Пазенок В. С. (голова)

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Світоглядна культура

Духовно – практична діяльність

Поява навчального курсу «Культурологія» віддзеркалила, на наш погляд, дві важливі речі. По-перше, потребу в якісно новому, інтегральному викладанні гуманітарного знання. По-друге, прагнення реалізувати гуманістичний потенціал цього знання у формуванні висококультурної особистості.

Залишається тільки додати своєрідний Post Scriptum до наших нарисів про навчальну дисципліну «Культурологія».

Автор гостро відчуває проблеми, пов’язані зі станом духовної кризи сучасного українського суспільства. Цей стан відбивається і на студентах. Все більше поширюється серед молоді прагматизм, утилітаризм, технократизм. Все більше впливає на неї так звана «масова культура» з її відвертою бездуховністю, розважальністю та культом насилля.

В навчальні заклади поступає чимало осіб, яким бракує загальної культури, не вистачає навіть елементарної ввічливості. Педагогічний досвід показує, що без необхідного культурного рівня студентів навчальний процес стає малоефективним, а в деяких випадках і зовсім неможливим з точки зору вимог дидактики та етикету. Тоді вже ніякі навчальні програми і технології не виправляють становища. Серед таких «студентів» поширений стереотип про «непотрібність» вивчення соціальних і гуманітарних дисциплін. Вони не в змозі піднятися до розуміння ролі гуманітаризації та гуманізації системи освіти, не прагнуть до духовного самовдосконалення.

Не можна не сказати і про надмірно велике навчальне навантаження викладача. Воно виходить за межі фізіологічних, гігієнічних, педагогічних, психологічних норм. Особливо це стосується викладачів гуманітарних дисциплін (напрошується каламбур про негуманне ставлення до гуманітаріїв),у яких усе навчальне навантаження – це, як правило, аудиторні , «нервово-горлові» заняття. І коли доводиться проводити по 4 – 5 так званих» пар на день, контактувати з сотнею (і більше) студентів, серед яких далеко не всі наближаються до ідеалу культурної особистості, то це призводить до фізичного і нервового виснаження викладача і – об’єктивно! – до профанації навчального процесу, яким би талановитим і добросовісним викладач не був. Бо неможливо щодня день по за день «артистично» викладати по 6 – 10 годин, тримаючи високий рівень і не втомлюючись. (До речі, жоден артист стільки годин поспіль ніколи на сцені не працює). Таке становище викладачів є бідою сучасної української освіти.

Розв’язати проблеми, пов’язані з деформаціями у духовному житті суспільства, зокрема у молодіжному середовищі, можливо тільки колективними і цілеспрямованими зусиллями держави, прогресивної громадськості, всіх закладів соціокультурної сфери.

Культурологія. ХХ век. Словарь. СПб., 1997р.
Ортега–и–Гассет Х. Две великие метафоры // Теория метафоры. / Ортега–и–Гассет Х. – М., 1990.
Злобин Н.С. Культура и общественный прогресс. / Злобин Н.С. – М., 1980.
Моль А. Социодинамика культуры. / Моль А. – М., 1973.
Фромм Э. Бегство от свободы. / Фромм Э. – М., 1989.
Лосев А. Ф. Страсть к диалектике. / Лосев А. Ф. – М., 1990.
Маслов В. В. Українська та зарубіжна культура. / Маслов В. В. Опорний конспект лекцій. – К. 1999.

УДК 930.85:911.3:30

Р. В. Мартич

аспірантка кафедри філософії і політології

Переяслав – Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди

Живе у православній традиції

епохи Відродження

У статті розглядається становлення думки православних діячів про живе в період ХІІІ – ХVІ ст. Також висвітлюються причини трансформації її. Це сприяло поступовій зміні ідеї від середньовічної релігійно – аскетичної, про другорядність тварного існування, в тому числі і людини, як такої, що має гріховну плоть в земному житті, до гуманістичного антропоцентричного розгляду людини. Ключові слова: «православ’я», «пізнання», «живе», «людина», «культура», «гуманізм».

