суспільної небезпеки і припускає застосування до особи дисциплінарних санкцій. А тому дисциплінарним проступком визнається невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків, за яке передбачене застосування до особи заходів дисциплінарного стягнення, встановлених у трудовому праві. [3. с. 79 ]
Усі обов’язки визначаються і залежать від тих специфічних умов, в яких здійснюється процес праці: галузі народного господарства, розмір підприємства, рівень організації праці, технічне оснащення. Значна кількість обов’язків потребує певної класифікації, так слід виділити загальні основні обов’язки всіх працівників, і конкретні їх обов’язки. У проекті Трудового кодексу із загальних основних обов’язків усіх працівників виділяють загальні обов’язки керівників процесу праці. Це зумовлено тим, що вони мають особливі обов’язки щодо дисципліни праці, які пов’язані з особливостями їх трудової функції, функції по керівництву процесу праці. [ 1. с. 52 ]
Порушення трудових обов’язків можливо у двох формах: вчинення забороненої дії. Або утримання від запропонованої дії. У обох випадках передбачається необхідність з’ясування змісту трудових обов’язків. Протиправна дія вчинена у робочий час і пов’язана з виконанням саме трудових обов’язків.
Склад дисциплінарного проступку складається з: об’єкта, суб’єкта, об’єктивної і суб’єктивної сторін. Об’єктом є суспільні відносини, що складаються у процесі виконання внутрішнього.
Трудового розпорядку підприємства, і охороняються нормами трудового права. Об’єктивна сторона полягає у протиправній поведінці працівника. Суб’єкт фізична особа, що перебуває у трудових відносинах з роботодавцем і вчинила порушення дисципліни. Щоб бути суб’єктом трудових відносин потрібно мати трудову правосуб’єктність, що виникає з настанням трудового повноліття - з 16 років, у випадках встановлених законом цей вік може бути знижений до 15 років, і навіть, менше. Суб’єктивну сторону характеризує винна, яка проявляється у формі умислу, або необережності. Для дисциплінарно відповідальності характерна необережність, хоча і непрямий умисел може мати місце. [3. с. 79-80]
У ст. 147 КЗпП визначено лише два заходи дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни: догана; звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. Наприклад, у ст. 14 ЗУ «Про державну службу» від 16 грудня 1993р. встановлено, що до державних службовців можуть застосовуватися, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю, такі заходи дисциплінарного впливу: затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутом...., дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вище стоячими органами. [2.с. 39]
Строк застосування дисциплінарного стягнення визначається чинним законодавством і має принципове значення, особливо у разі виникнення трудового конфлікту.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення. При визначені виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника, Стягнення оголошується в наказі і повідомляється працівникові під розписку. У разі, якщо працівник відмовляється від письмових пояснень, в такому разі за дорученням власника складається відповідний акт, в якому вказуються обставини порушення, зазначається, що порушник відмовляється дати письмові пояснення, після чого він підписується не менше як трьома працівниками, які є свідками порушення і відмови працівника надати письмові свідчення.
Замість накладання дисциплінарного стягнення власник чи уповноважений ним орган може передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу. На підприємстві, в організації чи установі, де створено належні морально-правові умови, трудові колективи відіграють значну роль саме у профілактиці порушень дисципліни праці. При розгляді справ про порушення трудової дисципліни застосовують заходи громадського впливу, оголошують винному зауваження або громадську догану, Ці стягнення впливають на зміцнення трудової дисципліни не менше, ніж ті, що оголошуються в наказах керівників. [2. с. 33]
У законодавстві передбачено можливість скарження дисциплінарного стягнення. Подати таку скаргу можна до комісії по трудових спорах або до районного (міського) суду.
Отже проаналізувавши матеріал, я дійшла такого висновку, що на сьогоднішній день питання щодо дисципліни праці залишається відкритим, адже у проекті Трудового кодексу є досить багато ідей, які потрібно в майбутньому втілити в життя, для кращого регулювання дисципліни праці. Адже дотримання дисципліни праці досягається лише належним виконанням працівниками і власником їх обов’язків. А конкретизація цих обов’язків, розрахованих на конкретну виробничу ситуацію, яка наведена у проекті Трудового кодексу покликана забезпечити їх належне виконання.
