Пазенок В. С. (голова)

Вид материала

Документы

Содержание

О. М. Любовець
З історії розвитку туризму на українських землях

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 15

О. М. Любовець

доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Стаття присвячена історії розвитку туризму на українських землях. Автор виділяє основні етапи розвитку туристичної галузі – від перших мандрівок і подорожей до більш організованих форм, аналізує особливості кожного з окреслених періодів. Ключові слова: «туризм», «мандрівки», «туристична діяльність».

Статья посвящена истории развития туризма на украинских землях. Автор выделяет основные этапы развития туристической отрасли – от первых путешествий до более сложных форм, анализирует особенности каждого выделенного периода. Ключевые слова: «туризм», «путешествия», «туристическая деятельность».

The article is devoted to the history of tourism development on Ukrainian territory. The author distinguishes the main stages of tourism development from first trips to travels and analyses special features of each period. Key words: «tourism», «travels», «tourism activity».

Проблема історії виникнення туризму та етапів його розвитку стала предметом наукового дослідження нещодавно і знаходиться на стадії розробки. Аналізуючи історичний шлях людства, дослідники з цієї проблематики намагаються дати відповідь коли, на якому етапі з’явилося таке суспільне явище як туризм, що можна вважати початком його існування.

В контексті цього актуальним є питання – чи був туризм у давні часи? Адже загально відомо, що починаючи із самих найдавніших давен людина завжди прагнула познати навколишній світ, завоювати і засвоїти нові земелі, розширити торгівлю, знайти нові транспортні шляхи. Саме це бажання володіти новими землями та ресурсами, бажання торгувати постійно примушувало людство відправлятися в інші місцевості, території і навіть континенти. Впродовж століть одним із основних джерел отримання інформації про ті чи інші країни та землі були мандрівки та подорожі. Практично аж до ХVІІІ ст. мандрівники з метою безпеки часто супроводжували військові або колонізаційні походи чи перебували у складі дипломатичних і місіонерських місій. Безперечно до числа найбільш давніх мандрівників слід віднести, насамперед, торговців і паломників.

Але чи можна вважати ці перші подорожі та мандрівки туристичними подорожами, а перших мандрівників першими туристами? На думку автора, щоб дати відповідь на це питання треба чітко визначитися, що розуміється під терміном «туризм». Не дивлячись на те, що й досі не має загальновизнаного, усталеного визначення даної категорії (практично кожний автор дає своє власне), все ж таки можна виділити ряд особливостей і рис, притаманних туризму як суспільному явищу, які виділяються більшістю дослідників.

По-перще, те, що туризм – це діяльність відмінна від професійної та комерційної діяльності і не може бути джерелом існування туриста.

По-друге, – це його внутрішній дуалізм, який передбачає, з одного боку діяльність самого туриста, основною метою якої є відпочинок і прагнення побачити, пізнати щось нове й невідоме. А з другого боку – це обов’язкова діяльність щодо організації та здійснення цього відпочинку, яка проводиться різними підприємствами індустрії туризму та суміжних галузей.

Саме ці особливості, на думку автора, є основними критеріями щодо визначення туристичної діяльності людини. Будь-яка діяльність, що не містить в собі вищезазначених рис, не може трактуватися як туризм. З огляду на це ці перші мандрівки та подорожі, які здійснювалися в давнину не можуть вважатися туристичними. Бо в основі цих подорожей лежали, насамперед, економічні й політичні цілі, а не бажання відпочинку й пізнання. Так, торговці шукали нові ринки збуту своїх товарів, військові виконували завойовницьку місію своїх володарів, паломниками рухала мета розповсюдження своєї релігії та поклоніння святим місцям і т. п. Тому, лише поодинокі випадки тогочасних мандрівок можна розглядати як початок туризму за метою та організаційною формою здійснення. Для прикладу можна навести практику супроводження груп паломників, яка існувала у середні віки.

Таким чином торкаючись давніших часів історії, ми можемо визначити окремі мандрівки і подорожі лише як прообраз майбутнього туризму, зокрема його пізнавального боку. Але не більше.

У своєму сучасному вигляді туризм, на думку більшості дослідників, виник і оформився в середині ХІХ ст. Початком туризму вважається діяльність англійського підприємця Т.Кука, який зорганізував всередині країни декілька екскурсій і подорожей, а потім у 1855 р. і першу закордонну поїздку в Париж на Всесвітню виставку [1, с.16-17; 5, с.10 та ін]. Подібна діяльність набуває поширення і в інших країнах Європи, де виникають туристичні організації – клуби, товариства. Вони розробляють туристичні маршрути, дбають про забезпечення туристів місцями відпочинку, сервісом під час подорожей. Таким чином туризм віділяється в окрему галузь. Найбільш інтенсивний розвиток туризму припадає на другу половину ХХ ст., коли він стає нормою повсякденного життя сотень мільйонів людей на планеті та отримує голосний титул «феномена ХХ століття».

З огляду на вищезазначене, в процесі формування туризму як суспільного явища слід виділяти два основних етапи.

