Geum.ru

Теоретичні І методичні питання оцінки І прогнозування економічного потенціалу соціально-економічних систем

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 2 економічний потенціал регіону та тенденції сталого розвитку
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОЗДІЛ 2 ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕГІОНУ ТА ТЕНДЕНЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ




2.1 Специфіка регіональних економік та соціально-економічний стан регіонів України



За формою державного устрою Україна є унітарною державою, яка складається з 27 адміністративно-територіальних одиниць – 24 областей, Автономної Республіки Крим і двох міст з особливим статусом (Києва і Севастополя).

Визначаючи особливості регіональних економік в Україні, слід виходити з різноманітності і неоднорідності як їх базових характеристик, так і підходів до вибору моделей використання наявних ресурсів. Умовою успішної діяльності в регіоні є адекватне визначення позицій території в системі державного управління і господарської діяльності, а також формулювання її конкурентних переваг.

Аналізуючи відмінності потужностей регіональних економік і структури природно-ресурсного потенціалу, можна констатувати, що однією з основних причин їх нерівномірного розвитку є те, що ресурси, особливо мінерально-сировинні, територіально локалізовані.

Існує ряд проблем, пов'язаних з особливостями регіональної політики в області екології. Ключова проблема – інтенсивне і нераціональне природокористування – загострюється унаслідок недостатнього, неефективного і незбалансованого використання наявного ресурсного потенціалу.

Залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі виділяють такі типи територій:
  • території екологічного лиха (тридцяти кілометрова зона Чорнобильської АЕС, південь Херсонської області і північна смуга Криму);
  • дуже забруднені території (Полісся, Середнє Придніпров’я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одеської області і Запорізько-Донецького Приазов'я), Північна Буковина, південь Київської і Черкаської, а також центр Полтавської областей);
  • помірно забруднені території (майже весь північний схід України, де забруднені території належать до зони впливу великих і середніх міст);
  • умовно чисті (північний схил Українських Карпат, південна Волинь, межі Рівненської і Тернопільської областей, Придніпров’я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумської і Чернігівської областей, центральне Поділля, деякі ареали гірського Криму).

Автор роботи [72] виділяє декілька груп українських регіонів за ознакою спільності характеристик економічної, політичної і соціальної ситуації в них.

1. Найбільш забезпеченими природними ресурсами регіонами є Донбас і Придніпров'я у складі Дніпропетровської, Донецької, Луганської і Запорізької областей.

2. Специфічний регіональний тип природно-ресурсного потенціалу характерний для Закарпатської, Львівської і Івано-Франківської областей. Три карпатські регіони мають достатньо високий рівень забезпечення природними ресурсами, зокрема – водними, лісовими і рекреаційними, а Львівська область – ще і мінерально-сировинними. Проте, із-за нераціонального використання ресурсної бази (наприклад, надмірні вирубки лісів) має місце помітне порушення природно-екологічного балансу, що істотно знижує економічну продуктивність деяких територій.

3. Слабо забезпеченими ресурсами регіонами України є Волинська, Рівненська, Чернігівська і Сумська області. При цьому реальна причина слабкості економік цих регіонів – це нераціональне і неефективне використання наявного потенціалу.

4. Автономна Республіка Крим має унікальні рекреаційні, кліматичні і морські ресурси, що є основою розвитку морського господарства і рекреаційних комплексів України, а також визначає перспективи розвиток регіону як курорту міжнародного значення.

Узагальнюючим висновком із запропонованого аналізу особливостей регіональної економіки України є твердження, що структура, потужність і потенціал різних територій істотно різняться. Отже, ті або інші області потребують різних підходів до вибору моделей соціально-економічного розвитку. Це, у свою чергу, підвищує роль державної регіональної політики в системі забезпечення стійкого розвитку регіону, оскільки саме збалансований підхід допоможе ліквідовувати негативний взаємовплив структурних відмінностей економік регіонів.

Посилена увага до проблем регіонального розвитку є пріоритетним напрямом національної політики європейських країн в періоди, коли забезпечення загальної економічної стабільності стає особливо актуальним. Якщо виходити з того, що роль і завдання регіональної політики на кожному етапі розвитку визначаються вибором між загальнонаціональною і регіональною ефективністю, домінування першої характерно для етапів економічного спаду, а другої – для часів економічного зростання.

