В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі джерел конституційного права україни спеціальність 12. 00. 02 конституційне право автореферат
| Вид материала | Автореферат |
- В. М. Корецького пастернак Олена Миколаївна удк 342. 5 суб’єкти правових відносин, 439.46kb.
- В. М. Корецького батанов олександр васильович удк 342. 5 Функції територіальних громад, 351.98kb.
- Регушевський Едуард Євгенович удк 342. 7 (477) Конституційно-правові гарантії політичних, 310.91kb.
- В. М. Корецького мельничук олена Ігорівна удк 341. 24 Статус всесвітньої культурної, 286.11kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- В. М. Корецького удк 341 347. 79 (497. 1) Бойович войо міжнародно-правові аспекти забезпечення, 281.56kb.
- Конституційне право України як галузь права, 446.83kb.
- 1. Конституційне право України як галузь права, 544.62kb.
- Курс Конституційне право, Тема Поняття та предмет галузі конституційного права. Рекомендована, 35.74kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 826.89kb.
1 2
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО
НАЗАРЕНКО Олена Аркадіївна
УДК 342
МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ
В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.02 – конституційне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2006
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у відділі конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
Науковий керівник -
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
академік АПрН України
ПОГОРІЛКО Віктор Федорович,
Інститут держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України
(м. Київ), заступник директора
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор
ГЕОРГІЦА Аурел Зиновійович,
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (м. Чернівці), завідувач кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства
кандидат юридичних наук, доцент
ФЕДОРЕНКО Владислав Леонідович,
Національна академія Служби безпеки
України (м. Київ), заступник завідувача
кафедри
Провідна установа -
Київський національний університет
внутрішніх справ (м. Київ), МВС України
Захист відбудеться 16 червня 2006 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці інституту.
Автореферат розіслано 12 травня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.І.Тарахонич
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Теорія джерел права з давніх часів була і залишається однією з фундаментальних в юридичній науці. Умови сьогодення, як ніколи, є сприятливими для її глибокого, всебічного аналізу. Позбувшись ідеологічних догматів радянських часів, наука конституційного права України вже не може задовольнитися визначенням джерел права як способів або форм вираження державної волі. Відбувається переосмислення сутності джерел конституційного права, що насамперед мають бути втіленням волі народу, який виступає єдиним джерелом влади і носієм суверенітету.
Система джерел конституційного права України переживає період докорінних змін, пов’язаних з утвердженням „нових” і маловідомих радянському державному праву джерел, таких як акти Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування, договори, судові прецеденти та інших, які й потребують особливої уваги. Серед них і міжнародні договори України.
Ще до проголошення незалежності України, у Декларації про державний суверенітет, Україна визначила свою міжнародно-правову позицію, проголосивши перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права і тим самим визнала свою правову систему відкритою для норм міжнародного права, такою, що може бути сумісною з загальновизнаними нормами та принципами міжнародного співробітництва.
Проголошення у ст. 9 Конституції України чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства, і, відповідно, можливість їх застосування в Україні, означає приєднання до національних принципів та норм, яким врегульовані конституційні правовідносини також і тих, які містяться у міжнародних договорах України, що, безперечно, збагачує національну правову систему, створює умови для всебічного врегулювання конституційно-правових відносин, сприяє повнішому забезпеченню інтересів їх суб’єктів.
Водночас, визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права України є свідченням поширення договірних відносин на конституційно-правову сферу, що дозволяє договору поряд з Конституцією, законами та підзаконними нормативно-правовими актами регулювати конституційно-правові відносини.
Сьогодні велика кількість міжнародних договорів України спрямована на захист життя і свободи, честі і гідності людини, її прав. У цьому вони переслідують таку саме мету, що й Конституція України, конституційне право України в цілому. І Конституція, і міжнародні договори України спрямовані на регулювання одних і тих самих правовідносин. Конституція України, як і конституції інших держав, при закріпленні кола прав і свобод людини спирається на міжнародно-правові акти, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, відповідає їм, проте останні не втрачають свого значення, залишаючись самостійним джерелом конституційного права і у цій якості викликають інтерес та заслуговують на більшу увагу вчених-конституціоналістів, оскільки конституційне і міжнародне право останнім часом все тісніше взаємодіють.
Визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права України підтверджується останнім часом практикою судів загальної юрисдикції, які застосовують міжнародні договори України для обґрунтування своїх рішень. У діяльності Конституційного Суду України міжнародно-правові акти теж широко використовуються. Конституційний Суд України звертався до положень міжнародно-правових актів більш як у третині своїх рішень. У справах щодо офіційного тлумачення положень Конституції України та законів за зверненнями громадян, близько 60 відсотків рішень Конституційного Суду України містять посилання на міжнародно-правові акти, їх окремі положення для обґрунтування правових позицій.
Практика застосування міжнародних договорів України у конституційній сфері поки що випереджає науку, оскільки ґрунтовних наукових праць, присвячених міжнародним договорам як джерелу, зокрема, конституційного права України, досі немає.
