Конституційне право України”

Вид материала

Документы

Содержание Декларація про державний суверенітет була прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року. X. міжнародні відносини Державно-правові ознаки України як держави. Державні символи України. Суть і зміст народовладдя в Україні. Форми здійснення прямого народовладдя в Україні. 42. Поняття і види референдумів. 43. Принципи участі громадян у референдумах. 44. Демократичні засади підготовки і проведення референдумів. 45. Референдний процес в Україні. Найбільш відповідальну стадію референдуму ста­новить голосування і визначення підсумків референ­думу. Третя стадія Правові гарантії здійснення народовладдя. 47. Поняття і форми представницької демократії. 48. Поняття і суть виборчого права і виборчої системи. 49. Демократизм виборчої системи в Україні. Види виборчих систем. Мажоритарна система Пропорційна сис­тема 50.Основні принципи виборчої системи України. 51.Порядок організації та проведення виборів. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Курс Конституційне право, Тема Поняття та предмет галузі конституційного права. Рекомендована, 35.74kb.
• Конституційне право України як галузь права, 446.83kb.
• 1. Конституційне право України як галузь права, 544.62kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн, 10400.57kb.
• В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі, 397.09kb.
• Житлове законодавство конституційне право на житло. Житловий кодекс, 850.68kb.
• Програма вступного кваліфікаційного екзамену для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 116.76kb.
• А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор, 7165.85kb.
• Конституційне право та конституційний процес в україні н. М. Батанова, 205.88kb.

Декларація про державний суверенітет була прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року.

Декларація складається з преамбули і 10 розділів.

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

II. НАРОДОВЛАДДЯ Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.

VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

IХ. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Мені, здається, що ця декларація забезпечує права і свободи людини, шануючи національні права всіх народів, дбає про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток України, визнає необхідність побудови правової держави, має на меті утвердження суверенітету і самоврядування народу України.

33. Державно-правові ознаки України як держави.
    

Стаття 1. “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”.

Держава – це суверенна, політико-теріторіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має соціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права свої веління робити загальнообов’язковими для населення всієї країни.

Правова держава – це держва, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на підставі і в межах, визначених правом, де держава відповідає перед особою за свою діяльність.

Функції держави – це напрями її діяльності, в яких відображається й конкретизується сутність, завдання й цілі держави. Функції держави класифікують по-різному. Залежно від напрямів державної діяльності всередині країни чи за її межами функції ділять на зовнішні та внутрішні.

До внутрішніх функцій держави належать напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства.

Зовнішні функції – це основні напрями діяльності держави за її межами у зносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями й світовим суспільством у цілому.

До основних ознак держави відносять:

• Суверенітет;
  
• Територіальне розселення населення країни, наявність апарату управління і примусу;
  
• Здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки;
  
• Здатність збирати податки, робити позички і надавати кредити;
  
• Виражати й захищати інтереси певної частини населення.
  

Основними рисами правової держави вважають:

Верховенство і панування правового закону;

Постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади:

Поділ влад на законодавчу, виконавчу та судову;

Взаємну відповідальність особи і держави;

Забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина.

39. Державні символи України.
    

Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави які відображають її суверенітет, а вдеяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту.

Стаття 20. “Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ”.

Місто Київ є адміністративно-політичним центром та місцем перербування вищих органів державної влади України. Статус міста КИєва визначено Законом УКраїни від 15 січня 1999 р. “Про столицю України – мсто-герой Київ”.

39. Суть і зміст народовладдя в Україні.
    

У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація. Інше угрупування чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені свого народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.

Представницька демократія – це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи – систему Рад народних депутатів.

Безпосередня (пряма) демократія – це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

Стаття 5. “Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу”.

39. Форми здійснення прямого народовладдя в Україні.
    

Демократичність української держави і суспільства виявляється насамперед у народовладді. Під народовладдям розуміється широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і суспільства та створення найсприятливіших умов для надання повноти влади народу.

У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація. Інше угрупування чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені свого народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.

Безпосередня (пряма) демократія – це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

До інститутів прямої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, належать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази виборців.

Така форма безпосереднього народовладдя забезпечує участь усіх громадян держави в здійсненні державної влади, їх пряма волевиявлення при прийнятті загальнодержавних рішень.


42. Поняття і види референдумів.

