Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах інтеграційних процесів Миколаїв 2010

Вид материала

Документы

Содержание Продовольча забезпеченість в україні: основні проблеми та шляхи вирішення Достижения и перспективы развития Регіональні аспекти інноваційно-інвестиційної діяльності в умовах інтеграційних процесів Екологічний контролінг як фактор забезпечення екологічно чистого виробництва Розвиток виробництва продовольства Необхідність впровадження новітніх методів управління витратами для підприємств Роль та класифікація принципів управління підприємством Основні види операцій економічної діяльності підприємства Регуляторні механізми фінансового Основні етапи розвитку плану кар’єри

Подобный материал:

• Товарознавство продовольчих товарів” Теоретичні основи товарознавства продовольчих, 214.44kb.
• Державна податкова адміністрація україни національний університет державної податкової, 779.24kb.
• За отримання найбільших прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва, 913.54kb.
• Кабінет міністрів україни, 138.67kb.
• Аналіз регуляторного впливу проекту розпорядження голови облдержадміністрації, 399.11kb.
• Н. В. Гусаріна Аспірант кафедри Економіки та організації виробництва нук, м. Миколаїв, 27.69kb.
• Програма нормативного курсу "Математична економіка" 5курс, "спеціаліст" "Математика", 67.55kb.
• Комплекс заходів у сфері досліджень торговельно-збутової діяльності підприємства, 2365.06kb.
• Промислових відходів відносяться відходи сфер виробництва та сфер споживання, 1625.64kb.
• Програма вступних випробувань з фахових дисциплін спеціальності «товарознавство І торговельне, 1318.41kb.

ПРОДОВОЛЬЧА ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ В УКРАЇНІ: ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

На сьогоднішній день на перший план у більшості країнах світу, і в Україні зокрема, виходить проблема забезпечення населення в екологічно чистих продуктах харчування, гарантування продовольчої безпеки держави та забезпечення експорту конкурентоспроможних продовольчих товарів.

Основними проблемами розвитку продовольчої сфери України, що вимагають негайного вирішення, є подолання негативних тенденцій щодо зниження обсягів виробництва, підвищення ефективності використання його ресурсного потенціалу, розширення асортименту товарів. Виробництво харчової продукції є у більшості випадків низької якості, досить нестійким до коливань ринкового попиту, що у свою чергу зумовлює зростання обсягів імпортну продуктів харчування. Лише якісні продукти забезпечують нормальний ріст і розвиток дітей, сприяють профілактиці захворювань, продовженню життя людей, підвищенню працездатності і створюють умови для адекватної адаптації людини до навколишнього середовища [1, с. 38].

Безумовно, що найбільшу часту у сукупних витратах домогосподарств в Україні становлять витрати на продукти харчування. Однак, у 2008 році у порівнянні з 2000 роком їх частка зменшується з 64,5% до 48,9% загального обсягу витрат. Слід зазначити, що на продовольчу безпеку країни впливає виробництво сільськогосподарської продукції. Так, впродовж 2000–2008 років її обсяг збільшився з 77889,4 млн. грн. до 103977,9 млн. грн., тобто на 14% [2, с. 164, 166].

У 2008 р. порівняно з 2000 р. збільшилося виробництво: зернових культур більш ніж в два рази, а саме з 24459 тис. тон до 53290,1 тис. тон; цукрових буряків – на 1,8%, соняшнику – на 88,7%, овочів – на 36,8%, плодів та ягід – на 3,5%. Зменшилося виробництво картоплі – на 1,5% [2, с. 181–191].

Зростання у 2008 р. реальних наявних доходів населення сприяло підвищенню споживчих можливостей населення у забезпеченні належного рівня харчування. Так, наприклад, у 2008 році порівняно з 2000 роком спостерігається збільшення споживання у середньому на місця в розрахунку на одну особу: м’яса з 3,3 кг до 5,1 кг.; молока з 17,1 кг до 22,5 кг, яєць з 18 до 20 штук; риби і рибопродуктів з 1,3 кг до 2,1 кг; фруктів та ягодів з 2,5 кг до 3,7 кг.

Залишилося на рівні 2000 року споживання олії. Натомість за цей період часу зменшується споживання цукру з 3,5 кг до 3,4 кг; картоплі з 10,4 кг до 8,4 кг; овочів з 9,5 до 9,3 кг; хліба і хлібобулочних виробів з 10,7 до 9,6 кг [2, с. 183, 187, 189]. Однак, незважаючи на це, в більшості регіонів України в структурі споживання переважають хліб і хлібопродукти та картопля. Натомість найменш задоволенні потреби населення в овочах, олії та м’ясопродуктах. Зважаючи на це, головною стратегічною метою має стати покращення структури споживання основних продуктів харчування населенням України та у свою чергу підвищення ї її якості.

Гостроту продовольчої проблеми обумовило зростання безробіття та різке падінням купівельної спроможності населення країни та зростання імпорту продовольчих товарів.

Стримують підвищення якості харчових продуктів низький рівень фінансового забезпечення, використання застарілих технологій виробництва та обладнання, нерозвиненість інфраструктури АПК, невідповідність українських стандартів якості міжнародним. Посиленню кризових явищ у сільському господарстві та загостренню продовольчої проблеми сприяють і низька конкурентоспроможність та економічна незахищеність сільських виробників на внутрішньому продовольчому ринку. Вирішення даної проблеми можливе лише на основі підвищення ефективності функціонування усіх галузей сільськогосподарського виробництва на інноваційній основі.

Існуюча на сьогодні система державного регулювання продовольчої сфери не забезпечує досягнення належних виробничих результатів. Лише науково-обґрунтована система суттєво підвищить ефективність діяльності підприємств галузі. В цілому вирішення продовольчої проблеми неможливе без розробки й впровадження державної концепції і програми забезпечення національної продовольчої безпеки та відновлення агропромислового виробництва.