Література:
1. Кодекс законів про працю України від 10.12.71
2. Кожушко Світлана. Обов’язки працівників щодо дотримання дисципліни праці у проекті трудового кодексу України. // Підприємство, господарство і право. 2005. № 5. ст. 52-54
3. Самойлова Вікторія. Питання трудової дисципліни в українському законодавстві. // Секретар – референт. 2004. № 12. ст. 30-33
4. Угрюмова Г. Загальна характеристика дисциплінарної відповідальності і дисциплінарного проступку за українським трудовим правом. // Право України. 2005. № 5. ст. 78-81
Пантелеймонова Дар’я Олександрівна
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ
Однiєю з особливостей адміністративного права є те, що воно, на вiдміну від інших галузей права (кримінального, цивільного), включає в себе як матерiальнi, так і процесуальні адміністративні норми. Більшість вчених вважає, що адміністративно-процесуальне право виступає як підгалузь адмiнiстративного права, але на сьогоднiшнiй день можна стверджувати, що в Україні розвивається адмінiстративно-процесуальне право як самостійна галузь права. Яскравим свідченням цього є те, що 1-го вересня 2005 року набув чинності Кодекс України про адміністративне судочинство [1], у зв’язку з чим пропонуємо розглянути деякі особливості провадження адміністративних справ за його положеннями.
“Під адміністративним процесом розуміють порядок, правила, за якими реалізуються матеріальні норми адміністративного права” [2, 266]. Адмiнiстративний процес можна розглядати як у “широкому”, так i у “вузькому” розумiннi. У першому випадку адмінiстративний процес включає в себе як юрисдикцiйнi, так i процедурнi провадження, які розглядаються i судами, i спецiально уповноваженими органами виконавчої влади, в другому - тiльки як провадження в справах про адмiнiстративнi проступки. У вузькому розумiннi адмiнiстративний процес розглядають як юрисдикцiйне провадження. Провадження, які складають структуру адмінiстративного процесу, можна класифiкувати на два види: а) такi, що здійснюються у судовому порядку; б) такi, що здійснюються органами виконавчої влади.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАСУ предметом розгляду в адміністративних судах можуть бути будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень. При цьому під суб’єктом владних повноважень необхідно розуміти орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень. Оскарженi можуть бути тільки рiшення або дії (бездіяльність) чотирьох видiв: а) внаслiдок яких порушено права, законнi iнтереси, свободи громадян; б) створено перешкоди для реалiзації громадянином його прав, законних iнтересiв, свобод; в) незаконно покладено на громадянина будь-якi обов’язки; г) громадянина незаконно притягнено до вiдповiдальностi.
Розгляду не підлягають: а) анонiмнi звернення; б) повторні звернення вiд одного i того самого громадянина, з одного i того самого питання, до одного i того самого органу за умови, що перше звернення вирішено по сутi; в) звернення з порушенням встановлених законодавством термiнiв; г) звернення осiб, визнаних судом недієздатними.
Проаналізувавши положення КАСУ, можна зазначити, що „однією з особливостей провадження в адміністративних справах є той факт, що деякі категорії справ, що були підвідомчі як господарським судам, так і місцевим судам, розглядаються відтепер адміністративними судами. До таких можна віднести спори з податковими органами, спори з державними виконавчими службами [3, 9], пенсійними органами тощо.
Прикладом є звернення громадянина В. в суд із позовом до виконкому Миколаївської міської Ради про визнання незаконним рішення виконкому про зміну присвоєння адреси. Вирішуючи питання про присвоєння окремої адреси 1/2 частини будинку виконком вирiшив питання про видiлення для обслуговування цiєї частини будинку земельної дiлянки з визначенням його меж. При цьому виконком порушив права iнших спiввласникiв на використання земельної дiлянки, якою вони користувалися бiльш нiж 30 рокiв, i межi якої були визначенi ще в 1950 р. Звернення громадянина В. було задоволено, суд визнав дiї виконкому незаконними. При вирiшеннi цього питання суд посилався на норми земельного права та адмiнiстративно-процесуального права.
КАСУ надає нові можливості учасникам адміністративного процесу.
Норми зазначеного Кодексу передбачають невідкладний розгляд справи. Для цього достатньо подати до суду обґрунтоване клопотання, а суддя може вжити заходів щодо невідкладного розгляду і вирішення справи. Що ж до інших галузей, то подібне положення відсутнє в нормах кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права.
