Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Марченко М.М., Порівняльне правознавство. Загальна частина. Підручник для вузів. // Київ.-Зерцало.-2001.
2. Cаїдов А.Х., Порівняльне правознавство (основні правові системи сучасності). Підручник. // Під ред.. В.А. Туманова,-Москва.-Юрист.-2000.
3. Оборотов Ю.М.Вступ до українського права / За ред.. С.В.Ківалова, Ю.М. Оборотова.-Одеса.- Юридична література.-2005.
4. Яковець Ю.М.,Історія цивілізацій. Навчальний посібник // Москва.-1995.
5. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України // Упоряд. проф. Шаблій О.І. –Львів.-Світ.-1994.
6. Скакун О.Ф. Теорія держави та права // Харків.-Консул.-2006..
7. Рабинович П.М., Загальна концепція правової реформи в Україні: до хар-ки вихідних засад. // Вісник академії правових наук.-1991.-№1.
8. О.Г.Білоус. Глобалізація і безпека розвитку // Київ.-2001.
9. Цвайгерт К., Кьотц Г. Всуп до порівняльного правознавства в сфері приватного права./ / Москва.-1998.
10. Оборотов Ю.М.Вступ до українського права // За ред.. С.В.Ківалова, Ю.М. Оборотова.-Одеса.- Юридична література.-2005.
Христова В.А.
СООТНОШЕНИЕ ФОРМЫ И ИСТОЧНИКА ПРАВА
Развитие теории государства и права в нашей стране требует критического переосмысления ряда ее фундаментальных категорий, выхода на новый уровень исследований, призванного соединить достижения правовой науки и смежных отраслей знания. К числу категорий, требующих углубленной разработки, относятся категории «источник» и «форма» права.
Подробное изучение данной темы поможет глубже развить представления об источниках права, о том, как этот институт живет, действует, изменяется, каковы основные тенденции его развития, как он выполняет свое социальное назначение.
Предмет рассмотрения является не только важным, но и интересным, т.к. по источнику явления судят и о самом явлении. Определив, что есть источник права и каково его отличие от формы права, можно приблизиться и к понятию сущности права.
Следует отметить, что существует много точек зрения на природу права. И можно выделить два основных направления: а) право – естественный продукт человеческой истории; б) право – искусственный результат деятельности определенных социальных сил.
При рассмотрении различных теорий и взглядов о праве наряду с другими обстоятельствами учитывается то, что берется в качестве источника правообразования, т.е. что понимается под источником права.
Связь общества, государства и права в рассматриваемом вопросе описывается формулой «содержание права создается обществом, форма права – государством». От способа участия государства в правотворчестве зависят виды форм (источников) права: санкционированный обычай, судебный прецедент, нормативный акт.
Проблема источника права – едва ли не самая дискуссионная тема в правовой доктрине.
Возникновение вопроса о понятии «источника права» и его соотношении с «формой права» не является для отечественных и зарубежных авторов делом вчерашнего, а тем более – сегодняшнего дня. Еще в начале ХХ века И.В. Михайловский писал, что термин «источник права» «до сих пор еще понимается различно, и по поводу его ведутся споры». И добавлял, «между тем споры основаны на недоразумении: нет ничего проще, чем устранить эти недоразумения и согласиться на счет общего понимания термина, которым столь часто пользуется наука» [1, 237].
По мнению автора «в сущности, почти все ученые» одинаково понимают «источники права» как «факторы, творящие право», а «разногласия начинаются только при решении вопроса, что должно считаться правотворящими факторами». При этом, продолжал И. В. Михайловский, «одни говорят, что это – объективные условия данной среды, другие, что это высший этический закон, третьи, – что это психические переживания личности, четвертые, что это те формы (обычай, закон и т. д.), в которых облекается высшим внешним авторитетом известное содержание» [1, 238].
Одной из причин недостаточной теоретической разработки данной проблемы являются многозначность и нечеткость самого понятия источника права. С.Ф. Кечекьян отмечал, что оно «принадлежит к числу наиболее неясных в теории права. Не только нет общепризнанного определения этого понятия, но даже спорным является самый смысл, в котором употребляются слова «источник права». Ведь «источник права» – это не более как образ, который скорее должен помочь пониманию, чем дать понимание того, что обозначается этим выражением» [2, 3].
Для того чтобы уяснить понятие формы права, необходимо хотя бы в самых общих чертах остановиться на категории «форма» – одной из центральных и сложнейших в философии. Парной категорией для нее выступает философская категория – «содержание» (определенная сторона целого, представленного в единстве всех составных элементов объекта, его свойств, связей, состояний, тенденций развития). Форма есть способ существования, выражения и преобразования содержания.
В праве категорией формы охватываются два значения: а) правовая форма; б) форма самого права.
Правовая форма – вся правовая реальность. В этом случае речь идет о правовых явлениях, опосредующих экономические, политические, бытовые и иные фактические отношения. Понятие правовой (юридической) формы применимо, когда раскрывается связь права (или любого правового явления) с иными социальными образованиями, процессами и отношениями.