Перший – умовно можна назвати як підготовчий етап. Він займає хронологічно великий за обсягом часу період – від найдавніших часів до середини ХІХ ст. На цьому етапі закладалися тільки підвалини майбутнього туризму у вигляді подорожей і мандрівок, які не носили масового характеру.

Другий – умовно можна назвати як туристичний етап, тобто це вже період безпосереднього оформлення і розвитку туризму. Хронологічно це припадає на період з середини ХІХ ст. до сьогодення.

Кожний з цих етапів в свою чергу можна розділити на кілька періодів.

Так, в середині першого етапу, відповідно до періодізації історичного розвитку людства, правомірним є виділення наступних складових (характерних, насамперед, для європейських країн):

подорожі та мандрівки античного періоду;
подорожі та мандрівки епохи середньовіччя;
доба великих географічних відкриттів.

Що торкається другого етапу, то тут необхідно виділяти особливості розвитку туристичної галузі в кожній окремій країні, з огляду на що й періодізація цього етапу відповідно буде виглядати по-різному в кожній із цих країн.

Вищевикладену періодизацію можна застосовувати відповідно й щодо українських земель. Нам відомо, що починаючи з самих найдавніших часів територію України відвідували іноземні мандрівники, які залишили цінні відомості про народи, що населяли її територію. Місцеві купці відправлялися на пошуки нових торговельних шляхів, вступаючи у контакти з іншими народами і країнами. Свідоцтвом цього є римські, арабські, візантійські та інші іноземні писемні джерела. А віськові дружини князів, починаючи ще з періоду Антського Союзу, регулярно здійснювали завойовницькі походи на прилеглі території.

На нашій території вже з перших століть прийняття християнства набуває поширення й такий вид подорожей як паломництво. Перші документи, які підтверджують це відносяться до ХІ ст. Так, у 1062 р. Палестину відвідав перший ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. Взагалі він двічі ходив на Святу землю як за особистим бажанням, так і на благо церкви [1, c. 233]. Паломництво на Русі було досить поширено як серед простих віруючих, так і серед духовенства. Церква часто сама призначала до паломництва духовних осіб, вибираючи серед них таких, які володіли грамотою і здатні були донести свої враження до церкви.

Значний внесок в історію географічних відкриттів зробили мандрівники, мореплавці, вчені-дослідники – вихідці з українських земель. Почесне місце серед них по праву належить українському мореплавцю з Черніговщини Юрію Федоровичу Лисянському, який найбільш прославився тим, що разом із Іваном Федоровичем Крузенштерном у 1803-1806 рр. здійснив на суднах «Надія» та «Ніва» першу російську кругосвітню подорож [11].

Помітну роль відіграла й діяльність вченого-дослідника з Галичини – Василя Барського, який половину свого життя провів у подорожах, маршрути яких проходили через всю Галичину, Австрію, Угорщину, Італію, Словаччину, Грецію, Сирію, Туреччину, Румунію. Ці подорожі знайшли відображення у його працях, зокрема, в описі мандрівок обсягом 1600 друкованих сторінок із власними малюнками, який витримав сім видань [7, с.66]. Всесвітньовідомим сьогодні є ім’я Миколи Миклухо-Маклая, який досліджував корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії, активно виступав проти расизму й колоніалізму. І цей список можна продовжувати й далі.

З кінця ХVІІІ ст. широкого розповсюдження набувають мандрівки по Україні, а з 20-30-х років ХІХ ст. вони стають регулярними для студентської молоді. Характерним для України було те, що період індивідуального мандрівництва, на противагу більшості європейських країн, затягнувся аж до кінця ХІХ – початку ХХ ст. Подорожі й мандрівки стали складовою українського національно-культурного відродження як на східних, так і на західних землях. Організатори й учасники цих мандрівок ставили собі за мету не тільки географічне дослідження різних регіонів України, а й збирання народних звичаїв, традицій, усної народної творчості. Гасло «Пізнай свій край!» стало загальним гаслом національносвідомої української інтелігенції та студентської молоді.

З середини ХІХ ст. мандрівки в Україні розглядаються, насамперед, як національно-виховні акції. На місцях створюються організаційні комітети, які приймають мандрівників. Кожна з таких мандрівок ретельно готується і в її програму входить вже не тільки знайомство з історичними пам’ятками, життям народу, а й виступи із доповідями, концертами, дискусії на історично-культурні та суспільні теми.

Загалом можна сказати, що в результаті цих подорожей і мандрівок був зібраний величезний матеріал з географії та історії українських земель, на основі якого й почала розвиватися туристична галузь.

Початок організованої туристичної діяльності на українських землях спостерігається з другої половини ХІХ ст. У цей час широкого розповсюдження набуває екскурсійна справа, розвитком якої займаються різноманітні організації. Значний внесок у цьому відношенні зробили наукові та професійні товариства, процес створення яких широко охопив українську провінцію наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Як правило, новостворені наукові товариства виконували не тільки наукову функцію, що була провідною. Вони також ставали провідними культурно-освітніми товариствами, де поряд з науковими дослідженнями свого краю, поширювали освіту та культуру серед широких мас населення, в тому числі й за допомогою екскурсій. Ці краєзнавчі організації об’єднували не тільки дослідників, а й широкі кола місцевої інтелігенції. Вони існували переважно на громадські кошти. Або користувалися підтримкою земств.

