В. Д. Косенко © Авторські права
| Вид материала | Документы |
- Омельчук К., До питання про авторські права на фотографії, 282.8kb.
- Авторські права на текст програми "Українська мова, 5-12 кл." належать Міністерству, 573.15kb.
- Медкнига Косенко, 337.6kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Косенко Виталия Владимировича Научный руководитель Авербух Владимир Лазаревич, 361.48kb.
- Р. И. Косенко 20 г. «Утверждаю» Директор моу «сош №20» Н. Н. Петров Приказ, 3407.87kb.
- Авторські права на текст програми "Біологія, 7-11 кл." належать Міністерству освіти, 355.91kb.
Погляд на проблему розкриття творчого потенціалу людини: релігійно-філософський аспект
Отже, будьте, досконалі як, Отець ваш Небесний досконалий (Мф. 5, 48)
Проблема розкриття творчого потенціалу є дуже глибинною та багатогранною. Однією з таких граней є погляд, який висловив О.Мень, про основне покликання кожної людини - бути співтворцями з Богом у кожному своєму діянні. Досить часто християнство розуміється, як певна досить обмежена релігійна форма, а внутрішня жива сутність християнства залишається закритою для більшості людей. Внутрішню красу ми можемо відкрити завдяки живому слову О.Меня, А.Сурожського, В.Солов’йова, П.Флоренського, М.Бердяєва, С.Франка та інших.
Творчість у найкращому її прояві є вісточкою від Бога, що проходить крізь серце, і передається з серця в серце. За словами О.Меня: «Поклик Христа бути досконалими як, Отець Небесний, означає, що внутрішній ріст людини не має границь та меж». На думку О.Меня: „Як людина бачить себе, вічність, оточуючий світ так вона і будує свій будинок, храм, картину, навіть предмети вжитку. Світ є прекрасним, тому що він є Боже творіння! З того, часу коли Божественне начало увійшло у плоть світу, Воно його повторно освятило: не лише тим що його створило, а тим, що стало іманентне світу… Оскільки Христос ступив на землю своєю ногою – Він освятив землю. Оскільки він є людиною і нашим братом, Він освятив людський рід. Оскільки він любить квіти і кожну тваринку він освятив все творіння”. О.Мень каже: „Поки ми дихаємо, ми маємо творити! І ця творчість може бути багатогранною, і головна творчість тут – це створення свого духу. Це вічне творення. Те, що написано на полотні, на фанері, на дошці – це знак того, що відбулось у вашому серці”. За його словами метою творчості є духовне з`єднання, взаєморозуміння людей, взаємна близькість – любов, коли спілкування приносить радість.
На думку М.Бердяєва, потенційно людина створена Творцем геніальною, і цю геніальність вона може розкрити в собі завдяки творчій активності. Акт творчості, або творчого діяння є звільненням та подоланням, виходом з полону.
Він писав: “Пізнай самого себе, і через це пізнаєш світ. Усі спроби зовнішнього пізнання світу, без занурення в глибину людини, давали лише знання про поверхню речей. Якщо йти від людини на зовні, то ніколи не дійдеш до сенсу речей, тому що розгадка сенсу прихована у самій людині”. Також, М.Бердяєв каже, що людина є маленьким Всесвітом, і що Всесвіт може входити в людину, нею асимілюватися та пізнаватися, тому що в людині представлений увесь склад Всесвіту. Тайна творчості прихована в людині і відкривається людиною. Вся наша задача полягає в тому, щоб поєднати розум та серце, щоб розум перестав бути роз`єднуючим, а серце сліпим.
Отже, творчий потенціал розкривається на шляху осягнення своєї внутрішньої сутності свого духовного «Я». У щоденних своїх вчинках людина відображає свою внутрішню сутність. Шлях осягнення починається з очищення, з плачу каяття душі перед Богом. Це розкриття свого Логоса-серця. За словами святих отців серце має бути розумним, а розум сердечним. Тоді творчий потенціал людини стає безмірним.
