Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах інтеграційних процесів Миколаїв 2010

Вид материала

Содержание

Регуляторні механізми розвитку ринку банківських послуг україни
Проблематика бюджетного федералізму
Податкове навантаження та його вплив
Оцінка тенденцій розвитку сільськогосподарського виробництва муніципальних утвореннях
Технічне регулювання як основа створення систем управління якістю
Соціально-економічні проблеми дослідження
Проблеми розвитку сільських територій
Виробнича інфраструктура агропродовольчої сфери – в контексті забезпечення продовольчої безпеки країни

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13

РЕГУЛЯТОРНІ МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ РИНКУ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ

Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення.

Сфера банківських послуг – одна з найшвидше зростаючих у світовій економіці. Цей процес не обминув і банківський сектор України. Банківські послуги активно впливають на розвиток економіки України як на макро-, так і на мікрорівні. Важливість регулювання механізмів розвитку ринку банківських послуг пояснюється тим, що:

по-перше , банківська послуга є одним з дійових факторів інтенсифікації відтворювального процесу в цілому і такої його складової, як обмін, зокрема;

по-друге, банківські послуги відіграють значну роль у задоволенні потреб населення, підвищенні його життєвого рівня шляхом надання споживчих кредитів і впливу на розвиток малого бізнесу.

Актуальність проблематики даної теми визначається тим, що вивчення банківських послуг, їх специфічної природи, ролі та місця в діяльності банків, а також механізму їх формування і регулювання процесів розвитку, що відбуваються на ринку банківських послуг, набуває дедалі більшого значення.

Метою дослідження є розкриття особливостей регуляторних механізмів ринку банківських послуг та аналіз тенденцій їх розвитку.

Розвиток теорії банківських послуг започатковано працями вчених Мічиганського університету на межі 60–70-х років минулого століття. Дослідженням регуляторних механізмів ринку банківських послуг присвятили свої праці такі відомі іноземні економісти як Е. Дж. Долан , К. Д. Кембелл, Г. Армстронг, Ф. Котлер та вітчизняні економісти Андрєєв А., Васильченко З. М., Дзюблюк О., Єгоров Є., Мещеряков А. А., Мілай А. О., Осадча О. А., Савелко Т. та інші. Попри існуючі здобутки, сьогодні не достатньо вивчені риси, притаманні попереднім та сучасному етапам розвитку інтернаціоналізації господарських процесів і обставин, які необхідно врахувати в практиці регулювання механізмів банківських послуг економіки України.

Як справедливо відмітив вчений – економіст З. М. Васильченко, роль і значення ринку банківських послуг у сучасному світі переоцінити важко. Як специфічний фінансовий інститут банківський ринок забезпечує безперебійний грошовий обіг та обіг капіталу. Об’єднаний в економічну й організаційно – правову структуру – національну банківську систему, він здійснює управління грошовими ресурсами, реалізуючи економічні інтереси суспільства [2, с. 36].

Одним з факторів, який спонукав банки шукати нові види послуг, є конкуренція між вітчизняними й зарубіжними банками, а також між банками й небанківськими фінансовими організаціями, що значно зросла [1, с. 52].

За умови світової фінансової кризи відбувається розвиток роздрібних банківських послуг, в межах яких населення уже перестає розглядатися банками виключно як джерело порівняно недорогих ресурсів для їх подальшої трансформації у кредити корпоративним клієнтам, а набуває усіх ознак повноцінної групи банківських клієнтів, надання послуг яким переміщується і на ринок кредитних послуг. На даний момент для банківських установ стратегічно важливим є зростання депозитів до запитання, а також строкових вкладів, що буде ознакою фінансової стабілізації та підвищення довіри населення до вітчизняної кредитної системи.

Для приведення банківської системи в рівновагу необхідно поєднати ринкове та державне регулювання взаємовідносин з суб’єктами господарювання та державою як суб’єкта економічних відносин.

За умови конкурентної боротьби за клієнтів банки активно шукають виходи на роздрібний ринок, пропонуючи усе більший асортимент послуг для населення та реалізовувати відповідну стратегію із залучення якомога більшого їх числа власними мережами філій і відділень.

Таким чином, функціонування банків в умовах світової фінансової кризи має бути спрямовано на організацію їх діяльності у такий спосіб, щоб надавати усе більший спектр різноманітних і конкурентоспроможних послуг як роздрібним, так і корпоративним клієнтам, забезпечуючи розширення відтворення та інтенсивне зростання економіки України. В умовах конкурентного середовища розробка стратегії розвитку ринку банківських послуг та механізмів їх регулювання дає можливість визначити пріоритети функціонування комерційних банків.