Тривала дія ряду чинників природного, історичного і управлінського характеру породила ключову структурну проблему регіональної економіки – зростання диспропорцій соціально-економічного розвитку. Трансформаційні процеси, що супроводжуються глибокою кризою (період соціально-економічних трансформацій, 1991 – 2000 рр.), зокрема, були направлені на забезпечення стабільності макроекономічної ситуації, що часто суперечило інтересам збалансованого регіонального розвитку. На сучасному ж етапі визначення пріоритетних напрямів загальнодержавної економічної політики України відбувається не тільки з врахуванням, але і з визнанням домінуючої ролі регіонального чинника в процесах економічних трансформацій. З одного боку, це обумовлює формування стабільних і прибуткових регіональних економік, проте з іншої – приводить до зростання диспропорцій в соціально-економічному розвитку регіонів.

Наявність таких диспропорцій перешкоджає здійсненню єдиної економічної і соціальної політики в державі і формуванню загальнодержавного ринку товарів і послуг, не дозволяє використовувати переваги територіальної організації і спеціалізації роботи, а також потенціал міжрегіональної і прикордонної співпраці.

Тенденції зростання диспропорцій підтверджуються такими проявами:

1) На даний момент в Україні відбувається територіальний перерозподіл економічного потенціалу. Так, наприклад, за наслідками 2001-2002 рр., в 6-ти регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях і місті Києві) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52,2% виробництва валової доданої вартості, 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% об'єму інвестицій в основний капітал.

Інша помітна тенденція – концентрація основної економічної потужності в обласних центрах або обмеженій кількості міст (зокрема, це можна відстежити на підставі аналізу таких показників, як розподіл іноземних інвестицій в межах регіону і кількість малих підприємств в обласних центрах і інших містах регіонів). Така ситуація дає можливість говорити про незбалансованість територіальної організації регіональної економіки, що приводить до виникнення депресивних і повністю залежних від обласних центрів територій в межах області.

2) Не дивлячись на позитивні зрушення, існують проблеми, пов'язані з відсутністю змін структури промислового комплексу регіонів. Для більшості регіонів характерна спеціалізація в одній – двох сферах. Наприклад, для Дніпропетровської, Запорізької і Донецької областей домінуючими галузями є металургія і обробка металу, для Закарпатської і Сумської – машинобудування, для Луганської і Полтавської – виробництво продуктів нафтопереробки і ядерного палива, для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської – виробництво і розподіл електроенергії, газу, води. Часто області промисловості, які домінують в регіоні, є сировинними або виробляють проміжну і низькотехнологічну продукцію. Це є причиною невисокої конкурентоспроможності деяких регіонів на міжнародних ринках.

3) Досить спірним є позитивний вплив інституційних перетворень, що відбуваються в регіонах, на подолання соціально-економічних диспропорцій. Основна маса приватних підприємств на сьогоднішній день зосереджена в 5-ти регіонах: м.  Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській і Львівській областях. Проте, питома вага малих підприємств в об'ємах виробництва продукції в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській областях є найменшою по Україні. Така ситуація дозволяє говорити про істотну незбалансованість і неоднорідність регіональних економік.

У контексті проблеми малого підприємництва в регіонах слід згадати про диспропорції в розвитку інфраструктури його підтримки. Перш за все це стосується об'єктів інформаційно-консультативної сфери (бізнесів-центрів і бизнес-інкубаторів).

Недостатній об'єм відповідних послуг, а також відсутність координації і впорядкування функцій різних об'єктів інфраструктури з боку органів місцевої влади перешкоджають формуванню сприятливого підприємницького середовища в регіонах;

4) До сих пір актуальною залишається диференціація регіонів за показниками експорту і імпорту. За станом на 2003 р. питома вага Волинською, Житомирською, Кіровоградською, Рівненською, Тернопільською, Херсонською, Хмельницькою, Чернівецькою, Чернігівською областей і м. Севастополь не перевищував 1% в загальному експорті і імпорті. При цьому вага трьох регіонів (Донецької, Дніпропетровської і Запорізької областей) складала 44,6%.