Форма права – это форма именно права как отдельного явления, и соотносится она только с содержанием права. Ее назначение – упорядочить содержание права, придать ему свойства государственно-властного характера. В этой связи выделяют внешнюю и внутреннюю формы права. Внутренняя форма права – это структура и связи. К ней относят систему права, горизонтальную и вертикальную структуры соподчиненности всех ее элементов. Относительно внешней формы права в современной отечественной юридической литературе не сформировалось единого понимания, что вероятнее всего связано с неоднозначной трактовкой различными авторами уже самого содержания права. Иногда, к примеру, полагают, что содержание права составляет государственная воля, а форма права – это юридические нормы. Думается, однако, что более близки к истине те ученые, которые содержанием права признают не государственную волю (это – сущность его), а юридические нормы, и в этой связи формой именуют источники права. Правовая норма это не форма права, а само право.
Для рассмотрения понятия «источник права» в первую очередь необходимо выяснить, что обозначает само слово «источник». Обратившись к отечественным и зарубежным толковым словарям, можно констатировать, что источник в этимологическом смысле понимается как: а) «то, из чего берется, черпается что-либо; то, что дает начало чему-либо, служит основой для чего-либо»; б) «письменный памятник, документ, на основе которого строится научное исследование» и в) «исходные место или позиция, служащие основой для развития чего-либо» [3, 691].
Как уже отмечалось в юридической литературе, термин «источник» в смысле формы выражения норм права получил широкое распространение, он достаточно удобен и образно показывает, что нормативный правовой акт содержит правовые нормы и из него как из источника берутся сведения о содержании правовых норм.
В научной литературе выделяют: а) источники права в материальном смысле; б) источники права в идеальном смысле; в) источники права в юридическом (формальном) смысле.
Источником права в материальном смысле являются развивающиеся общественные отношения. К ним относятся способ производства материальной жизни, материальные условия жизни общества, система экономико-хозяйственных связей, формы собственности как конечная причина возникновения и действия права. Под источником права в идеальном смысле понимают правовое сознание. Когда же говорят об источниках в юридическом смысле, то имеют в виду различные формы (способы) выражения, объективизации правовых норм. Таким образом, под источниками права в юридическом смысле понимаются формы выражения, объективизации нормативной государственной воли. Это и есть внешняя форма права в истинном значении термина. Форма права показывает, каким способом государство создает, фиксирует ту или иную правовую норму и в каком виде эта норма, принявшая объективный характер, доводится до сознания членов общества.
Следовательно, внешнюю форму права можно определить как способ существования, выражения и преобразования правовых норм.
Таким образом, из всего выше сказанного следует, что понятия «форма права» и «источник права» тесно взаимосвязаны, но не совпадают. Если «форма права» показывает, как содержание права организовано и выражено вовне, то «источник права» указывает на истоки формирования права, систему факторов, предопределяющих его содержание и формы выражения. Но не смотря на это вопрос о соотношении «формы права» и «источника права» отечественными и зарубежными авторами всегда решался и ныне решается далеко не одинаково. Традиционно существует два значительно отличающихся друг от друга и несовместимых друг с другом варианта решения данного вопроса и подхода.
Суть первого из них заключается в полном отождествлении источника права с формой права, в сведении источника права к форме права и, наоборот, формы права – к источнику права. Во избежание недопонимания в подобных случаях при рассмотрении формы права, после написания данного термина «форма права», как правило, в скобках, в виде констатации тождественности и равнозначности искомых терминов следует термин «источник права».
Суть второго подхода к решению проблем соотношения источников и форм права заключается в том, что их понятия рассматриваются как полностью несовпадающие друг с другом, а отражающие их термины – как далеко не равнозначные друг другу. В научной литературе отмечается в связи с этим, несмотря на то, что понятия «форма права» и «источник права» тесно взаимосвязаны между собой, но они не совпадают друг с другом. Ибо если «форма права» показывает, «как организовано и выражено вовне содержание права, то понятие «источник права» охватывает «истоки формирования права, систему факторов, предопределяющих его содержание и формы выражения» [4, 11].
Совпадение формы и источника права имеет место тогда, когда речь идет о вторичных, формально-юридических источниках права. Последние нередко называют в научной литературе просто формальными источниками права [5, 23]. Тем самым подчеркивается, помимо всего прочего идентичность формы и источника права, где форма указывает на то, как, каким образом организовано и выражено вовне юридическое (нормативное) содержание, а источник – на то, каковы те юридические и иные истоки, факторы, предопределяющие рассматриваемую форму права и ее содержание [6, 349-350].
Исходя из сказанного, можно сделать вывод о том, что при совпадении понятий формы и источника права, обозначающие их термины, следует рассматривать как идентичные по своему смысловому значению и содержанию, как взаимозаменимые. Во всех же других случаях подобная взаимозаменимость данных терминов, в силу неадекватности рассматриваемых явлений и отражающих их понятий исключается.
Однако в учебной, а нередко и в научной юридической литературе различным смысловым оттенкам терминов и понятий «источник права» и «форма права» не придается особого значения и они почти во всех случаях рассматриваются как идентичные [7, 186-187].Одна из причин этого заключается в том, что при таком подходе отдается определенная дань сложившейся в сфере познания форм и источников права своеобразной традиции.
Литература:
1. Михайловский И.В. Очерки философии права. – Т.1.Т., 1914.
2. Кечекьян С.Ф. О понятии источника права: ученые записки МГУ – Вып. 116. Кн. 2. М., 1946.
