Пазенок В. С. (голова)

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 15

УДК 340.12

О. О. Маслак

викладач кафедри філософії і соціальних наук Київського університету туризму, економіки і права

Теорія природного права Гуго Гроція

в контексті зародження

модерної філософії права

Стаття присвячена проблемі розвитку концепції природного права в творчості Гуго Гроція. Викладено основні положення даної концепціх, вказано основні способи обґрунтування ідеї природного права в працях відомого голландського філософа права. Ключові слова: «природне право», «філософія права».

Статья посвящена проблеме развития концепции естественного права в произведениях Гуго Гроция. Изложены основные положения данной концепции, показаны основные способы обоснования идеи естественного права в трудах известного голландского философа права. Ключевые слова: «естественное право», «философия права».

The article is dedicated to the problem of development of natural law in research work of Huho Grotius. Shows the main ways to justify the idea of natural law in the writings of the Dutch philosopher of law. Key words: «natural law», «philosophy of law».

Проблематика природного права набуває все більшої актуальності в сучасному світі. Пов’язано це насамперед із кризою позитивістської парадигми філософії права, неспроможністю знайти надійний світоглядний базис для створення загальноприйнятого міжнародного права, який би задовольняв сучасний мультикультурний світ у всій його різноманітності. Проблема «зіткнення цивілізацій» стала суттєвою перепоною на шляху узагальнення і опрацювання нових універсальних філософсько-правових парадигм обґрунтування принципів міжнародного права. На практичному рівні це призводить до багатьох юридичних колізій, що перешкоджають встановленню взаємовигідних соціальних, політичних та економічних стосунків між країнами, приналежними до різних цивілізаційних ареалів. Найбільш значні збитки в зв’язку з цим відчуває туристична галузь, однією із головних цілей якої є встановлення міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу. В зв’язку із цим особливо нагальним є вивчення досвіду створення парадигмальних філософських систем обґрунтування природного права, як основи справедливого міжнародного права. Зокрема до таких систем належить юснатуралістична концепція міжнародного права Гуго Гроція.

Інтелектуальна спадщина Гроція міститься майже в двадцяти працях зі сфери права, теології, історії і поезії та приватної кореспонденції. в 1625 році вперше в Парижі видано головний фундаментальний твір Гроція «Про право війни і миру». Численні дослідники його творчості надавали йому почесного титулу «батька права народів», «творця природного права», «лаіцизатора природного права», «емансипатора права народів», «того, котрий розпочав епоху новочасного природного права», «того, який поставив природне право понад позитивне право» і т.п.

Праці оригінального теоретика були і є предметом багатьох досліджень і дуже розбіжних інтерпретацій. Головні інтереси і розбіжності зосереджуються довкола основоположного складового елементу думки Гроція – концепції природного права. В світлі новочасних інтерпретацій слава Гроція як «творця світського природного права» вже виразно зблідла. Наприклад відомий німецький історик політичної дуки Ґюнтер Гофман-Льорцер образ Гроція, як «батька сучасного секуляризованого природного та міхнародного права» хибним, спричиненим своєрідною інтерпретацією творчості Гроція Самуелем Пуфендорфом [3,192-193]. Згідно до більшості сучасних дослідницьких оцінок Гроцій був еклектичним автором, і в своїй творчості був спадкоємцем античної і середньовічної думки. Але при тому вміло використовував її для потреби сучасної йому доби. Вже у XVII столітті було підкреслено сильний вплив іспанської схоластики на концепції природного права, створені Гроцієм. В пізніших часах, порівнюючи його праці з тезами іспанських схоластиків – Віторії, Васкеса, Григорія з Рюміні. Крім того, було стверджено, що це були не єдині джерела думки Гроція. Незаперечним фактом є і те, що в творчості голландського мислителя присутні також і оригінальні ідеї.

В чому ж суть юснатуралістичного вчення Гроція? Гроцій турбувався про точне визначення понять і предмету дослідження, та необхідне для правильного їх дослідження впорядкування і розрізнення. Він так само прагнув чітко визначити природне право: «Закон природи – це диктат здорового розуму, який вказує, що певна дія, відповідно до того, узгоджується вона чи не узгоджується з раціональною природою, містить у собі моральну якість першоелементів чи моральну необхідність; і що, як наслідок, таку дію або забороняє, або приписує творець природи - Бог» [4, 380].

