Пазенок В. С. (голова)

Вид материала

Документы

Содержание Н. Ф. Юхименко Формування ціннісної орієнтації особистості в процесі Туризм як чинник формування етнонаціональної свідомості

Подобный материал:

• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Закон України «Про засади запобігання І протидії корупції», 253.5kb.
• Протокол №5 засідання Центру законодавчих ініціатив при Київській обласній державній, 26.35kb.
• Україна, 1687.36kb.
• Комісія з питань захисту прав дитини, 103.06kb.
• Членів трудового колективу 299 осіб, 28.08kb.
• Веде засідання Голова Верховної Ради України литвин, 1137.84kb.
• -, 2109.63kb.
• Програма дослідно експериментальної роботи за темою, 310.95kb.
• А. Й. Присяжнюк Голова Київської обласної державної адміністрації, голова регіонального, 12.79kb.

УДК 172:338.48

Н. Ф. Юхименко

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і політології ДВНЗ «Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди»


Формування ціннісної орієнтації особистості в процесі

туристичної діяльності


У статті досліджено роль потреб вищого рівня у процесі формування ціннісної орієнтації особистості, їх взаємодію та взаємозв’язок з інтересами та цінностями. Туристичну діяльність означено як важливий фактор формування системи цінностей особистості. Ключові слова: «туристична діяльність», «інтерес», «цінність».


В статье исследовано роль потребностей высшего уровня в процессе формирования ценностной ориентации личности, их взаимодействие и взаимосвязь с интересами и ценностями. Туристическую деятельность отмечено как один из основных факторов, которые способствуют формированию системы ценностей личности. Ключевые слова: «туристическая деятельность», «интерес», «ценность».


In the article is researched the role of necessities in the process of form the values orientation of the person. It interaction and correlation with interests and values. Tourist’s sphere is observed as a important factor of form the values system of the person. Key words: «tourist’s activity», «interest», «value».


У науковій літературі доведено, що потреби інтереси та цінності становлять діяльно-твочу сутність особистості. Ми будемо виходити із визначення, що потреби є спонукальною силою, інтереси – позиційною категорією, а цінності – мотиваційною сферою особистості в умовах її самореалізації.

Серед сучасних вітчизняних учених, які провели дослідження різних аспектів потреб, інтересів та цінностей особистості слід відмітити О.Донченко, П.Здравомислова, Ю.Орлова, О.Подольську, В.Сіренка, Л.Сохань, В.Тарасенка, та багатьох інших. Досить важливим у нашому дослідженні є момент морального розвитку особистості в умовах перетворень сучасного українського суспільства. Цій проблемі приділяли увагу такі учені, як Ю.Вільчинський, Г.Волинка, Є.Головаха, В.Кремень, О.Левицька, М.Михальченко, М.Мокляк, В.Ткаченко, В.Шинкарук, В.Ярошовець та ін.

Ми у даній статті зорієнтуємо свою увагу на розгляд можливих шляхів формування ціннісної орієнтації особистості, оскільки проголошення незалежною Україною стратегічного курсу на розбудову демократичної, економічно розвиненої, соціально орієнтованої держави обумовлює прискорення процесу її інтеграції до світового співтовариства. Реалізація цього курсу потребує визначення основних ціннісних засад духовного відродження нації і співвідношення їх із контекстом світової духовної і соціокультурної ситуації. А туристичну діяльність розглядатимемо як один із факторів, що сприяють формуванню ціннісної орієнтації особистості.

Незаперечним є той факт, що актуалізація нових цінностей, викликаних новими потребами людини, буде влаштовувати як усіх членів суспільства, котрі змогли розкрити себе як неповторну, діяльну, продуктивну особистість, що змогла зробити свій внесок у розвиток цивілізації, так і державу, яка зможе отримати пріоритет у нових наукових дослідженнях та відкриттях.

Формування системи цінностей особистості є важливою проблемою для будь-якого суспільства, оскільки, від того як людина споглядає та оцінює світ і себе у цьому світі, залежить рівень та якість її суспільно-практичної діяльності, які сам е потреби вона задовольнятиме е у першу чергу.

Адже людина, це – не звичайний продукт природного середовища, а результат діалектичного розвитку природи і суспільного життя. Потреби людей – це те ж саме, що не давало можливості зруйнувати даний взаємозв’язок природи і суспільства, що, навпаки, викликало необхідність народження все нових і нових її граней, що, в кінцевому результаті, створило суспільство з розгалуженою системою відношень між людиною і природою, людиною і людиною, людиною і суспільством.