У здійсненні безпосереднього народовладдя важливе місце має референдум. Референдум – це голосування населення всієї держави або певної його частини з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум, як і вибори, здійснюється шляхом голосування, але відрізняється своїм предметом. Завдання референдуму полягає у вирішенні важливих питань, не пов’язаних із наданням юридичної сили мандатам певних осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний.

Імперативний і консультативний референдуми різняться за їхніми юридичними наслідками. Рішення ухвалене імперативним референдумом, має загальнообов’язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення – з’ясувати думку виборців щодо певного питання.

Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов’язковий референдум – це референдум, проведення якого є обов’язковим для вирішення визначених Конституцією проблем. Напр, щодо зміни території.

Факультативним називається референдум, коли ініціатива його проведення з того чи іншого питання залежить від законодавчого органу або волевиявлення уряду.

Відповідно до “про всеукраїнський та місцеві референдуми”, референдуми бувають всеукраїнські, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць).


43. Принципи участі громадян у референдумах.

Референдум – це голосування населення всієї держави або певної його частини з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя.

В Законі України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, у ст7., яка називається “Принципи участі громадян у референдумах”, розповідається, що:

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються.

У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються в місцях позбавлення волі.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

В ст.39 цього Закону, вказано про проведення голосування:

Бюлетені для голосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. Під час заповнення бюлетенів забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Громадянин, який не має можливості самостійно заповнити бюлетені, має право запросити в кабіну або кімнату для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім члена комісії з референдуму.

Громадянин під час заповнення бюлетеня викреслює в ньому одне з двох слів: "так" або "ні".

У разі проведення одночасно двох чи кількох референдумів або винесення на референдум двох чи кількох питань громадянин одержує і заповнює бюлетені окремо по кожному з референдумів та питань.

Заповнені бюлетені голосуючий опускає у скриньку для голосування.


44. Демократичні засади підготовки і проведення референдумів.

Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес, який складається з відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності:

• Призначення референдуму;
  
• Підготовка і проведення референдуму;
  
• Голосування і визначення підсумків референдуму;
  
• Опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.
  

Підготовка і проведення всеукраїнського референдуму здійснюється за рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів – за рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Підготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах, відкрито і гласно. Законом запроваджені гарантії реалізації вказаних демократичних засад:

Стаття 69.  Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Стаття 72.  Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Стаття 73.  Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Стаття 74.  Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.


45. Референдний процес в Україні.

Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується Конституцією України і Законом про всеук­раїнський та місцеві референдуми від 3 липня 1991року. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності:

• призначення референдуму;
  
• підготовка і проведення референдуму;
  
• голосування і визначення підсумків референдуму;
  
• опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.
  

Першою стадією проведення референдуму є його призначення. Так, громадяни України реалізують своє право на ініціативу всеукраїнсь­кого референдуму шляхом збору підписів (їх має бути не менше 3 млн і підписи щодо призна­чення референдуму мусять бути зібрані не менш, як у двох третинах областей і не менш, як по сто тисяч під­писів у кожній області).

Отже, на стадії призначення ре­ферендуму відбувається утворення ініціативних груп ре­ферендумів, їх реєстрація, збирання підписів ініціатив­ними групами.

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк передає підсумковий про­токол, акт і вимогу про проведення референдуму до Центральної комісії із всеукраїнського референдуму (її функції покладено на Центральну виборчу комісію по виборах народних депутатів України).

Після одержання належним чином оформленої пропозиції, органи державної влади, до повноважень яких входить призначення референдуму в місячний термін приймають одне з таких рішень:

1. про призначення референдуму;
   
2. про відхилення пропозиції про проведення рефе­рендуму у разі наявності серйозних порушень законодавства про референдуми;
   
3. про прийняття рішення, пропонованого у вимозі про призначення референдуму.
   

У рішенні про призначення референдуму визначається дата проведення референдуму, зазначається назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум.

Повідомлення про призначення референдуму оголошуються відповідно у республіканських та місцевих засобах масової інформації у 10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референдного процесу — підготовка прове­дення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми створюються дільниці для го­лосувань (від 20 до 3000 громадян), комісії по проведенню референдуму і списки учасників референдуму.

Керівництво всеукраїнським референдумом покладається на Центральну виборчу комісію, а також спеціально утворені для цього громадські органи — комісії по проведенню референдуму: дільничні, територіальні, що створюються в селах, селищах, районах, містах і областях, комісія Автономної Республіки Крим із всеукраїнського референдуму.