Іншою особливістю є те, що адміністративний процес передбачає проведення попереднього засідання, під час якого з’ясовується можливість врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення повного та всебічного вирішення справи. При цьому за умови присутності під час попереднього судового засідання всіх сторін та письмовою згодою останніх судовий розгляд може бути розпочато у той самий день.
У нормах Кодексу адміністративного судочинства ми зустрічаємо новий, для даної галузі права, термін “розумний строк”, під яким розуміють найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Але даний строк не повинен перевищувати два місяці, оскільки саме протягом такого терміну адміністративна справа має бути розглянута.
Статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається можливість здійснення судового розгляду справи в порядку письмового провадження. На цьому питанні пропоную зупинитися більш детально. Даний вид провадження поширюється на розгляд справ як у суді апеляційної, так і касаційної інстанцій. Щодо письмового провадження в апеляційній інстанції, то порядок такого провадження регламентовано ст. 197 КАСУ. Суд цієї інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження, якщо всі особи, які беруть участь у справі, заявили клопотання про вирішення справи за їх відсутності. Якщо ж під час письмового провадження суд дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. По закінченню розгляду справи в порядку письмового провадження, суд апеляцiйної iнстанцiї надсилає копію рішення особам, якi беруть участь у справi, протягом трьох днiв з моменту його пiдписання.
Умови письмового провадження у касаційній інстанції дещо відрізняються. В цій інстанції справа може бути розглянута в порядку письмового провадження, якщо жодна з осiб, які беруть участь у справi, не заявила клопотання про вирiшення справи за її участю у судовому засiданнi. Розглянувши справу в порядку письмового провадження, суд касацiйної iнстанції надсилає копію постанови або ухвали особам, якi беруть участь у справi, протягом трьох днiв з моменту пiдписання даної постанови або ухвали.
Водночас, письмове провадження можливе і при розгляді справи в суді першої інстанції за умови надходження від усіх сторін, які беруть участь у такій справі, клопотання про її розгляд за їх відсутності. В такому разі судове засідання проводиться на підставі наданих суду матеріалів.
Зазначені особливості не вичерпують всіх нових положень чинного КАСУ щодо провадження в адміністративних судах. Так, ст. 11 КАСУ зобов’язує суд вжити необхідних заходів для з’ясування всіх обставин у справі, зокрема, щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає, тобто дотримуватися активної та результативної поведінки.
Сукупність таких особливостей та загалом правових положень адміністративного та адміністративно-процесуального права забезпечують виконання та здійснення двох важливіших завдань адміністративного провадження:
а) відновити порушені права та свободи особи, що звернулася до суду, та припинити триваючі порушення;
б) забезпечити своєчасний і правильний розгляд адміністративної справи, виключаючи можливість допущення помилок.
Література:
1. Кодекс адміністративного судочинства України.–К55 Харків: Консум, 2005.– 160с.;
2. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України:Підручник.–К.:Юрінком Інтер, 2003.–С.266;
3. Клочай Н. Особливості провадження в адміністративних справах.//Юридична газета.–2005р.–31жовтня–С.9.
Половинський Леонід
ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Розмежування економічного простору на легальний, офіційно дозволений і нелегальний, паралельний, прихований, двоїстість всього економічного простору набули відносно відчутних меж вже на стадії формування ранніх держав.
На противагу цьому, системні дослідження явищ тіньової економіки з’являються лише в кінці 60-х років нашого століття. Це пов’язано з тією особливою роллю, яку відіграють відносини управління як провідна ланка суспільних відносин після другої світової війни, а особливо на початку 70-х років, а також з особливою небезпекою щодо їх ураження з боку криміногенних чинників, з тими величезними збитками, які завдають суспільству економічні злочини (на два порядки вищі за обсягом для розвинутих країн порівняно з традиційною злочинністю) і необхідністю розробки відповідної системи заходів захисту від цих проявів. У цей час суттєво вдосконалюється законодавство у країнах з розвинутою ринковою економікою щодо боротьби з економічною злочинністю, розробляються національні та міжнародні програми по вивченню цього явища та боротьби з ним.