Не будемо вдаватися у те, які саме класифікації потреб існують, а візьмемо за основу групи потреб, виділені А.Маслоу. Він виділяє фізіологічні, базові та вищі потреби. У даному випадку нас цікавлять потреби вищого рівня, зокрема духовні та їх роль у процесі формування системи цінностей особистості.

Розгалужена сітка різноманітних духовних потреб стимулює діяльність як окремої людини, так і всього суспільства. Їх сила не поступається силі матеріальних необхідностей життя. Навпаки, з розвитком духовного світу людини зростає значимість цих вищих потреб у якості регулятора життя. Завдяки насиченості матеріальних потреб збільшується значення для людини духовних, а досить високий рівень духовного потенціалу людини встановлює міру необхідності матеріальних і духовних умов для її життєдіяльності. Що змусило, наприклад, селянську дочку Жанну д’Арк у ході столітньої війни французького народу з англійськими окупантами очолити боротьбу і стати жертвою церковного суду? Які сили допомогли Джордано Бруно не піддатись спокусі життя і в ім’я істини й бути спаленим інквізицією? В ім’я якої матеріальної користі творили Мікеланджело і Моцарт?

Що ж є тим началом, завдяки якому людина не може здійснити поганий вчинок, завдяки якому вона, відповідно історичній перспективі, будує своє життя? Таким началом, на наш погляд, є глибокі моральні переконання, внутрішнє начало, що виходить від самої особистості і є сплавом виховання та свідомої роботи думки самої людини. Особливо великого значення набувають моральні регулятори поведінки особистості у виборі нею способів задоволення об’єктивних потреб. В кінцевому результаті сама моральність набуває властивості потреби, необхідність задоволення якої стає наріжним каменем усієї життєвої програми особистості. Це означає, що матеріальні, соціальні і духовні потреби людини, при певному рівні сформованості морального начала потрапляють під вплив останнього і в кожній потребі первинно присутній морально-визначений спосіб її задоволення.

В ході розвитку суспільства, науки, культури, іноді буває складно передбачити наперед, до яких конкретних результатів він приведе в плані задоволення повсякденних людських нужд. ХХ століття було особливо багатим на відкриття, які істотно змінили нашу працю, побут, дали можливість людині ефективніше працювати, цікавіше використовувати вільний час, інтенсивніше отримувати і засвоювати інформацію. [1].

Потреби інтереси і цінності – близькі і разом з тим не тотожні фундаментальні поняття. Вони вироблені в історії суспільної думки для позначення безпосередніх причин соціальних дій, в результаті яких відбуваються зміни і перетворення в різноманітних сферах життя. Тому філософський аналіз даних категорій невід’ємний від дослідження реальних життєвих ситуацій, соціальної практики, від аналізу актуальних проблем, що стоять нині перед нашим суспільством.

Завдяки потребам та інтересам матеріальні відносини переходять в ідеологічні, і навпаки, суспільна свідомість, ідеї та цінності перетворюються в реальні дії людей, що змінюють структуру їх суспільних відносин і зв’язків.

Через потреби, інтереси і ціннісні орієнтації об’єктивні протиріччя буття проникають у внутрішній світ індивідів і соціальних груп, а через них – у суспільну свідомість. Тобто відбувається зовнішнє відображення у внутрішньому, але відображення не лише у вигляді закінчених логічно несуперечливих структур, але й у вигляді складної сукупності суперечливих спонукань і стимулів до дії.

Повернемося до системи цінностей. За словами А.Здравомислова: «Система цінностей у широкому значенні слова – це внутрішній стержень культури, ланка, що об’єднує усі галузі духовного виробництва усіх форм суспільної свідомості» [2]. Взагалі, цінність є узагальнюючим поняттям для ідеї чи ідеалу, це моральна норма. Тобто, це специфічні соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, що вказують на їх позитивне чи негативне значення для людини і суспільства.

Таким чином, можемо зробити висновок, що цінності виростають із об’єктивних потреб людини. Потреби ж формуються усвідомлено і трансформуються в інтереси лише при умові задоволення базових і фізіологічних потреб. Інтерес, у свою чергу, формується об’єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб’єктивно знаходить своє відображення в меті. Взагалі, ціннісні орієнтації можуть формуватися в будь-якій сфері життєдіяльності людини.