До цього часу відноситься й поява перших екскурсійних товариств – у Києві в 1885 р., Ялтинського екскурсійного бюро у 1895 р. та ін. [6, с. 10-11]. Товариства організовували різноманітні екскурсії для широких верств населення, видавали спеціалізовані журнали, літературу педагогічного характеру, а також займалися підготовкою керівників екскурсій. Розвиток екскурсійної діяльності також супроводжувався відкриттям різних виставок, музеїв, історичних і культурних пам’ятників.

Окремо слід відзначити в розвитку екскурсійної справи й діяльність українських православних братств. Вони здійснювали активну релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійну діяльність. Одним із провідних напрямків цієї діяльності були збір і збереження старовинних церковних пам’яток, вивчення та пропаганда їхньої історії. Саме ця наполеглива робота дозволила зібрати величезний історичний матеріал, який почав широко використовуватися в екскурсійній справі. Так, при братствах почали створюватися давньосховищі – перші своєрідні музеї, що працювали за чітко визначеною програмою, займалися різноманітними видами пошукової діяльності, проводили певну екскурсійну роботу і тим самим значно сприяли розвитку екскурсійного руху [2].

У другій половині ХІХ ст. популярним стає гірський туризм, який починає розвиватися на базі Криму. Розвиток гірського туризму в Криму, насамперед, пов’язаний із діяльністю загальноросійських географічних товариств, які закладали свої філіали на Кавказі й Криму. Взагалі наприкінці ХІХ ст. Крим стає районом відпочинку в Росії, який найбільш відвідували. Він притягував туристів своїми кліматичними умовами й зручністю географічного положення.

Однією з перших туристичних організацій Криму став «Гурток любителів природи, гірського спорту і Кримських гір», який оформився наприкінці 80-х років ХІХ ст. і багато зробив для розвитку туризму й подорожей. 25 січня на його основі був утворений Кримський гірський клуб, правління якого знаходилося в Одесі, а два відділення діяли у Севастополі й Ялті. У подальшому Кримський гірський клуб розповсюдив свою діяльність й на Кавказ і став називатися Кримсько-Кавказьким. Свою роботу клуб висвітлював у щорічнику «Записки гірського клубу». Значним надбанням роботи клубу стало підготовка і видання путівників по Криму і Кавказу [9, с. 199-201].

Активно йшов процес створення туристичних організацій й на терені західноукраїнських земель, що належали Австро-Угорщині. У 1905 р. у Галичині була здійснена спроба організувати «Галицьке Туристичне товариство», у 1910 р. розпочало свою діяльність товариство «Чорнигора», яке співпрацювало із «Українським карпатським товариством» і польським татшанським товариством. Вагомий поштовх у туристично-краєзнавчій роботі серед галицької молоді зробила діяльність дитячо-юнацької, просвітницької організації «Пласт» і туристичного товариства «Плай» [7].

У цей же час спостерігається й активне засвоєння в туристичному напрямку Карпатського регіону. Розвиток гірського туризму не набуває тут такого поширення, як у Криму. Цей регіон стає, насамперед, осередком лікування і відпочинку, тобто виконує рекреаційні функції.

Тут виникають курорти в Трускавці, Великому Любені, Немирові, Черче. Великою популярністю починають користуватися гірські кліматичні місцевості в районах Сколе, Яремче, Косів, Старожинець [4, с. 36]. Контингент відпочиваючих складали забезпечені верстви місцевого населення, а також туристи з Відня, Кракова, Будапешта, Праги та інших міст Європи, яких приваблювали цілющі лікувальні води, патріархальний уклад життя мешканців гір, дешевизна послуг. Туристичному засвоєнню регіону також в значній мірі сприяла й розвинута мережа залізниць, якими легко можна було дістатися до місць відпочинку і оздоровлення.

Таким чином, ми бачимо, що туризм впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на українських землях, що були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, пройшов еволюцію від мандрівок і подорожей, які були засобами вивчення історії та культури народу, до створення більш розвинутих форм. Саме в цей період, за зразком деяких європейських країн почали створюватися перші туристичні організації й товариства, засвоюватися курортні зони. Загалом, рекреаційний туризм на цих територіях не став масовим явищем, на цьому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства – аристократії й буржуазії, бо саме ці соціальні верстви мали достатні для цього прибутки. В свою чергу творча інтелігенція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. Велику роль у становленні туризму на українських землях відіграли видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція.

За радянські часи можна виділити декілька періодів у розвитку вітчизняного туризму. 20-ті роки стали роками активного розвитку туристично-екскурсійного руху. В цей час туризм розглядався як засіб піднесення культурного рівня народу, з огляду на що, широко організовувалися різноманітні екскурсії, тури, ініціаторами яких виступали відомі вчені, історики, громадські діячі. Тоді в Україні було створено і перші керівні структури.