На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по роз'ясненню населенню мети ре­ферендуму, змісту питань, що виносяться на нього, оз­найомленню з порядком голосування тощо.

Найбільш відповідальну стадію референдуму ста­новить голосування і визначення підсумків референ­думу.

Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом належним чином приміщеннях із 7 до 20 години. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені для го­лосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімна­ті для таємного голосування.

Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків голосування на референдумі.

Відповідна комісія з референдуму може визнати ре­зультати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Закону про референдум (ст. 41).

Проект Закону, рішення вважається ухваленим гро­мадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, вне­сених до списків для голосування, а референдум з пи­тань дострокового припинення повноважень Верховної Ради та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше двох третин від за­гальної кількості громадян, внесених до списків для голо­сування.

Закон, інші рішення прийняті шляхом референдуму, обнародуються у встановленому законодавством порядку.

Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.

Визнання ж референдуму та­ким, що не відбувся, не є умовою для призначення по­вторного референдуму.

46. Правові гарантії здійснення народовладдя.
    

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень. До інститутів прямої (безпосередньої) демократії, які забезпечу­ють прийняття державних рішень прямим волевиявленням народу, на­лежать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази ви­борців.

Стаття 5. “Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу”.


47. Поняття і форми представницької демократії.

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька. Її сутність полягає в тому, що більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі, органи можуть називатись по-різному - парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада України.

Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент.

Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини на селення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини/території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу. Це Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради.

Із розвитком та вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням виборів і референдуму, регламентуються Законом від 3 липня 1991р. "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", Законом від 5 липня 1991 р. "Про вибори Президента України" та іншими нормативно-правовими актами.


48. Поняття і суть виборчого права і виборчої системи.

Виборча система – порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих прав.

Розрізняють такі виборчі системи:

• Мажоритарна;
  
• Пропорційна;
  
• Змішана.
  

Мажоритарною називається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. Ця система являється найстарішою із всіх виборчих систем. Мажоритарна система буває: абсолютної більшості, відносної більшості, кваліфікованої більшості.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні. Є такі види пропорційної системи: з жорсткими списками, з преференціями, з напівжорсткими списками.

Змішана система має в собі елементи мажоритарної і пропорційної системи.

Сукупність правових норм, що регламентують порядок виборів, становить виборче право.

Виборче право – сукупність правових норм, що закріплюють порядок утворення представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих прав шляхом голосування.

Основними його джерелами є Конституція України, Закони України “Про вибори народних депутатів України”, від 22 жовтня 1997р., “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999р., “Про вибори депутатів місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998 р., “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” від 12 лютого 1998р.

У цих законах сформульовані демократичні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Загальне виборче право буває пасивним і активним. Активне право – це право вибирати, пасивне – це право бути обраним.


49. Демократизм виборчої системи в Україні. Види виборчих систем.

Основними формами участі громадян у формуванні органів державної влади і місцевого самоуправління є мажоритарна і пропорційна виборчі системи, а на їх основі у сучасних умовах застосовуються і змішані форми.

В Україні парламент обирається на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною мажоритарно-про­порційною системою. Усього обирається 450 депутатів. Із них 225 — в одномандатних виборчих округах на ос­нові відносної більшості, а 225 — за списками канди­датів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному вибор­чому окрузі на основі пропорційного представництва.

Вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах.

Мажоритарна система абсолютної більшості застосовується в Україні тільки на виборах Президента.

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють:

- мажоритарну систему абсолютної більшості;

- мажоритарну систему відносної більшості;

-мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними.

Мажоритарна система відносної більшості (або про­стої більшості) є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. Ця система досить результативна. За умов однакової кіль­кості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно вико­ристовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Напротивагу означеній мажоритарна система абсо­лютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50% + 1 голос. При застосуванні цієї системи, як правило, обов'яз­ковий нижній поріг участі в голосуванні. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів виборців, на­брання яких є теж умовою обрання кандидата.

Перевага означеної системи — в її потенційному де­мократизмі: вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрача­ються. Недоліком системи є її нерезультативність. Голо­сування за цією системою передбачає, як правило, по­вторне голосування або повторні вибори.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості пе­редбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав певну, кваліфіковану біль­шість голосів виборців. Кваліфікована більшість вста­новлюється законодавством і, як правило, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується зовсім зрідка в практиці виборів.