3. Словарь русского языка. – Т. 1. М., 1991.
4. Лучин В.О., Мазуров А.В. Источники права. Основные социальные и правовые характеристики. – М., 2000.
5. Гурова Т.В. Источники права. – С., 1998.
6. Марченко М.Н. Теория государства и права. – М., 2001.
7. Теория государства и права / под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина и Б.С. Эбзеева. – Л.,2000.
Чебанов Я.О.
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ І НАУКОВІ ЗАСАДИ
Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гноосеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні знання (на відміну від так званих онтологічних) – це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів вивчення, пізнання досліджуваних об’єктів.
Розмежування методологічних (гносеологічних) і онтологічних знань має умовний характер, оскільки не може бути онтології, тобто пізнання безпосередньо реально існуючих явищ і процесів поза гносеологією рівно як і навпаки. Одночасно кожен з цих різновидів знань набуває відносної самостійності.
У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного поняття державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші – форм, яких воно набирає і в яких функціонує [1]. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності - вся поза законодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління, його призначення.
З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. Це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, тому саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.
Напевно, більш продуктивним буде підхід з точки зору реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис й ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників загально-соціологічних наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети. Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління – забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління – це і є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.
Найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов’язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об’єктивною соціально-економічною структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп. Об’єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами [1].
Таким чином, спеціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин. Сила і межі цього впливу обумовлюються соціально-економічною природою та ступенем зрілості суспільства.
Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане явище пов’язане з системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. Отже, на формування управлінських відносин активно впливають не тільки матеріальні чинники, але й суспільна свідомість, передусім політико-правова та організаційно-управлінська.
Нові завдання й функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави – політичної організації, вважалося чисто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності.
Управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей [2]. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об’єктами культури, тобто усіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу.
Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх в інших формах і других методах, ніж раніше: сприяння утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозування, податкову, кредитну і дотаційну політику, пільгові квотування, заохочення науково-технічного прогресу та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління.
Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі державного, включає такі риси:
1. Суспільство як соціальна організація – це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентній елемент.
2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загально соціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.
3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
4. Соціальне управління–елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
5. Мета є найважливішою характеристикою управління – визначенням його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.
6. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства.
7. Упорядкування суспільних відносин, збереження їхньої сталості та доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства забезпечується організуючою роллю управління, але для практичного переведення управлінського впливу у напрямку, що визначається соціальними завданнями, для забезпечення належної соціальної поведінки індивідів необхідний авторитет, влада. І в соціальній організації управління виступає як організуючий процес реалізації влади, як її динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в суспільстві без пануючої волі, влади, авторитету.
Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також і державному управлінню.[3] Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загально-соціальну функцію, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільно значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо.
Література:
1. Авер’янов В.Б. Державне управління в Україні: Навч. пос., -К.: Тема, 1999.
2. Битяк Ю.П., Богуцкий В.В., Гаращук В.Н. Административное право Украины: учеб. – Харьков, 2003.
3. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України: Навчально-метод. Посіб.,- Одеса: Юрид. практика, 2002.
4. Основи конституційного ладу України / Під ред. А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. - К.: Либідь, 1997.
Чуяк О.И.
ПРОЖИВАНИЕ МУЖЧИНЫ И ЖЕНЩИНЫ ОДНОЙ СЕМЬЕЙ БЕЗ РЕГИСТРАЦИИ БРАКА
Тема гражданского брака не нова и, тем не менее, продолжает вызывать споры. Она обсуждалась как до, так и после вступления в законную силу нового Семейного кодекса.
Раньше смысл понятия «гражданский брак» был несколько иным. Так, родиной гражданского брака еще в XVI веке стала Голландия. Когда ее подданные, принадлежащие к разным религиозным конфессиям, не могли обвенчаться в церкви, власти разрешили оформлять им свои отношения в мэрии [3,с.1].
Таким образом, изначально гражданским браком называли именно брак, зарегистрированный в государственных органах (в отличие от церковного). То, что мы чаще всего называем этим словосочетанием, на языке закона именуется так: «Проживание мужчины и женщины одной семьей без брака». Такое совместное проживание, согласно действующему законодательству, не проходит бесследно, а порождает взаимные имущественные права и обязанности. Так, в соответствии со вступившим в силу с 2004 года Семейным кодексом, если женщина и мужчина проживают одной семьей, но не находятся в браке между собой, то имущество, приобретенное за время совместного проживания, принадлежит им по праву общей совместной собственности (если они не решили по другому, заключив письменный договор). Более того, на такое совместно нажитое имущество распространяются все правила Семейного кодекса, касающиеся имущества супругов, пребывающих в зарегистрированном браке.
Однако Семейный кодекс вообще не употребляет никакого термина - ни фактический брак, ни фактические брачные отношения, ни гражданский брак и не указывает на какие-либо его признаки и сроки, на протяжении которых совместное проживание может повлечь обязательства для данных лиц. Сказано лишь "лица, которые проживают одной семьей без регистрации брака". Такая семья - это: мужчина и женщина, которые проживают одной семьей и не заключили брак. Но, по мнению автора работы, в статью 74 Семейного кодекса необходимо внести дополнение: "… и не состоят в браке с другим лицом". Такое уточнение очень важно, так как возникает ситуация, когда человек может состоять в браке, а жить в другой, незарегистрированной семье. Каждая их этих семей влечет соответствующие имущественные отношения и обязательства.