Єрмоленко В.А. (м. Київ)
Ціложиттєве навчання: форма творчості в сучасній освіті
Сучасний світ є світом мобільності. Ми, його мешканці, стаємо свідками мобілізації всіх форм життя. Дедалі вільнішим стає рух людей, товарів, знаків та культур, дедалі мобільнішою стає інформація, дедалі прозорішими кордони і відстані.
Водночас урухомилися не лише речі, але й здатності людей продукувати ці речі, компетенції, якими володіють люди. Старі професії застарівають, натомість народжуються нові спеціальності і нові перспективи, для яких ще бракує навичок та освіти.
Світ, що стає дедалі швидшим, вимагає належної відповіді освіти. Сучасна освіта не може обмежуватися лише наданням людині окремої „спеціальності”, із чітким набором знань та текстів. Вона не може залишатися в ілюзії, що дає людині знання „на все життя”. Дуже часто „пропозиція” знань та інформації, які подаються в сучасних університетах - не лише українських - є застарілою вже на момент їхнього подавання, відстаючи від реального інформаційного попиту суспільства.
Недивно, що одним із найпопулярніших понять сучасної освіти є поняття „ціложиттєвого навчання” (lifelong learning). Це поняття передбачає, що індивід, аби рухатися в такт із своєю добою, має вчитися впродовж усього свого життя, набувати нові знання та компетенції, опановувати нові технології, розуміти нову літературу та нове інформаційне довкілля. Водночас, поняття „ціложиттєвого навчання” передбачає, що суспільство, і передусім його освітні та професійні інституції, надають індивідові можливість такого навчання.
Що в цьому сенсі може і має, на нашу думку, дати університет? Без сумніву – певну систему знань, фактів, теорій, текстів, імен, що формують особистість професійно. Однак окрім „готових” знань, фактів, теорій та текстів, університет має запропонувати молодій людині ще дещо.
Це „дещо”, на нашу думку, - не інформація, а здатність здобувати та аналізувати інформацію; не бібліотека готових і канонічних текстів, а здатність читати і писати нові й нові тексти. Іншими словами, університет має не лише чомусь „навчити” людину, але й навчити її вчитися. Він має дати їй горизонт для подальшого навчання, до подальшої швидкої орієнтації на „території” нових текстів, феноменів, тенденцій, викликів та спеціальностей. Від здатності до постійного розширення і постійної модифікації своїх знань та вмінь залежатиме і масштаб особистості, і її готовність до дедалі новіших викликів сучасного життя.
Саме в цьому я бачу сучасну модель зв’язку між „освітою” та „творчістю”. Цей зв’язок полягає не тільки і не стільки в розвитку своєрідної „суб’єктивної творчості”, в реалізації внутрішнього потенціалу людини. Радше, йдеться про „предметну творчість”: про здатність людини адаптуватися до нових викликів соціального та природного довкілля, давати нові відповіді на виклики суспільства.
Як цьому може зарадити університет? По-перше – радикальною боротьбою з догматичністю освіти. По-друге – поширенням атмосфери „ціложиттєвого навчання” і формуванні у студентів прагнення та готовності до подальшого навчання за межами університету. По-третє – переходом від ідеології „священних текстів”, для якої існує тільки певне коло „правильних” книг, до настанови „текстового лісу”, для якої людина має стикатися із нескінченним космосом текстів та інформації, в якому вона має вчитися орієнтуватися.
В такий спосіб університет може перетворитися від утопічної „вежі зі слонової кістки”, яким він нині часто є, на наближену модель сучасного суспільства – нескінченного лісу людей, знаків, феноменів, технологій, текстів, подій, кінострічок, новин – лісу, в якому легко заблукати, але який стає таким цікавим, щойно в ньому людина починає орієнтуватися.