У сучасній українській науці конституційного права проблемам джерел, а також міжнародному договору як виду джерел, приділяється незаслужено мало уваги. Загальні проблеми джерел конституційного права України розглядались у працях В.Ф.Погорілка та В.Л.Федоренка, В.Ф.Мелащенка, О.В.Оніщенко, С.В.Резніченка, В.М.Шаповала, у навчальних підручниках з конституційного права України В.В.Кравченка, Ю.М.Тодики, О.Ф.Фрицького та ін. Фундаментальних монографічних досліджень міжнародних договорів України як джерела конституційного права України немає.
Тему джерел права розробляли також С.С.Алексєєв, К.В.Арановский, М.В.Баглай, Б.Н.Габричидзе, Л.М.Ентін, С.Л.Зівс, С.А.Карапетян, С.Ф.Кечекьян, А.Е.Козлов, Є.В.Колесніков, В.Ф.Коток, О.О.Кутафін, О.А.Лук’янова, В.О.Лучін, П.Ф.Мартиненко, М.М.Марченко, Н.О.Міхальова, А.А.Мішин, Г.І.Муромцев, Н.М.Пархоменко, П.М.Рабінович, Б.А.Страшун, Ю.О.Тихомиров, Н.Н.Хороший, В.Є.Чиркін, А.Ф. Шебанов, Ю.А.Юдін та ін. Окремі проблеми дисертаційного дослідження розглядалися в працях М.О.Баймуратова, А.З.Георгіци, А.В.Грищенко, Р.Давіда, А.П.Зайця, М.І.Козюбри, А.М.Колодія, В.Ф.Опришка, Є.В.Назаренко, М.І.Палієнка, Л.В.Петрової, А.О.Селіванова, В.Е.Скоморохи, Є.А.Тихонової, М.В.Тесленко, Б.М.Топорніна, О.О.Шевченка, С.В.Шевчука, Л.П.Юзькова та багатьох інших.
Теорія міжнародних договорів, теорії співвідношення міжнародного і національного права, важливі для дослідження, розроблялись у працях І.П.Бліщенка, В.Г.Буткевича, В.Н.Денисова, А.І.Дмитрієва, В.І.Євінтова, Г.В.Ігнатенка, Д.Б.Левіна, І.І.Лукашука, О.О.Мережка, Н.В.Миронова, Р.А.Мюллерсона, О.М.Талалаєва, Г.І.Тункіна, С.В.Черніченка, В.Л.Чубарєва та інших вчених.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось як складова частина тематики досліджень відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема, теми „Джерела конституційного права України” (номер державної реєстрації 0104U007592).
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексне дослідження системи джерел конституційного права України і як її органічної частини – міжнародних договорів України.
Відповідно до поставленої мети, визначено такі завдання:
узагальнити основні підходи до розуміння джерел права, дати визначення джерел конституційного права України, розкрити їх сутнісні ознаки; охарактеризувати систему джерел конституційного права України;
сформулювати поняття міжнародного договору як джерела конституційного права України;
розкрити юридичні ознаки міжнародного договору як джерела конституційного права України;
визначити значення міжнародних договорів як джерела конституційного права України;
провести моніторинг чинних міжнародних договорів України і встановити які саме міжнародні договори України є джерелом конституційного права України;
класифікувати міжнародні договори України – джерела конституційного права України;
започаткувати систематизацію міжнародних договорів України – джерел конституційного права України;
проаналізувати конституційно-правовий статус міжнародних договорів України, розробити пропозиції щодо його вдосконалення;
визначити засади співвідношення Конституції, законів України та міжнародних договорів України.
Об’єктом дослідження є система джерел конституційного права України.
Предметом дослідження є міжнародні договори України як джерело конституційного права України.
Методи дослідження утворюють систему філософських, загальнонаукових та спеціальнонаукових методів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження, застосовані наступні методи:
історико-правовий метод (використано для дослідження розвитку наукової думки щодо сутності джерел права, а також щодо співвідношення національного та міжнародного права);
історичний метод (застосовано для аналізу становлення міжнародних договорів як джерела українського права);
метод системного аналізу (застосовано з метою співставлення різних теоретико-концептуальних позицій щодо визначення поняття „джерело права”, для дослідження загальної системи джерел конституційного права України);
порівняльно-правовий метод (використано для вивчення особливостей застосування міжнародних договорів як джерела права у зарубіжних країнах, для характеристики співвідношення міжнародних договорів та національних правових актів у зарубіжних країнах, а також для аналізу видів джерел конституційного права інших держав);
формально-логічний метод (дозволив розкрити сутність міжнародного договору як джерела конституційного права України та виділити серед міжнародних договорів України ті, що є джерелами конституційного права, систематизувати їх);
метод прогнозування (допоміг розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства стосовно статусу міжнародних договорів України).
Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим в українській юридичній науці дослідженням міжнародних договорів України як джерела конституційного права України.
Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора у дослідження проблеми становлять наступні висновки, положення і рекомендації:
сформульовано авторське визначення міжнародного договору України як джерела конституційного права України, під яким розуміємо угоду між Українською державою та державами, міжнародними організаціями іншими суб’єктами міжнародного права про встановлення принципів та норм, які у національній правовій системі регулюють конституційно-правові відносини;
встановлено, що міжнародному договору України як джерелу конституційного права України притаманні ознаки джерел галузі, а саме: за сутністю міжнародні договори України відображають волю Українського народу та Української держави, є вмістом загальнолюдських цінностей; за змістом – мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин; за формою об’єктивізації – є зовнішньою формою існування, проявом буття міжнародно-правових принципів та норм, які мають застосовуватися у національній конституційно-правовій сфері;
обґрунтовано, що включення до національної системи права міжнародних договорів України збільшує кількість принципів і норм, якими врегульовані конституційно-правові відносини у таких сферах, як: права і свободи людини і громадянина, громадянство, статус апатридів, біженців, національні меншини, мова національних меншин, місцеве самоврядування, форми безпосереднього волевиявлення та ін.;
на основі проведеного моніторингу чинних міжнародних договорів України установлено, що джерелами конституційного права України є лише ратифіковані міжнародні договори України, укладені у письмовій формі, найважливіші з огляду на предмет регулювання (що стосуються таких важливих питань як права та свободи людини, правовий статус біженців, громадянство, місцеве самоврядування), що укладаються від імені України, опубліковані державною мовою в офіційних друкованих виданнях і внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів. Серед міжнародних договорів України – джерел конституційного права – домінують багатосторонні договори (конвенції), створені у рамках таких міжнародних організацій як ООН та Рада Європи, втім, чільне місце посідають також двосторонні міжнародні договори (угоди) України з іншими державами переважно з питань громадянства;
обґрунтовано, що за умов посилення ролі міжнародних договорів, як регулятора національних конституційних правовідносин, на державу покладається обов’язок гарантування суверенітету Українського народу, шляхом укладання міжнародних договорів, які б відповідали його інтересам, оскільки ст.1 Конституції проголошує Україну суверенною державою, а у ст. 5 носієм суверенітету визначено Український народ. Для цього Конституція, а також закони України „Про Конституційний Суд України” та „Про міжнародні договори України” закріплюють положення, що унеможливлюють прийняття міжнародних договорів України, які б обмежували суверенітет Українського народу, шкодили б національним інтересам, вносили дисбаланс у правову систему, стрижнем якої є Конституція;
установлено, що сприйняття європейських демократичних стандартів дозволило Україні прийняти зміни до Конституції, які мали на меті змінити форму правління в Україні. Це вказує на те, що в конституційному праві України набувають значення не тільки норми міжнародних договорів, а й загальні принципи, цінності, зокрема, європейського співтовариства;
доведено, що приєднання міжнародних договорів України до системи джерел конституційного права України є свідченням поширення договірних відносин на конституційно-правову сферу, що дозволяє договору поряд з Конституцією, законами та підзаконними нормативно-правовими актами регулювати конституційно-правові відносини;
з позицій науки конституційного права проаналізовано основні проблеми конституційно-правового статусу міжнародних договорів України; висловлено пропозиції щодо його вдосконалення. Зокрема, про доцільність коригування положень ст. 9 Конституції України, які б не виключали можливість дії на території України тих міжнародних договорів України, що не потребують ратифікації та ін.;
аргументовано верховенство Конституції України над міжнародними договорами України, обумовлене закріпленням у ст. 8 Конституції України найвищої юридичної сили Конституції та відповідності їй всіх нормативно-правових актів. За умов відсутності прямих положень Конституції щодо пріоритету міжнародних договорів України над законами України визначено ситуаційний пріоритет міжнародних договорів України над законами – виключно у разі суперечності між міжнародним договором та національним законом.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що сформульовані в роботі висновки і пропозиції є певним внеском у теорію конституційного права України. Вони можуть бути використані:
у науковій діяльності - для подальшої розробки фундаментальної теми джерел конституційного права України;
у правотворчій діяльності - для вдосконалення законодавства щодо статусу міжнародних договорів України;
при підготовці підручників, посібників з конституційного права України;
в навчальному процесі – при викладанні курсу „Конституційне право України”, а також спеціалізованих дисциплін.
Теоретичні положення, обґрунтовані автором у дисертаційному дослідженні, використано у навчальному процесі при проведенні лекційних та практичних занять з курсів „Конституційне право України” та „Конституційне право зарубіжних країн”.
Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дослідження оприлюднені на конференціях: „Правовий статус особи: стан, проблеми, перспективи” (м. Київ, 10 -11 грудня 1998 р., доповідь опублікована); „Україна: поступ у майбутнє” (м. Київ, квітень 2000 р., доповідь опублікована); „Україна: шляхами віків” (м. Київ, 17 травня 2002 р., доповідь опублікована).
Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, а також кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Академії праці і соціальних відносин ФПУ.
Основні теоретичні положення і висновки роботи викладені у п’яти наукових статтях, з яких три – у фахових виданнях та у трьох доповідях на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що включають шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (301 найменування) та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 230 сторінок, із яких 198 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, визначається стан наукової розробленості теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, мета і завдання дослідження, об’єкт та предмет дослідження, методологічні основи дисертації, визначається наукова новизна отриманих результатів та їх практичне значення, викладаються дані щодо апробації результатів дослідження, його структури та обсягу.
Перший розділ „Загальна характеристика джерел конституційного права України”, який складається з двох підрозділів, присвячений аналізу різноманітних підходів до розуміння джерел права, дефініції терміну „джерело конституційного права України”, визначенню сутнісних ознак джерел конституційного права України, характеристиці системи джерел конституційного права України.