Согласно Семейному кодексу, имущество, приобретенное женщиной и мужчиной, которые проживают без регистрации брака, принадлежит им на праве общей совместной собственности. Однако это положение прямо противоречит правилам ч.2 ст.21 Семейного кодекса, которые устанавливают, что проживание одной семьей женщины и мужчины без регистрации брака не является основанием для возникновения между ними прав и обязанностей супругов.
Таким образом, возникает вопрос: правила какой статьи необходимо применять? Автор работы считает, что правила ч.2 ст.21 необходимо дополнить: «кроме прав и обязанностей, предусмотренных главой 8 этого кодекса»
Некоторые ученные считают, что закон практически полностью приравнял живущих в гражданском браке к супругам, зарегистрировавшим брак официально [4, с.2]. Автор работы считает, что нельзя приравнивать проживание мужчины и женщины одной семьей без регистрации брака к зарегистрированному браку, а необходимо законодательно урегулировать отношения, связанные с правом собственности на имущество, которое приобретается в период такого проживания.
В соответствии с правилами Семейного кодекса семья – первоначальная и основная ячейка общества. Семья создается на основании брака, кровного родства, усыновления, а также на иных основаниях, не запрещенных законом или не противоречащих моральным основам общества. Возникает вопрос: признается ли совместное проживание мужчины и женщины без регистрации брака семьей? Этот вопрос спорный, так как у каждого человека свои моральные ценности и для одних такое проживание допустимо, а для других – морально неприемлемо – этим обусловлена необходимость дополнения главы 8 Семейного Кодекса статьей под названием «Фактические супружеские отношения».
Автор работы считает, что такие изменения будут способствовать подтверждением признания семьи наивысшей социальной ценностью. Такие изменения необходимы также для повышения значимости института семьи среди населения. Так, например, в соответствии со статистическими данными на протяжении 2007 года в Николаевской области зарегистрировано 10862 браков и 5218 разводов [5,с.1]. Таким образом, если права и обязанности супругов приравнять к правам и обязанностям фактических супругов, то это будет способствовать, в некоторой мере, утрате необходимости регистрации брака.
Кроме того, следует обратить внимание на существующую проблему: при регистрации брака точно известно, что люди с определенного момента являются супругами и все нажитое ими за этот период имущество является совместным. При гражданском браке необходимо доказать факт проживания одной семьей именно в то время, когда приобреталось спорное имущество. Согласно Гражданскому процессуальному кодексу, факт проживания одной семьей может быть установлен судом. Для этого предусмотрена специальная процедура установления фактов, имеющих юридическое значение. В соответствии с ней, необходимо подать заявление в суд и указать в нем: какой факт, заявитель просит установить и с какой целью; причины невозможности получения или возобновления документов, которые удостоверяют этот факт; какими доказательствами подтверждается факт.
Для этого могут быть использованы следующие доказательства: показания свидетелей; письменные доказательства (документы, справки, письма и т. д); вещественные доказательства (любые предметы материального мира, в том числе и носители информации: диски, кассеты и т. п.).
Кроме того, устранение противоречий между правилами, предусмотренными ч.2 ст.21 и ст.74 Семейного кодекса необходимо для разрешения споров, которые возникают из иных правоотношений.
Так, в соответствии со ст. 36 Закона Украины «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании» право на пенсию в связи с потерей кормильца имеют нетрудоспособные члены семьи, предусмотренные частью 2 указанной статьи Закона, в частности и жены.
Одним из документов, определяющих право жены на пенсию в связи с потерей кормильца, является копия выданного органом регистрации акта гражданского состояния – Свидетельства о браке.
В связи с тем, что лица не заключали брак, подтвержденного актом гражданского состояния, пережившее лицо не имеет права на назначение пенсии в связи с потерей кормильца. Так, автор работы считает, что в случае ликвидации противоречий между правилами, предусмотренными ч.2 ст21 и ст. 74 и наличии решения суда об установлении факта проживания мужчины и женщины без регистрации брака, то данное лицо будет иметь право на пенсию в связи с потерей кормильца.
Достаточно важным является наличие зарегистрированного брака для разрешения вопросов, связанных с наследованием по закону. Особенное внимание необходимо уделить тому, в какую очередь будет наследовать лицо, проживающее без регистрации брака с умершим лицом. В соответствии с действующим Гражданским кодексом, в первую очередь право на наследование по закону имеют дети наследодателя, в том числе зачатые при его жизни и рожденные после его смерти, супруг, который его пережил и родители. Только в четвертую очередь право наследования по закону имеют лица, которые проживали одной семьей не менее как пять лет до момента открытия наследства. Очевидно, что именно к этой очереди необходимо относить лицо-сожителя как члена семьи [4,с.9]. Однако автор работы считает, что включение в Семейный кодекс признаков проживания мужчины и женщины без регистрации брака, установление срока совместного проживания мужчины и женщины без регистрации брака и наличие положительного решения суда об установлении этого факта, даст возможность признать пережившего гражданского супруга наследником первой очереди.