Проте, з початком 30-х років туристичні організації все більше зазнають ідеологічного тиску з боку партійних і державних органів. Поступово відбувається кардинальна зміна ролі туризму в суспільстві – відбувається швидка його ідеологізація і спрямування на всебічне обслуговування політики правлячої партії. З цього часу основним завданням туризму стає не духовне збагачення людей і їх оздоровлення, а пропаганда історичних звершень радянської влади. Наслідком такої політики стає те, що населення позбавляється можливості вивчати засобами туризму реальну історію рідного краю, десятки культурних і архітектурних шедеврів опиняються занедбаними, а частина з них під час боротьби проти церкви свідомо знищується. Саме з цього часу до мінімуму був зведений міжнародний туризм. Крім того, у контексті політики централізації радянських управлінських структур відбувається підпорядкування туристичних керівних органів України Товариству Пролетарського туризму, яке створюється в РСФСР [8].

Пожвавлення туристичної діяльності в республіці спостерігається в післявоєнний період, зокрема у 60-80-ті роки. На основі певного економічного піднесення, покращання матеріального становища значної маси населення складаються сприятливі умови для туристично-екскурсійного руху. Насамперед, це торкається внутрішнього туризму, всі види якого досить активно і успішно розвиваються. Що ж стосується міжнародного туризму, то й на цьому етапі він свідомо обмежується, туристичні тури організовуються переважно тільки у країни соціалістичного табору, тоді як відвідування так званих капіталістичних країн стає привілеєм партійної та державної верхівки.

Характерною ознакою туристичної діяльності соціалістичної доби було й те, що всі підприємства індустрії туризму знаходилися у державній власності і перебували під жорстким контролем комуністичних і профспілкових організацій. Цей контроль поширювався на всі сторони туристичної діяльності, починаючи від процесу розподілу путівок, господарських проблем і закінчуючи змістом екскурсій і різноманітних заходів. Не дивлячись на ці негативні моменти у розвитку туризму в радянські часи, все ж таки слід відзначити, що саме в цей період туризм стає масовим явищем і перетворюється на галузь економіки з розгалуженою інфраструктурою.

Широкі можливості для розвитку туризму з’являються з набуттям Україною державної незалежності. Політична демократизація суспільства, становлення ринкових відносин відкривають можливості щодо розвитку туристичної галузі. За роки існування незалежної Української держави оформлюється тисячі туристичних агентств і організацій. Однак, не зважаючи на значні позитивні зрушення, все ж такі держава не надає належної уваги щодо перетворення сфери туризму на одну з провідних галузей вітчизняної економіки. Для цього Україна має всі об’єктивні передумови – рекреаційний потенціал природи та багатющу історичну спадщину. Останнє є одним із найголовнішим чинників привабливості України для іноземних туристів. Дбайливе ставлення до пам’яток історії, створення розвинутої інфраструктури та підвищення рівня сервісу – ось ті основні умови, за яких наша держава може стати одним із регіонів розвинутого туризму.

Биржаков М.Б. Введение в туризм. / Биржаков М.Б. – СПб: Изд-во Торговый дом «Герда», 1999. – 192 с.
Гаврилюк С.В. Краєзнавча й екскурсійна діяльність церковних братств Волині наприкінці ХіХ ст. / Гаврилюк С.В. / З історії вітчизняного туризму. – К., 1997. – С. 39-44.
Дьякова Р.А. История экскурсионного дела в СССР. / Дьякова Р.А. – М.: ЦРИБ «Турист», 1987. – 72 с.
Євдокименко В. Регіональна політика розвитку туризму. (Методологія формування, механізм реалізації). / Євдокименко В. – Чернівці: «Прут», 1996. – 288 с.
Квартальнов В.А. Туризм социальный: история и современность. / Квартальнов В.А., Федорченко В.К. – К.: Вища школа, 1989. – 342 с.
Квартальнов В.А. Международный туризм: политика развития: Учебное пособие. / Квартальнов В.А., Романов А.А. – М.: Сов. спорт, 1998. – 143 с.
Луцький Я. В. Історія туризму в Галичині до 1939 р. // З історії вітчизняного туризму. / Луцький Я.В. – К., 1997. – С. 66-75.
Рухлов Ю.В. История развития туристско-экскурсионного дела. / Рухлов Ю.В. – М.: ЦРИБ «Турист», 1989. – 77 с.
Шаповал Г.Ф. История туризма: Пособие. / Шаповал Г.Ф. - Минск: «Экоперспектива», 1999. – 303 с.
Чуковский Н.К. Иван Крузенштерн и Юрий Лисянский – первые русские капитаны, которые обошли вокруг света / Чуковский Н.К. // Водители фрегатов. Книга о великих мореплавателях. – М.: Мысль, 1984. – С. 209-342.

УДК 130.2

О. В. Красільнікова

кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і соціальних наук Київського університету туризму, економіки і права

Відроджені храми і монастирі Києва як туристичні центри міста

Стаття присвячена історії виникнення, руйнування та відновлення найвидатніших архітектурних пам’яток міста Києва. У роботі висвітлюється історична доля церков Успіня Богородиці, Різдва Христового та Михайлівського Золотоверхого собору. Ключові слова: «архітектурна пам’ятка», «собор», «церква», «храм».