Жолобак М.В. (г. Киев)
Универсальность и ограниченность - взаимопроникновение противоположностей
Все знают, что специализация необходима, так как она повышает производительность труда. В общем, она - необходимое зло. Но, скорее всего, не такое уж она и зло, как может показаться. По крайней мере, вначале. В родовом обществе специализация не приводила к разрыву типов деятельности. Каждый человек умел делать все, и это было основой того, что он делал что-то лучше других. Люди производили сообща, хоть каждый и делал свое дело. С появлением классов дело меняется, но не очень сильно. Теперь каждый хоть и не может делать все, что делают другие (например, крестьянин не может управлять государством), но каждый универсален в своей деятельности, и она универсально связывает его с остальным обществом. Вследствие простоты орудий труда и невысокой разделенности процесса производства каждый, для того, чтобы производить, вынужден становиться универсальным. Даже производя определенный продукт, человек производит его от начала и до конца и, поэтому, владеет процессом его производства, знает его связи. Если и возможны в это время какие-то ограниченные люди, то они, скорее всего, будут связаны с отмирающим классом - знатью, которая, теряя власть, переставая управлять обществом, теряет и универсальные возможности развития. Но потом, развиваясь, производство требует дальнейшего разделения труда, а появление машин разделяет труд технологически и избавляет рабочих от необходимости знать весь процесс производства. Теперь необходимое качество продукции обеспечивается машиной, а от рабочего требуется только несколько движений, которые диктуются конструкцией механизма. Человек становится продолжением машины.
Но, тем не менее, очевидно, что машина не может быть причиной ограниченности. Ведь движения ремесленника также зависят от его инструмента.
В чем же проблема односторонности работника в машинном производстве? Человек не знает, что он делает, не видит своего места в процессе производства, не понимает роли. Не понимая, зачем действовать так или иначе, человек не может изменять свой способ деятельности, не может относится к своему труду сознательно. Тот, кто понимает свое место в производстве, вряд ли может относится к своей работе с ненавистью или безразличием. Он всегда сможет найти новый путь повышения производительности труда. Но, оставаясь на одном месте, человек не может видеть связи своего труда со всем производством. Смена специализации необходима для открытия новых связей и применения их в новой области деятельности. Конечно, если понимать смену рода деятельности исключительно как перемену места работы, то универсальный человек не получится. Он просто забудет то, чему он научился на предыдущем месте работы и начнет "с нуля" учиться новой специальности. Какой смысл менять одну ограниченность на другую? Если те рода деятельности, которые сменяет человек, не связываются им между собой, то грош цена такой "смене". "Смена" должна быть не отрицанием, а снятием предыдущего рода деятельности и открытием его в другом роде. Навыки, полученные при овладении одним видом деятельности, должны становиться основой для овладения следующим. Практически открывая для себя закон движения профессий, человек развивает в себе универсальную личность. В таких условиях человек, всегда относительно ограниченный определенной деятельностью, на самом деле универсален в своей возможности перехода к различным типам ограниченности, которые, закономерно сменяя друг друга, открывают человеку бесконечный простор для развития.
Зубарева Н. С. (Беларусь, г. Брест)
Дилемма Я-Другой в границах идентичности
«Кто Я?». Этот вопрос задает себе каждый из нас на протяжении отрезка, называемого жизнью. Каждый стремится честно оценить себя. Но как происходит эта оценка? Какие параметры используются? Является ли этими параметрами Другой человек и где объективность в этой оценке?
Как отмечает Э.Эриксон, чувство идентичности формируется постепенно, его источником служат различные идентификации, уходящие корнями в детство. В ранней юности индивид стремится к переоценке самого себя в отношениях с близкими людьми, с обществом в целом – в физическом, социальном и эмоциональном планах. Он старается обнаружить различные грани своей Я-концепции и стать самим собой, ибо все прежние способы самоопределения кажутся ему непригодными. Часто идентичность обретается лишь после периода проб и ошибок. Зачастую человеку так и не удается достичь прочного ощущения собственной идентичности.