Проведенный анализ дает возможность утверждать, что в Семейный кодекс необходимо ввести понятие фактический брак и фактические супруги, что будет способствовать укреплению института семьи и урегулирования имущественных споров, которые могут возникать в результате проживания мужчины и женщины без регистрации брака. Внесение изменений также обусловлено тем, что проживание мужчины и женщины без регистрации брака-это союз, который имеет объективную природу и какие-либо правовые запреты в этом отношении малоэффективны. В связи с этим не следует допускать необоснованного вмешательства в такую деликатную сферу взаимоотношений между людьми, однако недопустимо игнорирование таких отношений со стороны государства и общества, что обосновывает необходимость правового урегулирования таких отношений.
Литература:
1. Сімейний кодекс України // ВВР, №2947- 3,10.01.2002р.
2. Цивільний кодекс України // ВВР, № 435-4, 16.01.2003р.
3. Александра Тимощук.: Гражданский брак - «по-украински» или кому без штампа в паспорте жить хорошо? /
4. Диба І.: Плюси та мінуси фактичного шлюбу: Проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу не є підставою для виникнення прав і обов’язків подружжя.//Юридичний Вісник України. – 2006.№35/ С.8-9.
5. Офіційний сайт Головного управління статистики у Миколаївській області/ nk.ukrpack.net
6. Сластунов К. Деловое издание «Сейчас» / - a.net
7. Закон України « Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» // ВВР, №10-58-4, 09.07.2003 р.
8. Цивільний процесуальний кодекс України // ВВР, № 1618-4, 18.03.2003р.
9. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю. С. Червонного.- К.,2003.
Шевченко С. О.
ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУТУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ ЗА ПРОЕКТОМ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Одним із конституційних прав громадян є право на працю, а основним нормативним актом, який регулює відносини у сфері праці є Кодекс законів про працю, який був прийнятий ще в 1971 році. І хоча до чинного кодексу після його прийняття було внесено понад тисячу поправок та доповнень як за часів Радянської України, так і в незалежній України, він не відповідає сучасним економічним умовам. Докорінні зміни всієї системи суспільних відносин, зумовлені ринковими та соціально-економічними перетвореннями, які так чи інакше пов’язані з працею, призвели до необхідності прийняття нового кодифікованого акту – Трудового кодексу.
У даній роботі звернено увагу на проект Трудового кодексу, який був внесений народними депутатами України В. Г. Хара, Я. М. Сухим, О. М. Стояном.
Метою роботи є порівняльний аналіз положень чинного Кодексу законів про працю та проекту Трудового кодексу, що стосуються заробітної плати.
Завдання:
- надати загальну характеристику відмінностей заробітної плати за проектом Трудового кодексу від Кодексу законів про працю;
- визначити позитиви та негативи проекту Трудового кодексу, що стосуються заробітної плати.
Заробітна плата завжди залишатиметься основним стимулом до праці, а реформування законодавства про працю вимагає детального аналізу її особливостей за проектом Трудового кодексу, який у майбутньому може втратити статус проекту і стати частиною національного законодавства.
Є чимало публікацій, що стосуються загальної характеристики проекту Трудового кодексу, який проходить читання у Верховній Раді Україні, а робіт, присвячених новому проекту Трудового кодексу немає.
Чинний Кодекс законів про працю у статті 94 дає визначення поняттю заробітної плати, в якому зазначено, що «заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі…». Хочу звернути саме на уточнення «як правило», тобто заробітна плата не обов’язково має обчислюватися у грошовому виразі, на мою думку це може призвести до порушень прав працюючих. Якщо ж звернутися до проекту Трудового кодексу (далі - Проекту), то, виходячи зі змісту статті 207, можемо побачити, що «заробітна плата – це обчислена у грошовому виразі оплата…». Жодних уточнень та альтернатив немає. Також, заміна слова «винагорода» на «оплата» більш точно розкриває зміст заробітної плати.
Заробітна плата має чітку структуру, яка описується в Законі України «Про оплату праці». Ця структура включає основну, додаткову заробітну плату та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Відмінність, яка міститься в проекті – це відсутність такого структурного елементу, як інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Це дає можливість погодити акти трудового законодавства з актами податкового законодавства.
На мою думку, Проект краще висвітлює поняття заробітної плати та її структури, адже він увібрав у себе положення як діючого КЗпПУ, так і Закону України «Про оплату праці», що є зручним для практичного застосування.
Наступне положення, яке потрібно проаналізувати, це державне та договірне регулювання заробітної плати. Централізоване та локальне регулювання тісно пов’язані між собою, доповнюють одне одного. В першій половині 90-х років була розширена сфера дії централізованого методу порівняно з локальним. Інколи ці методи знаходилися на одному щаблі, проте невірно було б говорити, що на тому чи іншому етапі простежувалось одночасно розширення сфери дії як централізованого, так і локального методів регулювання оплати праці. Розширення меж одного можливе лише за рахунок скорочення іншого, оскільки централізоване регулювання не дозволяє достатньо точно співвідносити розмір оплати з кількістю і якістю праці, тому його дія повинна бути звужена за рахунок локального регулювання. Саме в Проекті чітко розмежовуються централізоване та локальне регулювання оплати праці. Таке положення відсутнє в чинному КЗпПУ, але ми можемо його знайти в Законі України «Про оплату праці», що не є досить зручним. Норми, які регулюють однорідні відносини, мають бути зручними для застосування. Саме цей принцип покладено в основу Проекту, принаймні щодо регулювання оплати праці. Хочеться відмітити, що Проект більш детально регламентує питання співвідношення державного та локального регулювання заробітної плати. На відміну від діючого нині Кодексу, в якому питання державного та локального регулювання заробітної плати розпорошені по всьому кодексу, проект конкретно визначив, що відноситься до сфери державного регулювання заробітної плати, а що – до сфери локального.