У першому підрозділі „Поняття джерел конституційного права України” зазначається, що як наукова категорія джерела права почали активно досліджуватися з кінця ХІХ ст., втім, у науці склалась парадоксальна ситуація, за якої всі приблизно розуміють що визначається під джерелами права, а загальновизнане та нормативне визначення відсутнє.
За підсумками проведеного аналізу різних підходів до сутності джерел права стало можливим виділити основні методологічні підходи, що застосовувались до їх визначення, а саме, джерела права розглядались як: джерела виникнення права як соціальної категорії, сила, що творить право; пам’ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично, мали значення чинного права; певний вид діяльності державної влади – правотворча діяльність; матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства; засоби пізнання чи способи існування права.
У радянській правовій доктрині сформувався матеріалістичний підхід до розуміння сутності джерел права, за яким під джерелом права розуміли суто зовнішню форму його вираження. Джерелами права, в тому числі державного, вважали нормативно-правові акти, в яких виражені державно-правові норми. Такий підхід вважаємо неприйнятним з позицій сучасного праворозуміння, хоча і сьогодні він має немало прихильників.
За умов, коли Конституцією України проголошується, що влада належить народові, джерела права необхідно розуміти як такі, що об’єктивно виражають насамперед волю Українського народу, а не волю держави. Причому, волю народу виражають не тільки акти органів держави, а й акти референдумів, акти місцевого самоврядування, договори та ін.
У національній теорії права переважає точка зору, відповідно до якої під джерелом права розуміють офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що йдуть від держави чи визнані нею і мають юридичне загальнообов’язкове значення (О.Ф.Скакун). За такого визначення гіперболізується роль держави і не відображається той факт, що єдиним джерелом влади у державі є народ. Приймаючи нормативно-правові акти, уповноважені органи мають відобразити волю народу, прагнення людей щодо забезпечення їх свободи, задоволення їх інтересів та потреб. Крім того, у праві мають бути втілені загальнолюдські цінності, що мають недержавну природу, що існують не з державної волі, а є природними. На цьому наголошував М.І.Палієнко, зазначаючи, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об’єктивній внутрішній необхідності, і у своїй основі спирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту її появи на історичній сцені. С.Шелухін зазначав, що реально діюче конституційне право України - це право, що ґрунтується на народному житті, психіці, історії, побуті, бажаннях, прагненнях і ідеалах Українського народу. Норми права є лише похідними від звичаїв та традицій народу, а акти законодавства –констатацією дійсного стану речей.
В.Ф.Мелащенко вважав, що джерела конституційного права – це письмові акти-документи, які містять норми, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення основ повновладдя Українського народу. Ми цілком підтримуємо розкриття сутності джерел конституційного права як актів виразу повновладдя Українського народу.
У сучасний період конституційне право України отримало широкий розвиток. Конституція України проголошена Основним законом, що виражає волю Українського народу, його прагнення свободи та справедливості. Саме в Конституції України єдиним джерелом влади визначено народ, який встановлює конституційний лад України. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визначені найвищою соціальною цінністю. Тому під джерелами конституційного права України розуміємо правові форми волевиявлення Українського народу і держави, що мають юридичну силу.
Джерелам конституційного права притаманні такі спеціальні юридичні ознаки: 1. За сутністю джерела конституційного права об’єктивно відображають волю Українського народу (на загальнодержавному та локальному рівні), яка знаходить втілення у політиці держави, її діяльності. Джерела конституційного права закріплюють також споконвічні цінності, до числа яких належать свобода, прагнення справедливості та ін., що існують у свідомості кожного народу, кожної людини. 2. За змістом джерела конституційного права мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування джерел інших галузей права. Причому загальнообов’язковими мають бути не тільки норми конституційно-правових актів, але й конституційні принципи, ідеї, які можуть і не знайти позитивного закріплення. 3. За формою об’єктивізації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих конституційно-правових норм. Втім, право не може існувати без властивих йому цінностей, що у концентрованому вигляді вміщені в природному праві і яким мають відповідати позитивні закони. 4. За суб’єктами правотворчості джерела конституційного права можуть об’єктивуватися насамперед у конституційно-правових нормах, встановлених чи санкціонованих виключно суб’єктами конституційної правотворчості – Українським народом, уповноваженими державними органами, суб’єктами місцевого самоврядування та ін.
У другому підрозділі „Види джерел конституційного права України” подається характеристика джерел конституційного права України. Підкреслюється, що множинність конституційно-правових відносин, різноманітність їх об’єктів обумовлює існування різних видів джерел конституційного права України, що існують не ізольовано один від одного, а утворюють динамічну систему, під якою слід розуміти сукупність взаємопов’язаних та взаємообумовлених джерел.
З проголошенням незалежності і прийняттям Конституції України система джерел конституційного права України переживає період суттєвих змін, пов’язаних з утвердженням „нових” джерел. Систему джерел конституційного права України утворюють як традиційні джерела (перш за все нормативні акти: Конституція, закони, підзаконні акти, що видають у межах своїх повноважень Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади), так і відносно „нові” для українського конституційного права джерела: акти Конституційного Суду України (питання правової природи актів Конституційного Суду України і можливості визнання окремих з них такими, що містять ознаки нормативності, чи є конституційними судовими прецедентами активно дискутується), акти місцевого самоврядування. Серед нових джерел конституційного права України можна назвати також договори, міжнародні договори України, акти референдумів, судові прецеденти (зокрема, рішення Європейського Суду з прав людини), загальні принципи права.
