Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Становление института ограниченной ответственности корпораций
До питання про сімейне право часів київської русі
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23
Коренной Александр

СТАНОВЛЕНИЕ ИНСТИТУТА ОГРАНИЧЕННОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ КОРПОРАЦИЙ

В отечественной науке на сегодняшний день термин «корпорация» понимают по-разному. Можно выделить несколько подходов к пониманию корпорации: 1) это все коммерческие организации, основанные на членстве; 2) это все хозяйственные общества; 3) это только акционерные общества. [1, 479]

Так в ч.3 ст.63 Хозяйственного кодекса Украины выделяется два вида предприятий, в зависимости от способа создания и формирования уставного фонда: унитарные и корпоративные. В ч.5 ст. 63 Хозяйственного кодекса разъясняется что: «корпоративное предприятие создается, как правило, двумя и более учредителями, действует на основании объединения имущества и/или предпринимательской и трудовой деятельности учредителей». Очевидно что подобная трактовка не может претендовать на определение «корпорации» как организационно-правовой формы предприятия. Следующее определение данного термина находится в ч.3 ст.120, где под ним подразумевается организационно-правовая форма объединения предприятий, основанная на объединении избирательных, научных, коммерческих интересов предприятий, которые объединяются с делегированием ими полномочий на управление централизованным органам управления корпорации.

Однако, в ХКУ ничего не сказано об ответственности корпораций. Анализируя статьи ХКУ можно использовать аналогию закона, применив к корпорациям нормы устанавливающие ответственность для акционерных обществ, как наиболее сходным, по своим признакам к ним. Согласно положений ХКУ можно сделать вывод о двух уровнях ограниченной ответственности акционерного общества, которые взаимно дополняют друг друга но исторически возникли в различное время и имели различные причины. 1-й уровень ограниченной ответственности заключается в том что корпорация, как самостоятельное юридическое лицо несет ответственность по своим обязательствам самостоятельно, обособленно от учредителей и собственников, в полном размере своего имущества. 2-й уровень ограниченной ответственности состоит в том, что акционеры данного общества несут ответственность лишь в размере стоимости принадлежащих им акций.

Сравнивая правовое положение и понятие «корпорация» в Украине и США важно отметить, что порядок создания и основные принципы функционирования корпораций в США определяется на уровне законодательства штатов. В большинстве случаев в основе законодательства штатов лежат принципы принятого в 1946 году федерального Примерного закона о предпринимательских корпорациях /Model Business Corporation Act/. Он принят целиком в 20-ти штатах и с незначительными изменениями – в 10-ти штатах. Впоследствии в него были внесены поправки, в результате чего появился Исправленный примерный закон о предпринимательских корпорациях /Revised Model Business Corporation Act/.

Законодательство большинства штатов предусматривает существование коммерческих /for-profit/ и некоммерческих /non-profit/ корпораций. Некоммерческие корпорации не имеют права выпускать акции и распределять доход в пользу своих членов. Американская корпорация может иметь статус "закрытой" /closely held/. Закрытыми называются корпорации, акции которых принадлежат нескольким или одному лицу. Акции таких корпораций не могут продаваться на открытом рынке. Порядок их продажи определяется уставом и обычно требует согласия большинства акционеров. Акционеры принимают непосредственное участие в управлении корпорацией.

В соответствии с законами большинства штатов корпорация может быть местной /domestic/ и "иностранной" /foreign/. Интересно, что иностранными (foreign) считаются корпорации, зарегистрированные в другом штате. Собственно иностранные корпорации, ведущие бизнес в США, имеют особый статус - "alien corporation". Местными считаются все корпорации, зарегистрированные в соответствии с законом о корпорациях данного штата.

Исходя из описанных положений корпоративного права США под «корпорацией» следует понимать юридическое лицо соответствующее понятию акционерного общества по законодательству Украины. Наиболее общее понятие корпорации дает Barron’s Dictionary of Terms: «Корпорация – деловая организация, являющееся независимым образованием – юридическим лицом, в отличие её собственников – юридических лиц. Собственность представлена долями в капитале. Корпорации свойственны: 1) разграничение владения и управления; 2) ограниченная ответственность; 3) наличие гражданской правосубъектности.