По мнению Э.Эриксона, формирование идентичности протекает «большей частью бессознательно» на всех уровнях психической деятельности. Этот процесс представляет собой «процесс одновременного отражения и наблюдения», в результате которого формируется конфигурация, состоящая из двух основных составляющих: собственной оценки себя в сопоставлении с оценкой его Другими и оценки суждений Других о нем в сопоставлении с тем как индивид воспринимает себя в сравнении с этими Другими, значимыми для него. На обобщенном уровне идентификация выступает как переживание динамической тождественности самому себе: Я=Я, принятие себя как данности. Как полагает Г.И.Малейчук, это интегральное переживание, которое строится из отдельных частных переживаний и проявляется в самых разных конкретных формах: то он выступает как самооценка, то как Я-концепция, то как самосознание, то как самоотношение и др. Я-концепция возникает у человека в процессе социального взаимодействия как неизбежный и всегда уникальный продукт его психического развития, как относительно устойчивое и в то же время подверженное внутренним колебаниям и изменениям психическое приобретение. Она накладывает неизгладимый отпечаток на все жизненные проявления человека – с самого детства до глубокой старости. Предполагается, что уровень идентификации и принятия Другого имеют общие границы, определяющие оптимальное взаимодействие этих структур.
Проведенные нами исследования в этом направлении позволили отметить, что высокая степень идентичности коррелирует как с принятием значимого Другого, так и Другого, причем коэффициент ранговой корреляции Спирмена близок к единице, что подтверждает гипотезу о том, что признаки корреляционно зависимы.
Из всего вышеописанного можно сделать вывод, что в раннем юношеском возрасте формирование идентичности и принятия Другого происходит взаимосвязано: осознание себя личностью позволяет принимать личность Другого. Это в большей степени будет относиться к значимому Другому: высокий уровень идентичности соответствует высокому уровню принятия Другого и наоборот, чем ниже уровень идентичности, тем нетерпимее к окружающим относится личность.
Идентификация как процесс построения и обнаружения Я возможна только благодаря наличию Другого человека. Но как в дальнейшем будет раскрываться идентичность конкретной личности? Как будет изменяться психологическое пространство личности в зависимости от изменения границ идентичности и принятия Другого человека? Эти вопросы открывают возможности и перспективы дальнейшего исследования данных феноменов.
Ивашкевич Л.С. (г. Киев)
Преодоление как педагогический принцип
«Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал»… Каждому туристу известно чувство взятия горы. Но важно даже не это – важен подъем. Преодоление. Вершины и – себя. И так бывает во всем – ценно только то, что «выстрадано», что досталось через трудности, через преодоление старого. В эти моменты человек только и становится человеком, ведь каждый раз он таким образом делает еще один шаг вперед – от обезьяны.
Вот и все – весь смысл становления человека в одной простой формуле – преодоление, выход за пределы.
Остаются мелочи – ответить на вопрос КАК. Какое преодоление и каких пределов? Преодоление ведь тоже бывает разное – можно, например, целыми днями качать мышцы в тренажерном зале или играть в шахматы. Или «моржевать», или учить иностранный язык во сне. Преодоление налицо, а вот человека может так и не получиться. И, тем более, не получится из таких людей общества.
Мне кажется, что дело в том, что, выходя за пределы, важно все-таки выйти правильно. Выйти в дверь, а не в стену, потому что за дверью есть пространство, куда может быть проложена дорога. А в стене – кирпичи или бетонные блоки, и и пытаться проломить их головой – не очень рациональное занятие. Продуктивным выход за пределы может быть только тогда, когда есть понимание всей предшествующей человеческой культуры, ведь это понимание не сковывает, а, наоборот, освобождает, дает возможность действовать со знанием дела. «Обогатить свою память знанием всех тех богатств, которые выработало человечество» - вот как ставит эту проблему Ленин в «Задачах союзов молодежи». Но, добавляет он, «не только усвоить их, но усвоить так, чтобы отнестись к ним критически». А для такого критического отношения нужно быть не просто хорошим специалистом, а еще и человеком, то есть разбираться не только в глазных болезнях или техническом переводе, а еще и в развитии общества.