Література

Андрєєв А. Ринок банківських послуг в Україні: основні тенденції його розвитку / А. Андрєєв // Банківська справа. – 1999. – № 5. – С. 52–53.
Осадча О. А. Ринок фінансових послуг: сучасний стан та перспективи розвитку / О. А. Осадча // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – № 4. – С. 36–41.

В. Б. Сапожніков

Тернопільська обласна державна адміністрація

ПРОБЛЕМАТИКА БЮДЖЕТНОГО ФЕДЕРАЛІЗМУ

В УКРАЇНІ

Однією з найважливіших проблем фінансової системи України є вдосконалення міжбюджетних відносин, фінансове забезпечення повноважень органів місцевого самоврядування, розмежування видатків і доходів між бюджетами різних рівнів, реальне поповнення доходами бюджетів місцевих органів влади.

Бюджетний федералізм – економічне поняття, не пов’язане з державним політичним устроєм. Бюджетний федералізм характеризує багаторівневість бюджетної системи будь-якої держави, при якій кожний з рівнів державної влади має в своєму розпорядженні власний бюджет і діє в межах закріплених за ним бюджетних повноважень.

На нашу думку бюджетний федералізм як система податково-бюджетних взаємовідносин органів влади і управління ними різних рівнів на всіх стадіях бюджетного процесу базується на таких основних принципах, як:

самостійність бюджетів різних рівнів;
законодавче розмежування бюджетної відповідальності видаткових повноважень між центральними і місцевими органами влади та їх управління;
нормативно-розрахункові методи регулювання міжбюджетних відносин і надання фінансової допомоги;
відповідність фінансових ресурсів органів влади та управління функціям, що виконують ці органи;
наявність спеціальних процедур запобігання і вирішення політичних конфліктів між різними рівнями влади.

Відповідність фінансових ресурсів функціям, що виконуються, – ідеальна схема бюджетного федералізму. Однак на практиці цей ідеал недосяжний. Завжди існує певний розрив між видатковими повноваженнями органів влади й управління та їх дохідними можливостями щодо реалізації цих повноважень, внаслідок чого виникає так званий вертикальний дисбаланс, а також горизонтальний – через нерівномірний розподіл дохідної бази по різних територіях. Принцип відповідності фінансових ресурсів органів влади й управління різних органів вимагає створення механізму коригування цих дисбалансів за допомогою бюджетного вирівнювання.

В результаті аналізу практики бюджетного федералізму виявлено, що існуючі в різних країнах системи побудови (територіальних) місцевих бюджетів мають значні відмінності і формуються під впливом багатьох національних чинників, зокрема таких, як:

кількість рівнів державного управління;
розподіл повноважень між рівнями влади;
доцільність фінансування окремих видатків на тому чи іншому рівні;
ступінь втручання центральної влади у справи регіонів;
співвідношення власних (податкових) і трансфертних доходів територіальних (місцевих) бюджетів і т. ін.
До того ж, слід зазначити, що використання досвіду зарубіжних країн у сфері впровадження бюджетного федералізму в Україні можливе тільки з неодмінним урахуванням таких особливостей:
унікальної структури державного управління, зумовленої чисельністю суб’єктів органів влади, фактично не наділених однаковими повноваженнями, правами та обов’язками, що нині перебуває на стадії формування;
значних відмінностей і диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів, що знаходяться під контролем суб’єктів органів влади;
відмінностей процесу переходу до нових економічних відносин в умовах переходу до ринку;
складних міжнаціональних відносин, активних міграційних процесів.

Аналізуючи досвід світової практики побудови бюджетних систем, на нашу думку, його доцільно використовувати залежно від централізації.

Головна проблема бюджетного федералізму полягає в тому, щоб зрозуміти процес узгодження різноманітних урядових функцій з різними рівнями виконавчої влади.

Перевага децентралізованого забезпечення суспільними благами полягає в тому, що це дозволяє пристосувати розмаїтість попиту на такі блага в межах держави. У випадках, коли носії подібних уподобань щодо благ забезпечуваних урядом живуть у межах політичної юрисдикції, тоді політичні взаємодії зводяться до мінімуму.

Надання допомоги від центрального уряду місцевим органам влади і навпаки є головними засобами співробітництва серед рівнів влади.