Статья посвящена истории возникновения, разрушения и восстановления выдающихся памятников города Киева. В работе раскрывается историческая судьба церквей Успения Богородицы, Рождества Христового и Михайловского Златоверхого монастыря. Ключевые слова: «архитектурная достопримечательность», «собор», «церковь», «храм».

The following article is dedicated to the history of origin, destruction and restoration of the most prominent monuments in the city of Kyiv. Historical fate of the Church of Assumption, the Church of Nativity, St. Michael’s Golden-Domed Monastery is also revealed in the article. Key words: «architectural sights», «cathedral», «church», «temple».

Київ – столиця України, культурно-освітній та науковий центр великої європейської держави. Київ здавна вважається «матір’ю городів руських», колискою давньоруської народності, центром формування слов’янської культури. Це місто пройшло тривалий шлях свого розвитку від найдавніших часів і до сьогодення. Був столицею могутньої Давньоруської держави, зазнав руйнування під час монголо-татарське нашестя, пережив важкі часи німецько-фашистської окупації та період нищення культурно-релігійних пам’яток за часів радянської влади. Однак, незважаючи на складну історичну долю, Київ продовжує милувати та вражати своєю історичною красою мільйони очей киян, гостей міста, туристів з усього світу.

Київ був оспіваний в «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігорівім», поемах та віршах, повістях та романах, змальований численними мандрівниками, описаний у багатотомних історичних дослідженнях. Всі описи Києва засвідчують, що місто з давніх часів славилося великою кількістю церков та монастирів. На жаль, значна кількість культурно-історичноих пам’яток були знищені з різних причин, в першу чергу, це стосується культових споруд. Переломним для Києва став 1934 р., коли сюди було перенесено столицю радянської України (до 1934 р. столицею УСРР було місто Харків). З цього часу руйнування стало носити масовий та планомірний характер. Політика знищення культових споруд, до яких належало чимало видатних історико-культурних пам’яток, офіційно пояснювалася і виправдовувалася необхідністю соціалістичної реконструкції міста. На думку тогочасної влади, храми та монастирі якнайбільше втілювали систему старого «церковно-буржуазного», ворожого соціалізму світогляду. Так, згідно з дослідженнями історика, краєзнавця Л. Проценко, в 30-ті рр. ХХ ст. в Києві було знищено 96 культових споруд, більшість з них це православні храми [7, 61]. До їх числа можна віднести Михайлівський Золотоверхий монастир, церкву Різдва Христового, Воєнно-Микільський собор та багато інших історико-архітектурних пам’яток.

Після проголошення незалежності України влада почала втілювати нову політику охорони та відновлення давніх архітектурних пам’яток. Зараз в Україні почали відбудовувати втрачені церкви, реставрувати палаци, замки та інші споруди. Так, у Києві: вже відновлено церкву Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкву Різдва Христового на Подолі, дзвіниці Катерининського монастиря, Казанський храм Флорівського монастиря, Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі, деякі інші церкви та дзвіниці. Розпочато роботи з відтворення низки інших пам`яток першорядного значення.

Відбудова та реконструкція історико-культурних пам’яток стимулює наукові дослідження. Сьогодні спостерігається підвищенний інтерес дослідників до проблеми збереження та відновлення архітектурної спадщини України. Треба зазначити, що початок досліднцькій роботі був покладений ще у 20-30-х рр. ХІХ ст. Ініціатором таких досліджень став митрополит Євгеній (Болховітінов). Навколо нього сформувався осередок «любителів церковної давнини», провідну роль серед яких відіграли ректор Університету Св. Володимира М.О. Максимович та ректор Київської духовної академії Інокентій (Борисов). А у 1870-х рр. при Київській духовній академії виникає наукова увстанова, діяльність якої була зосереджена на дослідженні, описі та збереженні пам’яток церковної давнини. Згодом з’являються церковно-археологічні товариства та комісії, які з 1889 р. отримали право вирішувати долю давніх церков.

Проблема збереження київської архітектури та скульптури висвітлювалася і дослдіниками із діаспори. Зокрема, у 40-60-х рр. ХХ ст. за кордоном були видано ряд статтей та книг відповідної тематики. У 1954-1962 рр. видатний науковець О. Повстенко у Вашингтоні видав збірку «Золотоверхий Київ», яка присвячена вивченню зруйнованих у 20-30-х рр. ХХ ст. київських храмів. Цієї ж тематики стосується книга Б. Мікорського «Розрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах» (Мюнхен, 1957).

Зацікавлення викликає ілюстрований каталог до виставки, відкритої у Нью-Йорк у 1982 р. «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва» Тита Геврика. Автор вмістив у своємі виданні відомості та фотографії деяких зруйнованих архітектурних пам’яток.

Сучасна історіографія проблеми втрачених історико-архітектурних пам’яток Києва та України поповнилася низкою наукових досліджень. Серед робіт, які вийшли на початку 90-х років минулого століття і, присвячені проблемі руйнування міста, зміни топоніміки Києва, слід зазначити, праці В. Акуленка «Охорона пам’яток культури України» (Київ, 1991) та О. Анісімова «Скорбное бесчувствие» (Київ, 1992). Долі культових споруд та пам’яток мистецтва, присвячена книга О. Нестулі «Доля церковної старовини в Україні» (Київ, 1995).