Лет 30 назад во всех штатах США корпорация считалась учрежденной с момента регистрации в государственных учреждениях, а в штатах, в которых выдавалось свидетельство о регистрации устава – с момента его выдачи. Теперь этот порядок изменился: примерный закон (Примерный закон о предпринимательских корпорациях 1969 года – Model Business Corporation Act) и законы штатов предусматривают, что корпорация возникает в момент предоставления ее устава в соответствующее государственное учреждение.[3, 37]. Причиной этого стала "открытая конкуренция между несколькими штатами с целью "украсть бизнес по регистрации компаний друг у друга". Это соревнование между штатами получило название "соревнование в нестрогости" (race in laxity).[3, 19]. Общество создается без ограничения срока, если иное не установлено его уставом.

Тем не менее один фактор мешал более широкому продвижению корпораций и фондовых бирж на которых оборачивались акции данных корпораций: вкладчик независимо от размера капиталовложения нес неограниченную личную ответственность за долги компании. Владение акциями так и не получило широкой популярности пока риск не был сведен к минимуму. В середине XIX века руководители предприятий и политики рьяно отстаивали идею внесения поправок в закон, которые позволили бы ограничить ответственность акционеров [4, 20].

«Ограниченная ответственность позволит людям скромного достатка быть на равных со своими более зажиточными соседями», - говорилось в отчете Парламентского комитета по партнерствам (Англия) в 1851 году, что, в свою очередь, приведет к «укреплению веры в себя, стимулированию умственной деятельности появлению дополнительного повода для поддержания порядка и уважения к праву собственности» [5, 137].

Однако у формы ограниченной ответственности были противники. Поводом для протестов с обеих сторон Атлантики были моральные аспекты. Вкладчики получили возможность безнаказанно уходить от краха компаний, что, по мнению критиков, могло снизить личную моральную ответственность, которая столетиями культивировалась в мире денег. С введением ограниченной ответственности инвесторам больше не нужно было беспокоится о благосостоянии своих компаний.

Многих беспокоило то, что ограниченная ответственность, как высказался парламентарий – противник её введения в Англии «позволит торговать с небольшим риском потерь, но с неограниченным шансом на прибыль» и тем самым породит «систему гнилой ненужной спекуляции» [6, 13].

Несмотря на возражения, понятие ограниченной ответственности закрепилось в корпоративном праве – в 1856 году в Англии и во второй половине XIX века в США. С искоренением риска капиталовложений в ценные бумаги (по крайней мере, риска, связанного с размером возможных потерь) открылся путь к более широкому привлечению общественности на рынки ценных бумаг.

На сегодняшний день отечественный фондовый рынок ещё очень слабо развит, индекс торгов на украинских торговых системах составляет всего около 2-5 % от одной только РТС в Российской Федерации, однако, не смотря на это влияние корпораций на экономику и что более губительно – политику в Украине очень сильно. Поэтому нам бы следовало крайне внимательно относится к исследованию проблем возникающих в корпоративных отношениях РФ и США.

В частности, после скандального банкротства энергетического гиганта «Enron» многие критически взгялнули на положение дел в корпоративном управлении американских компаний. Сегодня после проведенных расследований, общеизвестно: махинации и финансовые нарушения в этих компаниях были связаны с такими проблемами корпоративного управления, как непрозрачность отчетности, бесконтрольность высших управляющих, "инсайдер-трейдинг" (продажа акций с использованием внутренней закрытой информации о состоянии компании и рынка), неотрегулированные отношения менеджмента с рядовыми акционерами, отсутствие независимых советов директоров, возможности внутриотраслевого сговора в интересах узкого круга лиц, сращивание бизнес-элиты с политическими кругами.

Принятый по результатам всех разбирательств закон Сарбэнса-Оксли стал наиболее крупным изменением американского корпоративного законодательства с 1930-х годов. В этом законе усилена личная уголовная ответственность высшего исполнительного и высшего финансового управляющих за достоверность информации, которая представляется инвесторам и государственным органам. Аудиторским фирмам теперь запрещено оказывать своим клиентам консультационные услуги, которые могут повлиять на конечные результаты оценки финансовой деятельности корпораций.