Основні засоби підтримки виробників продовольчої продукції мають бути направлені на: досягнення максимально можливого продовольчого самозабезпечення; впровадження у виробництво прогресивних технологій, створення вітчизняного ринку інновацій­ного технологічного устаткування тощо.

Важливою умовою ефективного розвитку продовольчої сфери є формування належного механізму формування інноваційних інтегрованих структур (кластерів) – від виробників сільгоспсировини та її переробки до харчової промисловості та мережі збуту готової продукції. Оскільки в Україні існує територіальна диференціація виробництва сільськогосподарської продукції то основну увагу слід приділити створенню мережі міжрегіональної торгівлі.

В цілому слід зазначити, що дієвим інструментом захисту внутрішнього та завоювання зовнішнього ринків є забезпечення конкурентоспроможності продовольчої продукції разом із дотриманням міжнародних вимог щодо її якості та безпечності. Тому головними завданням сьогодення є стабілізація і подальше нарощування обсягів виробництва продовольчих товарів на основі створення сприятливих організаційно-економічних умов розвитку сільськогосподарських товаровиробників.


Література

1. Басюркіна Н. Й. Дослідження проблем забезпечення продовольчої безпеки держави / Н. Й. Басюркіна // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції „Розвиток наукових досліджень 2008”. Економіка. – Полтава: ПДПУ. – 2008. – С. 34 – 39.
   
2. Статистичний збірник «Регіони України». / Державний комітет статистики України. Ч.ІІ / [за ред. О. Г. Осауленка]. – Київ, 2009. – 759 с.
   

Майхрич В.М.

Государственная инспекция защиты растений Николаевской области


ДОСТИЖЕНИЯ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ

БИОЛОГИЧЕСКОГО МЕТОДА

ЗАЩИТЫ РАСТЕНИЙ В УКРАИНЕ


Одним из основных элементов современных технологий фитосанитарной оптимизации агроэкосистем и получения экологически чис­той продукции является использо­вание биологических средств защи­ты растений. Практика показала, что решить задачу борьбы с вредными объекта­ми массовым применением пести­цидов не удается. Резко возросли за­траты на производство продукции, нарушилось биологическое равнове­сие в природе из-за гибели многих полезных организмов, в массе поя­вились расы вредителей, устойчивых к тем или иным препаратам, и самое главное, увеличилось загрязнение среды и сельскохозяйственной про­дукции токсическими веществами.

В Украине до середины 90-х го­дов биологический метод применя­лся на площади 5 млн. га, на пол­ную мощность работало 268 био­фабрик и биолабораторий. Ныне функционирует 65 биолабораторий, а биометодом защищается около 1 млн. га из 19 млн. га общих объемов защиштных мероприятий. В Николаевской области в 2009 году биологический метод был использован на площади 86,6 тис. га из 2184,3 тис.га общих мероприятий по защите растений.

В настоящее время в мировой практике реальным достижением классического биометода есть тех­нологии разведения и использования более 30 видов энтомофагов. В Украине специалистами Института защиты растений, других научных и практических центров проводятся научно-исследовательские работы по выявлению и определению эффективности природных видов энтомофагов в открытом и закрытом грунте, отбор перспективных видов и определение оптимальных параметров разведения их в лабораторных условиях.

Отечественными исследователями накоплен уникальный опыт, обобщенный в многочисленных научных публикациях, проведен анализ существующих разработок по размножению и примене­нию новых видов энтомофагов с выяснением причин, препятствующих их внедрению в производство, обоснованы критерии отбора природных видов энтомофагов для использования в биометоде. Актуальной задачей проводимых исследований является расширение ассортимента используемых энтомофагов.

В настоящее время совместно Министерством агрополитики, Государственной инспекцией по защите растений и Украинской ака­демией аграрных наук, разработана и утверждена отраслевая программа «Комплексная биологизация защиты растений 2008-2012», ориенти­рованная на повышение уровня экологической безопасности сельско­хозяйственного производства, улучшение фитосанитарной ситуации в агроценозах, увеличение уровня рентабельности продукции расте­ниеводства и наращивание экспортных возможностей АПК Украины.

Также разработана областная «Комплексная программа биологизации защиты растений Николаевской области в 2009-2012 годах», которая должна послужить увеличению площади применения биологических препаратов и получить более качественную и экологически чистую продукцию. Предусматривается развернуть сис­темные исследования с разработки и внедрения в опытно-производст­венных условиях зональных техно­логий комплексной биологизации защиты растений, создать на базе биофабрик и биолабораторий, пре­имущественно регионального зна­чения, специализованное произво­дство биологических средств защи­ты растений широкого спектра ис­пользования.

Таким образом, необходимо отметить, что перспективы использования биологического метода в Украине неуклонно возрастают в связи поставленными задачами.


Н. В. Малашенко

Національний університет

кораблебудування імені адмірала Макарова


РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ


Особливого значення інноваційно-інвестиційні процеси набувають у країнах з ринковою економікою, якою є і Україна. Ринкові відносини, з їхньою жорсткою конкуренцією, ставлять більшість існуючих підприємств перед необхідністю зміни виробничого апарату, технологічних змін, упровадження конкуренто­спроможних наукомістких виробництв, управлінських нововведень за рахунок енергійної інноваційно-інвестиційної діяльності. Тому інноваційна модель економіки обрана як стратегія розвитку держави. Інноваційний розвиток є тим стрижнем, який може забезпечити промисловості необхідні умови для її швидкого оновлення й економічного зростання.