Докладній розповіді про пам’ятки Києва, які загинули у ХХ ст., присвячена робота К. Тритяка «Київ: Путівник по зруйнованому місту» (Київ, 2001). Дана робота цінна тим, що в ній крім історичних фактів про історію створення та знищення найбільш значних споруд культового та цивільного призначення міста, подана значна кількість фотографічного матеріалу, чимало зображень церков та інших історичних споруд публікуюються вперше.

Дослідженню історії створення, функціонування, долі таких визначних церковно-архітектурних пам’яток як Видубецький, Михайлівський Золотоверхий, Кирилівський, Почаївський монастирі, присвячені роботи А. Гудими [1], М. Дегтярьова, А. Реутова [2], Т. Кілессо [3,4,5]. Історію Свято-Покровської церкви на Пріорці в місті Києві досліджує відомий історик В. Король [6]. Таким чином, ми можемо стверджувати, що питання історії створення, збереження та відновлення історичних пам’яток є предметом дослідення багатьох істориків. Однак, насьогодні ця проблема не вивчена повною мірою і залишається чимало питань, які потребують подальших історичних досліджень.

Метою нашого дослідженя є розповідь про церковні споруди Києва, які були втрачені та нещодавно відновленні. Особливу увагу ми звернемо на історію церков Успіння Богородиці Пирогощої та Різдва Христового на Поштовій площі, а також Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Однією з перших пам’яток, яка була відтворена стала церква Успiння Богородицi (Пирогоща) в Києвi. Згідно Лаврентіївського літопису вона була закладена на Подолi князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха після вдалого походу на Литву у 1132 р. Завершив будівництво храму його брат князь Ярополк у 1136 р. Це був тринавний, триапсидний храм з однією банею. Стіни церккви були прикрашені фресками, а підлога мозаїкою.

Гравюра сер. ХІХ ст. Фото к. ХІХ – п. ХХ ст.

Стосовно походження назви Пирогоща існує декілька припущень. Відповідно до першого, храм отримав свою назву від назви візантійської iкони Богородицi («Пирогощі»), яка тут зберiгалася. За другою, назва «Пирогоща» складається з двух слів: «пиро» і «гоща». Відповідно «пиро» або «пир» пов’язують з грецьким перекладом слова «пшенииця», слов’янським «просо», «пшоно»; слово «гоща» походить від слова «гість», «купець». Такі міркування дозволяють зробити припущення, що церква побудована на кошти купців, які займалися продажом хліба. Також, листування гетьманів Д Многогрішного та І. Самойловича вказуює на право Успінської церкви збирати податок з продажу зерна на території Києва.

Згадка про церкву Пирогощі містяться також у славетній літературній пам’яткі «Слові о полку Ігоревім» і пов’язана з князем Ігорем, який повертався з половецького полону до Києва:

«…Игорь-князь явился на Руси
Вьются песни с дальнего Дуная
Через море в Киев долетая
По Боричеву восходит удалой
К Пирогощей Богородице Святой…».

Церква за свою багатовікову історію декілька разів зазнавала руйнування. Під час монголо-татарського нашестя у 1240 р. церква була зруйнована. Відбудована у ХІІІ ст., Пирогоща знову була сплюндрована у 1482 р. ордою Менглі-Гірея. У 1613-1614 рр. церкву було реконструйовано iталiйським архiтектором Себастiано Браччi, який надав їй форм бароко.

Будучи невеликою за розмірами, церква Успiння Богородицi відігравала важливу роль у суспільно-політичному та релігійному житті Києва. Зокрема, коли у ХVII ст. православна церква в Україні зазнавала утисків з боку польської католицької влади, відбувався процес окатоличення православного населення та передачі православних церков та монастирів греко-католикам, в тому числі й Софії Київської, Пирогоща стала головним храмом міста.

Церква зазнала ушкоджень під час київських пожеж у 1651 р., 1718 р., 1808 та 1811 рр. У 1770-х рр. реконструйована архiтектором I. Григоровичем-Барським. А пiсля пожежi 1811 р. бiчнi банi зняли i церкву перебудували в класичних формах за проектом архiтектора А.Меленського. У 1835 р. добудовують дзвіницю в стилі ампір. У такому вигляді церква збереглася до 1935 р. У 1935 р. церква була закрита і тоді ж знищення. Слід відмітити, що церкву руйнували не для зведення нової споруди. Офіційна причина знесення храму неясна.

Фото церкви Успіння Богородиці початку ХХ ст.

У 1970-х рр. проведено археологiчнi дослiдження фундаменту пам’ятки. А у 1989 р було прийнято рiшення про вiдбудову церкви у «первісних» або «оригінальних» формах. Будiвельнi роботи розпочато у вереснi 1996 р., а завершено в березнi 1998 р. Авторами проекту були професор Ю.С. Асєєв, архiтектори В.П. Шевченко i В.Ф. Отченашко. Сьогодні храм Успіння Богородиці належить Українській православній церкві Київського патріархату.