Важливе місце у системі джерел конституційного права України посідає Конституція України, яка є нормативно-правовим актом первинного, установчого характеру, що має найвищу юридичну силу і верховенство.
Поряд з Конституцією, яка є основним, втім, не єдиними джерелом конституційного права України, важливе місце у системі джерел конституційного права України належить законам, порівняно з практикою радянських часів, за яких закони становили незначну частину чинних нормативно-правових актів, а переважне регулююче значення мали акти підзаконні.
Характерною особливістю системи джерел конституційного права України є утвердження джерел, що створюються поза межами Української держави. Йдеться, зокрема, про міжнародні договори України та рішення Європейського Суду з прав людини.
У другому розділі „Міжнародні договори України як джерело конституційного права України” розкривається сутність міжнародних договорів України як джерела конституційного права України, визначається, що міжнародним договорам України притаманні сутнісні ознаки джерел конституційного права. На основі проведеного моніторингу чинних міжнародних договорів України виділяються ті міжнародні договори України, що можна вважати джерелами конституційного права України, пропонується їх класифікація та систематизація. На основі Конституції України та чинного законодавства подається характеристика конституційно-правового статусу міжнародних договорів України.
У першому підрозділі „Поняття міжнародного договору як джерела конституційного права України”, розглянувши загальнотеоретичні питання сутності міжнародного договору, а також проаналізувавши українське законодавство щодо статусу міжнародних договорів України, доходимо висновку про те, що поширене у науковому обігу визначення міжнародного договору, що базується на дефініції, зафіксованій у тексті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, цілком можливо застосувати до міжнародних угод Української держави. Під міжнародним договором України - джерелом конституційного права України - визначаємо угоду між Українською державою, яка виступає посередником волі Українського народу та державами, міжнародними організаціями й іншими суб’єктами міжнародного права, що регулює відносини між ними та породжує взаємні права та обов’язки щодо предмету конституційно-правового регулювання, насамперед щодо прав і свобод людини і громадянина. Втім, міжнародні договори є одним із видів нормативно-правових договорів, тому для характеристики міжнародного договору як джерела національного конституційного права важливо підкреслити, що міжнародний договір є угодою про встановлення за взаємною згодою сторін (Української держави та іншими державами, міжнародними організаціями) принципів та норм, які будуть застосовуватися в національній правовій системі для регулювання конституційно-правових відносин.
До міжнародних договорів України як джерела галузі конституційного права України можна застосувати спеціальні ознаки джерел конституційного права, а саме: 1. За сутністю міжнародні договори України об’єктивно відображають волю Українського народу, яка знаходить втілення в політиці держави та її діяльності по укладанню міжнародних угод. Держава через уповноважених осіб має право укладати лише такі міжнародні договори, що забезпечуватимуть насамперед інтереси Українського народу та Української держави. Джерелами конституційного права України переважно є договори, які укладаються від імені України (Українського народу). Міжнародні договори України, як і інші джерела конституційного права, є вмістом загальнолюдських цінностей: справедливості, гуманізму, свободи, рівності та ін. 2. За змістом міжнародні договори як джерела конституційного права України мають загальнообов’язковий характер для суб’єктів конституційно-правових відносин. 3. За формою об’єктивізації міжнародні договори України є зовнішньою формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих міжнародно-правових норм та принципів, які мають застосовуватися в національній конституційно-правовій сфері.
Міжнародний договір України слід розуміти як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, які укладаються нашою державою у письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів, статутів, спільних заяв, заключних актів та ін.
Джерелами конституційного права України є не всі міжнародні договори України, а виключно ті, що стосуються предмета конституційно-правового регулювання. До них насамперед належать договори, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, питань громадянства, біженців, національних меншин, мов національних меншин, місцевого самоврядування та ін. Джерелами конституційного права України можна вважати міжнародні договори України, опубліковані належним чином державною мовою в офіційних друкованих виданнях і внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів.
Доступ до інформації про міжнародні договори України ускладнений відсутністю повного "Зібрання діючих міжнародних договорів України". Тому класифікація міжнародних договорів України, їх упорядкування за сучасних умов є справою нелегкою. Працюючи над дослідженням, автор намагався дослідити: ратифіковані міжнародні договори України; підписані, але нератифіковані міжнародні договори України; міжнародні договори України, до яких наша держава покладає на себе зобов’язання приєднатися. Результатом роботи стали систематизовані таблиці по міжнародних договорах України, які містяться у Додатках.
Проведений моніторинг міжнародних договорів України дозволив визначити, що серед міжнародних договорів України – джерел конституційного права України – домінують багатосторонні договори, втім, джерелами конституційного права є також двосторонні міжнародні договори (переважно угоди з питань громадянства); серед міжнародних договорів України, джерел конституційного права України, переважають універсальні та регіональні міжнародні договори; відкриті та напіввідкриті міжнародні договори; міждержавні міжнародні договори; договори щодо прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, договори, які укладаються від імені України з ініціативи Президента України; виключно ті міжнародні договори України, що підлягають ратифікації.