Промисловими підприємствами Миколаївської області у 2008 р. освоєно виробництво 26 видів інноваційної продукції, у тому числі 12 нових видів техніки. У 2008 р. реалізовували інноваційну продукцію 19 промислових підприємств регіону або кожне третє інноваційно активне. Загальна сума реалізованої інноваційної продукції становила 174,4 млн. грн. (60,8 млн. грн. – у 2007 р.), з неї на 125,2 млн. грн. реалізовано принципово нової для ринку продукції та на 49,2 млн.грн. – нової для підприємства.

Майже всю нову або значно удосконалену продукцію (89,8%) поставили на ринок виробники харчових продуктів і напоїв. Загальний обсяг реалізованої продукції за межі України склав 89,6 млн. грн. Значна частка експортної інноваційної продукції належала підприємствам агропродовольчого сектора економіки [1].

Інноваційна стратегія підприємства ґрунтується на неперервному розвитку і вдосконаленні виробів і застосованих технологій. Пріоритет у інноваційній стратегії віддається технологічній результативності, яка приводить у кінцевому підсумку до підвищення конкурентноздатності підприємства на зовнішньому ринку, одержан­ня додаткових прибутків, економічної стійкості. Миколаївською обласною радою рішенням № 2 від 30 жовтня 2007 року затверджено стратегію економічного і соціального розвитку Миколаївської області на період до 2015 р. в якій визначені основні етапи інноваційного розвитку. На першому етапі (2008–2010 рр.) передбачено подальший розвиток мережі інноваційних структур; асигнування з місцевих бюджетів на підтримку інноваційної діяльності; запровадження механізму кон’юнктурних досліджень на науково-технологічну та інноваційну продукцію.

На другому етапі (2011–2015 рр.) визначена необхідність створення виробництв, що реалізують новітні технологічні уклади, і вихід на внутрішній і зовнішній ринки з наукомісткою продукцією світового рівня [1].

Для забезпечення інноваційного розвитку регіону та України в цілому необхідна дійова та ефективна державна політика. В системі інноваційної діяльності найважливішою ланкою є підприємства, адже вони впроваджують інновації у виробництво та забезпечують випуск інноваційної продукції. При цьому в Україні більший інноваційний потенціал мають великі підприємства. А низький інноваційний потенціал малих підприємств показує, що не створено ще сприятливих умов для участі в інноваціях представників малого і середнього бізнесу. Серед чинників, які можуть найбільше сприяти активізації інноваційної діяльності, експерти зазначають залучення інвестицій у промисловість, стимулювання розвитку вітчизняної промисловості з боку держави, розвиток науково-дослідних підрозділів на підприємствах і в галузях, а також інноваційної інформованості і культури.

Важливе значення для підприємства має вибір найдоцільнішої інноваційної стратегії, оскільки забезпечує оптимальний шлях виходу підприємства на позитивні техніко–економічні результати. В процесі здійснення інноваційної діяльності перед вітчизняними промисло­вими підприємствами регіону постає чимало проблем. Головною причиною низького рівня інноваційної активності промислових підприємств регіону є нестача фінансових ресурсів, які є найголов­нішим джерелом інновацій. До інших проблем відносяться: недоліки нормативно-правової бази; висока вартість залучення позикових ресурсів; низький рівень знань керівних працівників промислових підприємств регіону на предмет інновацій; відсутність у керівників таких підприємств стратегічного бачення майбутньої діяльності підприємства, товарів чи послуг, які воно пропонуватиме; низький рівень бюджетного фінансування інноваційних розробок; відсутність дієвих стимулів з боку держави для підприємств, що впроваджують інновації.

Важливими є також проблеми, що стосуються внутрішнього середовища підприємств. Так, існує проблема низької платоспро­можності підприємств, які не мають змоги самостійно фінансувати власні інноваційні дослідження та розробки. Спостерігається постійне зменшення кваліфікованих кадрів на підприємствах регіону, а також відсутнє у межах самих промислових підприємств регіону механізмів стимулювання інноваційної ініціативності працівників [3].

Активний розвиток інноваційної діяльності регіону, і України вцілому, відновлення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва залежить від розв’язаня усіх цих проблем.


Література

1. Інноваційна діяльність у Миколаївській області за 2008 рік / [Статистичний збірник]. – Миколаїв: Держкомстат України, 2009.
   
2. Маслак О. О. Основні проблеми інноваційної діяльності промислових підприємств регіону / О. О. Маслак, В. Й. Жежуха, О. В. Григоренко // Регіональна економіка. – 2008. – № 2.
   
3. Іртищева І. О. Стан та тенденції розвитку інноваційно-інвестиційної діяльності Причорноморського регіону / І. О. Іртищева // Регіональна економіка. – 2009. – № 1.
   

К. С. Марченко

Житомирський державний технологічний університет


ЕКОЛОГІЧНИЙ КОНТРОЛІНГ ЯК ФАКТОР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТОГО ВИРОБНИЦТВА


Вагомою складовою розвитку країни в умовах ринкової економіки є ефективна регіональна політика. Регіони є своєрідними центрами економічного потенціалу, який у певній мірі забезпечує надходження необхідних коштів для стабільного розвитку економіки та належного забезпечення соціальної структури. Проте довкілля та населення постійно зазнає руйнівного впливу екологічної кризи за рахунок зростаючого техногенного навантаження, що є прогресуючим фактором матеріальних і соціальних збитків. Наслідки аварії на ЧАЕС, викиди в атмосферу шкідливих речовин промисловими підприємствами є основними причинами, що змушують людей різних вікових груп замислюватись над станом свого здоров’я та можливими шляхами його збереження і покращення. Значна частина населення країни не просто задовольняє фізіологічні потреби в їжі та воді, а прагне до споживання екологічно чистої продукції, яка на належному рівні підтримуватиме життєдіяльність та позитивно впливатиме на стан здоров’я.