В статье рассматривается становление мнения православных деятелей о живом в период ХІІІ – ХVІ века. Также рассматриваются причины трансформации ее. Это способствовало постепенному изменению идеи от религиозно – аскетической, о второстепенности тварного существования, в том числе и человека как такого что имеет греховную плоть в земной жизни, к гуманистическому антропоцентрическому рассмотрению человека. Ключевые слова: «православ’я», «познане», «живое», «человек», «культура», «гуманизм».

In the article there is, the becoming of orthodox fiigeres, idea about living in the period of XIII – XVI century is examined. Also there are reasons of transformation light up. That influenced on the fade from medieval religiously – ascetic idea about second – rateness of animal existence, induding man, as such which has a sinful flesh in earthly life to humanism anthropocentric considerstion of man, as pаrts of nature wіth a right on satisfaction of , «arthy» existence. Keywords: «orthodox», «cognition», «living, man», «culture», «humanism».

Розглядаючи праці православних діячів спостерігаємо вплив на їх світогляд ситуації в країні. Період ХІІІ – XVI ст. насичений соціально – історичними і політичними процеами. Так, зміна уявлень про живе в ХІІІ – XVI ст. мала чітко виражений характер, оскільки цей період включав пізню схоластику середньовіччя і перехід до гуманістичної філософії доби Відродження, даний період являється переходом від середньовічної культури до культури Нового часу. Середньовіччя, що насичене встановленими візантійськими уявленнями християнської ідеології становило основу в уявленнях при переході до наступної доби. В центрі теології християнського Сходу стояла проблема відношення до світу, мирської мудрості. Пізнання яких в цій та наступних епохах здійснювалося через звернення до релігійного досвіду, воно неможливе без ознайомлення з релігійними уявленнями про буття через теософські вчення.

В цей період здійснювався перехід від релігійно – аскетичних ідей про грішність плоті людини і її земного бутя до гуманістичного антропоцентризму і уявлення про людину, як центральну ланку космічного буття, людину, як таку, що має право на задоволення «земних» потреб. Особливістю даного періоду є те, що він є перехідним етапом у становленні і трансформації релігійних уявлень, чому сприяли зовнішні культурні впливи, складне становище Київської Русі в період ХІІІ – XІV ст., його стабілізація в XV – XVI ст. спричинили трансформацію світогляду та уявлень про живе, що стало причиною розгляду ХІІІ – XVI ст. дослідниками. Так, релігійні і філософські погляди православної церкви розглядали: Александрова О., Горський В., Горбаченко Т., Лубський В., Лубська М., Русин М., Стадник М. та ін. Втім, теоретичне узагальнення фактологічного матеріалу по дослідженню організації живого, його пізнання, залишилися поза увагою.

Метою пропоноваї статті є дослідження трансформації ідей живого у православ’ї в зв’язку з багатовекторним впливом соціокультурних подій, що відбувалися в ХІІІ – XІV ст., на сталі уявлення про живе у православній християнській традиції.

Руська православна церква є найбільшою серед сучасних помісних православних церков. На формування специфіки, особливостей характерних рис та парадигми філософської культури ХІ – ХІV ст. мали вплив певні чинники. Так, одним з головних є сформовані в народній свідомості уявлення про певний образ навколишнього світу, ієрархію живого в ньому. Сукупність усіх знань і традицій теж як потужній чинник формував філософську думку Русі. Особливої уваги заслуговує те, що руські мислителі чітко орієнтувалися на книги, «Нового Заповіту» і учення Отців Церкви (Василія Великого, Григорія Богослова та Григорія Назіанзіна – представників каппадокійської школи, що існувала в Малій Азії у ІV – V ст.).

Сформована концепція про живе, як й інші сталі концепції, що встановлені православним віровченням, переважно залишалися незмінними. Цю незмінність і сталість у поглядах, будь – якими шляхами забезпечувала церква. Так, норми церковного права передбачали обмеження контактів з «іновірцями». Наприклад, навіть паломництво до гробу Господнього було затрудненим церквою через побоювання спілкування з іновірцями і «латинянами», а купці й подорожуючі, що побували в «латинських» країнах, повинні були принести соціальне покаяння.