У 1935 р. був зруйнований храм Різдва Христового на Поштовій площі. Цей храм видатний тим, що в ньому 6-7 травня 1861 р. відспівували тіло Тараса Шевченка під час його перевезення з Петербурга до Канева. Відспівували великого поета України архієпископ П. Лебедінцев разом з настоятелем храму Ж. Желтонижським. Після цього, кияни почали називати цю церкву «Шевченковою».

Храм Різдва Христового був зведений у 1808-1814 рр. за проектом архітектора А. Меленського на місці старої дерев’яної церкви, яку розібрали ще у 1807 році. Проект був розроблений у 1808 році. Це був типовий храм стилю ампір. Відповідно до путівника по Києву, виданого у 1917 році, на місці нової церкви з 1564 р. знаходився дерев’яний храм [10, 144]. У 1808 р. дерев’яну церкву було розібрано і розпочато будівництво нового кам’яного храму. На відміну від старої дерев’яної церкви, яка за планом 1803 року була орієнтована на схід, нова церква була поставлена вздовж вулиці своїм бічним фасадом так, що її вівтар був орієнтований у південно-східному напрямку. Споруда розміщувалась на західному боці головної вулиці Подолу. Будівництво було затримане у зв’язку з пожежею на Подолі у 1811 році.

Зрештою у 1814 р. будівництво було завершене. Церква Різдва за проектом А.І. Меленського являла собою в плані восьмигранник, до якого зі східного боку прилягала напівкругла абсида, а з західного – прямокутна в плані дзвіниця. 3 південного та північного боків будівлю прикрашали чотириколонні портики іонійського ордеру на високому стилобаті. У центрі склепіння мало восьмикутний отвір, над яким знаходилась невелика восьмикутна баня з вікнами.

Дзвіниця була двохярусна, другий ярус її являв собою ротонду з восьми колон іонійського ордеру попарно з’єднаних простінками. Дзвіниця завершується напівсферичним куполом з високим шпилем. Загалом, будівля на час, зафіксований у фотодокументах відповідала проекту. Винятком є зміна ордеру портиків з іонійського на дорійський та спрощення багатьох елементів декоративного вбрання.

Після перенесення столиці УСРР у 1934 р. доля пам’ятки була вирішена. Храм опинився в зоні перепланування. За проектом будівництва урядового центру на місці фунікулеру планувалося звести сходи від урядового майдану до церкви.

Церква Різдва Христового на Поштовій площі

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. урядом було прийнято рішення про відбудову храму. А у 1997 р. фундаменти храму позначили кольоровою цеглою. Проект церкви Різдва був реалізований Управлінням охорони архітектурних пам’ятників та історичного середовища Києва.

Також сьогодні в храмі зберігається копія посмертної гіпсової маски великого поета Тараса Шевченка. Музей Тараса Шевченка дозволив зробити копію з екземпляра, який зберігається у їхньому архіві. Нова маска встановлена на підвищенні, де стояла труна Шевченка. Церква Різдва Христового є не лише визначною духовною святинею Києва, а й цікавою туристичною пам’яткою.

Не можна оминути нашою увагою перлину архітектури та малярства ХІІ-ХVII ст. Михайлівський Золотоверхий монастир. Він був заснований у 1108 році внуком Ярослава Мудрого великим князем Святополком Iзяславичем на місці Дмитрівського монастиря. Перша літописна згадка про Дмитрівський монастир відноситься до 1062 р. Його заснував як свій патрональний монастир син Ярослава Мудрого Ізяслав, який у святому хрещенні отримав ім’я Дмитрій. На честь свого небесного покровителя великий князь київський назвав монастир Дмитрівським і збудував тут мурований Дмитрівський собор. Цей монастир, за задумом його засновника, мав конкурувати з Печерським.

На території Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1108-1113 рр. був зведений Михайлівський собор. Це був хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку ХХ ст. храм став 7-купольний. Михайлівський Золотоверхий собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем`яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. Частина фресок і мозаїк збереглася до нашого часу. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» – фрагменти постатей святих; фрески – сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та інші. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла – в Третьяковській галереї і Роійському музеї в Ленінграді (сучаний Санкт-Петербург). У лютому 2004 р. Міністерство культури Росії ухвалило рішення про повернення фресок Україні й восени 2004 р. передачу фресок було завершено. На жаль, імена художників, які створили мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря невідомі. Ймовірно, в роботах брав участь давньоруський майстер Аліпій з Києво-Печерського монастиря. Загальна площа мозаїк, що збереглися становить 45 м². Написи на мозаїках собору зроблено старослов`янською мовою. Крім мозаїк і фресок, збереглися дві шиферні плити кінця І ст. з рельєфним зображенням вершників.

На територiї Михайлiвського Золотоверхого монастиря було поховано київських князiв Святополка Iзяславича (1113), його дружину Варвару, Святополка Юрiйовича (1196), митрополитiв I. Борецького (1631) та I. Копинського (1640).