Кожна особистість має прагнути до самоактуалізації і самореалізації. А в основі системи цінностей самоактуалізованої людини лежить її філософське ставлення до життя, її узгодженість із собою, зі своєю біологічною природою, сприйняття соціального життя і фізичної реальності. Таке відношення до життя є тотальним і повсякденним, його наслідки можна відмітити у кожній оцінці й у кожному судженні самоактуалізованої людини. Адже всі симпатії й антипатії, доброзичливе ставлення й осуд, усі пропозиції та заперечення, моменти радості, смутку, переваги й оцінки – усе це сягає корінням у притаманне людині сприйняття життя.

Нагадаємо, що розуміння людської мотивації має випливати із розуміння людської ситуації.

Людина може оволодівати речами, отримуючи із їхніх зовнішніх джерел чи створюючи їх засобами власних зусиль. Але вона повинна оволодівати ними і якимось чином асимілювати їх, щоб задовольнити свої потреби. До того ж людина не може жити одна, без взаємодії з іншими людьми. Вона має об’єднатися з іншими для захисту, для праці, для сексуального задоволення, для гри, для виховання нащадків, для передачі знань і матеріальної власності. Але, крім того, людина за необхідністю пов’язана з іншими як одна з них, як частина певної групи. Повну відокремленість неможливо перенести, вона несумісна з нормальним психічним станом. І знову ж людина може вступати в стосунки з іншими людьми по-різному: вона може любити або ненавидіти; вона може змагатися чи співпрацювати; може збудувати соціальну систему, основану на рівності чи авторитеті, на свободі чи насиллі, але вона має так чи інакше вступати у ці стосунки, і форма цих стосунків залежить від її характеру.

«Самопізнання – це не осягнення деякої прихованої метафізичної і таємничої сутності, яку ми в побуті називаємо душею, чи науковим синонімом «психіка», а відтворення і осмислення того, що ми робили, як робили, і чому робили, як ставилися до інших і як вони ставилися до нас» [5, 5].

Ціннісна система людини, що прагне до самореалізації представлена здебільшого цінностями унікальними для даної людини, цінностями, що безпосередньо відображають її характер. Не може бути двох ідентичних «Я». Людство знає тільки одного Бенуара, Спінозу, Рембрандта. Кожного з них можна назвати індивідуалістом.

Звичайно, людина покликана творити і перетворювати світ, але свобода творчості повинна полягати в усвідомленні смислу своєї діяльності, який є невід’ємним для істинного творця від смислу життя. Усвідомлення цього смислу стає загальною передумовою діяльності в сфері духовних інтересів, на якій основі складається гармонійна єдність суспільних і особистих інтересів, що стимулює багатоманітне й багатогранне освоєння світу.

Ми бачимо, що аналіз категорії «інтерес» тісно пов’язаний із категорією «особистість». Історично ці дві категорії розвивалися паралельно, пройшли досить складний шлях розвитку, і саме епоха Відродження стала тією епохою, у рамках якої відбулось становлення і розгортання цих двох категорій. Поняття особистість вимагало вироблення певного ідеалу положення окремої людини у світі. У Давній Греції таке положення визначалось через поняття «доброго мужа», «героя», «мудреця», для римлянина – це «громадянин». Середньовіковий європеєць користувався у подібних випадках уявленнями про «праведника» та «простака». Після І.Гете, Д.Дідро, І.Канта, І.Фіхте та романтиків ідеалом людини було вперше усвідомлено «індивідуальність» та «особистість». Всесвітньо-історична переорієнтація у розумінні ідеалу положення людини у світі відбулася. Це допомогло виділити поняття «особистість» у сучасному значенні – не просто як окремість, а як самостійну індивідуальність, самостійно діючий соціальний суб’єкт.

Дійсна природа результатів діяльності представляє собою об’єктивне свідоцтво про вираження двоякості втіленого в ньому інтересу. Розглядаючи інтерес з точки зору його внутрішньої структури, матеріалізованої в результатах діяльності, ми знаходимо в ньому дві протилежні, але взаємовизнаючі одна одну сторони: спрямовану на історичну творчість та на самоствердження.