Пропорційна сис­тема - депутатські мандати роз­поділяються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого ок­ругу. При застосуванні цієї системи округи завжди бага­томандатні (межі виборчих округів, як правило, збігаються з межами адміністративно-територіальних оди­ниць).

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види про­порційної системи:

• з жорсткими списками (виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому);
  
• з преференціями (виборець не просто голосує за спи­ски партії, що обирає, а й робить помітку навпроти но­меру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку);
  
• з напівжорсткими списками (передбачає мож­ливість для виборця голосувати за список у цілому або визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому - за системою преференцій).
  

Переваги пропорційної системи з жорсткими списками: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недолік - партійний список може "витягнути" у депутати невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персоналії. І в цьому її перевага, проте недоліком є " мажоритарність" - виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси (і завдання партії в цілому. Запровадження системи і напівжорсткими списками викликане необхідністю по­долати вади системи жорстких списків і преференцій.

Загальним недоліком пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців.

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних партій при пропорційній системі виборів запроваджують виборчий поріг (в Україні - 4 %).

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які і поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Змішані вибо­ри системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або не­обхідно досягти компроміс між принципом представ­ництва у парламенті різних політичних сил та стабіль­ністю сформованого ними уряду.


50.Основні принципи виборчої системи України.

Виборча система – порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих прав.

Стаття 71. КУ. “Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення”.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються до­даткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах:

-вільного і рівноправ­ного висування кандидатів,

-гласності і відкритості,

-рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;

-неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місце­вого самоврядування;

-свободи агітації.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно (ст. 70 КУ) мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.

На відміну від нього пасивне виборче право грома­дян, тобто право бути обраним, залежить від виду ви­борів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції та ст. З За­кону "Про вибори народних депутатів України", народ­ним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний депутатом громадя­нин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановле­ному законом порядку.

Президентом, відповідно до ст. 103 КУ, мо­же бути обраний громадянин України, який досяг трид­цяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не мозке бути обрана Президентом більш як на два строки ПІДРЯД- .....

адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тоб­то кожний виборець впливає на результати виборів од­наково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно од­наковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва окремо для кожного виду виборів, ство­рення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні перед­виборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольо­ру шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. На виборах народних депутатів Украї­ни, наприклад, кожний виборець має два голоси — по одному в одномандатному та багатомандатному загаль­нодержавному виборчих округах.

На виборах Президента України кожен виборець має один голос.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сіль­ських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що конт­роль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень запов­нюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець який не має можливості заповнити бюлетень особисто може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а та­кож уповноважених осіб, представників партій, вибор­чих блоків партій, що беруть участь у виборах.


Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.


51.Порядок організації та проведення виборів.

Проголошують або призначають вибори згідно з: Ст. 77 КУ “Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”. Ст. 103 ч.5 “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.” У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори Президента проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень.

Вибори можуть позначатися як на вихідні, так і робочі дні. Але як правило, призначається на вихідний день. Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України.

Далі затверджують або утворюють виборчі одиниці. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці.

Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів із зазначенням їх номера, центру, територіальних меж та кількості виборців у кожному виборчому окрузі публікується Центральною виборчою комісією у державних засобах масової інформації не пізніше як за 120 днів до дня виборів.

А також виборчі дільниці формуються у стаціонарних лікувальних, санаторно-оздоровчих закладах, представництвах України за кордоном та в інших місцях тимчасового перебування виборців.

Також, утворюють виборчі органи, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом.

Складуються списки виборців. До списків виборців включаються всі громадяни України, яким на день виборів виповнюється 18 років, та які на момент складання списку постійно поживають на території України і мають право голосу.

Висуваються і реєструються кандидати на виборчі посади.

Далі проводиться політична агітація.

Найголовніше – голосування. За законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасовано дострокове голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

І останнє – це підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів.


52.Статус Центральної виборчої комісії.

В Першій статті та 4 розділі закону України “Про центральну виборчу комісію” від 17 грудня 1997 року підписаним Президентом України Леонідом Кучмою говориться про статус центральної виборчої комісії.

Стаття 1. Статус Центральної виборчої комісії “Центральна виборча комісія (далі - Комісія) є постійно діючим державним органом, який відповідно до Конституції України, цього та інших законів України забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів. Комісія здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів. Комісія очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України та всеукраїнського референдуму, спрямовує їх діяльність. Комісія є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням”.