Усталене уявлення про живе підтримувалося також архітектурними формами храмів та їх внутрішнім розписом, що мали символізувати «земний» і «небесний» світи, що запозичено з праці отців східної патристики. З цією ж метою здійснюється релігійний вплив на свідомість людей, богослужіння і обряди в честь християнських празників і «святих», з приводу христин, одруження, про спасіння від стихійних лих, проголошували проповіді й повчання [8, с.51]. Освіта знаходилась переважно в руках духовенства, сповідувалася релігійна ідеологія, тобто відхилень в уявленнях про організацію живого в силу обмеженого доступу знань практично не могло бути [8, с. 65].

В період ХІ – ХІІІ ст. Київське християнство носило софійний характер релігійності періоду. Софійний період мав центральним поняттям міфологему «Софія – мудрість», вона асоціюється з «Премудрістю Божою». Відповідно до неї світ є не тільки творіння Бога, але в його основі лежить божественне начало – «душа світу», Софія – інстанція, що знаходиться між творцем і творінням, і є джерелом божественної енергії, що забезпечує людям «рух наверх» і «рух вниз». Через неї світ, природа, людина приймає світ в себе і проявляє себе в ньому [4, с. 31 – 32]. Софія – опосередковуюча ланка між божественним і земним світом.

XIV – XV ст. в російській літературі крім церковної немале місце займали світські мотиви. Літописи на той час вело переважно духовенство. На протязі XIV – XV ст. в літописах посилився інтерес до подій позацерковного життя. В літописах з’являються спостереження над природою, описи ознак і ходу епідемічних хвороб та ін. Але стрімкий розвиток природознавства не міг відбуватися, оскільки церква стримувала його. Сліпе приклоніння перед церковними авторитетами, наслідування встановлених думок, уявлень, неприязнь до раціонального мислення не сприяли розвитку логічного раціонального погляду [8, с. 66 – 67]. Староукраїнські вчителі християнства, подібно до своїх попередників, розуміють віровчення, як істину, що дає ідеал, не сприймаючи науку. Все тварне несе характер гармонійного [8, с. 30 – 31].

Розвиток духовної культури України в складі Київської Русі ХІІІ – ХV ст. залишається найменш висвітленим в історичній та історико – філософській літературі. Відносно даного періоду обмежуються загальним твердженням, що татаро – монгольська навала не тільки перервала розвиток Київської Русі, а й відкинула його на два століття назад, де ХІІІ – ХV ст. – це доба безповоротно втрачених можливостей. Але окрім впливу татаро – монгольської навали, українські землі переживали й інші потрясіння (князівські міжусобиці і вічні чвари, тягар князівської адміністрації) [5, с. 69].

Панування татаро – монголів, великого князівства Литовського, Польщі, спустошливі набіги кримської орди негативно вплинули на розвиток літературної і духовної культури українського народу, яка досягла високого рівня за часів Київської державності. Однак, було б надто спрощено вважати період ХІІІ –ХV ст. періодом культурного занепаду. Важливим чинником для розвитку духовної культури була спільна боротьба народів України проти соціального й національного гноблення, проти іноземної агресії. Духовна культура розвивалася в руслі церковно – богословського змісту, але вже в ХІІІ ст., з’являються твори світського характеру зі зверненням до реального, земного життя людини. Починаючи з ХІV ст. в літературних джерелах відображаються явища культурного життя суспільства, що трактуються православ’ям, як вияв вільнодумства, єретичні вчення [5, с. 76 – 77]. ХV ст. характерне певною стабілізацією обстановки, як в культурній, так і в економічній сфері, відроджується Київське князівство в складі Великого Литовського князівства. Київ поступово перетворюється на центр раціоналістично – гуманістичного руху. Що охоплює українські та білоруські землі. В ХV ст. в Україні гуртуються близькі за своїм духом гуманізму сили [5, с.79]. Гуманізм, як напрямок світової думки епохи Відродження, надав певної особливості всій ідеології періоду. Провідне місце займала людина, її розглядали, як частину природи. [ 6, с. 5].