Проектом передбачається, що максимальний розмір заробітної плати не обмежується. Вважаю, що така вказівка не є доцільною, адже держава встановлює мінімальний розмір, тобто розмір мінімальної заробітної плати і зазначати в законі те, що на договірному рівні розмір заробітної плати може значно перевищувати встановлений законом мінімум, недоречно.
Принципи є основою для побудови законодавства. Тому потрібно звернути на наявність у Проекті принципів, що стосуються заробітної плати. Проте, аналізуючи даний Проект, знаходимо, що в ньому відсутні такі принципи як: право на рівну оплату праці рівної цінності без будь-якої дискримінації; право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її родини. Це, безперечно, недоліки, які частково компенсуються конституційним положенням про рівність усіх людей.
Проектом також передбачено (ст. 219), що розмір мінімальної заробітної плати не може бути нижче прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого законом. Таке положення відсутнє в чинному Кодексі. Логічно припустити, що розмір мінімальної заробітної плати прирівнюється до прожиткового мінімуму, проте, в законах про державні бюджети ці поняття розмежовуються і, зазвичай, розмір мінімальної заробітної плати є меншим за розмір прожиткового мінімуму, тому, у випадку прийняття Трудового кодексу необхідно буде або зменшувати прожитковий мінімум або збільшувати розмір мінімальної заробітної плати.
Проект передбачає, що «віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам проводиться роботодавцем згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником », у чинному ж кодексі (ст. 96) є продовження – «за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації», тобто в Проекті профспілка позбавлена такого права.
Вносяться також зміни в порядок оплати понаднормових робіт та робіт у понаднормовий час: за понадурочні 120 годин протягом року - в подвійному розмірі, а за час, відпрацьований більш цієї норми, оплата провадиться в потрійному розмірі в строк до 15 січня наступного року.
Новелою є також те, що відповідно до ст. 226 Проекту, при переведенні працівника на легшу роботу, але якщо заробітна плата на такій роботі є вищою, то за працівником зберігається заробітна плата, що відповідає роботі, яка виконується. Якщо ж навпаки, робота є нижче оплачуваною, то за працівником зберігається його попередній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, аналогічна норма міститься і в чинному Кодексі.
Безперечно, позитивним для працівників є встановлення більшого розміру відсотків за роботу в нічний час. Якщо КЗпПУ передбачав, що робота в нічний час оплачується в підвищеному розмірі, але не нижче 20 % тарифної ставки за кожну годину роботи в нічний час (ст.108 КЗпПУ), Проектом передбачається не менше 30% тарифної ставки за кожну годину роботи в нічний час.
Варто звернути увагу і на ст.241 проекту ТК, згідно з якою заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в терміни, встановлені колективним договором чи нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або вільно обраними працівниками представниками (представником), але не рідше від двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів. Заробітну плату працівникам виплачують в першочерговому порядку з коштів, що надходять на рахунки роботодавця в банках, а також коштів, виручених від продажу майна роботодавця (крім майна, що відповідно до укладених роботодавцем цивільно-правових договорів перебуває в заставі). Інші платежі, в тому числі до бюджетів і державних цільових фондів, не можуть провадитися за наявності заборгованості із заробітної плати. За ліквідації підприємства заборгованість із зарплати також погашають в першу чергу.
Пропонується також нова норма про порушення термінів виплати заробітної плати (ст. 263 Проекту). Так, роботодавець зобов’язаний сплатити працівнику:
- при затримці виплат до 30 днів – 10 відсотків від нарахованих, але не виплачених сум;
- при затримці виплат до 90 днів – 50 відсотків;
- при затримці понад 90 днів – 100 відсотків.
На мою думку, така норма стимулюватиме роботодавця своєчасно проводити розрахунки по заробітній платі.
Цікавою є норма щодо оплати праці за продукцію, яка виявилася браком не з вини працівника. За Проектом передбачається, що «у разі виготовлення продукції, яка виявилася браком не з вини працівника, оплата праці здійснюється з звичайними розцінками», тоді як чинний Кодекс передбачає оплату праці в такому випадку за зниженими розцінками. Таку новелу Проекту вважаю дуже позитивною, адже бракована продукція може бути результатом несправності обладнання, невідповідності матеріалів, тобто з причин, які не залежать від працівника. Отже, роботодавець буде зацікавлений у тому, щоб виробництво було побудоване таким чином, щоб було менше бракованої продукції, за яку доведеться платити як за якісну.