Окремого розгляду потребує проблема регіональної асиметрії за обсягами інвестицій в економіку регіонів України. Розподіл регіонів України по рейтингу інвестиційної привабливості представлений на рис. 2.1.



Рисунок 2.1. Розподіл регіонів України за інвестиційною привабливістю (Джерело: РА "Експерт-Рейтинг[11]")

За наслідками дослідження на карті регіонів-лідерів залишилося всього два: Київ і Донецька область.

До категорії регіонів-сублідерів відносяться Луганська, Дніпропетровська і Миколаївська області. Дана група – нестійка, оскільки дані регіони найчастіше змінюють свою рейтингову позицію.

Базисні регіони (Харківська, Одеська, Запорізька, Львівська, Київська, Полтавська, Кіровоградська, Івано-Франківська, Чернігівська області і Автономна Республіка Крим) як і раніше залишаються економічною основою України. У цієї групи рівень інвестиційного ризику і потенціалу є середнім по країні, що викликає підвищений інтерес до них з боку потенційних інвесторів.

До групи регіонів-челленджерів, до якої увійшли Херсонська, Вінницька, Волинська, Закарпатська, Сумська, Хмельницька, Тернопільська, Житомирська, Черкаська і Чернівецька області, цього року приєднався Севастополь, який в попередні два роки займав вищі позиції.

Регіоном-аутсайдером за підсумками 2006-го виявилася Рівненська область. При помірному рівні потенціалу тут присутні одні з найвищих соціально-демографічних, фінансових і економічних ризиків, що сприяло її переміщенню в зону підвищеного ризику. Основні проблеми області — слабкий розвиток транспортної і ринкової інфраструктур.

Дослідження РА "Експерт-Рейтинг" показали, що протягом останніх трьох років регіон стійко нарощує ризики, тому його нинішнє положення аутсайдера було цілком прогнозованим.

Необхідно виділити наступні параметри, що визначають особливості економічного розвитку регіонів України.

1. Особливості регіональної економіки України засновані на істотних відмінностях в структурі, потужності і потенціалі різних територій. Отже, ті або інші області потребують різних підходів до вибору моделей соціально-економічного розвитку. Це підвищує роль державної регіональної політики, оскільки лише збалансований і контекстуальний підхід може нівелювати негативні впливи структурних відмінностей економік регіонів.

2. Проблемою територіальної організації регіональної економіки є її незбалансованість, що стає причиною виникнення депресивних і повністю залежних від обласних центрів територій в межах регіону.

3. Галузева спеціалізація регіональної економіки досить одностороння. По-перше, області переважно орієнтуються на окремі види економічної діяльності. По-друге, в регіонах з розвиненою промисловістю істотно страждає розвиток соціальної сфери, що негативно впливає на рівень життя населення.

4. Узагальнюючи аналіз особливостей динаміки регіонального соціально-економічного розвитку, бачимо, що до ключових чинників, які заглиблюють регіональні диспропорції в процесі реформування економіки регіонів, можна віднести:

- неоднорідну адаптованість регіонів з різною структурою економіки до функціонування в умовах ринкової конкуренції;

- галузевий принцип управління економіки, і як наслідок, стимулювання лише базових областей, що мають високий ступінь територіальної локалізації; недостатньо інтенсивна співпраця між регіонами;

- ослаблення ролі держави в питаннях регулювання регіонального економічного розвитку і вирівнювання диспропорцій в темпах і напрямах розвитку;

- несиметричність впливу держави через існуючі механізми на розвиток різних регіонів;

- реформування системи державного управління шляхом децентралізації без створення належної нормативно-правової бази для цього процесу, що згладило б протистояння центральної і регіональних властей в питаннях розвитку регіональних економік;

- незбалансованість механізму бюджетного регулювання, що функціонує на основі двосторонніх домовленостей між регіонами і центром.

5. Загальною тенденцією є зростання об'ємів інвестицій в економіку регіонів, проте основний їх об'єм зосереджений в обласних центрах, а депресивні райони страждають від нерівномірного розподілу отриманих коштів. Має місце галузевий дисбаланс в розподілі інвестицій.

6. Концентрація капіталу, ресурсів і потужності регіону безпосередньо впливає на рівень екологічного ризику території.