Н.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини медичного факультету №2 Завідуючий кафедрою професор Жебель В. М. 31. 08. 2010 р. Методичні рекомендації

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб органів травлення Навчальні цілі Завдання для самостійної роботи під час підготовки до заняття. Зміст теми. Характер болів у животі Перекусія живота Аускультація живота Пальпація живота. Визначення вільної рідини в черевній порожнині методом флюктуації або зиблення. 4.2 Ультразвукове дослідження шлунка. 4.4 Рентгенологічне дослідження. 4.5 Дослідження функціонального стану підшлункової залози 4.6 Дуоденальне зондування. Методика дуоденального зондування. Фракційне (багатомоментне) дуоденальне зондування Хроматичне дуоденальне зондування. Фізико-хімічні властивості. Реакція. Мікроскопічне дослідження. Протокол клінічного розбору хворого. Матеріали, необхідні для самопідготовки. ... Полное содержание

Подобный материал:

• М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини медичного, 5283.46kb.
• М.І. Пирогова «Затверджено» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини №3 Завідувач, 744.18kb.
• М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини №3 Завідувач, 767.44kb.
• М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини №1 Завідувач, 1218.04kb.
• М.І. Пирогова "Затверджено" на методичній нараді внутрішньої медицини №3 Завідувач, 449.35kb.
• Н.І. Пирогова «затверджую» на методичній нараді кафедри внутрішньої медицини №1 Завідувач, 2967.91kb.
• М.І. Пирогова,,Затверджено,, на методичній нараді кафедри очних хвороб 2ОО8р.№ завідувач, 381.56kb.
• М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри Завідувач кафедри Жебель, 566kb.
• М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри Завідувач кафедри 200 р. Методичні, 280.36kb.
• М.І. Пирогова затверджено на методичній нараді кафедри Завідувач кафедри 20 р. Методичні, 1518.28kb.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ.

Вінницький національний медичний інститут ім. Н.І.Пирогова


«ЗАТВЕРДЖЕНО»

на методичній нараді кафедри

внутрішньої медицини

медичного факультету №2

Завідуючий кафедрою

професор_________Жебель В.М.

31. 08.2010 р.


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

для самостійної роботи студентів

при підготовки до практичного заняття

Учбова дисципліна	Внутрішня медицина
Модуль	Основи внутрішньої медицини
Змістовий модуль	Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб органів травлення
Тема заняття	Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб органів травлення
Курс	4
Факультет	Медичний №2

Методичні рекомендації складені відповідно освітньо-кваліфікаційних характеристик і освітньо-професійних програм підготовки фахівців, які затверджені Наказом МОН України від 16.05.2003 р. № 239 і експериментально учбового плану, який розроблений на принципах Європейської кредитно-модульної системи і затверджений Наказом МОЗ України від 31.01.2005 р. № 52


Вінниця -2010

Актуальність проблеми.

Ураження органів травлення може бути зумовлено дистрофічними, запальними, гіперпластичними процесами, які можуть виникати на тлі вроджнених вад розвитку. Такі порушення виявляють при детальному опитуванні, огляді та пальпації живота. Ці методи обстеження є базовими у діагностичному пошуку, володіння якими дає шлях до правильного діагнозу. Детальне оволодіння методикою опитування та обстеження хворого на захворювання шлунково-кишкового тракту дає можливість досліднику виявити закономірності розвитку хвороби, фактори, що викликали її розвиток, дати пояснення і механізм появи симптомів та в подальшому призначити раціональне лікування.

Навчальні цілі:

• Оволодіти методом опитування та огляду хворих із захворюваннями шлунково-кишкового тракту.
  
• Пояснювати походження патологічних симптомів і ознак ураження органів травлення.
  
• Класифікувати скарги по їх значимості, важкості, виділяти головні та доповнюючі.
  
• Схематично зображувати методику проведення огляду живота.
  
• Створити малюнок-схему поверхневої пальпації живота.
  
• Демонструвати методику поверхневої пальпації, перкусії та аускультації живота.
  
• Демонструвати різні методи (перкуторний, флюктуації) визначення вільної рідини у черевній порожнині.
  