Таким чином цінності, інтереси та потреби як суспільні відношення представляють собою позицію, лінію поведінки соціального суб’єкта в даній історично складеній ситуації, що виражає, по-перше, його ставлення до об’єктивних можливостей і тенденцій суспільного розвитку, по-друге, його спрямованість на самоствердження. Інтерес у даному випадку виступає єдністю цих протилежностей [3, 72].

Констатуючи відоме положення, що всі живі істоти активні і не можуть існувати без взаємодії з оточуючим середовищем підкреслимо, що така активність викликана наявними потребами і спрямована на їх задоволення.

Активність детермінована потребами, притаманна усім живим істотам, включаючи людину. Роль потреб у розвитку активності людей та інших живих істот принципово відмінна.

В силу ряду обставин, притаманних тільки людині, вона не може задовольнити свої важливі потреби предметами природи. Тому вона змушена перетворювати природні предмети, здійснюючи своїми силами виробництво матеріальних благ, які можуть задовольнити її потреби. Якщо ж людина вільна від потреб, то що ж є рушієм її активності в процесі діяльності? Цією силою людської діяльності є специфічне ставлення людей до оточуючої дійсності, прагнення оволодівати предметами. Це відношення, що виражає прагнення до оволодіння об’єктом, до досягнення поставленої суб’єктом мети і є інтересом.

Цінності – це інтереси, що відокремилися в ході розвитку самої історії завдяки розподілу праці у сфері духовного виробництва. Але об’єктами таких інтересів, предметами прагнень людини в даному випадку виступає певний духовний зміст, що перебуває в особливій концентрації почуттів і думок, які втілилися у взірцях прекрасного, істинного, доброго, благородного. У співставленні з цими нормами, що отримали суспільне визнання, людина, зайнята у сфері духовної творчості чи діюча на тлі громадянських інтересів, прагне утвердити свою індивідуальність [2, 166].

Система цінностей перебуває в усіх витворах духовного виробництва, в усіх напруженнях, властивих творчому процесу, і в жодному з них не втілюється до кінця, повністю. Ціннісний зміст нібито переходить із однієї сфери в іншу, приковуючи суспільну думку до найбільш важливого і суттєвого з точки зору даного моменту. Воно підіймається на поверхню у публіцистичному виступі і відходить у глибину, ховаючись від повсякденних інтересів доти, доки нові життєві потреби не розкриють усієї значимості того чи іншого витвору, створеного десятки чи сотні років тому, для сучасників.

Потреби, інтереси та цінності, насамперед, містять у собі вибіркове ставлення суб’єкта до об’єктивної можливості, тенденції суспільного розвитку, відношення до тих об’єктів, котрі виникли в результаті реалізації цієї можливості. Тому реалізація досліджуваних категорій в цілому – це не лише вплив на оточуючий світ і породження у ньому тих чи інших змін, але й суспільний акт становлення особистості. Інтерес – це позиція суб’єкта по відношенню до людей, суспільства, яку він утверджує у своїх діях. Об’єктивні інтереси суб’єктів виступають у якості об’єктивного виявлення їх суспільних відношень, у яких полягають можливості їх соціального самоствердження. Саме це і є сутністю інтересів, їх основним змістом.

Основною специфікою людської діяльності є її включеність у світ соціальних стосунків. Інтерес в такому розумінні виявляється на всіх рівнях активності суб’єкта (у мріях, планах, практичних діях, у створюваних людиною організаційних структурах як засобах реалізації її інтересу), в усіх сферах її особистого життя, в науці, мистецтві, спорті, грі.

Зв’язок між потребами, інтересами і цінностями складний і багаторазово опосередкований. Цінність пов’язана з інтересами людей різними способами:

• через систему розподілу праці;
  
• через основні зв’язки, які зберігаються між тим, хто створює духовні цінності, і оточуючим його життям, побутом, повсякденними прагненнями людей;
  
• через визнання чи невизнання значимості тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології і культури;
  
• через важелі фінансового, ідейного, соціально-психологічного впливу на внутрішній світ творця цінностей і на засоби його діяльності [2, 170].
  

Однак, найбільш дієвою формою зв’язку між цінностями та інтересами виявляється зв’язок між певними традиціями, напрямками, школами духовної творчості та політичними інститутами, що визначають життя суспільства в даний момент.

Хоча наука і мистецтво відіграють досить важливу роль у суспільному житті, вони все ж не вичерпують усього багатства ціннісних відносин. Щоб досягнути більш повного уявлення про систему цінностей, необхідно підійти до аналізу її становлення історично.