Розділ IV ПРАВОВИЙ СТАТУС І ПОВНОВАЖЕННЯ ЧЛЕНІВ КОМІСІЇ

Стаття 18. Повноваження Голови Комісії

Голова Комісії:

1) здійснює керівництво діяльністю Комісії та її секретаріатом, організовує їх роботу;

2) забезпечує підготовку засідань Комісії і питань, що вносяться на її розгляд;

3) скликає засідання Комісії, забезпечує повідомлення членів Комісії про час скликання засідання та питання, які передбачається внести на її розгляд, веде засідання Комісії;

4) вносить на розгляд Комісії пропозиції щодо структури і штату секретаріату Комісії;

5) призначає на посади та звільняє з посад працівників секретаріату Комісії, а також вирішує інші питання відповідно до Закону України "Про державну службу", інших законів України;

6) інформує від імені Комісії Верховну Раду України, Президента України про результати та підсумки виборів Президента України, народних депутатів України та всеукраїнського референдуму;

7) підписує постанови Комісії та протоколи її засідань;

8) забезпечує розгляд звернень юридичних та фізичних осіб, що надходять до Комісії, веде особистий прийом громадян;

9) представляє Комісію у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, виборчими комісіями, підприємствами, установами і організаціями, іноземними державами, виборцями.

Голова Комісії є розпорядником бюджетних коштів, що виділяються на утримання Комісії та її секретаріату.

Голова Комісії у межах своїх повноважень видає розпорядження з питань організації діяльності секретаріату Комісії.

Голова Комісії здійснює інші повноваження відповідно до цього Закону та інших законів України.

Стаття 24. Правовий статус Голови, заступника Голови, секретаря та інших членів Комісії, гарантії їхнього захисту

Голова, заступник Голови, секретар та інші члени Комісії відповідно до цього Закону є посадовими особами, які наділені статусом, необхідним для забезпечення здійснення функцій і повноважень Комісії, передбачених цим та іншими законами України.

Забороняється використання членом Комісії свого статусу з метою, не пов'язаною з діяльністю Комісії.

Голова, заступник Голови, секретар та інші члени Комісії у своїй діяльності є незалежними.

Незалежність членів Комісії забезпечується:

особливим порядком призначення та дострокового припинення повноважень;

забороною втручання будь-кого у здійснення Комісією повноважень;

особистою недоторканністю;

матеріальним і соціальним забезпеченням.

Усі державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян зобов'язані поважати незалежність членів Комісії і не посягати на неї.

За будь-який вплив на членів Комісії з метою перешкодити здійсненню ними своїх повноважень або доручень Комісії чи добитися прийняття рішення, що суперечить законодавству, насильницькі дії чи образу, а також поширення неправдивої інформації щодо них винні особи несуть встановлену законом відповідальність.

1. Виборчий процес в Україні.
   

Виборчий процес – це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють кілька стадій виборчого процесу. Перша стадія – проголошення або призначення виборів. Ст. 77 КУ “Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”. Ст. 103 ч.5 “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.” У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори Президента проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень.

Вибори можуть позначатися як на вихідні, так і робочі дні. Але як правило, призначається на вихідний день. Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України.

Друга стадія – затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці.

Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів із зазначенням їх номера, центру, територіальних меж та кількості виборців у кожному виборчому окрузі публікується Центральною виборчою комісією у державних засобах масової інформації не пізніше як за 120 днів до дня виборів.

А також виборчі дільниці формуються у стаціонарних лікувальних, санаторно-оздоровчих закладах, представництвах України за кордоном та в інших місцях тимчасового перебування виборців.

Третя стадія – утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом.

Четверта стадія – складання списків виборців. До списків виборців включаються всі громадяни України, яким на день виборів виповнюється 18 років, та які на момент складання списку постійно поживають на території України і мають право голосу.

П’ята стадія – висування і реєстрація кандидатів на виборчі посади.

Шоста стадія передбачає проведення політичної агітації.

Сьома стадія, найголовніша – голосування. За законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасовано дострокове голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

Восьма стадія передбачає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів.


54. Гарантії здійснення виборчого права.