В період ХІІІ – ХІV ст. переважали праці релігійно – богословського змісту та з’являються літературні твори, видання морально – етичного плану [5, с. 79]. В ХV – ХVІ ст. розпочинався рух гуманістичної культури, так в Україні найвизначнішими гуманістами даного періоду були Павло Русин, Юрій Дрогобич із Кросна, Станіслав Оріховський та ін.

В першій частині ХІІІ ст. з’явився твір, «Моління Данила Заточника». В творі головним критерієм людини автор виділяє ум, мудрість, розум. В пізнанні перевагу надавав розуму, виділяв мудрість людини і ставив її вище «ангельського» чину. Вказував, що шляхом вивчення літературних джерел можна узагальнювати мудрість, розвивати розум [3, с. 159].

Проблема розуму хвилювала також і анонімного давньоруського автора «Толкової Палеї», твір відноситься до першої половина ХІІІ ст. В праці ум є владикою душі, походження якого автор спробував дослідити. Розрізняв «душу скотну» і душу людську. Перша виникла природнім шляхом: «спочатку земля породить плоть і від плоті кров і від крові душу». «Скотна душа» у всьому тотожна землі, душі тварин смертні, вони гинуть разом з тілом. Людська ж душа створена Богом, залежить від тіла; наділена умом, чим і відрізняється від «скотної душі». Завдання ума – обмежити душу від «неправедних» і «лихих» промислів серця, заставити його діяти «в купі з нею». Що вказує на намічення трактування людини як істоти не тільки духовної, але й тілесної [10, с. 161].

На Русі в період ХІ – ХІV ст. утворилось два напрямки: церковно – догматичне і світсько – раціональне. Перше виражалось через ірраціональну традицію, містичний погляд на світ і людину, відкидало будь–який раціональний підхід, друге ж орієнтувалось на мудрість, знання і розум.

Григорій Палама (1296 – 1359 рр.) дотримувався ірраціонального, містичного бачення про поняття життя. Еллінська наука на той час була відома і формувала певний світогляд, що відрізняється від християнського православного, а саме, наголошувала, що знання потрібно отримувати звідусіль і пізнавати світ і живе, що в ньому знаходиться через наукові знання. Протилежний йому, світогляд православних богословів, отців і вчителів православної церкви, що був незмінний. Подібно до того, як Василій Великий ставився до вчень і вікриттів античного періоду, так і Григорій Палама, наслідуючи і дотримуючись встановлених сталих доктрин, відносився до «новшества», а саме до науки, як такої, що сприяє осягненню мудрості нарівні з пророками і апостолами [9]. Так, він дотримується думки, що пізнання можливе лише через божественну милість. Таке твердження значно переважає над науковими, які неодмінно будуть спростовані й відкинуті, оскільки постійно спростовують один одного. Наукові думки одна від одної відрізняються і одна одну виключають. Наукове знання називає зовнішньою, тілесною мудрістю, а поповнення знань про навколишнє середовище, світ – тілесним умом. (1 Кор. 1,12; Кол. 2,18), вважає його неістинним, безкорисним, таким, що «не зробить мудрим розум». А істинним началом мудрості вважає – «пізнати мудрість» (Притч. 1,7), щоб могти розділяти і надавати перевагу божественній мудрості. Палама опирається на вчення Василія Великого, Діонісія Ареопагіта, наслідує їхні уявлення щодо виникнення живого творіння, його пізнання, яке вбачає в божому осяянні людського ума, що приводить до розуміння речі. Також розділяє предмети одухотворені і неодухотворені. Тіло є одухотвореним при наявності в ньому душі [9].