Чисельні дослідження, проведені починаючи з 90-х років на основі аналізу сотень підприємств по всьому світу, показали, що відповідність підприємств високим екологічним стандартам сприяє економічному розвитку та підвищенню доходів портфельних інвесторів.

Досвід європейських країн за останній десяток років показав, що навіть в короткостроковій перспективі природоохоронні вкладення повністю окупаються, при цьому простежується чіткий зв’язок між загальним комерційним успіхом компаній і їх природоохоронними витратами.

Екологічний контролінг є новітнім інформаційно-аналітичним інструментом екологічного менеджменту. Його формування на підприємствах пов’язане з необхідністю узагальнення і систематизації різних інформаційних потоків, вживаних системою екологічного менеджменту, і пошуками для цього адекватних інструментів і механізмів.

Тому саме на даному етапі дослідження проблеми впровадження в систему управління діяльністю промислових підприємств елементів екологічного контролінгу, який по своїй суті має оцінювати не тільки ефект від кожного можливого варіанта, а і ймовірність одержання цього ефекту та ініціювати нові підходи та шляхи поліпшення захисту довкілля, є досить своєчасним. Це безпосередньо стосується впровадження нових технологій і використання очисних споруд, які забезпечують зниження викидів забруднюючих речовин в навколишнє середовище.

На нашу думку, сучасний еко-контролінг покликаний забезпечити управлінців необхідною та достовірною інформацією про використання та дефіцитність ресурсів, використані для природоохоронних заходів матеріали, потенційні ризики, невиробничі забруднення та виробничі викиди. Прийняття рішень на основі такого роду інформації зумовлює підвищення здатності підприємства до внутрішньої і зовнішньої координації з урахуванням екологічних аспектів, підвищення спроможності реагування на екологічно небезпечні виробничі порушення й неефективну організацію потоків енергії та матеріалів, сприяння дієвої мотивації співробітників у сфері охорони довкілля, підвищення здатності пристосування підприємства до змін, обумовлених екологічними чинниками.

Отже, розробка чіткої концепції екологізації виробництва в нових умовах передбачає створення шляхом забезпечення можливостей для зміщення центрів господарського навантаження з природних компонентів на техногенно-економічні; формування абсолютно нового економічного механізму охорони навколишнього природного середовища; забезпечення соціальної та екологічної стабільності території та захисту населення від негативного впливу виробництва.

Підвищенню якості навколишнього природного середовища та екологізації продовольства в регіонах також сприятиме розроблення та вжиття заходів з вирівнювання співвідношення площ природних угідь і територій, на яких провадиться господарська діяльність; удосконалення сільськогосподарських технологій; збереження та відтворення природної родючості ґрунтів на землях сільськогоспо­дарського призначення; розроблення та впровадження систем відтворення водних ресурсів на територіях, що зазнали значного техногенного навантаження; розроблення та реалізація комплексу заходів щодо впровадження системи роздільного збирання різних видів відходів та поліпшення екологічного стану в місцях розміщення, складування та сортування даних відходів; належне утримання водозахисних споруд і дренажних систем; забезпечення екологічно безпечного зберігання токсичних відходів та ін.

Таким чином, впровадження вище зазначених заходів з управління охороною довкілля, на нашу думку, дозволить не лише покращати стан навколишнього природного середовища регіону, а й відтворити її природно-ресурсний потенціал, сприятиме досягненню необхідних умов життєдіяльності нинішнього і майбутніх поколінь українців та виробництву екологічно чистої продукції.


Література

1. Долішній М. І. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України (проблеми сталого розвитку України) / М. І. Долішній, В. С. Кравців. – К. : НАН України, 1998. – С. 88–100.
   
2. Екологічний менеджмент: навч. посіб. /За ред. В. Ф. Семенова, О. Л. Михайлюк. – К. : Знання, 2006. – 366 с.
   
3. Завгородня Т. Удосконалення інструментів економічного механізму охорони навколишнього природного середовища / Т. Завгородня // Економіка України. – 2000. – № 2. – С. 67–70.
   
4. Шлапак В. О. Про вирощування екологічно чистої продукції в Україні / В. О. Шлапак [Електронний ресурс]. – Режим доступу: rg.ua.
   

Л. І. Мелько

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України


РОЗВИТОК ВИРОБНИЦТВА ПРОДОВОЛЬСТВА:

СУЧАСНИЙ АСПЕКТ


Об’єктивна необхідність розвитку продовольчого ринку полягає у значенні продовольства для забезпечення життєдіяльності людей. Історично доведено, що цивілізоване людське суспільство не може існувати в умовах дефіциту їжі. Європейська харчова промисловість займає найбільший сектор в виробничій сфері, випереджаючи автомобільну і хімічну промисловість. Згідно даних СІАА, Конфедерації підприємств харчової промисловості ЄС, у 2008 році оборот галузі у ЄС склав 965 млрд. євро з 3-х процентним зростанням щодо 2007 року. Це означає, що харчова промисловість є найбільшим виробничим сектором в Європі, якій належить 13% всього виробництва, в той час як частка автомобільної і хімічної промисловості складають 11% і 10% відповідно.

Харчова промисловість займає лідерську позицію і на ринку зайнятості, хоча продуктивність праці нижча, ніж у виробництві в загальному. Останніми статистичні дані 2008 року показують, що в галузі працюють понад 4,4 мільйони людей, і вона є лідируючим роботодавцем в ЄС з долею на ринку праці в13,5%. У статистичних даних про продуктивність праці 2006 року СІАА підкреслює, що інвестиції на одного працівника в харчовій промисловості становили 7500 євро, у порівнянні з 11500 євро в автомобільній і 14000 євро в хімічній.