Тіньова економіка містить два напрями наукового дослідження: організаційні основи тіньової економіки та кримінологічно-правові. Перше стосується організації основ даної економіки, на підґрунті яких вона виникла, структури, тенденції розвитку, закономірностей, форм, технології її проникнення у всі сфери життя та запобігання процесам поширення останньої. Друге-створення кримінально-правової і кримінологічної системи боротьби з нею.
Аналіз і вивчення цього феномена показав, що тіньова економіка є складним, суперечливим соціально-економічним процесом. Вона охоплює основну частину суспільних структур і господарства. До зазначеної економіки належить неконтрольоване суспільством виробництво, розподіл, обмін і споживання товарно-матеріальних цінностей, грошей, послуг. Це все те, що приховується від органів державного управління, громадськості, зокрема соціально-економічні відносини між окремими громадянами, соціальними групами по використанню державної і недержавної власності, власності громадян у корисливих інтересах, які вбирають у себе невраховані та нерегламентовані види економічної діяльності. Тобто, тіньова економіка розуміється як сукупність неконтрольованих і неврегульованих законних або протиправних видів економічної діяльності.
Тіньова економіка як соціальне явище виросла та розвивалася в умовах наявності прогалин у законодавстві, в економіці і фінансово-кредитній сфері, за обставин зростання фінансових можливостей криміналітету, зрощування корумпованих представників різних влад, державного апарату і злочинного світу, маючи єдину ціль-надмірне збагачення та одержання влади.
Фрагментарний аналіз проблем, пов’язаних зі специфікою зазначеної економіки, свідчить, що це явище багатогранне, різнопрофільне, залежить від багатьох факторів. Тому для його пізнання (з метою визначити ефективні державні заходи щодо протидії тінізації економіки) необхідно звернутися до наукового аналізу, на системному рівні розкрити природу тіньових капіталів, визначити різні рівні й аспекти джерел їхнього походження, потужність, рівень суспільної небезпечності, технологію накопичення.
Наявність істотних протиріч у загальноправовому регулюванні, зовнішньоекономічний напрям, відсутність доктрини державної політики в даній галузі, збоченість державного та фінансово-банківського контролю зумовлюють “процвітання” системи порушень підприємствами фінансової і господарської дисципліни, невиконання договірних зобов’язань як усередині, так і за межами країни, що призводить до руйнації господарських зв’язків, стимулювання різних посадових зловживань з боку керівництва згаданих підприємств.
Останні роки в Україні спостерігається сплеск організованої злочинності. Проведене роздержавлення державної власності та її приватизація, укріплення підприємницьких структур призвели до розширення сфери впливу злочинного капіталу, що постійно відновлюється на широкій основі. Змінилася і структура названої злочинності, що одержує характерну, добре законспіровану багатоланкову інтеграційну схему: група-розкрадачів, безпеки, виконавців, елітарна група.
В умовах переходу до ринкових відносин організована злочинність зростає, відбиваючи масштаби росту тіньової економіки, що виступає одним з джерел її ресурсного забезпечення.
Як ми знаємо, обмеженість матеріальних благ виступає першопричиною появи економічних відносин. А необхідність суспільного врегулювання економічних відносин між окремими суб’єктами господарювання приводить до застосування правових норм. Останні виступають як засіб практичного використання економічних законів і закономірностей, надання стабільності і урегулювання всіх, в тому числі і економічних, відносин у суспільстві.
Варто підкреслити, що правові форми не охоплюють усі види економічної небезпеки в суспільстві. Частина їх, на рівні суспільства в цілому, може виступати в “чистому” економічному вигляді (наприклад, загроза інфляції, фінансової кризи, нестабільність зростання, економічна криза, неефективна структура економіки тощо. Характерною їх ознакою є те, що вони не мають чітко визначеної цілеспрямованості).
Можна з повною підставою сказати, що значна більшість видів і форм економічної небезпеки мають цілеспрямованість, породжуються соціальними чинниками, мають антропогенний характер і, в решті решт, проявляються в формі правопорушення. Кожний суб’єкт економічної діяльності може зазнати збитків з приводу руйнації факторів його виробництва, майна, обмеження діяльності і перерозподілу майна та доходів внаслідок шахрайств, грабежів, вимагання, розбою, крадіжок, обмеження економічної діяльності, псування його іміджу і т.п.