Наслідуючи традиції отців Палама вважав, що життя створене з нічого, творіння є дією нетварних енергій, їх результат – тварь. Розділяє світ на тварний (належить до створеного) і нетварний (належить до божественного). Окремо від інших створених тварних істот виокремлює людину. Хоча людина являється тварним результатом божественної енергії, вона не рівна іншим живим істотам, бо в людині присутні елементи нетварного світу. Які надані їй через божественне, нетварне дихання: «на відміну від інших живих істот, вона [людина] не складається тільки з цієї матерії й того, що належить чуттєвому світу, тобто не має тільки тіло, але й отримала душу з надприродного». Людина належить до матеріальних створінь, бо тіло складається з матерії. Розумна душа тварини відрізняється від душі тварин тим, що вона передусім – сутність, а потім – енергія. Душа тварин – просто дія і не існує як самостійна реальність (в собі), але вмирає разом з тілом. Людська душа не руйнується після смерті, а продовжує існувати, як певна духовна сутність. Тобто людина тварна, але душа безсмертна. Така точка зору співпадає з уявленнями Діонісія Ареопагіта про природу людської й тваринної душі. У відношенні образу поєднання душі (ума) з тілом Григорій Палама надає перевагу погляду Григорія Нісського згідно якого душа, як безтілесна не знаходиться в певному місці, але розосереджена по всьому тілу, та наслідуючи Макарія Великого декілька раз вказує, що душа знаходиться в серці [10]. Символом серця в середньовічному світогляді вважалася точка зосередженості, запорука будь–якого виду діяльності, включаючи пізнання. Серце вважалось осереддям чуттів і було наближеним до божественного [99,с. 51]. Душа силами тіла животворить його. До сил душі він відносить: ум, розум, дух, з них ум – зароджує розум. Дух походить з уму і розуму та існує в них обох. Григорій Палама розробив тринітарну аналогію в будові розумної природи людської душі, на що вплинуло вчення блаженного Августина [10]. Розроблене вчення святителя не було чимось новим, сліди ісіхатської практики (уявлення про можливість споглядання непізнаваємого через божественні енергії) можна виявити ще в перших отців – аскетиків, а саме – в Макарія Великого. Догматичні ж учення є розробкою вчення преп. Максима Сповідника про дві енергії в Христі [10].

Характерним для уявлення про природу живого для Палами було уявлення про непізнаваємість. Він вважав, що сутність непізнаваєма взагалі. Подібні погляди були у отців церкви. Так, Василій Великий, вказував, що сущність мурахи і сущність Бога однаково непізнаваємі [1, с.26].

Тож, розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, що розповсюджувались, зокрема в Україні в ХVI ст. До таких гуманістів належить і Юрій Дрогобич, який в своїх поглядах щодо живого надавав перевагу знанням і людському розуму.

Ю. Дрогобич (бл. 1450 – 1494 р.). У поглядах на природу виражений гуманістичний характер. У людському розумі вбачав силу і можливість пізнання органічного світу і його закономірностей, у спроможність людини включав змогу використовувати результати пізнавальної діяльності. Критерієм істинного пізнання вважав розум. Рушійними силами до пізнання живого вважав людський розум, освіту, активну діяльність людини. Проблему в співвідношенні світу земного і небесного розглядав з неоплатонічної позиції, що полягала в ідеї космічної любові [7]. Різноманітність поглядів, спричинене тим, що він мав першу освіту, отриману від священника, пізніше займався медициною, філософією і астрономією.

Також, до ранніх гуманістів відноситься і Павел Русин з Корсуна, Лукаш з Нового Города, Станіслав Оріховський і ін. [11]. Філософія українських гуманістів мала чітко виражений антропоцентричний характер.

Станіслав Оріховський (1513 – бл. 1566 рр.) також приділяв належну увагу мудрості і пов’язував її з соціальним життям. Для набуття мудрості необхідно прагнути до пізнання, освіченості. На його думку, оселею мудрості є школи і гімназії [6, с. 43]. Для осягнення пізнання сприятливим є вивчення наук. Пізнання сприяє набуттю мудрості. До наук, що мають сприяти набуттю мудрості неодмінно має належати філософія. Наука, як вказує автор забезпечує раціональне сприйняття. Прагнення до пізнання пов’язував з належністю людської душі до божественного. Людина має тіло, душу та дух.