Дослідження сфери збалансованості бюджетів дозволяє зробити наступні припущення:

Нижчі за рівнем прибутковості території отримують найбільшу вигоду від перерозподільчих заходів. Завдяки незначним обсягам їхніх податкових платежів вони чималою мірою виграють від наданих державних трансфертів. Крім того, абсолютний розмір отриманих від них перерозподільчих коштів порівняно з іншими політичними юрисдикціями, як правило, мізерний.
Середні за прибутковістю політичні юрисдикції більшою мірою користуються правом одержання державних трансфертів, а тому можуть реалізувати для себе більший обсяг перерозподілу. Звісно, що представники цієї території сплачують більші податки, що зберігає рівновагу між рівнем їхніх вигод та оподаткування.

Заможні території мають ще вищі податкові надходження, ніж середні за прибутковістю території, проте часто не в змозі спожити еквівалентний обсяг суспільних благ.

Підсумовуючи все вище зазначене, нами зроблено висновки:

існуючий стан формування і виконання місцевих бюджетів істотно залежить від наявних проблем збалансованості бюджетів, котрі є наслідком невирішених питань у галузі бюджетного федералізму;
для покращення умов функціонування бюджетів локального рівня чітко повинні бути розподілені компетенції конкретних завдань між центральними органами влади і органами місцевого самоврядування, що в процесі призведе до децентралізації державних фінансів.

Література

Азаров М. Я. Формування бюджетної політики економічного зростання / М. Я. Азаров // Фінанси України. – 2006. – № 9. – С. 3–9.
Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в XX столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів) / Володимир Андрущенко. – Львів: Каменяр, 2000. – 303 с.
Бескид Й. Теоретичні засади бюджетної децентралізації: нормативна та позитивна теорія бюджетного федералізму / Йосип Бескид //Світ фінансів. –2007. – Вип. 4 (13). – С. 116–121.
Бюджетний кодекс України. Затверджений Верховною Радою України 21.06.2001 р. № 2542-ІІІ із змінами та доповненнями. – Вінниця : Книга-Вега, 2004. – 108 с.
Кириленко О. П. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): навч. посіб. / О. П. Кириленко. – Тернопіль: Астон, 2002. – 212 с.

О. І. Сарна

Мукачівський державний університет

ПОДАТКОВЕ НАВАНТАЖЕННЯ ТА ЙОГО ВПЛИВ

НА ЕКОНОМІЧНУ АКТИВНІСТЬ

Сьогодні в Україні спостерігається ситуація, коли високе податкове навантаження є однією з головних проблем податкової системи. Це, у свою чергу, послаблює конкурентоспроможність підприємницьких структур та негативно впливає на ефективність їх господарської діяльності. Але слід зазначити, що проблеми, які притаманні системі оподаткування в Україні, полягають не стільки у високих податкових ставках, скільки у нерівномірності податкового навантаження. Тому не менше уваги необхідно відвести розгляду та дослідженню, пошуку певного регуляторного механізму щодо врегулювання податкового навантаження між усіма платниками податків.

Надвисоке податкове навантаження в Україні пояснюється тим, що при аналізі використовують невірну базу співставлення, порівнюючи податок на прибуток, сплачений прибутковими підприємствами, із фінансовими результатами суб’єктів господарювання по всіх галузях економічної діяльності.

Питання податкового навантаження та його вплив на економічну активність і доходи платників були предметом спеціальних досліджень на початку минулого століття. Їм присвячено ряд монографій і статей таких вчених, як Е. Селігман, К. Брауер, П. Гензель, П. Мікеладзе, А. Соколов, К. Шмельов. Подальший розвиток цих досліджень було здійснено в межах теорії оптимального оподаткування вченими А. Гарбергером, П. Самуельсоном, Дж. Стігліцом та іншими. Теоретичні основи сучасних наукових підходів до визначення та оцінки даної проблеми та шляхи її вирішення закладені в роботах вітчизняних економістів В. Андрущенка, В. Вишневського, І. Луніної, А. Соколовської, В. Федосова, Л. Шаблистої, М. Азарова, О. Василика, А. Єлисєєва та багатьох інших [4, с. 4].

Метою та основним напрямком дослідження є оцінка рівня податкового навантаження на мікрорівні і дослідження його впливу на динаміку ділової активності, розвиток виробництва та економіки України в цілому, обґрунтування шляхів вирішення даної проблеми та напрямків подальшого реформування податкової системи.

Рівень податкового навантаження в Україні оцінюється по-різному. Майже всі експерти, які займаються оцінкою інвестиційного клімату в Україні, вважають, що він є несприятливим, оскільки оподаткування реального сектора економіки надто обтяжливе [1, с. 112]. Воно пригнічує процеси економічного відтворення, а підприємство може працювати рентабельно, як правило, лише за умов приховування своїх доходів від оподаткування.