• Ознайомлення з методиками проведення та отримання показниками лабораторних та інструментальних досліджень системи травлення:
  

1.1 стравохід – цитологічне дослідження промивних вод, рентгенологічне дослідження (оглядова рентгенографія, контрастування стравоходу, езофагоманометрія, езофагоскопія);

1.2 шлунок – гастроскопія, ультразвукове дослідження шлунку, фракційний метод збирання і дослідження шлункового вмісту, рентгенологічне дослідження, морфологічне дослідження, клінічний аналіз крові, аналіз сечі, аналіз калу;

1.3 кишечник – фіброколоноскопія, рентгенологічне дослідження, ректороманоскопія, дослідження випорожнень;

1.4 підшлункова залоза – ультразвукове дослідження підшлункової залози, комп’ютерна томографія, дослідження активності панкреатичних ферментів (аналіз крові), аналіз калу (виявляється при патології креаторея, стеаторея, амілорея), аналіз сечі (дослідження амілази сечі), дослідження функціонального стану підшлункової залози;

1.5 печінка і жовчовивідні шляхи – рентгенологічне дослідження, радіонуклідні методи дослідження, ультразвукова діагностика, лапароскопія, пункцій на біопсія, термографія, комп’ютерна томографія, ядерно-магніто-резонансна томографія, дуоденальне зондування, функціональне дослідження печінки (дослідження білкового, пігментного, жирового обмінів), вивчення ферментної детоксикаційної функцій печінки, імунологічне дослідження.

Завдання для самостійної роботи під час підготовки до заняття.

Студент повинен знати:

• Основні симптоми при захворюваннях органів ШКТ;
  
• які лабораторні дослідження проводять, вивчаючи функціональний стан органів травлення (аналіз крові, сечі, аналіз випорожнень, вивчення стану шлункової секреції, гістологічні дослідження і т.д.;
  
• які інструментальні методи дослідження проводять, вивчаючи функціональний стан органів травлення (фіброгастродуоденоскопія, фіброколоноскопія, лапароскопія, дуоденальне зондування, рентгенологічні, ультразвукові дослідження, ректороманоскопія, комп’ютерна томографія і т.д.);
  
• знання основних синдромів, які спостерігаються при захворюванні органів травлення.
  

Студент повинен вміти:

• розпізнати симптоми ураження ШКТ та групувати їх в синдроми;
  
• аналізувати, розуміти і практично застосувати результати лабораторних та інструментальних методів дослідження для постановки кінцевого діагнозу, або проведення диференційного діагнозу;
  

Зміст теми.

Дослідження хворого, який страждає на будь-яке захворювання ШКТ починається з опитування. При збиранні анамнезу необхідно притримуватись схеми і починати з паспортної частини. Деякі дані з паспортної частини можуть мати діагностичне значення. Наприклад, діагностичне значення віку хворого полягає в тому, що деякі хвороби (злоякісні пухлини) найчастіше спостерігаються у похилому віці. Ряд хвороб найбільш часто зустрічається у осіб певної статі. Так, наприклад, жовчокам'яна хвороба спостерігається у жінок, а виразкова хвороба шлунку - у чоловіків.

При збиранні основних скарг хворого з'ясовується наявність больового синдрому та проводиться деталізація скарг, а саме: локалізація болю, характер, іррадіація, тривалість, час їх появи, зв'язок із прийомом та характером їжі, зв'язок із диспептичними явищами. Больові відчуття в животі бувають різного походження (Табл.1).

Таблиця 1

Характер болів у животі	Клінічна характеристика	Захворювання, синдром
Спастичні	Гострі, нападоподібні, з раптовим початком, дуже інтенсивні, чітко локалізовані, з типовим поширенням, послаблюються після прийому спазмолітиків. Можуть супроводжуватися рвотою, яка часто не приносить полегшення, лихоманкою (рефлекторного походження) і локальним напруженням м'язів черевної стінки (перивісцерити)	Жовчна (печінкова) колька, кишкова колька (при синдромі подразненої товстої кишки), шлункова колька при виразковій хворобі шлунка.
Дистензійні	Тупі, тянучі, низької інтенсивності, без чіткої локалізації та поширення, часто не проходять після прийому спазмолітиків.	Метеоризм, гіпосекреторний синдром (при гастритах зі зниженою секреторною та моторною функцією шлунка)
Перитонеальні	Виникають поступово (при запаленні органів), або гостро (при перфора­ції), постійні, що безперервно поси­люються аж до нестерпних болів. Супроводжуються загальними озна­ками запалення та інтоксикації (ли­хоманка, лейкоцитоз), блюванням, обмеженням дихальних рухів живо­та, напруженням м'язів черевної стін­ки, позитивним симптомом Щоткіна-Блюмберга і послабленням (зник­ненням) перистальтики. Можлива гостра судинна недостатність.	Перитоніти, що розвива­ються внаслідок запалення органів при холециститі, апендициті, прободінні (перфорації) порожнистих органів при виразкових дефектах.
Судинні	Раптово починаються, розлитого характеру, можуть бути дуже інтенсивними, постійно наростають аж до нестерпних. При некрозі органів розвивається перитоніт, виникають перитонеальні болі.	Мезентеріальний тромбоз, емболія артерій, черевна жаба (спазм).