Поняття життя, включаючи життя людини розглядається, як існування певної особи з притаманними їй властивостями. Так, зокрема життя людини передбачає наявність тіла, його живлення, здатність до розмноження, наявність духу, це та інше властиве людині називається людською природою; люди, як вказує С. Оріховський «створені природою», але разом з тим, зустрічаємо – «творець нашої природи – Христос» [6, с. 149] .

Приділяючи велику увагу природному потягу людини до розмноження, він наголошує, що в природі «немає нічого випадкового», все існує задля якоїсь цілі, так і всі частини тіла живого мають певне призначення, функції. Та хоча людина, як і тварина має статеву розмежованість, але лише вона, як така, що причетна до досконалої природи з поміж усіх інших живих істот «гідна мати помічника, яким є жінка» [6, с. 191]. Людина є зразком «вищої природи», «частка божественного єства», бо «на образ Божий її він створив, як чоловіка й жінку створив їх», тому люди мають «керуватися певним установленим шлюбним союзом». На думку С. Оріховського людина відрізняється «від поведінки і життя звірів жінкою – помічницею» [6, с. 125]. Оскільки шлюбний зв’язок людини є не тільки від природи, але й від божественного. Людина в шлюбі забезпечена повноцінним духовним і матеріальним життям, бо вона має безсмертну душу і смертне тіло.

Походження жінки відрізняється від походження чоловіка, автор вказує, що жінка створена божественним з ребра чоловіка, з кістки створив її. В цьому С. Оріховський вбачає призначення жінки, як помічниці, так, як «тіло підтримується кістьми», так і жінка підтримує чоловіка усе життя. Частиною людської природи є потяг до розмноження, що передбачає народження, людина, яка позбавлена цієї властивості, як вважали «наймудріші мужі Греції» – «позбавлена своєї природи».

Відносно людей, фізіологічне існування тіла є матеріальним життям. Закінчення фізіологічного існування тіла – смерть, і як вказує С. Оріховський «звільнення від смертного тіла» та наступний етап – «відходження до вічного життя» [6, с. 180].

В кінці ХVI ст. розпочинається новий етап розвитку духовної думки в Україні. Цей етап відображається становленням нової характерології, що виникає на ґрунті української версії реформаційної ідеології і ренесансного гуманізму.

Важливу роль в той період відіграла Острозька академія, в якій вивчалась старослов’янська, грецька, латинська мови, філософія, логіка, вільні науки – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика, астрономія. Рівень викладання вільних наук мав узагальнюючий характер.

Лаврентій Зизаній (? – після 1633 р.) представник гуманістичного напряму періоду Відродження, як і в інших представників цього періоду в його творчості провідне місце посідала людина. Шляхом людського пізнання він вважав знання, які можна отримати з наук завдяки розуму і уму. Ум властивий всім людям, але тільки завдяки уму, через пізнання наук людина може набути розум.

Матвій Страйковський (бл. 1547 – після 1582 рр.) у своїх працях також достатню увагу приділяє людському уму, розуму, який треба набувати та передавати набуті знання Розуму людина навчається за життя, коли в тілі її знаходиться дух, що підтримує в ньому життя [7, с. 83].

Іпатій Потій (1541 – 1613 рр.) розділяє живих істот на словесних і безсловесних. До безсловесних відносить тварин – нерозумних [7, с. 101]. Подібне розмежування є наслідуваним з усталеної традиції отців церкви. Автор був знайомий з працями Діонісія Ареопагіта, Григорія Нисського, Василія Великого, Іоана Дамаскіна та ін.

Мартин Пашковський (жив на рубежі ХVI – XVII ст.) в своїх творах висвітлює переважно тематику, що пов’язана з нападом монголо-татарів, в якій центральне місце займає – людина. Вона має чуттєве тіло (в якому є сила) та душа, має розум від природи та мудрість [7, с. 195].