Этот американский опыт было бы целесообразно соотнести с нашими реалиями, поскольку большинство из проблем, идентифицированных для корпоративного управления в США как уголовные преступления, являются обычным делом для Украины и не подпадают под действие каких-либо законов. Для исправления ситуации необходимо, принять следующие меры:

1. ввести понятие фидуциарной ответственности (ответственности управляющих перед акционерами) и ужесточить санкции против директоров и высших должностных лиц открытых корпораций. В украинском законодательстве нет понятия фидуциарной ответственности, и генеральный директор, игнорирующий решения совета директоров, но при этом "опирающийся на рабочие массы", - нормальное явление. Хотя в законе об акционерных обществах прописана ответственность советов директоров, генерального директора и коллективного исполнительного органа перед акционерами, этот пункт не получил дальнейшего развития и ни в одном из случаев "неповиновения" генеральных директоров не был применен.

2. необходимо ужесточить материальную и уголовную ответственность высших руководителей корпорации за ущерб, причиненный их деятельностью или бездействием, вплоть до конфискации принадлежащих им активов и ценностей в пользу пострадавшей корпорации и ее акционеров и установления значительных сроков тюремного заключения за нанесенный ущерб;

3. ввести более четкое определение конфликта интересов между корпорацией и высшим руководством. Сегодня в Украине является общераспространенной ситуация, когда генеральный директор или его родственники учреждают фирмы, фактически паразитирующие на материнской корпорации. Через эти фирмы уводятся прибыли и активы, осуществляется множество действий сомнительного свойства. В нормальной экономике - это уголовные преступления, связанные с конфликтом интересов и нанесением ущерба корпорации. Другим из самых распространенных у нас экономических преступлений является использование "внутренней" информации при совершении сделок на фондовых рынках [7, 106]. Эта практика должна быть прекращена и должна преследоваться в уголовном порядке как наносящая ущерб корпорациям и создающая конфликт интересов;

4. установить законом, что нанесение ущерба миноритарным акционерам и оказание предпочтения какой-либо из групп акционеров является одним из видов должностных преступлений высших руководителей открытых корпораций, которые должны наказываться по Уголовному кодексу. [8]

Литература:

1. Козаченко А. В., Воронкова А. Е., Корнеева Е. Н. Основы корпоративного управления. Учебное пособие. – Луганск: изд-во ВУНУ, 2001;

2. Сыроедова О. Н. "Акционерное право США и России" М 1996.

3. Scott Bowman, The Modern Corporation and American Political Thought: Law, Power and Ideology (University Park. Pa.: Pennsylvania State University Press, 1996);

4. Бакан Джоэл, Корпорация: патологическая погоня за прибылью: пер. с англ. – М.: ООО «И. Д. Вильямс», 2007.

5. Rob McQueen, “Company Law in Great Britain and the Australian Colonies 1854-1920: A social History”, Ph. D. Thesis, Griffith University;

6. Barbara Weiss, The Hell of the English: Bankruptcy and the Victorian Novel (Lewisburg, Pa.: Bucknell University Press, 1986);

7. Геннадий Кочетков, Виктор Супян Источник: ссылка скрыта - ссылка скрыта;

8. Зеркалов Д. В., Рейдеры. Пособие – К.: КНТ, 2007.


Кравець Т.В.

ДО ПИТАННЯ ПРО СІМЕЙНЕ ПРАВО ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Сторінки письмових джерел ХІ-ХV ст. майорять іменами учасників бурхливих подій життя Київської Русі. І не важко помітити, що в історії зовнішньої та внутрішньої політики давньоруської держави, її економіки та культури залишили пам’ять про себе не лише видатні князі та бояри, але й мудрі княгині та боярині, не тільки мужні правителі-воїни, але й далекоглядні, освічені правительки.

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що питання про статус жінки в політичній сфері та в сім’ї на сучасному етапі розвитку модерного демократичного суспільства набуває все більшого значення. Для більш глибокого та ґрунтовного дослідження даної проблеми слід повернутися далеко в історію нашої держави, щоб прослідкувати весь прогресивний процес еволюції статусу жінки в сім’ї та у суспільстві і об’єктивно визначити його сутність.

