Житлове законодавство конституційне право на житло. Житловий кодекс
| Вид материала | Закон |
- Курс Конституційне право, Тема Поняття та предмет галузі конституційного права. Рекомендована, 35.74kb.
- 1. Конституційне право України як галузь права, 544.62kb.
- Конституційне право України як галузь права, 446.83kb.
- О. В. Михайлов господарське законодавство (право) Курс лекцій, 7599.32kb.
- Використаних, 1011.4kb.
- 1. Предмет, метод І система трудового права, 603.16kb.
- Системи координат”, 95.8kb.
- Програма вступного кваліфікаційного екзамену для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 116.76kb.
- Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
- Законодавство україни про видавничу справу, 150.62kb.
Тема 2. ЖИТЛОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО
2.1. Конституційне право на житло. Житловий кодекс
Серед матеріальних потреб людей важливе значення має забезпеченість житлом. Від помешкання, в якому проживає людина, залежить її здоров'я, працездатність, моральний стан, сімейні стосунки, виховання дітей, нормальний відпочинок. Ураховуючи важливість вирішення цієї проблеми, Конституцією України проголошено право кожного на житло, передбачено створення умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Громадяни можуть вчиняти щодо них будь-які дії, що не суперечать законові, можуть безоплатно або за плату передавати їх у володіння і користування іншим особам, а також відчужувати. Громадяни можуть також купити квартиру, збудовану на кошти будівельних організацій, вступати до житлово-будівельних кооперативів, члени яких після сплати пайових внесків стають власниками житлових приміщень. Передбачається організація пільгового кредитування будівництва житла громадянами, насамперед молодими сім'ями.
Згідно з Конституцією громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани війни і праці, учасники воєнних дій, багатодітні матері та ін.), житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Сукупність правових норм, які регулюють умови і надання житлових приміщень громадянам, користування і розпорядження ними, права та обов'язки наймачів житлового приміщення називають житловим правом. Більшість норм житлового права включено до Житлового кодексу України, чинного з 1 січня 1984 р. (зі змінами та доповненнями). У Кодексі передбачені:
— житлові права та обов'язки громадян;
—компетенція державних місцевих органів щодо використання, експлуатації і збереження державного житлового фонду;
—правила утримання та управління житловим фондом;
—відповідальність за порушення житлового законодавства;
—порядок розв'язання житлових спорів тощо.
2.2. Договір найму житлового приміщення
Важливу роль у житловому праві відіграє договір найму житлового приміщення, шляхом укладання якого в основному здійснюється забезпечення громадян житлом. Зміст цього договору полягає в тому, що наймач (особа, на ім'я якої видано ордер) одержує від наймодавця (власника житла) право користуватися житловим приміщенням у будинках державного, комунального чи громадського житлового фонду.
Громадяни самостійно здійснюють право на одержання житлового приміщення в будинках державного, комунального і громадського житлового фонду з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, а такі, що одружились або влаштувалися на роботу, — до досягнення 18-річного віку.
Житлове приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути упорядкованим стосовно умов даного населеного пункту відповідно до встановлених санітарних і технічних вимог. Не допускається заселення одної кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.
Договір найму житлового приміщення є двостороннім, сплатним, письмовим та необмеженим у часі (безстроковим). Наймодавець зобов'язаний забезпечити належне утримання будинку та його обладнання, здійснювати капітальний ремонт. Ці правила не поширюються на договір найму оренду) житлового приміщення щодо будинків і квартир, які належать громадянам на праві власності. Такі договори укладаються з власником житлової площі за домовленістю сторін і відповідно до вимог закону щодо укладання угод.
Суттєве значення для укладення договору найму житлового приміщення має ордер на житлове приміщення — документ, на підставі якого здійснюється вселення в надане житлове приміщення в будинках державного, комунального, громадського житлового фонду або фонду ЖБК. Він видається на вільне житлове приміщення. В ордері вказується, кому він виданий, з якої кількості осіб складається сім'я громадянина, котрому надається квартира, її площа та адреса, за якою вона розташована; дата і номер рішення виконкому місцевої Ради чи рай держадміністрації і дата його видачі.
Право на отримання ордера має лише той громадянин, на прізвище якого він виписаний. При отриманні ордера повинні бути пред'явлені паспорти (свідоцтва про народження) або документи, що їх заміняють, на всіх членів сім'ї, включених в ордер, а також письмова згода повнолітніх членів сім'ї на переселення в надане житлове приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів з дня його видачі. Термін цей за наявності поважних причин може бути подовжений органом, що його видав. Після вселення в житлове приміщення ордер здається у відповідну житлово-експлуатаційну організацію. У судовому порядку ордер може бути визнано недійсним, якщо його видано всупереч законодавству.