З впровадженням гуманізму, життя людини розглядалося, як існування певної особи з її фізіологічними властивостями, здатністю до пізнання і набуття розуму завдяки вродженому уму. Новим був інший погляд на земне життя людини, як частини природи. Це передбачало її право на задоволення «земних» потреб, що відрізнявся від релігійно – аскетичного, в основі якого ідея про гріховність плоті і «земного» життя людини. Також, розглядаючи можливість пізнання людини, окремі діячі закликають для досягнення цієї цілі вивчати науки. Тому вони ж і надавали вагомого значення розуму, уму і мудрості. Подібну думку прослідковуємо в творах П. Русина [6, с. 20], С. Оріховський [6, с. 43], Л. Зизаній [7, с. 82], О. Митура [7, с. 199], Х. Євлевич [7, с. 250] та ін. Такий погляд сформувався під впливом різних суспільних і соціальних чинників, але основу уявлення про живе, його виникнення і розподіл (словесні і безсловесні, життя небесне і земне та ін.) та організацію становили все ж уявлення, що були встановлені Отцями Церкви, вони наслідувалися і впліталися в оновлені погляди.

Світогляд діячів ХІІІ – ХVІ ст. залежав від джерел філософських ідей, суспільно – політичного та культурного становища в країні, способу пізнання світу.

Так, православні діячі ХІІІ – ХIV ст. мали християнський середньовічний світогляд, де віра – вища за знання і є способом пізнання. Світ і живе в ньому уявлялось, як створене, що живе і мислить завдяки божественному провидінню. Організація ієрархії живого являє систему окреслену Отцями Церкви, праці яких були основними при формуванні світогляду. Рух до істинного пізнання забезпечувало – божественне. Такий світогляд Церква намагалася зберегти якнайдовше. Але в ХV ст., зокрема в Київській Русі створилася сприятлива обстановка для економічного і культурного розвитку, що спричинило інтенсивне проникнення в Україну західних релігійних і культурних впливів, соціально – економічні фактори впливали на стан духовної православної культури. Створюються передумови для посилення до рідної культури, пробуджується соціальна свідомість, з’являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки.

Таким чином, на духовний і культурний грунт Київської Русі перенеслися передові ідеї пізнання навколишнього світу з інших країн. Тож, встановлені уявлення про живе розширилися і доповнилися ідеєю антропоцентризму з властивими гуманізму ідеями, що спричинило трансформацію уявлень про живе, а згодом і розгляду цього явища через наукову призму, урізноманітнення способів пізнання, створення нових філософських ідей.

Василий Великий. Духовные наставления / Василий Великий. – Москва: Нова книга, 1998. – 452 с. – (Избранные творения Святых Отцов).
Горський В. С. Нариси з історії філософії культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.): монографія / [відповід. редактор Нічик В. М., редактор Каламбурова В. П.]. – К.: – Наукова думка, 1993. – 161 с.
Замалеев А. Ф. Философская мысль в средневековой Руси / Замалеев А. Ф.; [под ред. М. Г. Макарова]. – Ленинград.: Наука, 1987. – 246 с.
Історія релігії в Україні: підручник / [Тарасенко М. Ф., Русин М. Ю., Бичко І. В. та ін.]. – К.: Либідь, 1994. – 413 с.
Історія релігії в Україні: У 10 т. Т. 2 Українське православ’я / [за ред. П. Яворовського]. – К.: Укр. Центр духов., 1997. – 376 с.
Українські гуманісти епохи Відродження. – У 2-х частинах. Частина 1: антологія / [ред. В. М. Нічик, О. Х. Мороз]. – К.: Основи, 1995. – 430 с.
Українські гуманісти епохи Відродження. – У 2-х частинах. Частина 2: антологія / [ред. В. М. Нічик, О. Х. Мороз]. К.: Наукова думка, 1995. – 429с.
Христианство и Русь: Сб. статей / Под. общ. ред. А. Белова. – М.: Наука, 1988. – 136 с.
Григорий Палама Триады в защиту священнобезмолвствующих (исихазма)//[электронныйресурс]:ссылка скрыта librari/apology/palama/palam111.php.
Григорий Палама // [электронный ресурс]: ссылка скрыта
История философии, научный подход. Теология // [электронный ресурс]: ссылка скрыта.
Істория феодального ладу// [электронный ресурс]: ссылка скрыта.

Blog

Пазенок В. С. (голова)

Содержание