Це визначення, аналізоване у зв’язку з цілокупністю думки Гроція, вказує на визначальні риси його концепції природного права. Сама сутність природного права вказує тут передовсім на зміст понять «право» і «природа». Виходячи із цього, цілу юснатуралістичну концепцію Гроція характеризують такі риси як незмінність, універсальність, раціоналізм і світськість природного права.

Голландський мислитель визначав зміст поняття «природа» на основі зіставлення з одного боку розумної природи людини, з іншого - його цілісної природи. З одного боку індивідуальної природи особистості, з іншого -суспільної. Ці різні способи розуміння людської природи тісно взаємопов’язані у творчості Гроція.

Розумна людина була вказана як джерело і одночасно суб’єкт природного права. Розумність людини творить ґрунт для зобов’язальної сили природного права. Крім того в його концепції наступив рішучий відхід від законодавчої ідеї божественного розуму на користь законодавчої ідеї розуму людського. Природне право ius narurale не було вже при тому ані «урядом», ані навіть «голосом сумління», лише «приписом правого розуму» (dictatus recte rationis). Природне право ставало в його баченні правом в стислому, юридичному значенні, що зобов’язує людину до поведінки згідної з розумною людською природою. Природне право наділене зобов’язуючою силою рівною позитивному право, забезпечує моральну санкцію. Виступає вона у вигляді докорів сумління, що з’являються в свідомості людини по порушенні природного права. Для розумної людини визначена дія є морально доброю або злою не тому, що є приписаною або забороненою, але тому що є бажаною або засудженою згідно відчуттів її природи. В цьому розумінні Гроцій ніби надавав поняттю «розум» значення практичного розуму, скерованого до потреб природи людини, а не теоретичного розуму що шукає лише «істини самі по собі».

Дошукуючись раціональних джерел витоків концепції природного права Гроція належить згадати про її стоїчні філософські інспірації. В сутності основи своєї концепції він спирався на розрізнення двоякої, цілісної і розумної природи людини і відповідного первинного і вторинного природного права. З цілісною природою людини є пов’язаним спільний всім живим істотам інстинкт самозбереження. З нього виникає загальнопоширений серед людей природний обов’язок самозбереження. Розумна людина спостерігає, що різновидом самозбереження є дія згідна з її власною природою і уникає всього, що з нею суперечне.

Інстинкт самозбереження пов’язаний насамперед з індивідуальною людською природою. Розумна турбота про індивідуальне існування мусить провадити до турботи про існування інших людей, що створює суспільну природу людини.

Так, прагнення життя в суспільстві (appetitus societatis) переростає на думку Гроція до надзвичайно важливої, хоча й другорядної стосовно інстинкту самозбереження, підстави природного права. Лише істоти, обдаровані розумом, здатні до пізнання і свідомої дії, можуть чинити згідно засади appetitus societatis. Дія, згідна з ним, відповідає одночасно розумній і суспільній природі людини. Дія в ім’я інстинкту самозбереження людської природи - це природне право у вужчому сенсі. Природне право в ширшому сенсі охоплює також суспільні обов’язки. Таким чином, Гроцій спостерігав тісну взаємозалежність того, що індивідуальне, з тим що суспільне у людині.

Природне право згідно автора праці «Про право війни і миру» є системою незмінних, тривалих, незалежних від волі якого-небудь законодавця норм. Прирівняне ним до математичних аксіом, воно зобов’язувало б навіть всупереч волі Бога, коли б щось таке могло мати місце. Це була смілива, як на той час, думка, але навіть вона не наразила Гроція на стільки гострих закидів у «безбожництві» як його відома гіпотеза: «etiamsi daremus non esse Deum». Гіпотеза, що стверджує ідею зобов’язування природного права навіть при засновку, що «Бога не існує, або що не турбують його людські справи». Гроцій підкреслює, що природне право хоча й існує в дійсності, є чимось спостереженим лише поняттєво, на зразок смислово схоплених матеріальних речей, і теж підлягає логічній засаді несуперечності, котрої навіть Бог не може і не прагне змінити.