Відомо, що економічні правопорушення в своїй більшості мають цілеспрямований характер, тобто бувають навмисні (в кримінальному праві це кваліфікується як прямий і непрямий умисел). Причиною злочинів також може бути і необережність, як наслідок злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Окрім цього економічні правопорушення можуть бути також наслідком недостатньої кваліфікації, досвіду господарчої діяльності.
Тому більшість правопорушників чи злочинців у сфері управління господарчою діяльністю з метою полегшення власної долі намагаються довести, що скоєне правопорушення або злочин не має умислу, злочинної недбалості і самовпевненості, а є наслідком недостатньої кваліфікації.
Попередній аналіз дає можливість визначити економічні правопорушення як форми виявлення небезпеки, які завдають збитки, руйнують стан і перешкоджають досягненню цілей розвитку суб’єкта економічної діяльності в межах існуючого правового поля.
Таким чином, є необхідність визначити категорії економічного правопорушення, економічного злочину та економічної про вини. В свою чергу в межах категорії економічного правопорушення варто уточнити поняття економічного злочину і провини.
Нажаль до сьогодні немає переконливого розмежування економічних правопорушень на провини і злочини. Якщо йдеться про загальне визначення провини і злочину, то згідно ст.9 Кодексу про адміністративні правопорушення, до провин відносяться правопорушення, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, а злочином є суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
Відповідальність за скоєння економічних правопорушень передбачена адміністративним, цивільним, трудовим та кримінальним законодавством України.
Сфери економічних правопорушень можна розподілити наступним чином: порушення права власності; порушення права на економічну діяльність; правопорушення в управлінні (менеджменті).
Кожній сфері притаманні власні форми економічних правопорушень. Об’єкти власності в усіх формах - матеріальній і інтелектуальній - є предметом різних способів розкрадання (крадіжок, грабежу, розбою, шахрайства, вимагання, привласнення та розтрати майна тощо).
Якщо йдеться про управління, то в цій сфері можуть бути злочини у вигляді зловживання повноваженнями для розкрадання майна в усіх формах, обмеження економічної діяльності окремих осіб, збільшення безладдя в економічній системі з метою створення умов для злочину, зловживання конфіденційною інформацією тощо.
Найбільш значна кількість різних форм злочинів скоюється у сфері економічної діяльності, що обумовлено взаємною залежністю її суб’єктів в процесі створення, споживання і обміну продуктами і послугами, яка зростає з розвитком суспільного розподілу праці в формі спеціалізації і кооперації. Все це в правовому полі набуває форми зобов’язального права.
Однією з найбільш розповсюджених форм економічної небезпеки є правопорушення у сфері відносин власності. Це викликається декількома обставинами. По-перше, відносини власності є ядром всієї системи економічних відносин, їх об’єктом є фактори виробництва, які в формі капіталу служать потенційними засобами для отримання доходу; доходи в натуральній і вартісній формах; багатство в усіх формах; інтелектуальні надбання, що також є предметом відносин власності.
Раленко Тетяна Володимирівна
ПРАВИЙ ІНСТИТУТ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ ЗА ПРОЕКТОМ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
На думку вчених, що нинішній стан правового регулювання трудових відносин „потребує критичного переосмислення не тільки норм, але й усіх інститутів трудового права з метою їх відповідності новим потребам суспільного і економічного розвитку країни”.[4, ст.19]. Як повідомляє Інформаційне управління Апарату Верховної Ради, голова Комітету Василь Хара аргументував необхідність прийняття нового Трудового кодексу корінними змінами всієї системи суспільних відносин. Підготовку нового кодифікованого акта в цій сфері В. Хара пояснив тим, що чинний Кодекс законів про працю України був прийнятий ще в 1971 році, вже застарів і не відповідає сучасним економічним умовам. Перш за все, слід зазначити, що проект Трудового кодексу України більш детально регламентує трудові відносини. Якщо в чинному Кодексі законів про працю України близько 300 статей, то в проекті Трудового кодексу України їх 445. Причому статті пТКУ більш детально регламентують ті чи інші трудові відносини та є значно більшими за обсягом.
Було поставлене завдання більш глибоко дослідити сучасні роль та значення найголовнішого інституту трудового права – інституту трудового договору та визначити напрямки вдосконалення його норм. Вагома роль та значення трудового договору в сучасних умовах господарювання, на думку О.В.Лаврієнко, обумовлюється насамперед його економіко-правовим, господарським значенням. Він є основною правовою формою залучення, розподілу, перерозподілу, закріплення та раціонального використання трудових ресурсів на території держави. Такий договір опосередковує правовий зв’язок між працівником і конкретним підприємством, установою чи організацією відповідної галузями господарства, регіонами держави, включає їх до складу членів трудових колективів [4, ст.20-21].