До диспептичних скарг належать: зміни апетиту (збережений, підвищений, знижений), присмак у роті (не змінений, поганий, гіркий, металічний присмак), сухість у роті, неприємний запах з рота, спрага, печія, відрижка (повітрям, їжею, тухлим), нудота, блювання (зв'язок із прийомом їжі, характер блювотних мас, час появи, чи приносить блювота полегшення), ковтання (вільне, затруднене, вид їжі: тверда, рідка; затруднене постійно чи періодично), відчуття важкості в правому підребер'ї, відчуття повноти та розпирання в епігастральній ділянці, вздуття, бурчання, "ходіння кулаків по животу", зв'язок із прийомом їжі; стілець (частота, форма, колір, консистенція, об'єм, домішки, запах). При з'ясуванні анамнезу хвороби визначається початок хвороби, уточнюються особливості її перебігу, з'ясовуються можливі причини виникнення захворювання.

Для більш повної уяви про стан хворого, при подальшому опитуванні, ставлять ряд питань, що стосуються стану окремих органів та систем організму.

Збираючи анамнез життя хворого, слід ознайомитись із умовами харчування, ритмом праці, відпочинку, можливими професійними отруєннями, наявністю шкідливих звичок, перенесеними захворюваннями ШКТ, хірургічними втручаннями на органах черевної порожнини, тривалим прийомом ліків, що подразнюють слизову оболонку шлунку. При загальному огляді хворого звертається увага на загальний вигляд хворого, свідомість, тип конституції, положення хворого у ліжку, ходу, постать, зріст та масу тіла, шкірні покриви тіла та їх придатки, лімфатичні вузли.

При загальному огляді хворого з виразковою хворобою шлунка і сильними болями у животі можна виявити вимушене положення лежачи на спині чи на боці, притискаючи руками болючу ділянку в животі та згинаючи у колінах ноги, що полегшує напруження черевного пресу. При різких болях у животі, обумовлених захворюваннями підшлункової залози (панкреатити, рак) або виразкою шлунка локалізованою на задній стінці, хворі переважно лежать на животі, підкладаючи подушку та підтягуючи під себе зігнуті ноги. Таке положення зменшує тиск на черевне сплетіння і дещо полегшує страждання хворого. Нерідко спостерігається зміна ваги тіла: ожиріння при жовче-кам’яній хворобі чи похудіння (кахексія) при раку шлунка, підшлункової залози, виразковій хворобі та ін. При огляді слід звертати увагу на колір шкіри, яка може набувати блідого характеру при хронічних шлунково-кишкових кровотечах внаслідок зниження рівня гемоглобіну та кількості еритроцитів, бути жовтушною при захворюваннях печінки чи сіро-землистою при пухлинних процесах живота.

Наступним етапом є огляд порожнини рота. При цьому звертають увагу на стан зубів, язика. Відсутність значної кількості зубів не забезпечує достатнє подрібнення їжі в роті, а наявність каріозних зубів веде до проникнення мікроорганізмів у шлунок. Язик при ряді захворювань має свої особливості: чистий та вологий при неускладненій виразковій хворобі, обкладений сіро-білим нальотом, із поганим запахом - при гострому гастриті, сухий - при черевній катастрофі, атрофічний язик зі зглаженими сосочками - при раці шлунку, атрофічному гастриті.

При огляді живота слід звертати увагу на його форму, наявність рівномірних чи нерівномірних втягнень/вип’ячувань, рубців, стрій, розширення та звивистість підшкірних вен, кил білої лінії та пупка, посилення перистальтики кишківника, участь живота в акті дихання, властивості черевної стінки, рух як самої черевної стінки, так і видимих крізь неї органів та патологічних утворень в черевній порожнині. Рівномірне вип’ячування живота спостерігається при гіперстенічній тілобудові, ожирінні, метеоризмі, наявності вільної рідини в черевній порожнині.

Нерівномірне (асиметричне) вип’ячування окремих ділянок живота зустрічається при значному збільшенні певних органів (печінки, селезінки, нирок, шлунка, сечового міхуря), наявності пухлин та кіст, що походять з тих чи інших органів. Рівномірно втягнутий живіт спостерігається при загальному виснаженні хворого, наприклад, при раковій кахексії.