Тут встают сразу две проблемы современной педагогики. Во-первых, специализация, которая сразу блокирует развития человека во всех областях, кроме одной, а, значит, не позволяет человеку научиться видеть всеобщее. Во-вторых, нагромождение знаний, количественный подход в обучении. Больше прочитать параграфов, больше выучить слов, решить примеров… Количество ведь переходит в качество! Но накопления знаний оказывается мало. И даже больше – оно оказывается вредным, стопорящим развитие, затупляющим человека. Без скачка, то есть перерыва постепенности, невозможен и выход за пределы. Скачок есть перелом качества, выход на новое основание, он и есть сущность преодоления. А без преодоления педагогика, как и любая наука, как и само общество, обречена вращаться по кругу, повторяя уже известные истины.
Исходить только из существующего, ведь кроме него ничего больше и нет, но исходить в несуществующее, создавать это несуществующее – вот занятие, достойное человека. Решать те жизненные задачи, которые вчера еще и не стояли. Когда взятие вершин становится нормой жизни, когда трудности не пугают, а мобилизуют творческие силы – тогда только и становишься человеком.
Но и это еще не предел. Преодолевать себя – это сильно, но это все-таки преодолевать единичное. Сильнее же, хоть и труднее, преодолевать всеобщее, то есть сложившиеся общественные отношения. Мало того, преодоление себя как самоцель оказывается бесплодным, бесперспективным. Преодолевать себя можно, только преодолевая всеобщее. Педагогика должна поставить дело так, чтобы преодоление себя происходило в процессе преодоления старых, изживших себя общественных отношений. Только когда эти «два» преодоления совпадают, они могут быть плодотворными, ведь каждый отдельный человек есть не что иное, как воплощение общественных отношений.
Ільїн В.В. (м. Київ)
Чи існує антропологічна криза?
В чому сутність того, що сьогодні називають духовною, або антропологічною кризою? Про неї говорять давно. Вперше ця проблема – втрата духовності – була поставлена Еразмом Роттердамським в його знаменитій “Похвалі глупоті”. Це було визнання кризи розуму, відчуженість від нового життя – це була епоха меркантилізму - духовно-культурної людини, яка поступилася перед наступом і натиском всіх тих аморальних вад, які не відповідали існуючим християнським канонам і ще й сьогодні засуджуються (щоправда, здебільшого лицемірно). Другий етап – перехід від трудової теорії вартості до концепції “економічної людини”. Це означало інший вимір нового часу. “Економічна людина” - це результат, підсумок економічних (буржуазних) революцій, які відбулися в Європі в XVII-XVIII століттях. Третій стан – перехід від людини до “постлюдини”, що означає кінець (смерть) “традиційної”, ренесансно-просвітницької моделі людини. І це дійсно смерть, але смерть конкретно-історичного типу людини, скоріше всього, найвищої її форми, за збереження якої продовжують всіма силами боротися. Але реальність, яка себе випереджає завдяки прискоренню часом, не дає підстави сподіватися на покращення даної ситуації. Тобто залишатися у вимірах звичних цінностей.
В процесі економізації буття як наслідку науково-технічної революції, зростання швидкості і складності соціальних дій, опосередкування особистісних відношень предметними і матеріальними чинниками, особистість трансформується в ділка (діяча). В свій час М.Бердяєв зазначав про неспівмірність людської душі з тими швидкостями, яких вимагає сучасна технічна цивілізація. По своїй суті вона є імперсоналістичною, оскільки не хоче знати особистості. Вимагаючи активності людини, вона не хоче її перетворення в особистість. Ділок – продукт відчуження (К.Маркс), аномії (Е.Дюркгейм), перетворення закритих (заповідями релігії, нормами моралі, канонами культури) “теплих” суспільств у відкриті (вільні і холодні, “цивілізовані”). По мірі того, як особистість стає ділком (діячем), культура як регулятор соціальних відношень заміняється технологією і соціотехнікою.