Проектом ТКУ передбачений також інший порядок оформлення трудового договору. Якщо, згідно з КЗпПУ, для оформлення трудового договору достатньо було видачі наказу роботодавця і тільки в окремих випадках складався трудовий контракт, то відповідно до статті 39 пТКУ договір подібний контракту складається в усіх випадках прийому на роботу працівника. Це, звичайно, має позитивне значення. В договорі чітко відбиваються права і обов’язки сторін – вони знають, що на них очікує в майбутньому. Таким чином, відпала необхідність укладати трудові контракти, як додаткові умови трудового договору.
Трудовий договір складається з таких обов’язкових умов: місце роботи із зазначенням структурного підрозділу; час початку дії трудового договору, а якщо трудовий договір укладений до початку роботи, то час, коли працівник приступить до роботи; трудова функція, яку повинен виконувати працівник (професія, кваліфікація, посада тощо); умови оплати праці.
При необхідності можуть бути передбачені додаткові умови (випробування, застереження щодо нерозголошення комерційної таємниці, підвищення кваліфікації тощо). Окремі додаткові умови можуть бути передбачені окремою угодою.
В статті 54 пТКУ передбачена недійсність трудового договору – викладені умови, коли договір може бути визнаний недійсним, якщо він укладений під впливом омани, погрози, примушення, без наміру створити юридичні наслідки, з недієздатною особою, в деяких інших випадках. Подібне положення КЗпПУ не передбачалось.
Стаття 60 пТКУ передбачає тестування і співбесіди з особою, яка приймається на роботу.
Крім того, пТКУ чітко регулює порядок і випадки встановлення трудових відносин на визначений строк (стаття 69) і на строк до 2 місяців (стаття 71).
В статті 69 пТКУ перераховуються практично всі випадки (14 пунктів), коли договір може бути укладений на визначений строк, що не дає можливості роботодавцям займатись самодіяльністю в цьому напрямку. В наш час такі випадки мають місце. Невідомо хто і коли придумав таку форму трудових відносин, як трудова угода, яка не передбачена чинним законодавством, але вона широко застосовується на практиці в обхід закону.
Так звана "трудова угода" укладається на певний строк, – як правило, на рік – що порушує права людини.
Роботодавцю невигідно приймати на роботу ту чи іншу особу на невизначений термін, оскільки звільнити їх згідно зі статтею 40 КЗпПУ можна тільки при наявності викладених в цій статті умов.
Укласти строковий трудовий договір закон дозволяє тільки в тих випадках, коли немає можливості встановити трудові відносини на невизначений строк (стаття 23 КЗпПУ). Трудова угода, яка є строковою, якраз укладається тоді, коли є можливість укласти трудовий договір на невизначений строк, тобто чинне законодавство порушується.
Як в пТКУ (стаття 85), так і в КЗпПУ (стаття 46) передбачено відсторонення від роботи працівника у випадках появи на роботі в алкогольному, наркотичному або токсичному сп’янінні. Але пТКУ регулює це питання більш повно. В згаданій статті 85 також відмічається, що працівник може бути відсторонений від роботи при наявності у нього залишкових ознак сп’яніння, якщо його трудові обов’язки потребують особливої точності, або пов’язані з управлінням джерелом підвищеної небезпеки, небезпечними умовами.
Разом з тим, згадана стаття дає право працівнику оскаржити дії роботодавця по відстороненню його від роботи зі згаданих причин, що не відмічається в чинному законодавстві.
Крім того, стаття 89 пТКУ передбачає відсторонення від роботи окремих працівників за станом здоров’я для забезпечення громадської безпеки, охорони життя і здоров’я людей, запобігання аваріям і катастрофам.
Відсторонений від роботи працівник, якщо він в подальшому не звільнений, допускається до роботи, коли зникли умови, які були причиною його відсторонення або закінчився строк його відсторонення. Про відсторонення працівника від роботи і допуск його до роботи видаються відповідні накази роботодавця.