Для того, щоб краще орієнтуватись у топографічному відношенні та для зручності опису результатів майбутнього обстеження, черевну порожнину уявно проведеними на тілі хворого лініями, поділяють на відділи.

Двома горизонтальними лініями; однією, що з'єднує десяті ребра, другою-верхні ості здухвинних кісток; двома вертикальними лініями, проведеними по зовнішніх краях прямих м'язів живота, поділяють на 3 ділянки, розташовані одна нижче одної, в області прямих м'язів живота: верхня - геgіо еріgаstгіса, середня - геgіо mesogastrica, нижня - геgіо hуроgastrica.

При цьому розглядають тільки ту частину, яка відповідає ділянці живота, розташованій між реберною дугою та верхньою горизонтальною лінією. Відділи черевної порожнини, обмежені зверху діафрагмою, а спереду та з боків останніми ребрами, тобто розташовані під куполом діафрагми, називають підребер'ями (геgіо hуросhоаdгіасае). Відділи, обмежені спереду зовнішніми краями прямих м'язів, ззаду - хребтом, із боків - мускулатурою черевного преса та поперекової ділянки, знизу - кістками тазу, носять назву фланків. При цьому, верхні відділи між проведеними горизонтальними лініями носять назву клубових ділянок (геgіо іlіасае); нижні відділи, обмежені зверху міжостною лінією, а знизу - пупартовою зв'язкою, називають паховими ділянками (геgіо inguinalis). Ділянка між двома вертикальними лініями обабіч пупка - пупкова (геgіо umbіlісаlis), а над лобком - надлобкова (геgіо suргарubіса).

Дослідження живота проводять у двох положеннях: вертикальному та горизонтальному. Пухлини верхніх відділів черевної порожнини пальпуються, інколи, лише стоячи та не пальпуються лежачи. Це пояснюється відходженням у горизонтальному положенні діафрагми вгору і меншою досяжністю пухлини для пальпації.

При обстеженні хворого стоячи лікар сидить, а хворий стоїть перед лікарем, обличчям до нього, з повністю оголеним животом. При огляді, перш за все, звертають увагу на симетричність, стан покривів живота, розвиток підшкірних вен, стан пупка, форму живота, видимі пульсації, перистальтику шлунку або кишечника, які можна побачити крізь черевну стінку. Нормальна шкіра живота при середньому харчуванні хворого є гладкою, матовою, а у жінок, які багато народжували та не особливо вгодованих - зморшкувата зі striae gravidarum. При набряці або розгягненні черевного пресу шкіра стає блискучою та напруженою, можуть бути елементи висипу, венозної сітки, післяопераційних рубців, пігментації.

Пупок у нормі повинен бути втягнутим. Згладженність пупка відмічається при ожирінні, метеоризмі. Вип'ячування пупка спостерігається при накопиченні рідини у черевній порожнині, значне вип'ячування пупка, навіть до голови немовляти, може бути при пупковоій килі.

Розглядається форма живота, її відповідність тілобудові. Слід відзначити зміну форми живота зі збереженням його симетричності (загальне збільшення або зменшення живота) або із порушенням ії (вип'ячування або западіння окремих його ділянок). Підкреслюється, що найбільш частими причинами збільшення живота можуть бути: розвиток великих кіст в черевній порожнині, пухлини, опущення окремих органів черевної порожнини (спланхноптоз), набряклість черевної стінки, накопичення газу у черевній порожнині (пневмоперитонеум). При огляді живота також звертають увагу на різноманітні рухи, що можуть бути зумовлені дихальними екскурсіями передньої черевної стінки; кишкову перестальтику.

Перекусія живота

Серед інших методів дослідження черевної порожнини перкусія посідає другорядне місце. Проводиться перкусія у положенні лежачи на спині, на боці, застосовується метод тихої перкусії. При перкусії живота здорової людини отримуємо тимпанічний звук. Звертаємо увагу на характерні особливості перкугорного тону в ділянці правого підребер'я, просторі Траубе та решті поверхні живота. Основна ціль перкусії живота полягає у виявленні вільної чи осумкованої рідини в черевній порожнині та визначення меж та розмірів деяких органів.

Аускультація живота

У здорової людини при аускультації живота вислуховуються шуми, які виникають при перистальтиці шлунку та кишок. У випадках стенозування кишечника (пухлина, виражений спайковий процес), при ентеритах виникає підсилення перестальтики, внаслідок чого над черевною порожниною вислуховується голосне бурчання.