Житлове законодавство передбачає можливість позачергового надання житлової площі окремим категоріям громадян, до яких, зокрема, належать:
— громадяни, житло яких внаслідок стихійного лиха стало непридатним;
— громадяни, які повернулися з державних закладів;
— діти-інваліди, що не мають батьків;
— реабілітовані;
— особи, призначені батьками-вихователями дитячих будинків сімейного типу, для спільного проживання з дітьми.
Якщо у квартирі, в якій проживають два наймачі або більше, звільняється неізольоване житлове приміщення, воно надається наймачеві суміжного приміщення. При цьому загальний розмір житлової площі не може перевищувати 13,65 кв. м на одну особу, крім випадків, коли члени сім'ї мають право на додаткову житлову площу (громадяни, що хворіють на тяжкі форми хронічних хвороб, а також ті, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи). При тимчасовій відсутності наймача або члена його сім'ї за ним зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Житлове приміщення зберігається за наймачем понад шести місяців у випадках:
— призову громадянина на строкову військову службу;
— тимчасового виїзду у зв'язку з характером роботи (екіпажі суден, геологічні, археологічні партії та ін.);
— у зв'язку з навчанням;
— поміщення дітей в інтернати, інші виховні та навчальні заклади;
— у зв'язку з виїздом на лікування;
— засудження до позбавлення волі.
2.3 Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду"
Закон від 19 червня 1992 р. визначає правові основи приватизації житла, що перебуває в державній і комунальній власності, щ подальшого його утримання й використання. Приватизація житла — це відчуження квартир (будинків) і належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного та кому-кального житлового фонду на користь громадян України. До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації:
— квартири-музеї;
— квартири (будинки), розташовані на територіях закритий військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних і біосферних заповідників, національних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників;
— кімнати в гуртожитках;
— квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей);
— квартири (кімнати, будинки), віднесені до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Передача займаних квартир (будинків) у приватну (для одиноких наймачів) та у приватну спільну власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири. Права всіх членів сім'ї на житлову площу однакові. Передача житла у власність громадян здійснюється безоплатно, виходячи з розрахунку встановленої норми (21 кв. м загальної площі на наймача і на кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю). Якщо загальна площа квартири більша за площу, яку має отримати сім'я наймача безоплатно, він здійснює доплату грошима або цінними паперами. Законом передбачені випадки, коли незалежно від розмірів загальної площі квартир вони безоплатно передаються у власність громадян. Так, безоплатно передаються у власність громадян однокімнатні квартири; квартири, в яких мешкають: сім'ї загиблих військовослужбовців або загиблих при виконанні державних і громадських обов'язків; ветерани війни; інваліди І і II груп; інваліди з дитинства; ветерани праці та ветерани
Збройних Сил України; багатодітні сім'ї та деякі інші категорії громадян.
Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло один раз. Приватизація житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створюваними виконкомами місцевих Рад, райдержадміністраціями, державними підприємствами, установами та організаціями. Передача квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
2.4. Права та обов'язки власників і наймачів житлового приміщення
Права власників і наймачів житлових приміщень різняться і частково регламентуються різними нормативними актами. Якщо власник житлового приміщення має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому житловим приміщенням, тобто має право його продавати, дарувати, заставляти, заповідати, обмінювати або поселяти в нього інших осіб без погодження з органами державної виконавчої влади, то наймач житлового приміщення має право лише користуватися ним відповідно до вимог договору житлового найму та обмінювати його. При цьому обмін житлового приміщення він може здійснювати лише на підставі згоди на це органів державної влади. У разі смерті наймача житлового приміщення, коли у квартирі не залишилися проживати члени сім'ї, квартира переходить до державних органів, які надають її у користування іншим громадянам, а у разі смерті власника житлового приміщення воно переходить до спадкоємців за законом або за заповітом.
Громадяни повинні дотримуватися вимог Типового договору найму приміщення: не порушувати правил користування житловим приміщенням, санітарних правил утримання місць загального користування, не використовувати їх не за призначенням, не порушувати правил експлуатації житла, не допускати безгосподарності при його утриманні. Не псувати житло, устаткування та об'єкти благоустрою.
Держава захищає житлові права громадян — як власників, так і наймачів житлового приміщення. Згідно з Конституцією ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Лише у виняткових випадках (загроза стихійного лиха, самовільне захоплення житлоплощі) допускається виселення громадянина із займаної ним площі без рішення суду за санкцією прокурора.