Основними напрямками інтенсифікації виробництва у харчовій промисловості є використання досягнень НТП, а також застосування передових технологій, прогресивних засобів виробництва і форм його організації. Інтенсифікація виробництва знаходить своє відображення у збільшенні випуску продукції, підвищенні її якості та зниженні собівартості виробництва на основні покращення використання сировинних і матеріально-технічних ресурсів.

Інвестиції, вкладені у дослідження та розробку (R&D) згідно даних 2006 року, складають 0,37% витрат харчової промисловості. Цей показник нижчий, ніж в інших галузях, а також нижчий, ніж у секторі харчової промисловості в інших розвинених країнах за межами Європи. Показник витрати R&D харчової промисловості (R&D інвестиції у відсотках від виробництва) у країнах ЄС-15 за даними 2006 року був найнижчим у порівнянні з більшістю розвинених країн. Рівень R&D витрат вищий і продовжує рости в Японії, США, Австралії та Південній Кореї, в той час як ЄС-15 пережила період відносного застою на 0,37% в 2006 році, близько до рівня 2005 року (0,38%). Крім того, вклади R&D великими харчовими компанії (співвідношення R&D інвестицій на обсяг продажів компанії) на території ЄС значно нижчі в порівнянні з компаніями країн, що не входять до ЄС. Цей розрив скорочується з 2007 року, в основному за рахунок відносного скорочення внесків за межами ЄС.

На обсяги експорту європейських продуктів харчування та напоїв в 2008 році припало 18% світового ринку експорту, хоча цей показник значно нижчий 25%, зафіксованих декадою скоріше. Загальний обсяг експорту галузі в 2008 році становив 58,2 млрд. євро, а імпорту – склав 57,1 млрд. євро. CIAA зазначає, що до сектору європейських продуктів харчування і напоїв входять понад 310 тис. компаній, з 99% малого та середнього бізнесу. Цим компаніям належить 48,7% обороту харчової промисловості і 63% робочої сили на ринку праці. До великих компаній входять лише 0,9% підприємств, що займаються виробництвом продуктів харчування і напоїв, але їхня частка обороту харчової промисловості складає 51,3%, та 52,8% доданої вартості, вони забезпечують 37% робочих місць у секторі.

Щодо України, то відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік” затверджено показники державного бюджету Української академії аграрних наук на 2009 рік загальним обсягом фінансування науково-дослідних робіт та державних цільових і галузевих програм 576249,0 тис. грн. На науково-дослідну діяльність УААН обсяг фінансування з державного бюджету на 2009 рік складав 371296,5 тис. грн. або 91,9% від загального обсягу асигнувань Академії, профінансовано 371281,8 тис.грн., недофінансовано –14,7 тис.грн. На державні цільові та галузеві програми затверджено державним бюджетом на 2009 рік фінансування в сумі 19745,5 тис. грн., профінансовано 7203,8 тис.грн. (або 36,5% від запланованих), недофінансовано – 12541,7 тис.грн. У 2009 році УААН з усіх джерел фінансування надійшло 551187,6 тис.грн, в тому числі до загального фонду – 391179,4 тис. грн, до спеціального фонду – 160008,2 тис. грн.


Література

1. Heller L. Food leads EU manufacturing industries / Lorraine Heller [Електронний ресурс] – Режим доступу:
   

nddrinkeurope.com/Consumer-Trends/Food-leads-EU-manufacturing-industries.


О. Ю. Мельниченко

Житомирський державний технологічний університет


НЕОБХІДНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ НОВІТНІХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ

ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ


В умах сучасної України склалося дуже важке економічне становище для всього національного господарства України і особливо для – харчової промисловості. Останнім часом розвиток харчової промисловості в Україні характеризується різким зниженням технологічного рівня виробництва, спрацюванням знарядь праці, скороченням обсягів і асортименту продукції, погіршенням її якості, скороченням інвестиційно-інноваційних процесів, витісненням вітчизняних харчових продуктів з внутрішнього й зовнішнього ринків продовольчих товарів, що призвело до зменшенням обсягів надходження до бюджету та валютних надходжень у країну від експортних операцій галузі.

Загострення кризових явищ на підприємствах харчової промисловості підтверджує неспроможність чинної системи обліку і контролю витрат сприяти підготовці ефективних варіантів управлінських рішень, своєчасно передбачати виникнення несприятливих ситуацій і спрямовувати діяльність фінансово-господарської системи на досягнення позитивних кінцевих результатів. За таких обставин необхідна більш оперативні та гнучкі, пристосовані до ринкових умов і надійні обліково-контрольні системи, які б стала фундаментом оновленого управління витратами.

Проблемам обліку та управління витратами у своїх дослідженнях приділяли значну увагу зарубіжні вчені як К. Друрі, Т. Скоун, Марк С. Янг та вітчизняні науковці Ф. Ф. Бутинець, М. А. Вахрушина, В. Б. Івашкевич та інші.

На даний момент в управлінні витратами найпоширенішими та досить перспективними у впровадженні є наступні новітні методи: АВС-метод та CVP-аналіз, АВС-метод, або облік витрат на основі видів діяльності. Згідно з цим методом діяльність підприємства розглядається як процеси або робочі операції. Сума витрат впродовж періоду або на певний вид продукції визначається на основі витрат на здійснення сукупності відповідних процесів і операцій. Застосування цього методу передбачає виокремлення видів діяльності і операцій за ними, що дає можливість розглядати витрати з точки зору не тільки собівартості кінцевих продуктів, але як витрати на виконання певних функцій і дій. Це створює додаткові можливості для контролю витрат особами, що їх здійснюють. Також даний метод дає змогу ефективніше управляти накладними витратами, оскільки існує можливість для аналізу причин виникнення витрат на підприємстві, дає змогу точніше оцінити не тільки рентабельність окремих видів продукції, але й вигідність клієнтів, сегментів ринку, каналів збуту.