На перших порах зміст цінностей, як особливих продуктів людського духу співвідноситься з істиною, добром і красою. Епоха Відродження пробиває перший проблиск у цьому баченні цінностей. Людина, особистість, її внутрішнє багатство і гідність стають в один ряд з істиною, добром і красою. Більше того, вона стає центральним пунктом системи цінностей, її правоправним носієм.

Наступний важливий крок – проголошення ідеалу рівності, свободи особистості, а також справедливості як необхідних компонентів гідного існування людини. Класичний ряд доповнюється цінностями соціально-політичного порядку. Це розширює зміст культури. У центрі суспільної свідомості опиняються не лише питання співвідношення між істиною, добром і красою, але й проблема взаємодії матеріальних нужд людини, її необхідних потреб, соціально-політичних умов існування і духовного багатства [2].

Цінності спотворюють сприйняття природи, суспільства і людини, і для того, щоб людина не обманювалася у своєму сприйнятті, вона має постійно усвідомлювати факт присутності цінностей, повинна розуміти, який вплив вони здійснюють на її сприйняття, і, озброївшись цим розумінням, вносити необхідні корективи, (кажучи про спотворення, ми маємо на увазі накладання особистісного аспекту сприймання на реально існуючі аспекти пізнаваної людиною реальності) [4, 44]. Вивчення цінностей, потреб, бажань, переконань, страхів, інтересів і неврозів повинне передувати будь-якому науковому дослідженню.

Ми постійно говоримо про нове суспільство, нові цінності, перехід до нового вищого рівня якості життя. А означені зміни і стали можливими саме тому, що у людей актуалізувалися нові вищі потреби, з-поміж яких і потреби пізнавати інші культури, традиції, релігії, вивчати національну свідомість тощо. Актуальною стала філософія освіти (здатність передавати увесь досвід і знання людства нащадкам з метою формування відповідного типу особистості). І задовольняти означені потреби, що відіграють величезну роль у формуванні системи цінностей особистості, нації, людства, найефективніше у процесі туристичної діяльності. Адже саме туризм дає можливість не лише споглядати досягнення людства, але й можливості їх використання у житті людини. Під час подорожування можна змінити одну культуру на іншу (неначе приміряти її на себе), можна пізнати історію розвитку не лише якоїсь певної цивілізації, але й людства в цілому.

Кожна людина упродовж життя прагне самореалізації, що можлива лише у творчій діяльності. Але для цього їй необхідно вивчати можливості і тенденції суспільного розвитку, спрямованість на самоствердження, виробництво матеріальних благ, чому також може сприяти саме туристична діяльність.

Система цінностей формується у кожної особистості, питання лише у тому, що для людини є цінним, а що ні, яке місце у світі людина визначає для себе. Тому важливо пізнавати як власну систему цінностей, так і систему цінностей нації, суспільства. У традиціях української філософії особливе місце відводити самопізнанню (кордоцентризм Київської Русі, теорія про самопізнання у Г.Сковороди, тощо), адже пізнати світ можна тільки пізнавши себе, а внутрішній світ людини є спрощеною моделлю усього світу. І будь-яка людина (навіть якщо вона далека від наукової діяльності), процес самопізнання може також розпочати із туристичної діяльності, яка обов’язково дасть поштовх для подальшої пізнавальної діяльності, а значить і подальшого розвитку людства.

1. Донченко Е.А., Сохань Л.В., Тихонович В.А. Формирование розумных потребностей личности. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 223 с.
   
2. Здравомыслов П.Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М.: Политиздат, 1986. – 223 с.
   
3. Логвиненко О. Осмислення ролі розуму в творах українських мислителів кінця XVI – перша пол. XVII ст. у творах Г.С.Сковороди // Сковорода Григорій: Образ мислителя. – К., 1997. – С.47-56.;
   
4. Маслоу А.Г. Мотивация и личность. – СПб.: Евразия, 1999. – 478 с.
   
5. Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. - М.: «Просвещение», 1991г. - 287 с.
   

УДК 323.1:338.48

Л. В. Ярошенко

кандидат філософських наук ДВНЗ «Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди»


Туризм як чинник формування етнонаціональної свідомості


У статті розглянуто зміст буття людини. Визначається співвідношення понять етносу і нації, етнічного і національного. Аналізуються чинники формування національної та етнонаціональної свідомості. Здійснено спробу розв’язання проблеми етнічності особистості в сучасній Україні. Ключові слова: «туризм», «етнонаціональна свідомість», «етнос».