Суспільство розвивається, виникають нові можливості щодо праці, зокрема, праці вдома. Такі відносини теж мають регулюватися нормами трудового права. У проекті Трудового кодексу є норма, яка регулює оплату праці за трудовим договором про роботу вдома. Така робота оплачується в одинарному розмірі, крім випадків, коли трудовим договором передбачається виконання роботи на умовах, за якими трудовим законодавством передбачено підвищену оплату праці.
Відповідно до ст. 106 КЗпПУ компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається, а в аналізованому проекті – «компенсація надурочних робіт шляхом надання дня відпочинку допускається за домовленістю між роботодавцем і працівником». На мою думку, ця норма Проекту потрібна. Крім того, можна було б надати працівникові можливість приєднати цей день до щорічної відпустки.
Отже, оскільки суспільні відносини перебувають в динамічному розвитку, необхідне й відповідне нормативне регулювання. Закони, прийняті в Радянський період не повною мірою відповідають потребам сучасності, тому винесення на розгляд нових проектів законів є передбаченою. Одним із таких проектів є проект Трудового кодексу.
Позитивним є, по-перше, те, що цей Проект є зручним для застосування, по-друге, сформульовано положення про першочерговість виплати заробітної плати за рахунок коштів, що поступають до каси чи на рахунок роботодавця.
Запропоновано відійти від широкого визначення заробітної плати, яке включає в себе винагороду за працю, гарантії і компенсації.
Продукція, яка виявилася браком не з вини працівника оплачується за звичайними цінами, а не за заниженими, як це передбачено чинним законодавством.
Треба відмітити, що проект Трудового кодексу систематизував у собі положення чинного Кодексу законів про працю, Закону України «Про оплату праці», проте потребує доопрацювання та вдосконалення.
Шелест Л.М
ПРОБЛЕМИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ В УКРАЇНІ
Серед проблем соціально-економічного, політичного, національно-державного і правового розвитку сучасного суспільства першочергове значення набувають питання створення ринкової економіки, формування соціальної, правової держави. Значна роль у їх вирішенні належить чинному законодавству, а саме систематизації. Систематизація, як вимога упорядкування, характеризує усі сфери суспільства: економіку, політику, право, – по-різному впливаючи на їх зміст, структуру та перспективу розвитку. Цей аспект майже не враховувався державною законотворчою політикою. Зміна акцентів у співвідношенні зазначених тенденцій, як показала практика, не дає бажаних результатів, порушує гармонійний розвиток усього суспільного механізму. Удосконалення нормативно-правової бази є складним процесом, особливе місце в якому займає систематизація, що дає можливість всебічно врахувати характер українського законодавства. Законодавство – це обличчя суспільства, його здобутки, показник рівня його культури. Від того як воно буде упорядковане і приведене в чітку систему, залежить ефективність його реалізації всіма суб’єктами суспільних відносин [1, с.7].
Систематизації нормативних актів в правовій теорії не приділяється належної уваги, незважаючи на те, що законодавство на сучасному етапі не завжди встигає за розвитком суспільства, часом суперечить уже прийнятим нормативно-правовим актам. В результаті з’являються акти, що фактично не діють; в деяких з них зустрічаються повторення, неясності, помилки, а інколи – прогалини і неузгоджені положення. Все це свідчить про необхідність удосконалення існуючих нормативно-правових актів шляхом їх опрацювання та усунення відмінностей у схожих явищах, що істотно вплине на систематизацію законодавства.
Нормативно-правові акти видаються різними органами, мають неоднакову юридичну силу, не співпадають за часовим виміром, поширюються на різних суб’єктів і територіальний простір. Тому природно, що з часом між ними виникають суперечності, а збільшення кількості нормативних матеріалів ускладнює їх використання. Крім того, акти, видані в різні періоди часу, неоднаково регулюють суспільні відносини. Деякі законотворчі акти містять повторення, не досить ясні формулювання, терміни [2, с.65]. Тому законодавство не може функціонувати належним чином, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємопов’язані та узгоджені, взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою.
Упорядкування законодавства – одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації нормативно-правових актів є досить актуальною на сьогоднішній день. Систематизація законодавства є процесом обробки й упорядкування нормативно-правового матеріалу, розміщення його за певними критеріями. Систематизація нормативно-правових актів необхідна перш за все для ведення обліку розвитку законодавства і здійснення контролю над ним, для забезпечення узгодженості та взаємозалежності різних його частин. Дані процеси є важливими умовами правильного з’ясування і застосування норм права державними органами, вони сприяють розумінню законодавства як єдиного цілого. Систематизація забезпечує доступність законодавства для суспільства, вона повинна використовуватись насамперед для забезпечення суб’єкта права необхідною нормативно-правовою документацією. Завдяки систематизації долаються суперечності між нормами права, скасовуються чи змінюються старі нормативно-правові акти, замінюються новими відповідно до потреб суспільного життя; акти групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства та інші нормативно-правові документи.
Водночас, систематизація законодавства – не самоціль, вона повинна розумно поєднуватись з уніфікацією, яка сприяє усуненню відмінностей у регулюванні подібних явищ і створенні різнорівневих універсальних нормативних актів. Уніфікація сприяє об’єднанню всіх структурних елементів системи законодавства, зменшує обсяг правового матеріалу, усуває надмірну диференціацію. Вона є своєрідним балансом, противагою процесу систематизації і разом з тим охоплює усі структурні грані діючого законодавства.