Велике діагностичне значення має відсутність кишечних шумів, що є ознакою парезу кишечника та буває при перитонітах. Фізіологічний парез кишечника буває після оперативних втручань на шлунково-кишковому тракті.

При аскультації інколи вислуховується шум тертя очеревини над ділянкою печінки при перигепатитах, перихолециститах, над ділянкою селезінки при периспленіті.

Пальпація живота.

Розрізняють поверхневу (орієнтовну) та глибоку пальпацію. Поверхнева пальпація дає можливість визначити обмежену та загальну болючість черевної стінки. та ступінь напруження м'язів при патологічних процесах в черевній порожнині. Окрім того, поверхнева пальпація дозволяє виявити в черевній стінці ущільнення, вузли, кили, пухлини, розходження прямих м'язів живота та визначити симптом Щоткіна-Блюмберга (посилення больового відчуття при швидкому знятті руки з передньої черевної стінки). Посилення больового відчуття повязане із струсом запаленного листка очеревини у хворих на розлитий або обмежений перитоніт. Поверхнева пальпація живота проводиться таким чином, що лікар стає справа від хворого, кладе свою праву руку на живіт хворого плазом та обережно, не намагаючись особливо проникати вглиб, починає пальпаторно досліджувати всю ділянку живота. Починають звичайно із лівої пахової ділянки (при відсутності скарг хворого на біль в цій ділянці живота), поступово переміщують долоню з одного місця в інше. Щоб уникнути рефлекторного скорочення м'язів черевного пресу у чутливих суб'єктів, слід відволікти увагу хворого розмовою.

В нормі черевна стінка м'яка та безболісна. За ступенем вираженості загального (дифузного) або місцевого напруження розрізняють резистентність черевної стінки та м'язове напруження — ригідність мускулатури черевного пресу.

Резистентність черевної стінки спостерігається при патологічних змінах в органах черевної порожнини при відсутності запалення очеревини. При цьому опір черевної стінки пальпуючим пальцем зменшується або зникає при відволіканні уваги хворого. При м'яовому напруженні виникає більш виражене та постійне напруження черевного пресу у зв'язку з втягненням в запальний процес очеревини. При цьому відмічається позитивний симптом Щоткіна-Блюмберга.

Місцеве напруження черевної стінки спостерігається при обмеженому перитоніті, що виникає при гострому холециститі, апендициті; загальне напруження – при розлитому перитоніті, який сигналізує про "катастрофу" в черевній порожнині (перфоративна виразка шлунку, кишечника, перфоративний холецистит, апендицит).


Визначення вільної рідини в черевній порожнині методом флюктуації або зиблення.

Для цього досліджуючий прикладає долоню лівої руки до бокової поверхні правої половини живота хворого, а пальцями правої руки проводить короткі поштовхи та клацає по боковій поверхні лівої половини живота.

При наявності рідини в черевній порожнині ліва рука ясно відчуває її поштовхи відповідно поштовхам пальців правої руки. При сильному напруженні череної стінки поштовхи можуть хвилеподібно передаватися крізь пальпуючу її руку та при відсутності рідини в черевній порожнині. Щоб відрізнити цю несправжню флюктуацію від справжньої, роблять таким чином: помічник досліджуючого кладе вертикально по середній лінії живота долоню чи книгу ребром. Це попереджає розповсюдженню хвилі на іншу половину черевної стінки, якщо тільки в черевній порожнині нема рідини.

Додаткові методи досліджень (лабораторні та інструментальні) дають змогу встановити остаточний діагноз, вирішити питання диференційного діагнозу, терміново допомогти хворому, не втрачаючи час, запобігти ускладненню захворювання.

4.2 Ультразвукове дослідження шлунка. Проводять на апараті, який працює в режимі "реального часу". Досліджують натще, вранці. Спочатку знаходять воротар (проводять поздовжнє світіння в епігастральній ділянці правіше серединної лінії). За чи під нижнім краєм печінки його видно в поперечному розрізі (діаметр – 2,0-2,5 см, товщина стінки - 0,5 см). Перемістивши ехозонд лівіше, можна побачити антральний відділ і тіло шлунка у вигляді овалу чи трикутника. В 70-80% випадків видно складки з інтервалом 0,5 см. Під час дослідження можна змінювати положення хворого (горизонтальне, вертикальне, на боці, сидяче). Визначають проекцію шлунка на передню черевну стінку. Після цього виявляють місце найбільшої болючості під контролем зображення. Для спостереження за тонусом шлунка і його перистальти­кою хворому дають випити 200-300 мл теплої води. Евакуаторну здатність оцінюють за ритмічними скороченнями воротаря та зміною об'єму заповненого рідиною шлунка.