З іншого боку, в міжнародній практиці для оцінки рівня податкового навантаження використовують так званий податковий коефіцієнт, який розраховується як відношення суми сплачених податків, включаючи обов’язкові відрахування на соціальне страхування, до ВВП у ринкових цінах [3, с. 29]. Отримані результати свідчать про низький рівень податкового навантаження в Україні за цим критерієм. На жаль, сьогодні вітчизнянi підприємцi питання величини податкового навантаження розглядають в площині конкурування з тіньовим сектором економіки [2, с. 36].

Основний вплив рівня податкового навантаження на господарську діяльність розкривається в межах функціонування неформальної та «підпільної» економіки, оскільки вибiр пiдприємницької структури на користь ведення нелегального бізнесу не залежить вiд тиску з боку системи оподаткування.

Законодавчо встановлене податкове навантаження можна визначити як договір між суспільством і державою: платник податків сплачує до бюджету частку своїх доходів, держава належним чином виконує свою частину зобов’язань – забезпечує платників податкiв суспiльними благами. Виходячи з цього можна видiлити дві основнi моделі такого договору. Підприємець отримує небагато послуг від держави і сплачує невисокі податки – у розмірі близько 30% ВВП. Згідно з іншою моделлю – загальноєвропейською, приватні підприємства платять 60 або 70% ВВП, однак за це вимагають від держави багато послуг високої якості [5, с. 20]. Сьогодні в Україні спостерігається доволі невдале поєднання зазначених вище моделей: значне податкове навантаження та невеликий обсяг державний послуг.

Якщо не враховувати психологічні чинники проблеми ухилення від оподаткування, виникає певна закономірність. Вона полягає в тому, що коли зазначені компоненти суспільної угоди розбалансовано, то платник податку порушує закон – ухиляється від сплати податків.

Однією з важливих складових оптимізації податкової системи України є радикальне посилення її позитивного впливу на формування повноцінних суб’єктів ринку і всієї ринкової інфраструктури, формування сприятливого інвестиційного клімату в офіційній економці, забезпечення ефективного та безпечного вкладення капіталу, створення механізмів захисту від знецінення коштів, створення конкурентного середовища як механізму реалізації найбільш ефективних господарських рішень. Вносячи зміни до податкової політики, слід пам’ятати, що податкова система має бути повернута до виробництва стимулюючи його зростання та не створюючи анти стимулів у підприємств до його розвитку, а у населення – до продуктивності праці.

Література

Білостоцька В. Податкове навантаження в Україні / В. Білостоцька, І. Островецький // Фінанси України, 2002. – № 12. – С. 111–117.
Корнус В. Податкове навантаження та купівельна спроможність населення в економіці України / В. Корнус // Вісник НБУ, 2005. – № 7. – С. 35–37.
Меламед М. Валовий внутрішній продукт України та його податковий потенціал / М. Меламед // Вісник НБУ, 2005. – № 5. – С. 24–33.
Соколовська А. Теоретичні засади визначення податкового навантаження та рівня оподаткування економіки / А. Соколовська // Економіка України, 2005. – № 5. – С. 4–12.
Шолудько Д. Податкове навантаження та тінізація суспільно-економічних відносин: зв’язки, залежності, засоби протидії / Д. Шолудько, В. Попович / зб. наук. праць Академії ДПС України, 2002. – № 3 (17).

С. М. Сергієнко

Інститут регіональних досліджень НАН України

ОЦІНКА ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА МУНІЦИПАЛЬНИХ УТВОРЕННЯХ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Забезпеченість населення достатньою кількістю якісними та екологічно чистими продовольчими товарами є однією зі складних глобальних проблем сьогодення, яка особливо гостро відчутна і в Україні. Вона зумовлена не лише відсутністю необхідних запасів продовольства, недостатніми стратегічними запасами ресурсів, зокрема мінеральних добрив, сільськогосподарської техніки, а й неефективністю та нераціональністю використання та розподілу виробничих ресурсів. Важливу роль у вирішенні продовольчої проблеми відіграє сільськогосподарське виробництво.

Зазначимо, що муніципальні утворення це територіально-адміністративні системи в яких діють органи місцевого самоврядування, тобто це адміністративні райони. У даній статті під ними ми розглядаємо адміністративні райони Київської області.

Київська область є лідером серед інших областей України щодо забезпечення населення сільськогосподарською продукцією. Райони області протягом останніх п'яти років посідають перші місце в країні за обсягами валового виробництва сільгосппродукції.