Проте, з впровадженням цього методу виникають певні проблеми:

• проблема часу, зусиль, пов’язана з навчанням персоналу, збору даних як при впровадженні системи, так і при її виконанні;
  
• система обтяжлива для підприємств-виробників, у зв’язку з наявністю складних взаємозв’язків між елементами системи управління;
  
• існує небезпека на отримання надміру деталізованої інформації про витрати,що може призвести до інформаційного перевантаження підприємства.
  

АВС-метод має переваги в тих галузях харчової промисловості, де виготовляється незначний асортимент виробів та виробничий процес є досить простим; а також, там де витрати на оплату праці та матеріали є найбільш важливими. Ще цей метод є ефективним тому, що якості ряду продуктів значно залежить від самого технологічного процесу, а метод дає змогу ефективно контролювати технологічний процес виробництва.

Іншим методом управління витратами, є СVР-аналіз. Даний метод ґрунтується на зіставленні трьох величин – витрати підприємства, доходи від реалізації й отримуваного прибутку, залежність яких дає можливість визначити виторг від реалізації, що за відомих величин постійних витрат підприємства і змінних витрат на одиницю продукції забезпечить беззбитковість діяльності запланований фінансовий результат.

Перевагою застосування CVP-аналізу саме в харчовій промисловості є те, що він є інструментарієм щодо виявлення впливу змін цін на ресурси, податкової та амортизаційної політики держави, поведінки конкурентів і споживачів на критичний обсяг продажу підприємства.

Недоліками даного методу є поділ витрат підприємства на змінні які лінійно залежать від обсягу продукції, і постійні, які від нього не залежать, що на практиці зробити досить складно; будь-яка зміна наявних у моделі чинників може суттєво змінити кінцевий результат; ґрунтується на припущенні, що продуктивність праці, яка безпосередньо визначає змінні витрати, не залежить від масштабу й не змінюється в часі.


Література

1. Кальєніна Н. В. Методи управління витратами, їх переваги та недоліки [Текст] / Н. В. Кальєніна // Держава та регіони . – № 5. – 2007. – С. 32–35.
   
2. Глинський Ю. М. Новые методы управленческого учета / Ю. М. Глинський [Електронний ресурс] – Режим доступу: ru.
   
3. Скрипник М. І. АВС-калькулювання [Текст] / М. І. Скрипник // Вісник ЖДТУ. – № 3. – 2009. – С. 177–179.
   
4. Бланк И. А. Финансовый менеджмент: Учебный курс [Текст] / Бланк И. А. – К. : Ника-Центр, 2000. – 528 с.
   

О. В. Михайленко

Національний університет харчових технологій


РОЛЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ


Підприємство, як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом здійснення різних видів діяльності, є основною виробничо-господарської ланкою національної економіки. Як організаційній структурі, підприємству притаманні характерні риси, що відображають зосередженість на ньому певної сукупності засобів виробництва та робочої сили, які дозволять випускати конкурентноспроможну високоякісну продукцію, здійснювати його життєдіяльність, через оптимальне поєднання складових економічної системи, тобто виконувати виробничу, економічну та соціальну функції виробництва.

В процесі господарювання підприємство, якому притаманний ряд властивостей (серед яких можна виділити ті, що характеризують сутність та складність системи, її зв'язок з із зовнішнім середовищем, методологію визначення цілей та параметрів дії, а також розвитку системи), здійснює велику кількість різних операцій, які показані на рисунку.


Основні види операцій економічної діяльності підприємства




Стратегічне, тактичне і операційне планування діяльності підприємства

Створення відповідної техніко-технологічної бази підприємства







Здійснення належного обліку всіх виробничо-фінансових операцій

Складання бізнес-планів та формування бізнес-портфелів



Вибір методу та стратегії ціноутворення

Вибір системи оплати праці, адекватної умовам господарювання, і формування належної системи стимулювання працівників







Достеменне ресурсне обґрунтування виробничої програми підприємства


Здійснення ефективної зовнішньоекономічної діяльності




Оформлення звітності за результатами господарської діяльності у визначеному періоді


Забезпечення належної підготовки персоналу



Рисунок. Основні види операцій економічної діяльності підприємства


Функціонування підприємства, рівень його конкурентоспро­можності неможливі без ефективного впливу на нього зовнішнього та внутрішнього середовища з метою збереження якісної специфіки, удосконалення та розвитку виробництва. Тому формування системи управління передбачає визначення рівня прийняття конкретних управлінських рішень з урахуванням інтересів всіх сторін з метою управлінням як умовами існування економічних ресурсів, так і виробничими процесами.

Управління підприємством – це цілеспрямована сукупність методів, засобів та форм ефективної координації роботи суб’єктів та об’єктів господарської діяльності для досягнення поставлених завдань або визначеної мети.

В процесі управління вирішуються завдання, які забезпечують успіх виробничої діяльності підприємства та формують ефективність сталих або створених процесів. Це відбувається за допомогою організаційно-розпорядницьких, економічних та соціально-психологічних методів на основі принципів, які враховують інтереси як суб’єктів (адміністративно-управлінський персоналу всіх рівнів управління), так і об’єктів управління (економічних ресурсів). Усі принципи управління відображають цілі та завдання управлінської діяльності, сутністю яких є визначення правил та контроль за протіканням виробничого процесу.