Тому метою даної статті є розкриття питання про ступінь розвитку сімейного права в Київській Русі, правовий статус жінки в давньоруській державі та її положення в сім’ї. З огляду на обмежений характер публікації, автор зробить лише схематичний начерк окреслених вище проблем.

Про шлюбно-сімейні відносини в Київській Русі знаходимо згадки в працях таких дослідників як А.Й. Рогожин, В.Я. Тацій, М.К.Цатурова, Н.Л. Пушкарьова, В. Борисенко, Л. Буркацький. Але ці науковці лише частково торкаються проблеми, а ґрунтовного дослідження досі немає.

Давньоруська держава була наступницею великої скіфської держави та ранніх слов’янських племен. Правові та культурні звичаї цих державних утворень знайшли своє продовження у дещо видозміненій та удосконаленій формі в праві Київської Русі [1, c. 17-34].

На початковому етапі розвитку в Київській Русі зберігалися шлюбно-сімейні відносини, основою яких було звичаєве право. З прийняттям християнства на Русі ці справи були віднесені до компетенції православної церкви, що копіювало візантійські звичаї. В життя держави прийшли нові поняття про смисл шлюбу, форми його укладання та умови встановлення. М.К.Цатурова говорить, що християнська форма шлюбу не приймалась населенням віками, ситуація залишалась напруженою до початку ХV ст.

Однією з найяскравіших форм протидії християнству було запекле небажання дотримуватися таїнства вінчання. Шлюби нерідко укладались без участі церкви [2, c. 4]. Боротьба священнослужителів з цим явищем мала жорстокий характер, політичний авторитет та економічна міць церкви не завжди сприяли появі у підданих необхідної поваги до церкви та її канонів. Тому кілька століть церква направляла всі зусилля на те, щоб населення держави підкорилось християнським устроям [3, c. 86].

І все ж не одна тільки церква опікувалася шлюбно-сімейними справами в Київській Русі. Окремі постанови тодішнього карного права охороняли життя жінки й навіть її честь. Так, у договорі русинів з німцями 1195 року сказано, що образа жіночої честі карається вирою, а це було рівнозначним покаранню за вбивство вільної людини. Стаття 8 цього ж договору приписує: якщо хто зірве з чужої дружини головний убір, то з того 6 гривень за сором [4, с. 17].

Першою найважливішою письмовою пам’яткою права Київської Русі стала «Руська Правда» - одне з найцінніших історичних джерел правничої літератури, в якому було зосереджено безліч норм, що стосувалися майнових відносин шлюбно-сімейного права Київської Русі.

Отже, «Руська Правда» і прямо, й опосередковано захищає майнові права і гідність незаміжньої жінки, визначає за нею право на успадкування землі. Закон обстоює також і беззаперечне право на володіння й успадкування землі дочкою та дружиною феодала.

Незаперечним є той факт, що й родинне право в епоху Давньої Русі було досить добре розвиненим. Вже «Устав Володимира» кваліфікує як злочин викрадення нареченої, колотнечу між чоловіком і жінкою за маєток і таке інше [5].

Багато уваги присвячує родинним справам і ролі в них жінки «Устав Ярослава», який віддає церкві всі шлюбні та розлучні справи.

Стаття 2 «Уставу Ярослава» передбачала вже норми покарання за викрадення нареченої з метою нецерковного одруження з нею. «Аже кто умчить дєвку або насилить, аже боярська дги, за сором єї 5 гривен золота, а єпископу 5 гривен золота; а менших бояр гривна золота, а єпископу гривна золота; добрих людей за сором 5 гривен срібла, а єпископу 5 гривен срібла; а на умичніцех по гривні срібла, а князь каз нить їх» [6, с. 168].

Весіллю за традицією передували змовини-заручини, які супроводжувалися святковим застіллям в оселі батьків нареченої. Обов’язковою стравою був сир, який виносила до столу відданиця. Обрядом «краяння», тобто розрізання сиру і паляниці на шматки, скріплялася угода про шлюб молодих.

Порушення угоди з боку нареченого розглядалося як вияв зневаги до дівчини й каралося грошовим штрафом: «Про дєвку сир краявши, за сором єї 3 гривни, а що втрачено, тоє заплатити, а митрополиту 6 гривен, а князь казнить» [4, с. 19].