В статье рассмотрено содержание бытия человека. Определяется содержание понятий этноса и нации, этнического и национального. Анализируются факторы формирования национального и этнонационального сознания. Осуществляется попытка решения проблемы этничности личности в Украине. Ключевые слова: «туризм», «этнонациональное сознание», «этнос».


The article is devoted to the substance of person’s existence. Analysed meanings of ethnos and nation, ethnics and nations. Analysed factors of form national and ethnonational consciousness. Dicided the problems of ethnics problems in Ukraine. Key words: «tourism», «ethnonational consciousness», «ethnos».


Світ національного різноманітний і дуже цікавий, здатний розбурхувати свідомість до пошуку основних питань Хто я? Який я? Якими були мої предки? Особистість прагне дослідити свої корені і намагається віднести себе до тієї чи іншої національної спільноти. Таким чином, перед нами постає питання розкриття сутності національної та етнонаціональної свідомості, формування нації і приналежності кожного члена суспільства в суверенній, поліетнічній державі.

Окремі питання розвитку української національної свідомості та української нації представлені в дослідженнях А.Андрущенка, В.Євтуха,С.Кримського, І.Кресіної, та ін. Щодо етнічної проблематики, то це, Л.Гумільов, Ю.Бромлей, Ю.Римаренко, Е.Сміт, Л.Шкляр та ін.

Метою дослідження є понятійно-структурний аналіз феноменів національної та етнічної свідомості.

Формуванню етнонаціональної свідомості сьогодні сприяють різноманітні чинники, серед яких важливе місце посідає туризм. Сучасна людина має змогу, за бажання, більше подорожувати, іноді віртуально, відвідувати історичні місця, архітектурні пам’ятки, як своєї батьківщини так і світу. Різноманіття сучасних перспектив значно впливає на формування свідомості, на розуміння особистістю себе, свого народу-нації, а також інших з позиції свого етносу.

Як складну систему духовних феноменів, які сформувалися в процесі історичного розвитку нації, відображають основні засади її буття та розвою трактує національну свідомість І.Кресіна, зазначаючи, що у національній свідомості присутні домінанти свідомості титульного етносу та етнічних груп, що утворюють націю як політичну спільноту 1, с. 82.

Основою національної свідомості є національна самосвідомість, яка на думку Ю. Римаренка є основним динамічним складником самосвідомості особистості, що включає в себе усвідомлення індивідом своєї національної належності, специфічних рис власної нації, відмінних від інших, її історичного минулого, а також відношення до цінностей, які нація напрацювала в процесі свого розвитку 2, с. 104.

Оскільки національна свідомість є свідомістю спільноти, то з останньою пов’язане її виникнення і зміст.

Формування націй – це процес поєднання у національному житті протилежності етнічних общинно-патріархальних традиційних спектрів із універсальними, уніфікованими; творення свого сучасного і майбутнього своєї історії у руслі всезагального, цивілізованого напрямку. Нація постає у свідомості як духовна, ідеальна спільність людей, об’єднаних національною ідеєю, упереджуючи і випереджуючи процес становлення реальної соціальної спільності людей.

Формування нації як реальної соціальної спільності людей спричинене товарною економікою суспільства, включенням національного ринку і соціального капіталу до світового ринку і капіталу. За цих умов на зміну локальним об’єднанням людей, які ведуть традиційно замкнений спосіб життя і пов’язаний між собою не тільки і не скільки етнічними зв’язками, як зв’язками суспільними, «громадськими» – економічними, політичними, правовими, екологічними і т.п., в яких індивід виступає особисто самостійними.

Кожна конкретна людина у національно – культурному процесі може виступати і як приналежна до етнічної, національної, класової, релігійної чи загальнолюдської визначеності, і як позбавлена прямої співприналежності до будь-якого цілого, виступаючи сама цілісністю, самодостатньою одиницею.

За Винниченком, націю формує і складає кількість індивідів, які свідомі своїх політичних, культурних, економічних інтересів. Приналежність до нації може бути визначена як об’єктивними умовами життя індивіда, так і його свідомість, свідомим вибором 3, с. 23-31.