Однією із гарантій реального здійснення вільного волевиявлення встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст.186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. “ Публічні заклики або агітація за бойкотування виборів Президента України або народного депутата, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутати, а так само агітація за або проти кандидата в день виборів - тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Видача членом дільничої виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу - тягне за собою накладення штрафу від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Втручання в роботу виборчих комісії, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів в Президенти України або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.”

До адміністративної відповідальності відповідно до частини третьої ієї статті “Порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень” може бути притягнута будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, якщо вона психічно здорова. Нести відповідальність за порушення ч.2. цієї статті, мають тільки спеціальні суб’єкти – члени виборчих комісій.

Якщо говорити про пов’язані з иборчим законоджавством кримінальні правопорушення, то потрібно згадати ст. 157-159 Кримінального КУ: Стаття 157. “Перешкоджання здійсненню виборчого права. 1. Перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію - карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років. 2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. 3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, що вплинули на результати голосування або виборів, - караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років”.

Стаття 158. “Неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів. 1. Видача членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців, або видача виборцю виборчих бюлетенів (виборчого бюлетеня) замість інших виборців - карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років. 2. Підлог, тобто виготовлення виборчого документа невстановленого зразка чи виготовлення у спосіб, не передбачений законом, внесення до виборчого документа завідомо неправдивих відомостей або будь-яка інша його підробка, а так само використання завідомо підробленого виборчого документа чи виготовленого у спосіб, не передбачений законом, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. 3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені членом виборчої комісії або іншою службовою особою, а так само завідомо неправильний підрахунок голосів або завідомо неправильне оголошення результатів виборів - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років”.

Стаття 159. “Порушення таємниці голосування. Умисне порушення таємниці голосування під час проведення передбачених законом України виборів, вчинене членом виборчої комісії або іншою службовою особою з використанням влади чи службового становища, - карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.


55.Поняття, принципи і зміст правового статусу особи.

Стаття 3 К.У.: Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Під правами людини розуміються права індивіда як члена суспільства; права особи, які включають всю сукупність прав особи незалежно від її громадянства.

Права людини відбивають суть суспільного та політичного ладу, соціальне становище всіх верств і груп населення.

У всіх сферах суспільного життя особа є суб’єктом відповідних прав, свобод і обов’язків, які визначають її суспільне становище, тобто показують яке місце посідає людина у виробництві й розподілі суспільних благ, в управлінні державними і суспільними справами, у системі суспільних відносин загалом.

Сукупність найважливіших прав, свобод і обов’язків особи, які з огляду на їх значення потребують правового регулювання відповідного захисту з боку держави, називають правовим статусом особи. Отже, правовий статус особи – це сукупність законодавчо закріплених прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, які визначають фактичне становище людини в суспільстві та державі.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод встановлених нормами міжнародного права;

2. Принцип невідчужуваності та непорушності осно­вних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції України) - Цей принцип означає, що всі люди визнаються віль­ними, що вони володіють правами й свободами від наро­дження;

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 КУ).Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 КУ).

4. Принцип єдності прав та обов'язків людини і гро­мадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав.

5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користува­тися і розпоряджатися економічними, політичними, куль­турними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах консти­туції та інших законів.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): гро­мадянство; загальна правоздатність; принципи право­вого статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

56. Поняття громадянства і засоби його набуття.
    

Важливою передумовою для встановлення правового статусу особи в державі є громадянство. Громадянство – це політична і правова приналежність особи до конкретної держави.

Це особливий зв’язок між державою й особою, що базується на юридичному визнанні державою цієї особи своїм громадянином і набутих ним, у зв’язку з цим, прав і обов’язків.

Громадянство України передбачає постійний зв’язок особи й Української держави, що виявляється в їх взаємних правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом людини і ніхто не може бути позбавлений громадянства і права на вихід з громадянства.

Питання громадянства в Україні регулюються Конституцією України, Законом ,України від 18 січня 2001 р. “Про громадянство України” та іншими нормативними актами. Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Стаття 3. Закону “Про громадянство України” Належність до громадянства України. Громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Підстави набуття громадянства України визначає Розділ II. Закону України “Про громадянство України”. Ось декілька статей.

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Стаття 7.(неповна) Набуття громадянства України за народженням

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Стаття 8.(неповна) Набуття громадянства України за територіальним походженням

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України, а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Стаття 16. Необхідність згоди дітей під час набуття громадянства України

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.