Тема 3 ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
3.1. Міжнародні стандарти в галузі охорони сім'ї та дитинства
Основними міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною у цій галузі, є такі.
1. Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. на першій сесії ООН, що відбулася в Парижі. Це перший в історії міжнародних відносин акт, в якому проголошено основні свободи та права людини, що підлягають загальній повазі та реалізації. У ст. 16 Декларації зазначається:
— чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватись і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання;
— шлюб може укладатися тільки у разі вільної і повної згоди сторін, що одружуються;
— сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.
2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий 16 грудня 1996 р. Генеральною Асамблеєю ООН.
3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий 19 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН.
4. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, схвалена 18 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН.
5. Конвенція про права дитини, схвалена 20 листопада 1989 р. Держави — учасниці цієї Конвенції нагадують: ООН у Загальній декларації прав людини наголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу; що сім'ї, як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей, мають бути надані необхідні захисті сприяння з тим, щоб вона могла повністю покласти на себе; зобов'язання в рамках суспільства. Конвенцією визначається, що дитині дія повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння, дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених Статутом ООН, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності й солідарності. Конвенцією (ст. 1) визначається: дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.
Відповідно до цієї Конвенції держави-учасниці зобов'язалися забезпечити такі права дитини: право на життя, на виживання і здоровий розвиток; право на ім'я та набуття громадянства; право знати своїх батьків і право на їх піклування; право на збереження індивідуальності; право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право на возз'єднання з сім'єю, що перебуває в іншій державі; право залишати будь-яку країну і повертатись у свою країну; право на захист у разі незаконного переміщення та неповернення із-за кордону; право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань; право на свободу думки, совісті, релігії, свободу асоціацій та мирних зборів; право на повну інформацію, що сприяє благополуччю дитини; право на користування послугами системи охорони здоров'я; право на охорону сімейного та особистого життя; право на користування благами соціального забезпечення; право на освіту; право на захист від економічної експлуатації; право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень; право на гуманне поводження, на захист від незаконного чи свавільного позбавлення волі.
Конвенцією проголошено принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дитини; встановлено обов'язок держави щодо піклування, заохочення та забезпечення прав дитини.
- Законодавство України про шлюб і сім'ю.
Державна політика в цій галузі
Законодавство України про шлюб і сім'ю складається із законів і підзаконних актів. Основні принципи цього законодавства закріплено у статтях 51 і 52 Конституції України:
"Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою".
"Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей".
Визначальним нормативно-правовим актом шлюбно-сімейного законодавства є Кодекс про шлюб і сім'ю України, прийнятий 20 червня 1969 р. і введений у дію 1 січня 1970 р. Кодекс є систематизованим законодавчим актом, в якому містяться норми права, що регулюють суспільні відносини у галузі сімейного права. Кодекс складається з шести розділів. У першому розділі — під назвою "Загальні положення" викладено завдання законодавства України про шлюб і сім'ю, визначено коло шлюбних і сімейних відносин, які регулюються Кодексом, та основні принципи сімейного права України.
Другий розділ — "Шлюб" регламентує порядок і умови укладання шлюбу, визначає особисті та майнові права і обов'язки подружжя, регулює порядок припинення шлюбу та визнання шлюбу недійсним.
Третій розділ — "Сім'я" визначає підстави виникнення прав та обов'язків батьків і дітей, особисті права та обов'язки батьків і дітей, права батьків і дітей на майно, аліментні обов'язки батьків і дітей та інших членів сім'ї та родичів, а також регулює порядок усиновлення (удочеріння).
Четвертий розділ — "Опіка і піклування" визначає осіб, над якими встановлюються опіка і піклування, порядок призначення опікунів і піклувальників, їхні права та обов'язки, порядок припинення опіки і піклування.
П'ятий розділ — "Акти громадянського стану" регулює питання реєстрації народження, смерті, шлюбу, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни імені, по батькові та прізвища.
Шостий розділ — "Застосування законодавства України про шлюб і сім'ю до іноземних громадян і осіб без громадянства" регулює зазначені у його назві відносини.
Державна політика в галузі сім'ї та дітей спрямована на соціальну допомогу сім'ям і дітям і сприяння суспільному становленню й розвитку молоді. Так, за останні роки прийнято такі нормативно-правові акти:
— Закони України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (листопад 1992 р.), "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (лютий 1993 p.);
— Укази Президента України "Про Національну програму "Діти України" (січень 1996 р.) та "Про Національний фонд соціального захисту матерів і дітей "Україна — дітям" (листопад 1996 p.);
— постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів" (липень 1996 р.) та "Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти" (березень 1996 p.);
— наказ Міністерства освіти України від 13 травня 1993 р." Про затвердження Положення про навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків".