Серед багатьох трактувань поняття « нація « можна виділити наступні найбільш загальні підходи. Розуміння нації, як особливого виду етносу, як сукупності людей, що формувалися і відтворювалися на основі спільної території, мови, деяких особливостей культури, психічного складу, усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших, утворень, а також від спільності економічного життя, яка відрізняє націю від народності (В.Винниченко, Ю.Бромлей).

Існує й такий підхід, у якому нація розглядається як сукупність громадян, що проживають на території певної держави. У такому розумінні нація може складатися з представників кількох етносів, бути полікультурною та полімовною (зокрема, що ми бачимо і в Україні). Нація таким чином пов’язується з державністю. Типовою для такого розуміння є думка К. Дойча, що «нація – це народ, який має державу « [4, c. 204], а також точка зору В. Ключевського, для якого поняття нації означає народ, який став державою [5, c. 42]. Подібна інтерпретація нації більш поширена серед західних етносоціологів та етнологів, таких як Ф. Гекман, Б. Андерсен, Дж. Блашке, Е. Геллнер, Д. Шнаппер, Е. Сміт. Щоправда, і деякі вітчизняні вчені, зокрема В. Євтух, В. Молчанов, С. Суглобін схиляються до такого розуміння нації [6]. У той же час перший підхід в тлумаченні нації залишається пануючим у вітчизняній науці.

В українській та російській науковій літературі, а ще більш у публіцистиці термін «нація» використовується як синонім терміну «народ» («етнос»). Англійське слово «етнічність» відповідає українському слову «національність», маючи на увазі спільність етнічного походження, спільні історичні генетичні корені. Для людини ж Заходу слово «національність» означає перш за все належність до населення або громадянство певної держави. Громадянин США може сказати, наприклад: «Моя національність – американець, а етнічність – китаєць». Причому це характерно не тільки для Сполучених Штатів. Отже, один і той же термін «нація – nation» мав і має різні значення для Західного світу і для СНГ. На заході він завжди асоціювався з державотворенням. У науковій і громадській думці (В. Євтух, В. Молчанов, С. Суглобін), утвердилося таке визначення нації: «Нація – це велика спільність людей, велика соціальна група, котра через певні об’єктивні і суб’єктивні передумови, принаймні на деяких територіях інтегрувалися в однорідне суспільство, що усвідомлює наявність цієї особливої спільності, і тому притаманне бажання жити у спільній державній структурі « [7, c. 114].

Таким чином, нація може виступати і як етнічне, і як соціальне утворення.

Що стосується державності, однієї з найголовніших складових нації, помічаємо, що та чи інша держава творилася в рамках певного географічного простору, заселеного, як правило, представниками одного етносу, або якогось етносу, що кількісно переважав в багатоетнічному середовищі. І вона діставала назву за етнонімом цього етносу (Україна). Що підтверджує думку англійського етнолога Ентоні Сміта про те, що в основу державотворчого процесу покладене етнічне начало.

Е.Д. Сміт, стверджуючи, що нація є сукупністю людей, яка має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять масову громадянську культуру, спільну економіку і однакові для всіх членів юридичні права та обов’язки, робить акцент на ту особливість, що «нація репрезентує багатовимірну концепцію, ідеальний тип, який становить стандарт або пробний камінь що його конкретні приклади наслідують більшою або меншою мірою « [7, c.120 - 131].

Нація об’єднує людей не кровною спорідненістю, що несе в собі людина, як тавро природної спільності, а як певну соціокультурну, історичну спільність, яка не зводиться до чисто етнічних особливостей, хоча частіше за все і пов’язану з певним етносом. Межа між етносом і нацією – це межа між тим, що не залежить від людини, не є його особистою заслугою і тим, що потребує від нього певного особистого зусилля і свідомого вибору. Нація є форма об’єднання в умовах «громадянського суспільства «. Нація не заперечує етнос, а переводить його існування на новий щабель, звільняючи індивіда від його « природної « прив’язки до нього.

Таким чином, націю, як і інші історичні спільності, – « рід «, « плем’я «, « народність « – розглядаємо не як автономні сутності поза межами розгортання єдиного етнічного феномену, а як конкретні прояви етнічного. Також зауважимо, що такий складний процес, як етногенез народів неможливо вписати в схему, згідно якої у своєму розвитку вони пройшли стадію племінних союзів, народностей і, нарешті, нації.