У другому підрозділі „Проблеми конституційно-правового статусу міжнародних договорів України” на основі аналізу українського законодавства висвітлено основні проблеми конституційно-правового статусу міжнародних договорів України. Аналіз основних нормативних актів щодо статусу міжнародних договорів України, а саме: Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України, Конституції України, законів України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. та „Про Конституційний Суд України” дає можливість окреслити конституційно-правовий статус міжнародних договорів України.
У Декларації про державний суверенітет України закріплювалась перевага загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права, натомість, у ст. 9 Конституції закріплено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідне положення міститься у ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України” 2004 р., якою також закріплюється, що, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Конституцією встановлено, що частиною національного законодавства виступають лише міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана саме Верховною Радою України. Положення Конституції можна розуміти так, що міжнародні договори України, які не підлягають ратифікації Верховною Радою України, а потребують затвердження, а також ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою УРСР чи Президією Верховної Ради УРСР частиною національного законодавства не стають, і зобов’язання за цими міжнародними договорами Україна може не виконувати. Проведене дослідження чинних міжнародних договорів України дає підстави стверджувати, що серед міжнародних договорів України, які стосуються конституційно-правової сфери, питома вага належить саме таким договорам. Тому є необхідним або розширене тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції, або їх вдосконалення.
Положення Конституції щодо статусу та дії міжнародних договорів України розвиваються у Законі України „Про міжнародні договори України” 2004 р. Порівняно з попередньою редакцією (закон 1993 р. залишався чинним практично без змін після прийняття Конституції у 1996р. до червня 2004р. і справедливо викликав багато нарікань) законом детальніше були врегульовані деякі питання, зокрема: розширювалось коло суб’єктів, які можуть стати ініціаторами подання пропозицій щодо укладення міжнародних договорів України через Міністерство закордонних справ, встановлено правову експертизу Мінюсту щодо відповідності проекту міжнародного договору Конституції України (п.3 ст. 4), регламентація надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України (ст. 8). Також необхідно звернути увагу на появу норми ст. 9, відповідно до якої невід’ємною частиною закону про ратифікацію міжнародного договору має бути текст міжнародного договору. Міжнародні договори України мали доводитись до відома громадян, шляхом опублікування разом з ухваленим законом, що є досить актуальним, оскільки повного Зібрання чинних міжнародних договорів України як не було, так і немає.
Позитивним у Законі вважаємо закріплення у ст. 9 шестимісячного терміну з дня підписання міжнародного договору для підготовки пропозицій щодо його ратифікації, що має на меті прискорити процес ратифікації підписаного міжнародного договору. Водночас, заслуговує на критику невизначення чітких строків ратифікації міжнародних договорів парламентом, а також відсутність у Законі норм щодо укладення та ратифікації міжнародних договорів, які не відповідають Конституції, через що залишається без детальної регламентації ч.2 ст. 9 Основного Закону.
Аналіз положень Конституції та Закону України „Про міжнародні договори України” вказує те, що весь процес, від висловлення ініціативи на укладення міжнародного договору України до їх виконання, скеровується Президентом та здійснюється виконавчою гілкою влади. Роль парламенту у цій сфері зводиться лише до надання згоди на обов’язковість зазначених у законі видів міжнародних договорів України шляхом прийняття закону про ратифікацію. За законом парламент позбавлений навіть права звернутися до Конституційного Суду України з метою отримання висновків щодо відповідності Конституції України міжнародного договору, який внесений в порядку законодавчої ініціативи Президентом чи Урядом до парламенту для ратифікації. На нашу думку, зовнішньополітичні функції Верховної Ради України мають поступово розширюватися.
У третьому розділі „Співвідношення міжнародних договорів України з іншими джерелами конституційного права України” охарактеризовано загальні засади співвідношення Конституції України та міжнародних договорів України, а також міжнародних договорів та законів України.
У першому підрозділі „Конституція України і міжнародні договори України” наголошується на тому, що питання співвідношення Конституції та міжнародних договорів України як джерел конституційного права України, є складовою проблеми співвідношення національного і міжнародного права. Причому, основоположне значення у встановленні порядку взаємодії міжнародного і національного права відіграє конституційне законодавство. Саме Конституцією визначаються засади дії на території держави норм і принципів міжнародного права, пріоритетні напрями здійснення зовнішньої політики та ін.
Конституція України закріпила, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас, у Преамбулі Конституції України відзначається, що Конституція приймається від імені Українського народу. Народ приймає конституцію, реалізуючи свою установчу владу. Відповідно, Конституція України має найвищу юридичну силу (ст. 8). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати їй. Відповідати Конституції мають також всі міжнародні договори України. У такий спосіб Конституція України отримує абсолютну зверхність над іншими правовими актами, у тому числі й над міжнародними договорами України.
У ст. 9 Конституції України закріплюється, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення змін до Основного закону. Для унеможливлення укладання міжнародних договорів, які суперечили б Конституції України, Закон України „Про міжнародні договори України” запроваджує правову експертизу всіх проектів міжнародних договорів України на предмет відповідності Конституції України. Втім, не закріплює відповідної процедури такої експертизи.