До принципів, що відображають позицію суб’єкта управління відносяться принципи ієрархічності повноважень, гнучкості та принцип відповідності апарату управління завданням підприємства тощо. Принципами, що розглядають процес управління з позиції об’єктів, є принцип забезпечення інформацією та формування економічної політики підприємства. Всі принципи управління (правила та положення, якими керуються працівники апарату) мають вигляд регламентів, норм права і моралі, соціально-психологічних настанов та базуються на законодавчому визначенні управління підприємством згідно із Господарським кодексом України.

Крім того, в процесі управління підприємством відбувається побудова його організаційної та формування ефективної виробничої структури, які також передбачають використання певних принципів. Формування організаційних структур управління відбувається на основі правил, серед яких можна відзначити принципи єдності мети, первинності функції та вторинності структури, функціональної замкнутості підрозділів апарату управління, простоти організаційної структури та визначення оптимальної норми керованості, зворотного зв’язку та єдиноначальства тощо. Побудова виробничої структури виробництва передбачає застосування принципів підпорядкованості приватних інтересів інтересам єдиного цілого, пропорційності, концентрації, спеціалізації, кооперування, маневреності та керованості.

Сформульовані принципи управління взаємопов’язані та взаємообумовлені, але при цьому кожен із них має самостійне значення. Всі вони повинні розглядатися системно та комплексно, із визначенням як взаємовпливу, так і впливу на загальні результати господарської діяльності. Оскільки тільки спільне їх використання забезпечує науковий характер проектування та застосування організаційних та виробничих структур управління підприємством, які мають тенденцію до постійних змін та удосконалення за умов жорсткої конкуренції. Все це в свою чергу дозволить підприємству, як найважливішій структурній одиниці, інтенсифікувати відтворювальні процеси як на мікро-, та і на макрорівнях, впровадити одночасно керівний та керований механізми, здатні забезпечити стабільне та ефективне функціонування.

Н. О. Мороз

Мукачівський державний університет


РЕГУЛЯТОРНІ МЕХАНІЗМИ ФІНАНСОВОГО

ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ


Фінансове планування підприємницьких структур є важливим інструментом для покращення діяльності. Ігнорування його призводить до значних, нічим не виправданих економічних витрат, і в кінцевому результаті, до банкрутства. Отже, дослідження регуляторних механіз­мів фінансового планування є надзвичайно актуальним, оскільки це дає можливість розробляти та приймати ефективні, реально виконувані цільові рішення стосовно фінансування розвитку підприємства.

Вагомий внесок у дослідження даних питань зробили зарубіжні та вітчизняні вчені, зокрема О. Г. Біла [1], М. Д. Білик [2], О. М. Таряник [3], Р. А. Слав’юк [4], Ф. І. Тейлор.

Мета дослідження полягає у вивченні особливостей регуляторних механізмів фінансового планування діяльності підприємства у сучасних умовах господарювання та окреслення шляхів можливих прогно­зованих показників фінансового стану. Основні завдання полягають у наступному:

• обґрунтування теоретичних аспектів фінансового планування діяльності підприємства;
  
• дослідження існуючих та розробка нових методик фінансового планування;
  
• прогнозування показників фінансового стану підприємства.
  

О. Г. Біла розглядає фінансове планування у контексті фінансової стабільності, оскільки воно пов’язане з ресурсним чинником – формуванням, розміщенням і використанням фінансових ресурсів, та отриманням прибутку на вкладений у господарську діяльність капітал. Тому що в процесі фінансового планування економічно обґрунтовується потреба підприємства у капіталі для забезпечення прогнозованих планом обсягів господарської діяльності, яка зв’язується з наявними і реальними для залучення джерелами фінансування та створенням передумови фінансової стабільності підприємства [1, с. 112].

Р. А. Слав’юк трактує фінансове планування як розрахунок обсягів фінансових ресурсів [4, с. 152]. На його думку „Фінансове планування – це є розрахунок фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямами використання у відповідності з виробничими і маркетинговими показниками підприємств на плановий рік”. Отже, можна сказати, що це процес розробки різних видів фінансових планів як за термінами, змістом так і за завданнями, які мають бути пов’язані в процесі виконання цих планів.

Існують такі погляди, що за своєю суттю фінансове планування в підприємницьких структурах – це сукупність методів і засобів визначення джерел одержання фінансових ресурсів і напрямів їхнього використання. Очевидно, методи і засоби виступають лише інструментами розрахунку необхідних фінансових ресурсів підприємства на плановий рік. Крім того в цьому розумінні фінансового планування наголошується на поточній діяльності, а відповідно й на поточному фінансовому плані. Вихідним пунктом системи поточного планування діяльності підприємства є його фінансова стратегія та фінансова політика. Поточне фінансове планування дає можливість підприємства визначати джерела фінансування його розвитку, формувати структуру доходів і витрат, забезпечити стійку платоспроможність, визначити структуру його активів та капітал на кінець планового періоду [2, с. 138].

Таким чином, планування є важливим інструментом в управління підприємством. Без фінансового планування не може бути досягнуто високого рівня ефективності діяльності підприємства, успіху та ринку, розширення та оновлення матеріальної бази, успішне розв’язання соціальних питань, здійснення матеріального стимулювання працівників. Із врахуванням регуляторних механізмів фінансового планування кожне підприємство повинне розробити свій індивідуальний підхід до процесу планування. Плани повинні бути обґрунтованими, безперервними, збалансованими та реалістичними. Для забезпечення обґрунтованого фінансового планування та виконання фінансового плану необхідною є підготовка регламенту його складання, залежно від розміру підприємства та специфіки діяльності, організаційно-правової форми, достовірної вихідної інформації. Однією з важливих вимог є забезпечення оптимальності використання наявних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватися на потреби, умови і кон’юнктуру ринку, провадження досягнень науково-технічного прогресу максимально повну реалізацію резервів та організацію виробництва.