Крім того, низка важливих питань щодо державного захисту сім'ї, материнства, батьківства, дитинства тощо регулюється нормами цивільного, житлового, трудового, пенсійного законодавства та законодавства про освіту, охорону здоров'я тощо.
3.3. Порядок укладення шлюбу і створення сім'ї
Поняття шлюбу та сім'ї. Шлюб — це добровільний союз чоловіка і жінки з метою створення сім'ї, заснований на почуттях взаємної любові, поваги і допомоги та зареєстрований у державних органах запису громадянського стану. Шлюб є основою продовження людського роду, основою сім'ї — у цьому його суспільне значення.
Сім'я — це союз людей, права та обов'язки яких виникають з шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім'ю. Сім'я — це основний осередок суспільства, в якому реалізується дітородна, культурно-виховна та інші функції суспільного життя.
Умови укладення шлюбу. Кодексом законів про шлюб і сім'ю України (ст. 15) визначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється такий: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. Однак державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах Рад народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.
Перешкоди до укладення шлюбу. Не допускається шлюб: між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії; між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами, а також між усиновителями і усиновленими; між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства. Крім того, особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.
Права та обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах Реєстрації актів громадянського стану (РАГС). Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу. Реєстрація шлюбу встановлюється як в інтересах державних і громадських, так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей. Релігійний (церковний) обряд шлюбу не дає йому правового значення, тобто не породжує прав і обов'язків, передбачених шлюбно-сімейним законодавством.
Особи, які мають бажання одружитися, подають заяву в державні органи реєстрації актів громадянського стану за місцем проживання однієї з осіб, що бажає одружитися, або за місцем проживання одного з їх батьків. Вони зобов'язані при цьому подати паспорт чи інші документи, що засвідчують їх особу і вік.
Укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного строку після подання бажаючими одружитися заяви. В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, за наявності до того причин, що заслуговують на увагу, може бути скорочений виконавчим органом реєстрації актів громадянського стану.
Укладення шлюбу проводиться урочисто. Органи реєстрації актів громадянського стану забезпечують урочисту обстановку реєстрації шлюбу при згоді на це осіб, які одружуються. У паспортах осіб, що уклали шлюб, робиться відповідний запис про реєстрацію шлюбу і видається свідоцтво про шлюб. З цього часу особи, які уклали шлюб, стають подружжям — чоловіком і дружиною — сім'єю.
3.4. Рівність прав та обов'язків подружжя
Законодавством про шлюб і сім'ю передбачено, що кожен з подружжя користується рівними правами і несе рівні обов'язки. Права та обов'язки подружжя поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов'язків подружжя належать: обрання прізвища, вільний вибір кожним з подружжя занять, професії і місця проживання. Питання виховання дітей та інші питання життя сім'ї вирішуються подружжям спільно.
До майнових прав і обов'язків подружжя належать: спільна сумісна власність подружжя, роздільне майно подружжя, речі професійних занять подружжя, розміри часток кожного з подружжя при поділі спільного майна, обов'язки подружжя щодо взаємного утримання тощо. Відповідно до чинного законодавства розрізняють майно, що належить кожному з подружжя на праві особистої власності, і майно, що належить подружжю на праві спільної власності. Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном навіть у тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин (хвороба, навчання тощо) не мав самостійного заробітку. Майном, нажитим під час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Розподільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Таким майном кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається,
Шлюбний контракт. Подружжя може за власним бажанням укладати між собою всі дозволені законодавством угоди. Однією з них є шлюбний контракт, яким можуть передбачатися майнові права та обов'язки подружжя. Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законодавством України. Порядок укладення шлюбного контракту визначено постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457.
Подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного. V разі відмови в такій підтримці той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини (у разі, коли дружина перебуває у відпустці по догляду за хворою дитиною, — на весь час перебування у такій відпустці, але не більше як до досягнення дитиною шестирічного віку) мають право по суду одержувати допомогу на утримання (аліменти) від другого з подружжя, якщо останній спроможний її надати. Це правило зберігається і після розірвання шлюбу. Один з розлученого подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. В інших випадках справу щодо утримання вирішує суд.
3.5. Припинення шлюбу і визнання шлюбу недійсним
Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох. Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів громадянського стану.