Закріплення найвищої юридичної сили Конституції України стало підґрунтям для запровадження перевірки Конституційним Судом України конституційності, як національних правових актів, так і міжнародних договорів України (попередній та наступний конституційний контроль). Цікавим виявляється, що детальніше в українському законодавстві врегульовано наступний конституційний контроль, який може призвести до скасування неконституційного міжнародного договору. Перевірка відповідності Конституції міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації (до набрання ними чинності) у законодавстві не передбачена.
Така ситуація заслуговує на критику, оскільки може створити імідж України як держави, що не попереджує колізії між Конституцією, законами та міжнародними договорами до підписання останніх, а у разі необхідності відмовляється в односторонньому порядку від своїх зобов’язань, порушуючи принцип „pacta sunt servanda”.
На нашу думку, колізії між міжнародними договорами та Конституцією України слід попереджувати, а не ліквідовувати. Необхідно здійснювати ретельне підготовче опрацювання та правову експертизу за участі Конституційного Суду України всіх проектів міжнародних договорів, які укладаються нашою державою на предмет їх відповідності Конституції України.
Загалом, співвідношення Конституції і міжнародних договорів України засновано на системі конституційно-правових норм та принципів, а також включає правові засоби, які мають на меті попередити можливі колізії між двома видами правових актів та забезпечити узгодження міжнародного і національного права у цілому. Конституційно-правові норми, зокрема, визначають співвідношення Конституції і міжнародних договорів України та закріплюють: конституційний статус міжнародних договорів України – їх підпорядкованість Конституції України, що має найвищу юридичну силу; післяконституційне місце міжнародних договорів України в системі джерел конституційного права; процедуру визначення конституційності міжнародних договорів України. Конституційними принципами визначається характер співвідношення міжнародних договорів України та Конституції (принцип суверенітету та найвищої юридичної сили Конституції України, визнання Українською державою загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей). Правові засоби мають на меті забезпечити узгодження Конституції України та міжнародних договорів України, які втілюють міжнародні зобов’язання нашої держави перед світовою спільнотою.
У другому підрозділі „Проблеми співвідношення міжнародних договорів і законів України” зазначається, що проблема співвідношення міжнародного договору і закону здавна привертає увагу переважно теоретиків міжнародного права. В Україні дослідження співвідношення міжнародних договорів України та законів України ускладнюється відсутністю відповідних конституційних положень, а також законів “Про закони і законодавчу діяльність” та “Про нормативно-правові акти”, які б закріплювали офіційну класифікацію законів та їх співвідношення з міжнародно-правовими актами.
Ключовими у визначенні співвідношення міжнародних договорів України та законів України є Конституція України (ч.2 ст.9) та Закон України „Про міжнародні договори України” (ч. 2 ст.19).
Конституція України (ст. 9) лаконічно визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і не містить інших положень, які давали б підстави стверджувати пріоритет міжнародних договорів України над законами. Прийнятим на основі Конституції Законом України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. встановлюється правило „виключності” для вирішення питання про співвідношення міжнародних договорів України і законів України, за яким у разі суперечливого регулювання правовідносин актами законодавства України та міжнародними договорами, пріоритет матиме норма міжнародного договору. Таким чином, пріоритет норм міжнародного договору над національним законом визначається виключно у разі їх суперечності. Причому пріоритет над законами можуть мати міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і в жодному випадку не міжнародні договори, затверджені Президентом, Урядом чи центральним органом виконавчої влади.
Міжнародні договори за своїм змістом бувають досить близькими до норм національного права, тому існує вірогідність суперечностей між ними. В Україні передбачено деякі засоби узгодження міжнародних договорів України і законів України. Зокрема, п.7 ст. 9 Закону України „Про міжнародні договори України” встановлює, що держава в особі Верховної Ради України, яка ратифікує міжнародний договір, не має права лише формально висловити свою згоду на обов’язковість міжнародного договору. Парламент зобов’язаний ухвалити закони, за допомогою яких можна буде реалізувати положення міжнародних договорів, а також не припустити такої ситуації, що укладений міжнародний договір вноситиме дисонанс до системи національних нормативно-правових актів. Положення національних законів мають бути узгоджені з положеннями міжнародних договорів, аби не ускладнювати процес правозастосування. Ратифікація міжнародного договору України передбачає одночасне внесення змін до національних законів або прийняття нових, відповідних міжнародному договору.
Реалізація міжнародних договорів України вимагає закріплення в найближчому майбутньому принципу переважного значення, принаймні, ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів України, який з огляду на його установчий характер може бути закріплений виключно в Конституції України. Для того, щоб принцип переважного значення ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів України запрацював, необхідно: 1. при ухваленні законів, які регулюють ті самі відносини, що й чинні міжнародні договори України, держава в особі законодавчого органу влади – парламенту – рішуче має включати до законів застереження, змінювати окремі положення для захисту положень міжнародних договорів; 2. здійснити заходи на основі зусиль виконавчих та законодавчого органів держави для забезпечення того, щоб не приймались закони, які могли б порушувати положення чинних міжнародних договорів. Держава, укладаючи міжнародний договір, добровільно бере на себе самозобов’язання, в тому числі й ті, що стосуються прийняття, зміни чи скасування правових актів і зобов'язана їх добросовісно виконати; 3.запровадити і законодавчо закріпити процедуру перевірки Конституційним Судом України відповідності міжнародним договорам України законів та підзаконних актів; 4. розробити порядок вирішення колізій між нормами міжнародних договорів і національних правових актів, насамперед законів. Якщо правовідносини врегульовані нормами міжнародного і національного права, ні міжнародний договір не може автоматично відмінити національний закон, ні національний закон не може діяти всупереч вимогам міжнародного договору. Два види актів мають бути погоджені; 5. зробити все можливе для того, щоб судові органи обґрунтовували свої рішення не тільки національними нормативно-правовими актами (законами), а й положеннями міжнародних договорів України, що стане свідченням рішучості держави поважати свої міжнародні зобов’язання та забезпечувати почесне місце цих зобов’язань у національній правовій системі.