4.3 Гастроскопія. Гастроскопія – спосіб огляду внутрішньої поверхні і шлунка за допомогою оптичного приладу – гастроскопа. Цей метод дослідження є одним з основних.

Показаннями для проведення є: 1) потреба встановлення чи уточнення діагнозу будь-якого первинного захворювання шлунка (гастрити, виразкова хвороба, пухлини тощо); 2) визначення характеру змін у шлунку, обумовлених змінами захворювань сусідніх органів (печінки, жовчного міхура, підшлункової залози); 3) виявлення сторонніх тіл тощо.

Протипоказаннями для проведення є: 1) хвороби стравоходу (рубцеві і пухлинні звуження, дивертикуліти) і оточуючих його органів (загруднинне воло, аневризма аорти, пухлина стравоходу, значні викривлення хребта); 2) виражені серцево-судинна та легенева недостатності; 3) розширення вен стравоходу.

Дослідження виконують за допомогою фіброгастроскопа (гнучкий гастроскоп). Він складається з голівки прилада, де знаходиться окуляр, важелі управління дистальним кінцем прилада, кнопки подачі в шлунок і нідсмоктування з нього повітря, рідини; входів у канали із клапанами, по яких у шлунок можна вводити різні інструменти (біопсійні щипці, катетери, мініатюрні ножиці, петлі для поліпектомії та видалення чужорідних тіл, електроди для коагуляції тощо); робочої частини гастроскопа, яку вводять у шлунок (гнучка трубка діаметром 8-12 мм, довжиною 860-1200 мм) і з'єднувального світловода.

Медична сестра повинна добре знати способи дезінфекції усіх робочих частин гастроскопа. Перед дослідженням трубку протирають серветкою, змоченою 33 % спиртом. Після обстеження канал ендоскопа промивають теплою мильною водою, далі, щоб осушити, продувають повітрям і від'єднують апарат від освітлювача. Трубку миють у мильному розчині і промивають під проточною теплою водою, витирають насухо і дезінфікують 33% розчином спирту. Після обстеження і обробки гастроскопи зберігають у вертикальному положенні. Біопсійні щипці, ін'єкційні голки, катетери замочують у 1% розчині діоциду на 10 хв, потім витирають насухо і зберігають у стерилізаторі (перед використанням їх промивають у будь-якому стерильному розчині).

Планові гастроскопії проводять вранці натще, екстрені – в будь-який час. За 15-20 хв до обстеження підшкірно вводять 0,5-1 мл 0,1% розчину атропіну. Анестезують глотку і початкові відділи стравоходу 3% розчином дикаїну. Хворого кладуть на лівий бік – тулуб випрямлений, плечі розведені, м'язи розслаблені. В рот вставляють стерильний загубник і вводять зонд.

Після обстеження хворий протягом 1-2,5 год не повинен пити, їсти, курити, а якщо проводилась біопсія, то не можна вживати в цей день гарячу їжу.

У нормі складчатість слизової оболонки шлунка більше виражена на малій і великій кривизні. Слизова оболонка - від блідо-рожевого до червоного кольо­ру. При нагнітанні повітря в порожнину шлунка складки розгладжуються. Во­ротар набуває форми розетки і при значному роздуванні шлунка досягає в діаметрі 1,5 см.

Перед гастроскопією потрібно провести рентгенологічне обстеження хворого, щоб виключити протипоказання - звуження стравоходу, дивертикули стравоходу, розширення вен стравоходу тощо.

Ускладнення – перфорація стравоходу і шлунка, кровотеча після біопсії, порушення з боку серцево-судинної і дихальної систем тощо. Дотримання правил проведення гастроскопії із врахуванням показань і протипоказань та правильна підготовка хворих дозволяє проводити дане обстеження цілком безпечно і запобігати виникненню ускладнень.

4.4 Рентгенологічне дослідження. За його допомогою визначають форму, величину, положення, рухливість, рельєф слизової шлунка та його функціональний стан, виявляють локалізацію виразки й пухлини.

Показаннями для проведення цього обстеження є: 1) дисфагія; 2) скарги на печію, відригування, зниження апетиту, здуття живота, біль у животі, нудота, блювання; 3) підсилені кишкові шуми; 4) підтвердження для встановлення діагнозу хронічного гастриту, виразки, пухлини шлунка тощо; 5) немотивоване зменшення маси тіла; 6) наявність ущільнень у животі при пальпації; 7) збільшення печінки чи селезінки; 8) асцит; 9) анемія нез’ясованої етіології; 10) наявність у калі прихованої крові.

4.5 Дослідження функціонального стану підшлункової залози. Погане перетравлення їжі може бути обумовлене як ураженням самої підшлункової залози, так і іншими причинами. Для точного встановлення діагнозу проводять дослідження складу панкреатичного соку або кількісного вмісту її ферментів у крові та сечі.

Для отримання дуоденального вмісту використовують тонкий дуоденальний або подвійний зонд (краще), один з отворів якого знаходиться в шлунку, а другий в – дванадцятипалій кишці. Він дає можливість одночасно відсмоктувати шлунковий і дуоденальний вміст (відмежувати шлунковий сік від дуоденального.

Час дослідження	Дебіт секрету, мл/хв.
натще	0,75±0,07
Після стимуляції
15-а хв.	0,98±0,07
30-а хв.	0,68±0,06
45-а хв.	0,83±0,02
60-а хв.	0,92±0,08

4.6 Дуоденальне зондування. В основі методу лежить рефлекторна і гормональна стимуляція жовчовиділення, при якому скорочується жовчний міхур, що забезпечує перехід жовчі з жовчовивідних шляхів у дванадцятипа­лу кишку. Дуоденальне зондування проводять як з діагностичною, так і лікувальною метою (дренаж жовчних шляхів).

Методика дуоденального зондування. Дуоденальний зонд - це гумо­ва трубка довжиною 1,5 м і діаметром 3-5 мм, на кінці якої прикріплена овальна металічна або пластмасова олива з отворами, які з'єднані з про­світом трубки. На відстані 45, 70 і 80 см від оливи є мітки. Стерилізують зонд шляхом кип'ятіння у воді протягом 5-10 хв, потім охолоджують.

Хворому натще в сидячому положенні оливу зонда (останній повинен бути вологим) кладуть на корінь язика і просять робити ковтальні рухи. Введення зонда до першої мітки свідчить про знаходження оливи в шлунку (можна переконатися в цьому, відсмоктуючи шприцом через зонд вміст шлун­ка - мутнувату рідину кислої реакції). Після цього хворого кладуть на правий бік для того, щоб олива під власною вагою рухалась у напрямку воротаря, і підкладають під поперек м'який валик. Пацієнт повільно заковтує зонд до другої (вхід до воротаря), а потім - до третьої мітки (дванадцятипала кишка). Відсмоктують спочатку прозорий вміст об'ємом 20-30 мл (рідина золоти­сто-жовтого забарвлення, слаболужної реакції), яку класифікують як порцію А (дуоденальна жовч). Отримання такої рідини свідчить про те, що олива знаходиться в дванадцятипалій кишці. Місце розташування оливи можна виз­начити ще й таким способом: якщо у вільний кінець зонда шприцом вдувати повітря, то у разі розміщення оливи у шлунку повітря вдувається легко, без перешкод, а якщо олива досягла два­надцятипалої кишки, повітря проходить з певним утрудненням. Точ­ніше визначити місце розташування оливи дає змогу рентгеноскопія.

Якщо протягом кількох годин олива не потрапила у дванадцятипалу кишку, а залишається у шлунку, слід подумати про наявність спазму ворота­ря (хвилювання, підвищення кислотності шлункового соку). В такому разі для нейтралізації кислого шлункового соку дають хворому випити ½ скланки 2 % розчину натрію гідрокарбонату або підшкірно вводять 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату.

Переконавшись, що олива знаходиться у дванадцятипалій кишці, хворому вводять подразник (через зонд 20 мл теплого 33 % розчину сульфату магнію або парентерально 2 мл холецистокініну), який викликає скорочення жовчного міхура, й отримують порцію В (міхурова жовч) - густу, темно-жовтого кольору рідину. Порція В змінюється порцією С - прозорою, світлою, золотисто-жовтого кольору рідиною, що міститься у внутрішньопечінкових ходах.

Кількість рідини у порціях А і С залежить від тривалості зондування. Надмірна кількість рідини у порції В (понад 70 мл) може свідчити про застійні процеси у жовчному міхурі.

Фракційне (багатомоментне) дуоденальне зондування має ряд переваг перед класичним трифазним. За допомогою цього методу реєструють ритм над­ходження жовчі у дванадцятипалу кишку. Для цього визначають точну кількість жовчі; яка виділяється через кожні 5-10 хв, і відображають це графічно.

I фаза - холедохус-фаза (з моменту введення зонда у дванадцятипалу кишку до введення холецистокінетичного засобу).

II фаза - від введення подразника до появи першої порції жовчі. Тривалість цієї фази - 4-6 хв. Збільшується вона при спазмі сфінктера Одді, а зменшується при його гіпотонії.

ІІІ фаза - від розкриття сфінктера Одді до появи темної міхурової жовчі. Тривалість фази - 3-4 хв, виділяється 3-4 мл світлої жовчі з міхурової і загальної жовчних проток.

IV фаза - виділення міхурової жовчі (порція В). Тривалість - 20-30 хв, виділяється 25-45 мл темної жовчі; при гіпотонії жовчного міхура тривалість цієї фази збільшується, а при гіпертонії - зменшується.

V фаза - виділення жовчі з печінкових проток (порція С).

Хроматичне дуоденальне зондування. Для індикації міхурової жовчі

використовують метиленовий синій, який редукується в печінці з утворенням лейкобази і в такому вигляді виділяється з печінки в жовч. У жовчному міхурі лейкобаза метиленового синього знову окислюється, утворюючи хро­моген, який забарвлює міхурову жовч в синьо-зелений колір.

Методика. Метиленовий синій у желатиновій капсулі в дозі 0,15 г приймають всередину за 12 год до зондування. Фіксують латентний період (час від введення подразника до появи порції В), час відходження порції В (період спорожнення), об'єм.

Хроматичне дуоденальне зондування дає можливість виявити походження окремих порцій жовчі, стан евакуаторної функції жовчного міхура і його концентраційну здатність. При оцінюванні інтенсивності забарвлення порції В метиленовим синім розрізняють слабке, середньої інтенсив­ності й виражене забарвлення. За нормальне забарвлення порції В метиле­новим синім приймають забарвлення середньої інтенсивності і виражене.

Слабке забарвлення порції В свідчить про зниження концентраційної функції жовчного міхура.

Фізико-хімічні властивості. Реакція. Дуоденальний вміст нейтральний або слаболужний. Кисла реакція вказує на домішки шлункового соку. Визначення реакції проводять за допомогою лакмусового паперу.

Колір. У нормі жовч порції А золотисто-жовтого кольору, порції В - темно-жовтого, оливкового (залежить від концентрації прямого білірубіну і білівердину), порції С - дещо світліша від жовчі порції А. Зеленуватий відтінок залежить від домішки в жовчі соляної кислоти (перехід білірубіну в білівердин).

Прозорість. Усі три порції жовчі в нормі прозорі. При запальних процесах в жовчних шляхах у жовчі можуть з'являтися грудки слизу. Помутніння жовчі, як правило, залежить від домішок шлункового соку.

Консистенція. Жовч порцій А і С дещо в'язка, порції В - в'язкої консистенції.

Щільність (питома маса) нормальної жовчі порції А коливається від 1,007 до 1,012, порції В - від 1,016 до 1,032, порції С - від 1,007 до 1,010.

Мікроскопічне дослідження. Мікроскопію проводять під малим і великим збільшенням відразу після отримання жовчі. Це пов'язано із здатністю жовчних кислот швидко руйнувати лейкоцити. Крім лейкоцитів, у жовчі можна виявити інші клітинні елементи (епітелій), кристалічні утвори (холестерин, білірубін, "жовчний пісок", мікроліти, кристали жирних кислот), паразити (лямблії, яйця печінкової, котячої двоусток, аскариди).

У нормальних умовах усі порції жовчі містять невелику кількість формених елементів. При запальних процесах у жовчних шляхах, жовчному міхурі в жовчі виявляють в тій чи іншій кількості слиз, лейкоцити, епітелій, білірубін, холестерин. Певне діагностичне значення має виявлення в жовчі клітин пухлин, кристалів холестерину і білірубінату кальцію (велика кількість останніх характерна для холелітіазу), паразитів або їх яєць.

З хімічних компонентів жовчі визначають вміст білірубіну, холестерину, жовчних кислот, білка. За вмістом холестерину в порції В можна характеризувати концентраційну здатність жовчного міхура, особливо при зіставленні вмісту холестерину в різних порціях. Зменшення концентрації холестерину в жовч­ному міхурі може залежати від розведення жовчі запальним ексудатом.

Бактеріологічне дослідження жовчі має відносне значення, тому що встановити походження виділеної флори важко. Проте, виявивши мікроорганізми при повторних дослідженнях жовчі, можна зробити висновок, що вони виділені з жовчних шляхів.