Гіпотеза «etiamsi daremus non esse Deum» була перейнятою Гроцієм правдоподібно від іспанських схоластиків, а особливо від Григорія з Ріміні, який поєднував номіналістичну теорію понять Окама з філософським доробком Августина. Гроцій прагнув до емансипації етично-правових цінностей від факту існування Бога. Григорій з Ріміні подібно до Гроція прагнув до унезалежнення обов’язкового характеру природного права як від волі, так і від божественного розуму але не подавав тих факторів в категоріях гріха. Використовуючи гіпотезу «etiamsi daremus non esse Deum» для підкреслення незалежності природного права від божественної волі, мимоволі Гроцій вказував на світський характер природного права. Незмінність природного права іде в цій концепції є нерозривно поєднаною з його універсальністю і світськістю. Аж до початку ХХ століття голландський мислитель вважався за першого новочасного світського теоретика природного права. В світлі пізніших досліджень виразно вказано пов’язання його концепції з іспанською схоластикою, з теоретичною базою якої він ніколи не розірвав остаточно.

Нав’язуючи до характерної для модерних доктрин природного права антиномії між волею і розумом, буттям і ідеєю, Гроцій залишався однозначно на боці розуму і буття. Незважаючи на те, що словесні шати теорії Гроція нагадують словник іспанського схоластика Суареса, вона однак є ближчою до ідеї об’єктивізму етично-правових цінностей, сформульованої іншим іспанським схоластиком – Габріелем Васкесом. Згідно поглядів цього схоластика - ані божественна воля, ані божественний розум не є ані джерелами, ані первісними критеріями добра і зла. Є ними природа речі, первісна як стосовно волі так і стосовно розуму. Кожному припису, кожному прояву волі, кожному судовому рішенню передує правило, що виникає з їх природи, що є тотожною їх сутності. Це так само очевидно, як істина про те, що жодна річ зі своєї природи (сутності) не потрапляє у суперечність сама з собою. З природою (сутністю) речі поєднані добрі вчинки, в той час коли злі вчинки відхиляються від неї і є з нею суперечні. Природне право знаходиться в природі (сутності) розумної людини, тому що вона сама є нормою добра.

Таким чином, поняття природного права Гроція постало під впливом іспанської схоластики. Гроцій крім того, слідом за Суаресом впровадив до природного права певний елемент волі, але з зазначенням, що Бог наказує або забороняє те, що вже само з себе чи своєї природи є добре чи зле. Через природу людини Бог наказує добро чи забороняє зло. Природне право є проявом тих наказів і заборон, а людська природа – їх норма.

Гуго Гроцій не мав найменших сумнівів, що природне право існує в дійсності (per se). Визнаючи його за фактичну підставу всякого правового порядку, як в середині країни, так і на міжнародному рівні, Гроцій зробив спробу підтвердження його існування. Він вказував, що є два способи яким зазвичай доводиться існування природного права: один - a priori; другий – a posteriori. Перший з тих способів є більш витонченим, другий є більш розповсюдженим. Доказ a priori має місце коли показує погодження чи непогодження якоїсь речі з розумом і суспільною природою людини. Доказ же a posteriori, коли на підставі цілком певних або дуже правдоподібних відомостей доходимо до висновку, що природним правом є те, що за таке право вважають всі більш-менш цивілізовані народи.

Існування природного права є настільки очевидним, що лише завдавання насильства над власною природою може відводити від спостереження його засад a priori. Натомість для доведення існування природного права a posteriori можна послуговуватися також свідоцтвами філософів, істориків, поетів, і зрештою навіть промовців. Не тому, що належить їм всім некритично вірити. Зазвичай вони висловлюють думки відповідні вченню своєї інтелектуальної секти, своїй власній самовпевненості, своїм інтересам. Але тому, що вони відображали уявлення більшості населення в різних часах і місцевостях про щось незаперечне, таке що належить віднести до всезагальної причини. Висновки про всезагальний характер мусять мати всезагальні переваги. Тому Гроцій, подібно до Цицерона, спостерігав у «повсюдній згоді» (consensus omniorum) «голос природи».

Відмовляючись від переконання про тотожність релігійної віри з пізнанням природного права, Гроцій приймав новаторський, і в своїй основі світський, метод підтвердження існування того права. Аби обґрунтувати в спосіб, що не породжує сумнівів у правильності обраного методу – приймав теорію виведення норм природного права із «загальної згоди» і нагромадив численні приклади з історії літератури і Біблії. З того нагромадження постала більша ніж у попередніх доктринах переконуюча сила концепції Гроція. Пошук реального буття права в consensus omniorum вирізнявся практичністю, простотою і раціональністю.

Людський розум набрав нового смислу. Перестав вже бути, як в теїстичних концепціях, допоміжним знаряддям при пізнанні Бога. Став насамперед знаряддям пізнання фундаментальних засад суспільного і міжнародного співжиття, рівносильних зобов’язуючою силою до математичних аксіом. Ця тривалість і незмінність фундаментальних засад природного права була однак чимось відмінним від ідеї lex aeterna розвинутої Томою Аквінським. Тому що ці засади не зводилися лише до спекулятивно зрозумілої природи Бога, світу і людини. Лише реалії людської активності держав і націй ставали нормою для ідеї природи. Прагнучи до створення цілісної правової системи, що уможливила б регулювання суспільної дійсності, Гроцій наповнював правові норми дуже конкретним змістом. Розглядаючи сутність окремих правових інституцій, таких як власність, шлюб, засади проведення колоніальних воєн, пов’язував їх з потребами визначених держав, націй і суспільних груп.

Раціональна інтерпретація природного права Гроцієм була підтвердженням переходу від трансцендентних до іманентних доктрин законів природи. Цей перехід наступав поступово протягом довгого часу від Аристотеля до Галілея. В схоластичній телеологічно-теологічній теорії трансцендентного закону природи спостерігається двоякість бога – як творця всіх елементів природи і як найвищої цілі всіх прагнень. Коли однак було відкинуто, в оперті на теорію гравітації, ту другу фінальну ціль – скерування всього що існує до Бога як остаточної мети, тим самим зродилася можливість і навіть необхідність іманентної інтерпретації природи і породжених нею законів. Іманентна інтерпретація вказувала закони природи як причинно обумовлені, математично обґрунтовані і геометрично зображені. Закон гравітації зобов’язував навіть у ситуації, коли б Бога не було. Така точка зору повинна була справити свій поважний вплив на секуляризацію природного права. Крім lex aeterna з’явилося світське раціональне право, а поруч волі об’явленого Бога – державна влада.

В розвинутій класифікації Гроція права поділяються на природне право (ius naturae) і право позитивне (ius voluntarium). Перше обіймає охоплює первинне природне право (primarum) і вторинне природне паво (secundarium), наближене своїм горизонтом до права визначеного назвою ius gentium. В свою чергу ius gentium ділиться на природне право народів ius gentium naturae і позитивне право народів ius gentium voluntarium, що обіймає звичаєве право (mores, usus) і договірне (contractus). Позитивне ж право Гроцій поділяв на людське (humanum) і божественне (divinum), останнє мало більш практичний, загальний характер. Людські права – це цивільне право (ius civile) і право ширшого ніж цивільне горизонту, або ius rectorium.

Оскільки головним поділом права був тут поділ на право природне і право позитивне, то головним джерелом і критерієм класифікації прав став розум або воля законодавця. В концепції Гроція принципово раціональне право перестає вже бути лише ідеальною точкою співставлення для менш досконалого позитивного права. Природне право стає відтоді підставою на яку спирається ціла система права, як внутрішнього так і міжнародного. Те що раціональне, переплітається з тим що волюнтаристичне.

Чотири головні засади природного права мають служити підставою внутрішнього і міжнародного правового порядку, зображеного Гроцієм. Вони виражають: обов’язок дотримання договорів (promissorum implendorum obligatio), заборону порушення чужої власності (alieni abstinentia) обов’язок повернення шкоди заподіяної з власної волі (damni culpa dati reparatio) і засада покращання злочинців (poenae inter homines meritum). Гроцій вважав, що такий зміст головних засад природного права накидається напряму кожній розумній людині. Гроцій рекомендував аби зі змісту засад виводити всі інші, більш докладні норми якого-небудь правового і політичного порядку. Коли головні засади природного права Гроцій визначав як абсолютно незмінні в будь-яких випадках (merum), інші норми права називав незмінними лише у визначених випадках (praeceptae quae certo stata sunt naturalia) .