У висновках сформульовані найсуттєвіші результати проведеного дослідження та узагальнені пропозиції вдосконалення чинного законодавства щодо статусу міжнародних договорів України.
Під міжнародним договором України як джерелом конституційного права України визначено угоду між Українською державою та державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права про встановлення норм та принципів, які в національній правовій системі регулюють конституційно-правові відносини.
Встановлено, що міжнародний договір України, як джерело конституційного права, слід розуміти як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, що укладаються нашою державою в письмовій формі, серед яких найчастіше зустрічаються: конвенції, договори, декларації, пакти, угоди, протоколи, статути. Джерелами конституційного права України є найважливіші з огляду на предмет регулювання чинні міжнародні договори, які укладаються від імені України, що стосуються предмета конституційно-правового регулювання, перш за все основних прав і свобод людини, питань громадянства, осіб без громадянства, біженців, національних меншин, місцевого самоврядування та ін.
За ст. 9 Конституції невід’ємною частиною національного законодавства України і системи джерел конституційного права України є виключно ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У такий спосіб Конституцією дискредитуються міжнародні договори України, які не потребують ратифікації відповідно до закону, а підлягають затвердженню Президентом України, Кабінетом Міністрів України, а також ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких була висловлена Президією Верховної Ради УРСР, чи Верховною Радою УРСР. Тому вкрай необхідним, на нашу думку, є вдосконалення конституційних положень. Вважаємо за можливе закріплення в Конституції положення: „міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана у встановленому порядку, є невід’ємною частиною національного законодавства”.
Враховуючи Преамбулу, ст. 8 та 9 Конституції України вважаємо, що Конституція України має абсолютне верховенство над всіма національними правовими актами, а також пріоритет щодо міжнародних договорів України і, відповідно, займає в системі нормативно-правових актів – джерел конституційного права України найвищу сходинку. Всі міжнародні договори України мають відповідати Основному Закону України. Тому Закон України „Про міжнародні договори України” , (п.3 ст. 4) запроваджує правову експертизу всіх проектів міжнародних договорів України на предмет відповідності Конституції України, яка, на жаль, залишилась без належної регламентації. Участь Конституційного Суду України в експертизі не передбачена.
Найвища юридична сила Конституції не виключає, як закріплено у ч.2 ст. 9 Конституції України, можливості укладення міжнародних договорів України, які їй суперечать. Це є можливим після внесення відповідних змін до Основного Закону. Закон України „Про міжнародні договори України” це питання не регламентує. Тому вважаємо за необхідне доповнити ст. 4 Закону таким пунктом: „Міжнародний договір України, який суперечить Конституції України, може бути укладений виключно після внесення змін до Основного закону”. На розвиток цього положення доцільною була б вичерпна регламентація цього питання у Законі України „Про міжнародні договори України”.
Українська держава проголошує в зовнішньополітичній діяльності відданість загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, серед яких надзвичайно важливим є фундаментальний принцип права міжнародних договорів pасta sunt servanda, а також наголошує на тому, що сумлінно виконує свої міжнародні договори (ст. 34 Закону України „Про міжнародні договори України”). Саме тому вважаємо, що в українському законодавстві слід розробити механізм попередження суперечностей між Конституцією та міжнародним договором, що укладається, для того, щоб не поширювалась практика відмови в односторонньому порядку від взятих зобов’язань за міжнародним договором, який після набуття ним чинності може бути визнаний неконституційним.
Для попередження колізій між міжнародними договорами та Конституцією України вважаємо за доцільне закріпити за Конституційним Судом України функцію здійснення перевірки відповідності Конституції всіх міжнародних договорів України до набуття ними чинності і внести відповідні зміни до Конституції України та Закону України „Про Конституційний Суд України”. У зв’язку з цим також вважаємо за необхідне надання права звернення до Конституційного Суду України з питань дачі висновків щодо конституційності міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, самій Верховній Раді, яка в процесі розгляду законопроекту може з’ясувати неконституційність міжнародного договору України і доповнити ст. 9 Закону України „Про міжнародні договори України” п. 10 такого змісту: „Під час розгляду законопроекту про ратифікацію міжнародного договору України, Верховна Рада України має право звернутися до Конституційного Суду України для надання висновку щодо конституційності міжнародного договору України, поданого на ратифікацію”.
Відповідно, ч.1 ст. 88 Закону України „Про Конституційний Суд України” теж має бути доповнена і викладена в такій редакції: „Питання щодо конституційності міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, розглядаються Конституційним Судом України за конституційним поданням Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України до прийняття Верховною Радою України відповідного закону”. Відповідні зміни мають бути внесені й до Конституції України (ст. 151).