Система планування не є панацеєю від усіх негараздів на вітчизняних підприємствах, які зумовлені переважно впливами зовнішнього середовища. Навряд чи ефективно воно буде функціонувати лише завдяки впровадженню системи планування. У таких випадках потрібна комплексна програма заходів. Та все ж таки планування – суттєвий інструмент фінансового планування підприємством, який помітно сприяє поліпшення результатів його діяльності [3, с. 33]. Отже, регуляторні механізми фінансового планування підприємств потребують подальшого вивчення і узагальнення в сучасних умовах господарювання.


Література

1. Біла О. Г. Фінансове планування і фінансова стабільність підприємств / О. Г. Біла // Фінанси України. – 2007. – № 4. – С. 111–115.
   
2. Білик М. Д. Фінансове планування на підприємстві в сучасних умовах / М. Д. Білик // Фінанси України. – 2006. – № 4. – С. 134–141.
   
3. Таряник О. М. Проблеми фінансового планування в країнах з ринковою економікою / Таряник О. М. // Економіка. Фінанси Право. – 2006. – № 12. – С. 31–33.
   
4. Слав’юк Р. А. Фінанси підприємства: навч. посіб. / Р. А. Слав’юк. – Луцьк: Ред. вид. відд. “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки. – 2001. – С. 339.
   

В. О. Москаленко

Національний університет харчових технологій


ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЛАНУ КАР’ЄРИ


В умовах актуальної економічної ситуації, коли всі зусилля підприємства спрямовані на його виживання, все ж таки залишається місце для стратегічних рішень, до числа яких, безумовно, відноситься індивідуальний професіоналізм.

Вважається, що перепідготувати працівника дешевше ніж замінити його, але для цього необхідно дотримуватися таких положень [1]:

• для ефективності навчання необхідно, щоб самі працівники були в цьому зацікавлені;
  
• підприємства мають розглядати витрати на перепідготовку персоналу як інвестиції в основний капітал, що дозволить найбільш ефективно використовувати новітні технології;
  
• перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників повинні носити періодичний характер і здійснюватися протягом усього трудового життя.
  

Таким чином, для одержання ефективної системи перепідго­товки кадрів на виробництві керівництву підприємства слід звернути увагу на проведення заходів щодо перенавчання працівників та надання їм додаткових професійних навичок.

Підготовка та підбір професійних кадрів, чиї знання, вміння та компетенції, тобто − рівень кваліфікації найбільш точно відповідають вимогам виробництва, зберігають актуальність уже не один десяток років. Необхідність створення та впровадження в практику нових більш ефективних і надійних підходів і методів дії та регулювання в харчовій промисловості визначається зростаючою значимістю кадрового потенціалу в подоланні соціально-економічних проблем сучасного суспільства.

Безумовно одним із напрямів розвитку персоналу є планування його кар’єри.

З погляду самої організації цього процесу, то вона зможе зменшити витрати, пов’язані з плинністю кадрів. В умовах існування подібної програми співробітники відчувають, що вони “розглядаються” компанією як частина стратегічних ресурсів.

При плануванні кар’єри підприємство має такі цілі:

• урахування поточних і перспективних потреб організації в людських ресурсах;
  
• інформування організації та персоналу, відносно перспектив кар'єрного зростання;
  
• комплексне використання існуючих програм розвитку людських ресурсів;
  
• об’єднання дій щодо підбору, розвитку та управління індивідуальними кар'єрами відповідно до планів самої організації [2].
  

Успішне планування кар’єри та її розвиток потребують взаємодії трьох суб'єктів: організації, безпосереднього керівника працівника і самого працівника.

Менеджери відділу управління людськими ресурсами, насамперед, займаються технологіями кар’єрного зростання в межах контексту існуючої організації.

Розвиток плану кар’єри в межах організації включає чотири основні кроки:

1. 
   оцінка співробітником його здібностей, інтересів та цілей кар'єри;
   
2. оцінка організацією здібностей співробітника і його потенціалу;
   
3. зв’язок обраного напрямку кар’єрного зростання і можливостей у межах організації;
   
4. супровід кар’єри з метою встановлення реалістичних цілей і планів їх досягнення [3].
   

Індивідуальна оцінка повинна бути заснована на реальних даних. Це насамперед оцінка власних здібностей, а також усіх доступних йому ресурсів. Індивідуальна оцінка також включає оцінку перспектив – навичок, яких можна одержати через навчання.

Організації мають декілька потенційних джерел інформації, які можуть бути використані для оцінки службовців: оцінка виконаних робіт, центри оцінки, звіти персоналу, які відображають таку інформацію як освіта та попередній досвід роботи. Оцінка організацією співробітника повинна проводитися спільно відділом управління людськими ресурсами і безпосереднім керівником працівника.

Щоб встановлювати реалістичні цілі кар’єри співробітник повинен знати можливості, які існують в організації: зі свого боку, організація може забезпечити його інформацією про вакансії, можливі напрямки кар'єрного зростання, прогнози щодо потреб у персоналі.


Література

1. Батяев А. А. Идеальный персонал – профессиональная подготовка, переподготовка, повышение квалификации / Батяев А. А. – М. : Издательство «Альфа-Пресс», 2007. – 176 с.
   
2. Кондратьев В. В. HR-инжиниринг. Как построить современную модель организации деятельности персонала / В. В. Кондратьев, Ю. А. Лунев. – М. : Эксмо, 2007. – 152 с.
   
3. Мартин Г. Корпоративные репутации, брендинг и управление персоналом. Стратегический подход к управлению человеческими ресурсами / Г. Мартин, С. Хетрик; [пер. с англ. Е. И. Титова; науч. ред. М. А. Беликова]. – М. : ООО “Группа ИДТ”, 2008. – 336 с.