При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен установити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя і вжити заходів до примирення. Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. При постановлені рішення про розірвання шлюбу суд вживає у необхідних випадках заходів до захисту інтересів неповнолітніх дітей і одного з подружжя, який є непрацездатним. При взаємній згоді на розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу провадиться в органах реєстрації актів громадянського стану.
Якщо між подружжям, що розлучається, виникає спір про майно, яке є спільною сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним, розірвання шлюбу може бути здійснене в суді за заявою подружжя або одного з них.
Від розлучення подружжя слід відрізняти визнання шлюбу недійсним, яке провадиться лише в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладення шлюбу (взаємна згода сторін, досягнення шлюбного віку тощо), а також у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб). Позов про визнання шлюбу недійсним може бути пред'явлений одним з подружжя, прокурором і особами, права яких порушені (батьки, органи опіки і піклування тощо). Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його укладення. Суд вирішує й інші питання щодо прав і обов'язків осіб, що перебували у фіктивному шлюбі. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені в шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов'язки, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.
3.6. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей
Взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому в установленому порядку. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір'ю в органи реєстрації актів громадянського стану. У разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. Діти, походження яких встановлене за спільною заявою батьків або рішенням суду, мають такі ж права та обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, що перебувають у шлюбі.
До особистих прав та обов'язків батьків щодо дітей належать: право надавати прізвище, ім'я та по батькові; право та обов'язок представляти інтереси дітей і нести відповідальність за їх неправомірні вчинки. Такі права і обов'язки батьків припиняються після досягнення дітьми повноліття.
Батьки і діти зобов'язані надавати взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу один одному.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Вони користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано. Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. У разі ухиляння батьків (одного з батьків) від своїх обов'язків щодо утримання дітей кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.
Відповідно до чинного законодавства діти також зобов'язані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є обов'язком їхніх повнолітніх дітей. Повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, тощо). Діти можуть бути звільнені від обов'язків щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.
3.7. Усиновлення (удочеріння)
Усиновлення (удочеріння) — це оформлення спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Усиновлення (удочеріння) допускається щодо дітей та виключно в їх інтересах. Діти, від яких відмовилися батьки у пологовому будинку, можуть бути усиновлені після досягнення ними двомісячного віку за наявності письмової нотаріально завіреної згоди батьків на усиновлення. Усиновлення дітей провадиться за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, в судовому порядку. Для усиновлення потрібна згода усиновлюваного, якщо він досяг десятирічного віку. Облік дітей, які можуть бути усиновлені, та облік осіб, які бажають усиновити дитину, процедура усиновлення, права та обов'язки усиновителів, усиновлених та їхніх родичів здійснюється відповідно до шлюбно-сімейного законодавства України.
3.8. Позбавлення батьківських прав
Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей, у тому числі при відмові без поважних причин взяти дитину з пологового будинку (відділення) та інших дитячих лікувально-профілактичних і навчально-виховних закладів, або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною антигромадською поведінкою, а також якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.
Позбавлення батьківських прав проводиться лише в судовому порядку. Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, а також за позовом прокурора. При цьому необхідним є подання письмового висновку органів опіки і піклування, а також участь у судовому засіданні представника цього органу і прокурора.
При позбавленні батьківських прав обох з батьків дитина передається на опікування органам опіки і піклування. Побачення з дитиною батьків, позбавлених батьківських прав, може бути з дозволу органів опіки і піклування, якщо такі побачення не позначаються шкідливо на здоров'ї та поведінці дитини.
Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, що ґрунтуються на факті спорідненості з дитиною, відносно якої вони позбавлені прав, у тому числі права вимагати від дитини в майбутньому надання їм утримання.
Позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку з утримання дітей — сплати аліментів тощо.
Законодавством передбачається можливість поновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Постановления провадиться лише в судовому порядку за заявою особи, позбавленої батьківських прав.
Законодавством встановлюється також порядок відібрання дітей без позбавлення батьківських прав. Тільки суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передати її на опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення батьківських прав, якщо залишення дитини в осіб, у яких вона перебуває, небезпечне для неї (загроза життю або здоров'ю).
3.9. Опіка і піклування
Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин лишилися без батьківського піклування, та для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей, а також захисту цих прав повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки. Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 15 років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 15 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Піклування також може бути встановлено над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права. Порядок встановлення опіки і піклування, призначення опікунів і піклувальників, їхні права та обов'язки, звільнення опікунів і піклувальників від обов'язків та припинення опіки і піклування регулюються законодавством України про шлюб і сім'ю.
Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій чи виконавчих комітетів. У селах і селищах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети їх рад. Для допомоги в роботі при органах опіки і піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості.