Пазенок В. С. (голова)

Вид материала

Документы

Содержание В. В. Маслов Теоретична парадигма культурологічного знання Зміст навчального курсу Дидактичний і виховний аспекти навчального курсу Необхідні для життєдіяльності знання і уміння

Подобный материал:

• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Закон України «Про засади запобігання І протидії корупції», 253.5kb.
• Протокол №5 засідання Центру законодавчих ініціатив при Київській обласній державній, 26.35kb.
• Україна, 1687.36kb.
• Комісія з питань захисту прав дитини, 103.06kb.
• Членів трудового колективу 299 осіб, 28.08kb.
• Веде засідання Голова Верховної Ради України литвин, 1137.84kb.
• -, 2109.63kb.
• Програма дослідно експериментальної роботи за темою, 310.95kb.
• А. Й. Присяжнюк Голова Київської обласної державної адміністрації, голова регіонального, 12.79kb.

УДК 130.2

В. В. Маслов

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і соціальних наук Київського університету туризму, економіки і права


Теоретична парадигма культурології

і навчальний процес


Стаття написана на важливу і актуальну тему. Вона стосується науково-практичних проблем, розробки змісту і форми навчальної дисципліни «Культурологія». Йдеться про концепцію, яка будується на наукових дидактичних і педагогічних принципах. В зв’язку з цим стаття має методологічну спрямованість.

Автор аналізує поняття культури в аспекті викладання культурології і формування у студентів знань про історію і теорію культури, навичок і умінь, духовних якостей особистості.

В статті розглядається структура культурології, як навчальної дисципліни, зміст навчального курсу, дидактичні і виховні аспекти викладання культурології. Стаття містить обґрунтування теоретичної парадигми культурологічного знання та її втілення в навчальний процес.


Статья написана на важную и актуальную тему. Она касается научно-практических проблем разработки содержания и формы учебной дисциплины «Культурология». Речь идет о концепции, которая строиться на научных дидактических методических принципах. В связи с этим, статья имеет методологическую направленность.

Автор анализирует понятие культуры в аспекте преподавания культурологи и формирования у студентов знаний об истории и теории культуры, умений, духовных качеств личности.

В статье рассматривается структура культурологи как учебной дисциплины, содержание учебного курса, дидактические и воспитательные аспекты преподавания культурологи. Статья содержит обоснование теоретической парадигмы культурологического знания и ее воплощение в учебный процесс.


The article is devoted to a significant and. pressing research issue. It refers to theoretical and practical problems, form and contents of culturology as an academic subject development. This article concerns the concept, which is based on scientific didactic and pedagogical principles. Thus the article is methodologically directed.

Conception of culture is analysed in the aspects of teaching and forming students’ knowledge concerning history and culture theory, skills and abilities, cultural wealth of a personality.

The structure of culturology as an academic subject, course of studies contents, didactic and educational aspects of culturology teaching are scrutinized in the following article, which also contains theoretical paradigm of culturological knowledge and its incarnation in educational process argumentations.


Культурологія – одна з новітніх галузей наукового знання. Наука про культуру стала в наш час також навчальною дисципліною. Це підтверджує її актуальне значення для інтелектуального та морального розвитку суспільства і особистості. Як навчальна дисципліна культурологія сприяє формуванню наукового за змістом і гуманістичного за характером світогляду особистості студента – майбутнього дипломованого спеціаліста.

Культура і поняття про культуру – різні речі. Але вони мають спільну основу в бутті людини і суспільства. Теоретичне осмислення людиною своєї культурної життєдіяльності почалося не одразу. Тільки в античний час у межах філософського знання з’являються умоспоглядальні концепції духовного життя. Генезис науки про культуру пов’язаний з суттєвим розвитком наукових знань про природу, людину і суспільство у Новий час історії людства. Нарешті у середині ХХ ст. сформувалася культурологія як самостійна наукова дисципліна.

Сформувалася, але ... Формування культурології супроводжувалось і формуванням багатьох питань. На деякі із них і досі немає точних і повних відповідей. А деякі відповіді репрезентують лише власну думку того чи іншого культуролога. Тому краще сказати, що культурологія знаходиться у стадії формування. Цікаво, що навіть назва єдиної по суті науки означена по-різному у вітчизняній і західній літературі: «культурологія» – «культурна антропологія», «соціальна антропологія « тощо.

Існує чимало підходів до вивчення культури, культурологічних напрямів і концепцій. Методологічні принципи, конкретні методики, категоріальний апарат – усе це використовується і тлумачиться в залежності від приналежності культуролога до певної наукової школи, напряму.

В таких умовах створення навчальної дисципліни «Культурологія» потребує чітких теоретичних і педагогічних орієнтирів. Ми маємо на увазі, що викладачі культурології повинні виходити у своїй діяльності з існуючої парадигми в науці про культуру, тобто з найбільш усталеного загальноприйнятого змісту культурологічного знання. Викладачі повинні також сформулювати головну педагогічну мету і дидактичні завдання реалізації навчального і виховного потенціалу дисципліни «Культурологія».

Отже, якщо виходити з постулату про користь викладання культурології як навчальної дисципліни, то необхідно визначити чому і як навчати. В наш час, коли проголошується світоглядний плюралізм, для викладання дисципліни гуманітарного профілю це особливо важливо.

До того ж, як ми вже відмітили, сама культурологія на сучасному етапі свого розвитку надає можливість по-різному підходити до вирішення теоретичних і педагогічних питань. З одного боку, це добре: з’являється імпульс до творчого пошуку. З другого – недобре: відсутність стандарту в навчанні може завести викладача в тенета суб’єктивізму... Починають тоді читати що кому заманеться з історії, філософії культури, мистецтвознавства, етики, естетики.

Чи існує реальний вихід із такої заплутаної ситуації? Де вона, та сама аріаднина нитка, за допомогою якої можна вийти з лабіринту означеної проблемної ситуації?

Виходити (і практично і теоретично) слід із поняття об’єкту культурології, який має складну структуру, що відбивається на структурі культурологічного знання. «Щоб скласти собі чітке поняття про об’єкт, - писав Хосе Ортега –і – Гассет, - його необхідно уявно ізолювати, відділити від оточення... У результаті виявляється, що труднощі в осягненні об’єкта зростають пропорційно кількості комбінацій, в які він може входити... Уявимо собі об’єкт, який незмінно входить у склад усіх інших об’єктів, він їх постійна частина, їх вічний інгредієнт, щось навпаки червоної нитки, якою відмічені всі телеграми англійського королівського флоту» [ ].

Об’єкт культурології охоплює всі види соціальної практики в певному аспекті. Суто культурологічне знання – це інтегративне знання про єдиний феномен культури в реальному історичному часі та соціальному просторі [ ].

Виходячи з цього, можна окреслювати і предмет культурології як навчальної дисципліни, формулювати її завдання та цілі.

В процесі вивчення дисципліни «Культурологія» студенти повинні отримати і засвоїти знання про сутність культури і закономірності її розвитку та форми існування, роль у житті суспільства і особистості.

Постає двоєдина задача: сформулювати у студентів наукове знання про сутність феномену культури як єдиного цілого і про конкретно – історичні форми проявів її, використовуючи категорії культурологічної науки. Це означає, що викладач у процесі навчання водночас формує у студентів основи культурологічного мислення і знання про культуру.

Отже, такий підхід до поставленої проблеми створює наукову підставу для змістовного структурування навчальної дисципліни «Культурологія». Згідно з логікою викладеного підходу вона має такий вигляд:

Теоретична парадигма культурологічного знання

Історична типологія і форми культури

Загальнолюдський феномен культури



Тепер слід розкрити зміст даних структурних компонентів через тематичний план навчального курсу. Він може бути таким:

Розділ І. Теоретична парадигма культурологічного знання.

1. Культурологія – наука про культуру.
   
2. Розвиток культурологічної думки.
   

Розділ ІІ. Феномен культури.

1. Сутність культури.
   
2. Культура як соціальне явище.
   

Розділ ІІІ. Історична типологія культури.

1. Первісна культура.
   
2. Антична культура.
   
3. Середньовічна культура.
   
4. Ренесансна культура.
   
5. Культура Нового часу.
   

Для конкретної реалізації тематичного плану в навчальному процесі створюється робоча програма.

Але насамперед викладач повинен чітко уявити собі, який саме зміст закладений у кожному структурному компоненті навчального курсу.


Зміст навчального курсу


Отже, ми вже визначили тематичний зміст дисципліни «Культурологія» і тепер будемо послідовно розкривати його за схемою:

Культурология

Культура

Типологія культури



Насамперед слід сформулювати у студентів чітке уявлення про характер і особливості культурології як науки. При цьому зауважуємо на те, що осмислення життєдіяльності людей в культурологічних категоріях є якісно новим етапом духовного розвитку людства. Поява нової науки стала наслідком наукового і практичного інтересу до проблем духовного життя суспільства і особистості, його змісту і форм, сутності та значення.

Раптово латинський термін «культура», який існував як допоміжний з І ст. до н.е., перетворився у ХХ ст. на назву самостійної науки, нову галузь знання (cultura + logos).

Чому і як це сталося? Цей особливий інтерес до того, що вчені назвали «Культура», як виявляється виник зовсім не випадково.

Знадобилося дві тисячі років європейської історії, щоб осягнути все те, що було закладено в термін «культура» і приступити до наукового вивчення всього того, що отримало таку назву. З’ясувалось, що в усі часи в усіх суспільствах існує дещо таке, що пронизує все людське життя, надаючи йому принципової, якісної відмінності від тваринного життя. З’ясувалось це, коли природничі, технічні, гуманітарні та суспільні науки досягли певного високого рівня, накопичили багато інформації про природний і соціальний світ. З’явулось дві тенденції в розвитку науки. По-перше, окремі науки все більше занурювалися в свої проблеми і розвивали спеціалізацію. По-друге, швидке накопичення різноманітних знань викликало потребу в їх синтезі, «стиковці» з метою створення єдиної наукової картини світу і відкриття нових обріїв наукових досліджень. На стиці окремих наук виникли нові наукові галузі знання і напрями досліджень.

Таким став і шлях формування культурології - інтегральної науки про культуру. Тут доречним буде вказати на роль антропології, археології, етнографії, соціології, а також історії, філософії, лінгвістики та деяких інших наукових дисциплін. Далі слід підкреслити особливість культурології як інтегральної науки:

1. Універсальність і складність об’єкта;
   
2. Диференційованість за предметами, методами, рівнями пізнання;
   
3. Інваріантивність і незавершеність категоріального апарату;
   
4. Міждисциплінарний синтез;
   
5. Взаємодоповнювання наукових, філософських і художніх рефлексій.
   

Культурологія як самостійна дисципліна в світі науки з’явилась в результаті тривалої рефлексії культури, яка відбивалась у різних формах наукового, а також ненаукового сприйняття і тлумачення життєдіяльності людей. Головним результатом як раз і стало усвідомлення культурологічного знання як окремого предметного поля досліджень, яке потребує відповідних форм, методів та інструментів пізнання об’єкта. А також того, що культура як цілісність не може стати предметом тільки якоїсь окремої гуманітарної дисципліни. Пояснюємо студентам, що складність і диференційованість у реальному житті людей такого об’єкта, як культура, визначили структурування культурології за цілями, завданнями, методами, сферами і рівнями пізнання. Культурологія підрозділяється на теоретичну (фундаментальну) і емпіричну (прикладну).

Культурологія є синтезом наукових дисциплін гуманітарного спрямування. Вона вивчає процес розвитку культури в її базових характеристиках, історичних закономірностях, матеріальних та ідеальних проявах.

У центрі предметного поля культурології знаходиться людина як об’єкт і як суб’єкт культури. Людина – це духовний фокус культури, в якому знаходяться всі її смислотворчі та функціональні проміні. Саме у зв’язку зі способом життя людини вивчаються артефакти, організації та інститути культури, соціокультурне середовище і соціокультурна динаміка, структура і функції культури.

Головною метою культурології є розкриття смислотворчого аспекту буття людини і культуротворчого змісту людської життєдіяльності, тобто осягнення культури як форми і способу існування людства.

Основне завдання культурології полягає у вивченні та аналізі історико-культурних процесів і сучасних тенденцій соціокультурного середовища.

Культурологи вивчають культуру. Що ж таке культура? У чому полягає сутність цього феномену людської життєдіяльності?

Сучасна парадигма культурологічного знання виходить з фундаментального поняття культури, в якому зафіксована якісна відмінність людського способу життя від тваринного: саме те, що робить людину Людиною, тобто істотою розумною і суспільною. Це позабіологічний спосіб і засоби задоволення людських потреб і реалізації сутнісних сил людини. Завдяки цьому людина здійснює суто людську діяльність по пізнанню, засвоєнню і перетворенню зовнішнього – природного і суспільного – світу, а також по формуванню і розвитку власного внутрішнього світу. Людина олюднює саму себе і навколишнє середовище.

А що означає це саме «олюднення»? Людина наповнює світ своїм людським смислом. Це означає, що все, що робить людина, з чим вона стикається і вступає в певні відносини, -- все це наділяється значеннями, цінностями, нормами і знаковістю. Все це стає суб’єктно – об’єктним утворенням. Іншими словами, це і є духовність людини, втілена в створені (а також і в нерукотворні, природні) речі.

Але ця властивість – олюднювати світ – з’явилась у людей в процесі антропосоціогенезу, головним фактором якого стала колективна знаряддєва праця, яка стимулювала розвиток мозку і появу мови, як засобу спілкування і мислення. За допомогою слів люди почали позначити певні предмети і явища, розрізняти і порівнювати їх, наділяти їх конкретними значеннями. До природної мови приєднались згодом і різні штучно створені людиною мови та коди, «З прагматичної точки зору культуру... можна розглядати перш за все «як інтелектуальне «оснащення «, яким володіє кожна окрема людина... а також і як структуру знань, якими вона володіє як член певної соціальної групи» 2;46.

Отже, щоб людині стати людиною, світу природних речей їй виявилося замало. Вона почала пізнавати дійсність, створювати штучні речі (артефакти), наділяти їх смислом і позначати знаками і кодами. Все це мало значення для людини саме тому, що вона накопичувала життєво важливу інформацію і виготовляла засоби по задоволенню її людських потреб (які, до речі, не зводяться тільки до біологічних ). «Людська натура... – це продукт культури, по суті діла сама людина – це найбільш важливе досягнення тих безперервних людських зусиль, запис яких ми називаємо історією» 3;21.

Таким чином, якщо для розвиту біологічного організму потрібен генний код, то для розвитку соціального організму потрібен культурний код. Останній на відміну від першого не спрацьовує сам по собі, а потребує цілеспрямованих і свідомих зусиль в процесі соціалізації.

В результаті своєї специфічної життєдіяльності людина створює «другу природу» – соціокультурний світ, який і визначає її, людини, родову – гуманістичну – сутність. Людина як член суспільства, як особистість починає жити за законами цього штучного світу.

Це світ культури, і тільки в ньому людина може реалізувати свої сутнісні сили. В культурі закладений творчо-перетворюючий і людино творчий потенціал. В цьому її сутність. Саме тому і з’явилось образне і афористичне визначення культури як міри людського в людині.

Культура існує в історичному часі та соціальному просторі. Вона має конкретно – історичні форми свого розвитку, а також смислові домінанти в кожну історичну епоху. Різноманітність проявів культури в різні часи і у різних народів викликала наукову потребу в класифікації та типологізації.

В культурології використовуються різні методологічні засади і підходи у створенні історичної типологізації культури. Але найбільш поширеною у вітчизняних викладачів культурології є формаційна типологія. І дійсно, вона надає змогу доступно, в традиційній формі (згадаємо, що за такою схемою викладається історія в навчальних закладах) виявити якісну своєрідність кожного етапу історико культурного процесу. «Культура - ... реалізація сукупних творчих сил суспільства... концентрований вираз активного початку в історії і в цьому смислі – зміст історичного прогресу» [1;35]. Для більш конкретного уявлення про місце і значення тих чи інших культур в історико-культурном у процесі слід, на нашу думку, звернутися до поняття культурно-історичної епохи. Це допоможе сформулювати у студентів чітке уявлення про основні етапи розвитку культури та їх особливості, звернути увагу на головні досягнення кожного історичного періоду культурного життя.

Поняття культурно-історичної епохи базується на домінантах світоглядної культури конкретного суспільства, які відображенні у матеріальних і духовних цінностях. Кожна епоха має свою ієрархію цінностей. Залежно від цього формується і уявлення про саму людину та її місце і роль у світобудові. На фундаменті світоглядних домінант складається система освіти і виховання, формуються художні канони і стилі в літературі та мистецтві.

Отже, поняття історико-культурної епохи означає певний тип культури за своєю якісною характеристикою. Смислова домінанта кожної епохи суттєво впливає на культурне життя своїми провідними ідеями, нормами, ідеалами.

Кожен тип культури показує, якого матеріального і духовного рівня історичного розвитку досягло дане суспільство, яким є смислотворчий зміст соціокультурного життя, що уявляє собою людина як суб’єкт культури.

Таким чином, використання історичної типології на базі понять «соціально-економічна формація» та «історико-культурна епоха « дає змогу:

1. Виявити смислову домінанту розвитку культури на певному історичному періоді;
   
2. Визначити загальні закономірності розвитку конкретних культур у даний історичний період;
   
3. Показати унікальність своєрідність культури кожної епохи;
   
4. Розробити порівняльний аналіз різних типів культури;
   
5. Сформувати розуміння культури як цілісного феномена людської історії.
   

Тепер, коли з’ясований зміст кожного структурного компоненту навчального курсу, слід визначити педагогічні завдання і засоби втілення його в навчально – виховний процес.

Дидактичний і виховний аспекти навчального курсу

Вирішення питань структури, тематики, змісту дисципліни «Культурологія « – це створення викладачем «речі в собі». Його очікує ще робота по створенню «речи для студентів» - розв’язання проблеми методики навчання і виховання. Відомий філософ, людина високої професійної культури О.Ф. Лосєв колись зауважив: «Бути професором – значить займатися не тільки наукою, але й бути педагогом – лектором, відмінно уявляючи, кого і як навчати. Тут цілий комплекс питань педагогіки і виховання. Цим не можна нехтувати» [1; 44].

Нагадаємо знов про робочий план. Саме він є квінтесенцією педагогічної концепції викладача. Він містить дидактичні принципи, цілі, завдання і конкретні засоби навчально-методичного забезпечення курсу. Робочий план – це своєрідний сценарій втілення програми і тематичного плану дисципліни в навчально – виховний процес.

Викладання дисципліни «Культурологія» має свій предмет, педагогічну мету і методичні засоби її досягнення. Вони повинні бути пов’язані з методологічними засадами, про які йшлося вище, та реалізовані в конкретних формах навчання і виховання.

Обидва аспекти – дидактичний і виховний – можуть бути реалізовані в процесі викладання тільки за умови певного культурного рівня викладачів та студентів, наявності сформованих потреб, мотивів, настанов що до пізнання та самопізнання.

Педагогічний процес є виховним процесом культуротворчого напряму. Форми і методи його повинні бути спрямовані на виховання у студентів інтелектуальних і моральних якостей, без яких неможлива будь яка продуктивна, творча діяльність. Уся історія світової культури може бути зображена як виховання в людині людських якостей і реалізації її сутнісних сил у всіх сферах життєдіяльності суспільства і особистості.

Нам, педагогам, викладачам культурології слід виходити у своїй професійній справі з концепції культурологічного мислення і культуротворчої діяльності. Вона повинна бути закладена в усі форми і методи навчального процесу, бо саме вона спрямована на виховання необхідних соціокультурних якостей особистості.

Культурологічне мислення починається з аксіоми: формування особистості здійснюється в процесі формування її культури. Культурологічне мислення не виникає стихійно. Воно є результатом оволодіння абстрактно-теоретичними, науковими категоріями, опанування культурологічної теорії, філософії та історії культури.

Зміст культурологічного мислення базується на розумінні основних його принципів:

1. Культура – родова властивість людини як істоти розумної та суспільної.
   
2. Людина – суб’єкт культури, творець матеріальних і духовних цінностей.
   
3. Культура – середовище і засіб формування інтелектуально і морально розвиненої людини.
   
4. Культура – інтегральний спосіб реалізації сутнісних сил людини в усіх сферах діяльності.
   
5. Педагогічний процес – це виховання висококультурної особистості.
   

Реалізація на практиці – в даному разі в навчальному процесі – цих концептуальних положень здійснюється через культуротворчу діяльність викладачів і студентів.

Усі положення та ідеї такої педагогічної концепції ми закладаємо в робочу програму дисципліни «Культурологія».

Отже, спочатку сформулюємо головну педагогічну мету, поєднуючи дидактичний і виховний аспекти. Це – засвоєння студентами на культурологічному рівні знань про людську культуру і формування ідеалу висококультурної особистості, що відповідає критеріям прогресу в особистому, суспільному, професійному планах.

Дидактичними завданнями є розкриття тематичного змісту навчального курсу, формування знань навичок і умінь у студентів за допомогою різних форм і методів педагогічної діяльності.

Викладання будемо здійснювати на основі дидактичних принципів науковості, конкретності, доступності, зв’язку між старим і новим матеріалом, співвідношення між теоретичними і фактичними даними, логічним та образним мисленням, наочністю, зв’язку між навчанням і вихованням.

Усі наші педагогічні зусилля фокусуються на студентах. Система освіти і виховання взагалі та кожна навчальна дисципліна окремо мають певні вимоги до студента як об’єкта і суб’єкта навчання. Який педагогічний результат ми очікуємо відповідно цим вимогам?

1. Студент повинен знати:
   
   • головні факти і події з історії вітчизняної та зарубіжної культури;
     
   • вдатні твори літератури і мистецтва, які стали вітчизняною і світовою класикою;
     
   • історико-культурні пам’ятки, що є найбільш характерними для повної епохи;
     
   • історико – культурні епохи та їх значення;
     
   • теоретичні та історико - культурні поняття;
     
   • основні досягнення і проблеми культурології;
     
   • місце і роль культури у житті суспільства і людини.
     
     1. Студент повинен уміти:
        

• використовувати культурні форми і норми підтримання студентського статусу;
  
• мислити культурологічними категоріями;
  
• використовувати знання з історії та теорії культури при осмисленні сучасних проблем соціокультурного розвитку;
  
• пояснювати і оцінювати факти соціокультурного життя з гуманістичних позицій;
  
• висловлювати і обґрунтовувати своє ставлення до соціокультурних подій;
  
• робити порівняльно – історичний аналіз культурних епох;
  
• визначати роль і значення культурних подій, художніх творів;
  
  3. Студент повинен мати навички:
     

• культурного спілкування з викладачами і студентами;
  
• самостійного вивчення і конспектування літературних джерел;
  
• конспектування лекцій викладача;
  
• публічного виступу на семінарах, колоквіумах, диспутах, олімпіадах, конференціях;
  
• вільного володіння понятійним апаратом і термінологією науки про культуру;
  
• написання доповіді, реферату;
  
• пошуку бібліографічної інформації.
  

З’ясувавши цілі, завдання і дидактичні принципи викладання курсу, переходимо до його методичного забезпечення.

Визначаємо розподіл матеріалу кожної програмної теми за основними і допоміжними (додатковими) формами навчання.

Основними є лекція, семінар, самостійна робота студента. Додатковими є кловікум, консультація, екскурсія, диспут, вікторина, олімпіада, конференція.

Плануємо методи активізації аудиторних занять: проблемні ситуації, творчі завдання, навчальні завдання, експрес – тестування, дискусійне обговорення питання, демонстрація наочних посібників. До кожної теми складається список рекомендованої для вивчення студентами літератури.

Окремо складається загальний список рекомендованої літератури для підготовки доповідей і рефератів. Поруч розміщується список тем для написання рефератів.

Як свідчить наш педагогічний досвід викладача, слід обов’язково готувати для студентів методичні поради до самостійної роботи. Більшість студентів, як правило, не вміють планувати і організовувати свою самостійну роботу – їм бракує необхідної культури праці. Багато з них не мають уяви навіть про елементарні речі, не кажучи вже про наукові засади самостійної роботи.

Необхідно роз’яснити студентам, що без певних культурних якостей, вмінь та навичок неможлива взагалі будь – яка творча і продуктивна робота.

В методичних порадах слід чітко визначити місце і роль самостійної роботи студентів, розкрити конкретні її форми. Все це можна зробити за такими рубриками:

1. Значення самостійної роботи.
   
2. Планування самостійної роботи.
   
3. Форми самостійної роботи.
   

До третього пункту додаємо ще такі поради:

«Як конспектувати лекцію»,

«Як конспектувати літературу до семінарського заняття»,

«Як написати і оформити реферат»,

«Як підготуватися до усного виступу в студентський аудиторії».

Велике значення має використання викладачем наочності у навчанні. Недарма Ян Амос Коменський назвав її «золотим правилом дидактики». Автор даної статті розробив спеціальні схеми з курсу «Культурологія», які використовує у викладанні та закріпленні знань. Ці схеми вміщені в навчально – методичних посібниках автора.

Наведемо приклади в контексті даної статті [2;7,10].


Суспільство

Навчання

Необхідні для життєдіяльності знання і уміння

Виховання навчання