Суспільство було зацікавлене в тому, аби дівчина вийшла заміж, оскільки за нормами давньоруського законодавства вона по смерті своїх батьків позбавлялася права на спадщину. Закон передбачав і відповідальність батьків, коли дочка не виходила заміж [6, с. 137-188].

Стаття 7 «Пространної редакції» «Уставу Ярослава» приписує: «Аже дєвка засяде великих бояр, митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр – гривна золота, а нарочитих людії – 12 гривен, а простої чуді - рубль» [6, с. 190].

Для вступу в шлюб на Русі молодятам потрібно було досягти шлюбного віку 15-16 років, а в ХІV-XV ст. – 14-18 років.

Пам’ятки ХV ст. свідчать, що право на розлучення на Русі могло бути як двостороннім (за взаємною згодою), так і одностороннім, за ініціативою одного з членів подружжя. Дружина мала право розлучитися з чоловіком і через подружню невірність, і через приховування ним свого холопства, й через матеріальну незабезпеченість. Чоловік, залишаючи дружину без достатніх на те підстав, змушений був виплатити їй велику матеріальну компенсацію, а також внести штраф на користь церковної влади. Аналіз історичних джерел показує, що в давньоруській сім’ї розподіл майна між чоловіком і жінкою проводився нерівноправно. Однак в Х-ХІІІ ст. жінки могли бути власницями великих коштів і маєтностей, отриманих від розподілу спадщини. Спадщина матері могла перейти не тільки синам, але й донці, причому і за заповітом, і без нього: «… без язика лі умре то у кого будєт на дворі била і кто ю кормив, то тому взяти»[4, с. 20].

В «Руській Правді» говориться: «Якщо хто вб’є жону, таким же судом судити, як і мужа» [7, c. 113]. Отже, чоловік не мав права на життя і смерть жінки, і за її вбивство карався так само, як і за вбивство чоловіка. Перед законом уже на той час чоловік і жінка були рівноправними

Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним майном міститься в одній із найраніших юридичних пам’яток Давньої Русі – Договорі 911 року Олега з Візантією, що «утвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з чоловіком майна навіть у випадку, якщо чоловік учинив убивство». Також цей договір вже розрізняв спадщину за заповітом і за законом [3, с. 104]. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За вищезгаданим договором у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане [1,c. 79-80].

У «Пространній Правді» за Троїцьким списком є свідчення про успадкування майна й землі смердами. «Пространна Правда» вважає князя прямим спадкоємцем померлого смерда. Але якщо у смерда залишилися незаміжні дочки, то вони теж отримують частину спадку. Після заміжжя вони втрачають право на спадок. Тут можемо прослідкувати подібність із нормами римського права про агнатичну сім’ю, згідно яких жінка після заміжжя ставала повністю підвладна своєму чоловікові і втрачала всі зв’язки з сім’єю батька, в тому числі й право на спадок батька [8, c. 69].

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати–вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати–вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передача майна опікуну відбувалась при свідках. За виконання своїх обов’язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов’язаний відшкодувати збитки [9, с. 8].

Таким чином, всі сторони вивчення соціального статусу жінки в Київській Русі так чи інакше пов’язані з сім’єю, а для висвітлення статусу жінки в сім’ї очевидна необхідність, з одного боку, вивчення церковного вчення про сім’ю і місця в ній жінки, а з іншої – сприйняття церковно-юридичних норм сучасниками.

Література:

1. Історія держави і права України: Академічний курс: Підр. для студ. юр. спец. Вищих закл. осв./ АПН України; Нац. юр. акад. Укр. ім. Я. Мудрого: за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина: - К.: вид. дім «Ін юре», 2000. Т. 1

2. Цатурова М.К. Русское семейное право XVI-XVIII вв.: - М. «Юр. лит.», 1991

3. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. – М., 1989

4. Українки в історії / За заг. ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004.

5. Устав кн Владимира Святославича о десятинах, судах и людях церковных (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984

6. Устав кн. Ярослава о церковных судах (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984

7. Русская Правда (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984)

8. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

9. Буркацький Л. Спадкування за княжої Київської Русі – України // Юрид. Вісник України. - № 20 - 20-26 травня 2006 року. – С. 8