Гроцій принципово відмовляв у зобов’язуючій силі позитивному праву, якщо те суперечить природному праву, але робив це з великою обережністю. Вважав, що перевага природного права на позитивним правом виникає з самої розумної природи людини. Очевидність домінування природного права стосується також божественного позитивного права (викладеного в Біблії): «Отже, власне, як навіть Бог не може зробити так, щоб двічі по два не дорівнювало чотирьом, так Він неспроможний зробити не лихим те, чому притаманне внутрішнє зло» [4,380].

Попри все новаторство своєї концепції, Гроцій проте не прагнув до дуже радикальної критики залишків сучасного йому, пов’язаного з феодалізмом, політико-правового порядку. «Нагадуючи» державцям і законодавцям головні засади природного права і його першість, він не прагнув однак таким чином у революційний спосіб позбавити зобов’язуючої сили сучасні йому правові порядки.

Внутрішнє розрізнення норм природного права з огляду на зміст їх розташування – зобов’язуючий, заборонний, примусовий – вказувало на різнорідність зв’язку між природним правом і правом позитивним. Типові зв’язки були наступні – припис природного права – заборона права позитивного, припис природного права – припис позитивного права, заборона природного права – заборона позитивного права, примус природного права – заборона права позитивного. Залежності між природним правом і правом позитивним, виявляються у суперечності або несуперечності змісту. Насправді природне право залишається зразком для позитивного права, але право позитивне може доповнити і конкретизувати занадто загальні, як правило, норми права природного. Вдосконалення цілого правового порядку проходить через координацію головних його складових – права природного і права позитивного.

Гроцій не ототожнював природного права з позитивним божественним правом (як вже зазначалося, викладеним у Священному Писанні), як це нерідко робилося в епоху Реформації. Основоположну різницю між ними він спостерігав не стільки у внутрішніх сенсах (ті часто бували подібні), скільки в їх джерелах. Божественне право, як він вважав, постало з божественної волі, на відміну від природного права, що виникло з людської природи. Подібність обох полягає в прагненні до справедливості. Однак у випадку природного права це прагнення має автономний характер, а у відношенні до права божественного – гетерономний. Обов’язок дотримання природного права є санкціонованим ним самим, тому що виникає з його раціональної очевидності. Натомість такий самий обов’язок, що випливає з божественного права є підтримуваний усвідомленням існування раціонального законодавця – Бога.

Також право народів Гроцій ділить на природне і позитивне. Із стоїцизму Гроцій запозичив ідею права народів в сенсі вторинного природного права, а від іспанських схоластиків думку про право народів що спирається на узгодженій волі суб’єктів міжнародних стосунків. Попри таке сполучення він прагнув подолати існування в праві народів антиномії між індивідуалізмом і універсалізмом, ідеалізмом і реалізмом. Виходячи з таких поглядів він поєднував типово стоїчний космополітизм, у вигляді визнання права народів за право цілого людського роду, з типово протестантським індивідуалізмом, визнаючи за індивідуальною державою суб’єктність в міжнародних стосунках. Визнаний через кілька століть за «батька права народів», в дійсності він спричинився до розвитку міжнародного права в різних напрямках: натуралістичному, позитивістському, і т.зв. «гроціанському» що поєднував ідеї двох перших напрямків.

Співставлення ідеальних уявлень природного права із брутальністю політичних реалій схилило Гроція до виокремлення двох видів права народів: ius gentium naturale і ius gentium positivum. Враховуючи практичні потреби, кожне з них було б недостатнім без урахування другого. З одного боку, полишення регулювання міжнародних стосунків лише арбітральній волі суверенних держав, що виражена за допомогою ius gentium positivum, могло б поглибити існуючі конфлікти. З іншого боку, саме ius gentium naturale могло б виявитися мало корисним, з огляду на брак відповідних санкцій і способів виконання його приписів. Постулюючи потребу поєднання ius gentium naturale і ius gentium positivum Гроцій вказував одночасно на універсальне значення обов’язку дотримання угод. В епоху поширеного політичного віроломства цей обов’язок мав зміцнити пошану до всіх видів права.

Право народів може фактично відповідати або не відповідати приписам природного права. Такі зв’язки Гроцій визнавав чимось справді існуючим і з необхідності допустимим. Не допускав він натомість жодних суперечностей, крім фактичного їх виявлення, між цивільним правом в сенсі права внутрішньодержавного і природним правом. Гроцій прагнув впровадити між цивільним правом і правом народів зв’язок взаємозалежності. Природне право мало надавати цивільному праву морального характеру і додатково санкціонувати його норми. Цивільне право також мало доповнювати не дуже розвинуті каталоги засад права природного і робити його більш конкретизованим. Такі відмінні характеристики корисності внутрішньодержавного права і права міжнародного можна прийняти за свідчення певного політичного реалізму голландського філософа права.