Ми підтримуємо думку українського етнополітолога Л.Шкляра, що народ в якості етносу поєднує в собі всі характеристики, які визначають його як окрему спільність, котра має систему сталих ознак, які сформувалися історично. Відповідно до цього етносами є народи, що перебувають як на племінній стадії розвитку, так і на стадії національного, тобто, коли етнос стає народом – нацією. Отже етнос – це родове поняття для будь-якої стадії цивілізованого розвитку того чи іншого народу [8, c.17].

Для національної стадії розвитку й функціонування етносу у Ф. Борковського, О. Картунова, Ю. Римаренка характерними є «спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних і духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі формування) територіально-мовною й економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних і міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє визначальне значення, хоча аж ніяк не зникає « [9, с. 253].

Отже, коли йдеться про духовне життя етносу та націй, то мають на увазі як об’єднуючі їх риси, так і відмінні.

Етнічна свідомість конкретної спільноти визначається особливостями структури і типів чуттєвих і логічних форм пізнання, оцінки, сприйняття, специфічним колоритом почуттів і емоцій, стійких етнічних рис, звичок і традицій. За змістом вона - відображення відносно цілісних і правдоподібних буттєвих реалій життєдіяльності етносу, у сутності своїй - адекватна типу культурної діяльності його духовна сфера.

Ми розглянули різні підходи до розуміння етнічності особистості. В одних випадках це ідеологізований варіант, який розглядає особистість як носія певних поглядів, етнополітичних орієнтацій; в інших простежується соціологічний аналіз типів національної свідомості, які формуються реальною міжнаціональною ситуацією в суспільстві.

Різниця концептуальних підходів до розуміння нації, етногенезу диктує різницю і в методологічному інструментарії при тлумаченні етнонаціональної свідомості. Адже в етносі все перебуває в єдності, кожний елемент буття пов’язаний з іншим і силою традицій набуває зв’язку генетичної пам’яті – національної свідомості. Вона створює почуття духовної спорідненості, сягаючи найістотніших глибин міфологічної, естетичної, морально-етичної чуттєвості. Саме тут слід шукати відповідь на загадковість тих сполук, якими живе національна свідомість у віках і поколіннях, здатних до відродження національних цінностей.

Національна свідомість – сукупність національних, політичних, моральних, естетичних, філософських, релігійних, правових, економічних поглядів, які характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку нації та народу.

Також до чинників формування етнонаціональної свідомості включаються усвідомлене відношення нації до її матеріальних та духовних цінностей, примноження творчих здібностей, розуміння необхідності своєї єдності заради здійснення національних інтересів і успішних взаємовідносин з іншими національно-етнічними групами.

Відмітимо, що досліджувана проблема є актуальною і потребує подальшого вивчення. Для того, щоб зрозуміти основу національного, необхідно віднайти і охарактеризувати корені у власному ґрунті, дослідити етнонаціональні традиції, їх співвідношення із загально – культурними цінностями, що забезпечує самопізнання, самоосмислення, самоідентифікацію особи і нації в цілому через систему духовного розвитку і вдосконалення.

1. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітичний аналіз): [Монографія] – К.: Вища школа, 1998. – 392.
   
2. Мала енциклопедія етнодержавознавства (Упор. Ю.І.Римаренко). – К.: Довіра, Генеза, 1996. – 944 с.
   
3. Винниченко В. Відродження нації. 4. Т. / Винниченко В. – Київ: Видавництво Політичної Літератури. – 1990. – 348 с.
   
4. Риккет Г. Науки о природе и науки о культуре. / Риккет Г. – СПб., 1911.
   
5. Ключевский В. О. Этнографические следствия русской колонизации Верхнего Поволжья… / Ключевский В. О. // Исторические портреты. – М., 1990. – С. 55, 60.
   
6. Євтух В. Концепція етнополітичних досліджень в Україні. / Євтух В., Молчанов В. Суглобін С. – К., 1992.
   
7. Сміт Е. Національна ідентичність (пер. З англ.. Таращука). / Сміт Е. - Київ: «Основи», 1994. – С. 120-131.
   
8. Шкляр Л. Духовне життя етносу та нації. / Шкляр Л. // Життя етносу: Соціокультурні нариси. – Київ, 1977. – С. 170.
   
9. Боровський Ф. Нація. / Боровський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. // Етнонаціональний розвиток України. – 253 с.
   

УДК 141.201:004.946

Д. Б. Свириденко

викладач Академії муніципального управління,

кандидат філософських наук