Деякі аспекти проблеми систематизації й уніфікації законодавства розкривають у своїх працях українські та російські вчені: С. Алєксєєв, С. Бобровник, О. Васильєв, О. Зайчук. Д. Керімов, М. Козюбра, А. Колодій, В. Копєйчиков, М. Матузов, Ю. Шемшученко, Л. Явич, А. Яхлаков та ін. Дані питання розробляли також дослідники з далекого зарубіжжя: Ф. Ауман, Рене Давид, Ж. Карбоньє, X. Кетц та інші.
Систематизація найбільш повно, об’єктивно і реально відбиває весь процес соціально-правового розвитку суспільства на сучасному етапі. Однак її проблема, висвітлена в правовій літературі, з огляду на динамічний розвиток законодавчої бази, а також економічних, політичних, соціальних відносин, потребують подальшого наукового дослідження. Крім того, комплексні спеціальні дослідження даних правових категорій в Україні ще не проводились. Внутрішня єдність і диференціація сукупності правових норм, не виключають різноманітних, не однорідних і недостатньо узгоджених між собою форм вираження права. Ці форми складаються з множини законів та інших нормативних актів, виданих різними органами держави в різний час, опублікованих в різних офіційних виданнях. Винятково швидкі темпи розвитку суспільства на сучасному етапі обумовлюють активну нормотворчу діяльність державних органів. Отже кількість нормативно-правових актів постійно зростає, а упорядкування законодавства практично не здійснюється. Тому особливе місце в цьому процесі належить систематизації, яка має велике значення для подальшого розвитку правової системи.
Законодавство багато в чому не встигає за динамікою розвитку суспільних відносин, інколи суперечить раніше прийнятим правовим актам. Без систематизації нормативно-правових актів неможливо удосконалити законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки у процесі правотворчості.
Систематизація – це діяльність по упорядкуванню й удосконаленню нормативного матеріалу шляхом його обробки і розміщення за класифікаційними критеріями, що обираються відповідно до тих завдань, які розв’язуються цією діяльністю. Систематизація законодавства сприяє ефективному здійсненню правотворчої діяльності, зокрема виявленню причин суперечностей, невідповідностей у нормативному регулюванні та способів їх усунення. Вона забезпечує зручність при реалізації прав, можливість оперативного знаходження норм і їх правильного тлумачення. Конкретний результат систематизації виступає в певній формі – залежно від спрямування. Вона може мати на меті створення єдиного зведеного акта, що на основі загальних принципів вперше або по-новому врегулює певну галузь суспільних відносин. Іноді завданням систематизації є лише впорядкування чинного законодавства, без зміни його змісту. В наш час основними формами систематизації нормативно-правових актів є інкорпорація та кодифікація. Деякі автори вважають її різновидами консолідацію та облік [3, с.187]. Інкорпорація – об’єднання в збірники чи зібрання нормативно-правових актів у певному порядку без зміни змісту. А кодифікація – це такий вид систематизації, який має правотворчий характер і пов’язана зі створенням нового звідного нормативно- правового акта [4, с.105].
Систематизація законодавства має велике значення для правової системи України як постійна форма її розвитку та упорядкування. Правова система здійснює нормативно-правовий вплив на суспільні відносини. Вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі. Правова система є поняттям складним і багатоплановим, що містить у собі цілий комплекс елементів, взаємозв’язок і функціонування яких обумовлюють її існування.
Аналіз поняття та структурних компонентів правової системи переконує, що її стрижневими елементами є право, система права і система законодавства. Для складових елементів системи права та системи законодавства, таких як норми і нормативно-правові акти, властива системність. А оскільки вони існують не поодиноко, а в комплексах, асоціаціях, збірниках тощо, їх необхідно систематизувати.
На підставі зазначеного можемо констатувати що, чинне законодавство потрібно час від часу систематизувати, тобто впорядковувати. В результаті буде досягнута певна системність правових актів і юридичних норм. Без систематизації нормативно-правових актів неможливо удосконалити законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки у процесі правотворчості. Процес систематизації проходить ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та загальнотеоретичних понять.
Систематизація пронизує усі сфери суспільних відносин, відображають їх розмаїтість і динамічність, втілюють різні рівні правової регламентації багатогранних взаємозв’язків. Систематизація законодавства має велике значення для розвитку правової системи України, охоплює всі її структурні ланки, має безупинний характер. Систематизація є постійною формою її розвитку та упорядкування. У правовій системі відбуваються різноманітні складні внутрішні процеси, тісно пов’язані із зовнішніми. Вони проходять як в усій системі, так і в окремих її частинах: підсистемах, ланках, блоках. Тому важливо виявляти та враховувати саме внутрішні закономірності правової системи, їх конкретний прояв, механізм дії. Це необхідно і для усунення можливих суперечностей у правовій системі, які, хоча і не є антагоністичними, можуть спричиняти небажані наслідки.
Література:
1. Систематизація законодавства України: проблеми та перспективи вдосконалення: Монографія. – К.: Ін.-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003.
2. Шемшученко Ю.С. Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку // Правова держава. – К. 1998.
3. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1993.
4. Оборотов Ю.Н. Теория государства и права: прагматический курс (экзаменационный справочник). – Одесса: юр. лит., 2006.