В цих умовах і з’являється “постлюдина”, в якій з’єднані в одне ціле людина і техніка. І людина тут вже виступає “фактором”. Основна відмінність “людини-фактора” від особистості, від “економічної людини” (ділка) в тому, що суб’єкт, який стоїть за ним, втрачає самототожність, фрагментизується, “розмазується” по системі. Він децентрований. Ініціатива й остаточне вирішення питань у процесі його взаємодії із зовнішнім середовищем, один з одним, переходять до техніки. В цьому і полягає криза гуманізму, яка починається із вступом суспільства в соціотехнічну стадію суспільства, коли суспільство, в силу все більшої і більшої динамічності, перестає бути власне (виключно) людським і перетворюється в людиномашинне (технолюдинне). Тобто з того моменту, коли техніка (сьогодні комп’ютер) починає заміняти не лише фізичну, але й розумову силу людини.
Даний процес доповнюється втратою смислу буття. Якщо попередня інтелектуальна культура, в першу чергу філософія, релігія, наука були сповнені пошуків істини як смислу буття, то тепер цей пошук втрачений. Істина тепер нікого (за деякими виключеннями) не цікавить. Істина сьогодення - це результат творення свого світу, власного успіху, вдалого фінансового проекту, це вміло технологічний, комерційний обман свого суперника тощо. Істина для сучасної людини-фактора, людини-ділка - все, що стосується лише суб’єктивних досягнень індивіда, але ні в якому разі не об’єктивних обставин, які сприймаються лише як доповнення до власної поведінки й діяльності. Істина є необхідною для цілераціональної поведінки, яка властива людині економічній (ділка і діяча), але тепер замінюється безглуздою раціональністю. Але ця раціональність “пост/не/людська”. Всі вчинки звіряються за критеріями розсудку, а не розуму. Розсудок позбавлений “душі”, тому він чужий для людини як суб’єкта життя. Істина розсудку не потрібна. Він може лише поглузувати (як Понтій Пілат з Ісуса Христа), з тих, хто все ще її шукає. Постлюдина опиняється поза людиною, вона переповнена різного роду інформацією, яка по суті спотворює дійсність відповідно до того чи іншого замовлення.
Постлюдина – зовсім інша людина, відмінна від усіх тих образів і уявлень, якими наповнена наша освіта, система виховання, література, рекомендована для набуття потрібних світоглядних орієнтацій.
Людина в образах, наприклад, літератури “Срібного віку”, виступає сильною завдяки доброті, розуму, здатності співчувати, вона сповнена тривоги за майбутнє всього людства та інших людей. Орієнтуючись на ідеал такої людини (згадаймо А.П.Чехова: “в людині все повинно бути прекрасним…”), цілі покоління мріяли про нову людину, про перехід до її більш високої якості. Через казки і міфи люди намагались відчути себе могутнішими і фізично сильнішими; через різні релігійні вчення вони прагнули піднестися до безтілесного духа; розробляли проект розумної, вихованої й освіченої людини епохи Просвітництва. Так писав про “нового Адама” Г.С.Сковорода, так на практиці намагався виховати її марксизм-ленінізм, “Я вчу про надлюдину” - проголошував Ф.Ніцше. Нарешті, мрії про нову людину стають дійсністю, але в неочікуваній формі: вона постає у вигляді постлюдини. Проте зустріч з цією новою людиною в більшості випадків несподівана: одні, як правило, не розуміють і не помічають, що відбувається, перебуваючи в полоні минулих світоглядних ідеалів, проголошуючи лозунг “духовного Відродження” (якого?); інші, хто усвідомлює ситуацію, говорять і пишуть про антропологічну катастрофу. Але питання про причини і про те, хто насправді її привносить, обговорюють дуже мало, що й залишає проблему невирішуваного і мало зрозумілого. Вихід – в усвідомленні факту існування нової епохи – епохи Постмодерну.
Ільїна Г.В. (м. Київ)