Подібно як майже всі доктрини природного права концепція Гуго Гроція мала політичний характер. Виникало це з багатьох причин, але власне з того, що держава і право є нероздільно пов’язані між собою: існування одного зумовлює існування другого. Доктрини природного права, виконуючи певні ідеологічні функції мимовільно або прямо виражали визначені політичні інтереси.

Пов’язання концепції природного права з проблематикою держави впроваджувало до думки Гроція згадані вище елементи політичного реалізму. Дякуючи цьому створив він синтез теоретичних постулатів, сформульованих однак виключно з практичних потреб. Цей синтез спирався насамперед на спробах переносу історично більш раннього етичного раціоналізму до політичних реалій Європи XVII століття. В сфері роздумів про державу творить три головні складові елементи своєї політичної теорії: ідея суспільного договору, ідея суверенної влади і ідея права на опір.

Ідея суспільного договору виявляється тут в трьох видах: 1)contractus societatis, що стосується утворення суспільства; 2)contractus subiectionis -пов’язаний з утворенням влади; 3)contractus pacta sunt servanda, що охоплює всі форми суспільних і політичних стосунків, зокрема міжнародні стосунки. Зв’язки між ідеєю суспільного договору і концепцією природного права є в концепції Гроція дуже стислі. Ідея суспільного договору у згаданих відмінах творить в ній особливий «міст» між філософськими основами природного права і практичними потребами, з якими воно пов’язане.

Велика кількість цитат, зачерпнутих з античної, середньовічної та ренесансної літератури, що міститься в творах Гроція свідчить про його велику ерудицію. В особливості вплинули на нього окремі концепти філософії античних Греції і Риму, засади римського права, канони Біблії, вказівки армініанської теології, а також іспанської гілки схоластики. Велика різноманітність джерел концепції Гроція спричинилася в значній мірі до немалих розбіжностей в її інтерпретаціях. Коли одні дослідники відносили його до античної або середньовічної мисленнєвої традиції, інші – до традиції новочасної. Коли для одних Гроцій був ідеалістом, для інших – реалістом. Коли одні підкреслювали його раціоналізм, інші підкреслювали його волюнтаризм. Не підлягає однак сумніву, що вибирав він з античної думки, і зі схоластики те, що відповідало вимогам його концепції природного права. Та, в свою чергу, була «антологією» найкращих зразків ідеологічної, суспільної і політичної думки першої половини XVII століття. В своїй основі згідна з духом епохи Ренесансу, вона була просякнута ідеями гуманізму, раціоналізму, індивідуалізму і релігійної толерантності. На думку відомого німецького конституціоналіста Лоренца фон Штайна Гроцій був також творцем концепції правової держави та прав людини. Ці ідеї перенесені на політико-правовий ґрунт провадили автора до новаторських концепцій, що стали визначальними для новочасної філософії права. Зокрема й філософії міжнародного права.

Гроций Гуго. О праве войны и мира. / Гроций Гуго. / Репринт. с изд. 1956 г. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
Грязин И. Н. Естественное право как форма юридического мышления //Социальная детерминация познания: Тез. докл. науч. конф. Посвящается 350-летию Тарт. гос. ун-та. / Грязин И.Н. - Тарту, 1982. - С. 167-169
Гофман-Льорцер Ґ. Ґроцій // Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / Гофман-Льорцер Ґ. Ґроцій/ Пер. з нім. – Київ: Тандем, 2002. – С.184-196
Себайн Джордж Г. Історія політичної думки /Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 838 с.
Соколов В. В. Разум и культура у рационалистов и теоретиков естественного права нового времени (XVII в.) / Соколов В.В. // Разум и культура: Тр. междунар. франко-сов. коллоквиума. - М., 1983. - С. 25-32
Спекторский Е. Проблема социальной физики в XVII столетии в 2 т. /Спекторский Е. / СПб. : Наука, 2006. - Т. 2 - 530 с.

Blog

Пазенок В. С. (голова)

Содержание