В соборi зберiгались мощi святої великомученицi Варвари. Вони були привезені сюди дружиною князя Святополка, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина і носила в хрещенні ім’я Варвара. Ця святиня до зруйнування Михайлівського собору знаходилася в ньому. Феодосій Софонович, що був ігуменом цього монастиря у XVII столітті описав сімнадцять чудес від мощей святої великомучениці Варвари [9]. Історія Києво-Михайлівського монастиря знає й чимало інших дивних божественних чудес, одне з яких записано в Никонівському літописі XVI століття під 1109 р. Повідомляється, що на Михайлівській церкві з’явився невідомий птах «величиною з овна, і сяяв усілякими кольорами, і пісень безперестанно співав, і багато насолоди походило від нього, і сидів на церкві шість днів, і полетів, і ніхто ніколи вже не міг його бачити». Сучасники вважали, що то був ангел, який в наступному році допоміг Святополку-Михаїлу і Володимиру Мономаху перемогти половців під час битви на річці Сальниці [8, 22].

У 1240 р. Михайлiвський Золотоверхий монастир пограбували i частково зруйнували монголо-татари. Нова згадка про Михайлівський монастир в післятатарську добу припадає на 1398 р У дарчій грамоті Печерському монастирю від 21 листопада 1398 р. Михайлівський собор знову названо Золотоверхим. За митрополита I. Борецького в XVII ст. монастир стає центром відродженого українського православ’я, одним iз осередкiв антикатолицької боротьби. Значення цього монастир зростає і тоді, коли у 1655 р. ченці обирають своїм ігуменом Феодосія (Софоновича), відомого церковного діяча, історика і вченого богослова.

Михайлівський монастир був переповнений віруючими. Після Києво-Печерської лаври це було друге місце у Києві за паломництвом. Мощі святої великомучениці Варвари приваблювали багатьох богомольців не тільки з України, але й з сусідніх країн. У Золотоверхому монастирі був особливий устав, згідно з яким жила монастирська братія. Богослужіння в Михайлівському соборі були величними. К. Шероцький в своїй книзі «Киев. Путеводитель» подає опис богослужінь, що відбувалися в монастирі. Акафісти читали біля мощей Варвари по вівторках. «Слід було побувати тоді в храмі, щоб послухати стародавні місцеві піснеспіви, які виконувались монастирською братією дещо крикливо з перевагою унісонів, але здатні були викликати релігійні переживання, а під час вечірні послухати спів «Блажен муж» і прокимнів» [10,117].

У першій половинi XVIII ст. на територiї монастиря велося велике будiвництво: в 1713 роцi споруджено муровану трапезну в стилi українського бароко (реставровано в 1979-1980 роках), в 1716-1720 роках – муровану дзвiницю.

У 1934 р. Михайлівський Золотоверхий монастир спіткала доля багатьох древніх святинь. 18 лютого 1934 р. Політбюро ЦК постановило спорудити урядовий центр на місці Михайлівський Золотоверхий монастир та Трьохсвятительської церкви. А в березні 1934 р. на засіданнні Політбюро ЦК КП (б) було вирішено знести монастир.

Після обстежень собору вчені зазначили, що він не має ніякої культурної, мистецької та історичної цінності. А ті, хто осмілився виступити проти руйнування пам’ятки були репресовані. Остаточна руйнація Михайлівського Золотоверхого монастиря розпочалася у 1935 р. Навесні стали розбирати бічні бані собору. Залишки храму було повністю підірвано влітку 1936 р. Дзвіниці монастиря на той час вже не існувало, її зруйнували дещо раніше.

Як відомо, урядовий центр на місці Михайлівського монастиря зведений не був. Єдиною спорудою, яка була збудована у 1936-1938 рр. став будинок Міністерства закордонних справ, запроектований ленінградським архітекторм Лангбардом. З усього ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря залишилася лише Трапезна церква та деякі службові приміщення кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Питання про відпудову цієї пам’ятки було порушене українською інтелігенцією наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У 1991 р. президiя Київради ухвалила рiшення «Про вiдбудову Михайлiвського Золотоверхого собору’«. Влiтку того ж року розпочалися археологiчнi дослiдження собору. 27 сiчня 1996 р. Президент України Л. Кучма затвердив «Першочерговi заходи» з вiдтворення комплексу Михайлiвського Золотоверхого монастиря. Протягом квiтня – листопада 1996 р. завершено археологiчнi дослiдження пiдмуркiв собору, а протягом листопада 1996 р. – квiтня 1997 р. вiдбудовано мур з Економiчною брамою.

У листопадi 1997 р. розпочалися будiвельнi роботи на дзвiницi, яка була відбудована в травнi 1998 року, i соборі, роботи над яким були завершені в 1999 році. Собор освячено на День Києва 28 травня 2000 року. Проте роботи з оздоблення інтер’єру Михайлівського собору тривали й після освячення. Монастир поступово перетворюється на резиденцію Патріархату Української православної церкви. Тут також містяться Духовна академія та семінарія. Сьогодні Михайлівський Золотоверхий собор є туристичною перлиною Києва, центром прочанства.

Отже, історичне минуле дає нам повчальні уроки та можливість зрозуміти, що ми повинні уникати помилок минулого, зберігати та цінувати історико-культурні пам’ятки, дбайливо ставитися до всього того, що було створене минулими поколіннями.