Деякі нові положення передбачені пТКУ відносно розірвання трудового договору за ініціативою працівника (стаття 95).Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений з випробувальним строком, для чого він повинен подати заяву за три дні до визначеного ним дня звільнення.
Забороняється відмовляти у прийнятті заяви працівника про його звільнення при відсутності погодження з ким-небудь з посадових осіб.
Заява про розірвання трудового договору може бути надіслана поштою або передана з використанням засобів зв’язку. Підпис працівника в цьому випадку повинен бути засвідчений нотаріально, або посадовою особою за місцем перебування працівника (на відпочинку, лікуванні тощо). Роботодавець повинен забезпечити розрахування працівника і видачу йому трудової книжки до кінця останнього робочого дня.
Якщо матеріально відповідальний працівник не передав до дня його звільнення матеріальні цінності, при його письмовій згоді, він може залишитись поки всі матеріальні цінності будуть передані. Якщо працівник не дав такої угоди, матеріальні цінності приймаються комісією. Роботодавець не може вимагати від працівника, щоб він написав заяву про звільнення проти його волі (стаття 97 ТКУ).
В пТКУ передбачено, що при звільненні працівників в зв’язку із скороченням вони про це повідомляються за два місяці. В цей період, згідно зі статтею 100 пТКУ, працівник має право на вільний від роботи оплачуваний час для пошуку роботи (не більше як один робочий день на тиждень).
Проект ТКУ передбачає обов’язки роботодавця щодо запобігання масовим звільненням працівників (стаття 101): обмеження або прийняття на роботу нових працівників; обмеження надурочних робіт та робіт у вихідні дні; надання працівникам можливості навчання, перенавчання або підвищення кваліфікації; зупинення роботи окремих структурних підрозділів, чи юридичної особи в цілому, з наданням працівникам за їх згодою відпусток без збереження або частковим збереженням зарплатні. Такі умови не передбачались КЗпПУ, але мали місце в практиці. Проект ТКУ має намір їх узаконити.
Автори проекту Трудового кодексу пропонують дану правову норму сформулювати так: „Трудовий договір – угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов’язується особисто виконувати роботу (трудову функцію), визначену цією угодою, з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку, під керівництвом та контролем роботодавця, а роботодавець – надати працівникові роботу за цією угодою, забезпечувати безпечні й здорові умови праці, належні санітарно-побутові умови та своєчасно і в повному обсязі виплачувати заробітну плату (ст. 39)”.З цього випливає, що роботодавець заміть обов’язків має рекомендації: надати роботу, забезпечувати умови праці, своєчасно і в повному обсязі виплачувати заробітну плату. На мою думку, легальне визначення трудового договору принципово має містити обов’язок роботодавця виплачувати заробітну плату. До речі, чинний КЗпП містить імперативний правовий припис „власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату (ст.21)”. Такий же імперативний правовий припис має бути і в новому Трудовому кодексі. Це буде відповідати загальним правовим принципам, на яких базуються відповідні права і обов’язки сторін будь-якої угоди, у тому числі і трудового договору [5, ст.16]. . Я вважаю, основним призначенням кодифікації трудового законодавства є сприяння зміцненню соціального становища працівників шляхом систематизації та узгодження норм окремих інститутів правового регулювання відносин в процесі праці, закріплення на законодавчому рівні гарантій дотримання інтересів в першу чергу працівників в умовах ринкової економіки.
Література:
1. КонституціяУкраїни 28.06.1996.
2. Кодекс законів про працю України за станом на 25 березня 2006 року.
3. Проект Трудового кодексу України від 4 листопада 2007 року.
4. Лаврієнко О.В. Правовий інститут трудового договору: питання вдосконалення у світлі розробки нового Трудового кодексу України // Економіка, Фінанси, Право. – 2007.- №4. – ст.19-23
5. Процевський О. Визначення права на заробітну плату // Юридичний Вісник України. – 5-18 січня 2008. - №1-2. – ст.16-18
6. Взводова О. Про зміну умов трудового договору // Праця і зарплата. – 5 грудня 2007. - №45. – ст.6-7
7. Дутчак А. Кому має служити Трудовий кодекс // Праця і зарплата. – квітень 2007. - №16. – ст.4-5
8. Голєва Н. Трудовий договір. Строки та умови його укладання // Праця і зарплата. – квітень 2007. - №14. – ст.4-5
Редька Маргарита Романівна