В цілому природно-кліматичні умови Київщини сприятливі для ефективного виробництва багатьох видів рослинницької продукції – зерна, цукрових буряків, картоплі, овочів, плодів та ін. Саме родючі землі, помірно теплий клімат, зручне економіко-географічне розташування, розвинута переробна промисловість і зумовили розвиток сільськогосподарського виробництва.

Так, Київська область при загальної площі сільгоспугідь 4,2%, до загальної їх частки в цілому по Україні, забезпечує 6,5% загального обсягу виготовленої сільськогосподарської продукції. На сільськогосподарські підприємства районів Київщини у 2008 році припадало 36,6% загального обсягу виготовленої продукції [1, с. 164, 175]. В цілому по Київській області за період 2005–2008 роки обсяг сільськогосподарської продукції збільшився з 3442,7 млн. грн. до 4284,8 млн. грн. тобто на 24%. Разом з тим, слід відзначити, що частка випущеної сільськогосподарської продукції у районах Київської області до загальних їх обсягів по Україні зменшується. Так, наприклад у 2005 році на райони Київської області припадало 10,2% загального обсягу випущеної продукції в Україні, а у 2008 році її частка зменшилась і вже становила 8,9% [1, с. 167].

За період 2005–2008 роки збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства зафіксовано у більшості районах області крім Бородянського, Васильківського, Іванівського, Поліського та Таращанського. Лідером за обсягами виготовленої сільськогосподарської продукції, які і надалі зростають, є сільськогосподарські підприємства Вашгорського району якими було виготовлено 18,2% загального випуску продукції області у 2005 році та 22,6% у 2008 році. Обсяг вирощеної ними продукції впродовж вказаного періоду часу зростає на 50%, а саме з 625,6 млн. грн. у 2005 році до 970,3 млн. грн. у 2008 році. Порівняно високі обсяги виготовленої сільськогосподарської продукції у 2008 році характерні також і для сільськогосподарських підприємств Броварського району (10,6% від загального обсягу по області). Третє місце за обсягами випущеної продукції у 2008 році займають сільськогосподарські підприємства Баришівського району (9,4% загального обсягу виготовленої сільськогосподарської продукції області). Найменші обсяги сільськогосподарської продукції виготовлено у Поліському районі, а саме 0,03% від загального її обсягу по області [2, с. 117].

Лідируючі позиції за обсягами виробництва зернових культур в області у 2008 році займали сільськогосподарські підприємства Кагарлицького району. Ними було виготовлено 8% від загального його обсягу по області, за ним слідує Білоцерківський район (7,3%), Переяслав-Хмельницький (7,2%), Яготинський (6,5%), Сквирський (6,2%) та Васильківський (6,1%) райони [2, с. 137]. Впродовж останніх років лідерами по виробництву цукрових буряків є сільськогосподарські підприємства Васильківського району. У 2008 році ними вирощено 14,1% цукрових буряків від загального їх обсягу в цілому по області. Не вирощують цукрових буряків лише у 3 районах області (Броварському, Києво-Святошинському та Макарівському) [2, с. 138].

Виробництво соняшнику у 2008 році порівняно з 2005 р. збільшилось на 78%. Однак, його частка до загальних їх обсягів по Україні, є мізерною і становить відповідно лише 1–1,3%. Плантації соняшника є у всіх районах області, крім Бородянського, Вашгорського, Іванівського, Києво-Святошинського, Макарівського. Лідером по виробництву соняшника є Переяслав-Хмельницький район (11,7% від загальних обсягів по області) [2, с. 139]. Лідерами по виробництву картоплі є сільськогосподарські підприємства Бориспільського та Броварського районів. На них у 2008 році припадає відповідно 28% та 26,3% від загального її обсягу по області. У 9 районах області взагалі не займаються вирощуванням картоплі [2, с. 140].

В цілому слід відзначити, що збільшення обсягів сільськогосподарської продукції і підвищення її якості, екологічності та конкурентоспроможності залежить від налагодження нормального відтворювального процесу в сільському господарстві. В першу чергу це відновлення ресурсного потенціалу галузі, впровадження інновацій у сільське господарство і переробну промисловість, створення агропромислових, харчових та сільськогосподарських кластерів, удосконалення економічного механізму управління тощо.

Література

Статистичний збірник «Регіони України». / Державний комітет статистики України. Ч. ІІ / [за ред. О. Г. Осауленка]. – Київ, 2009. – 759 с.
Статистичний щорічник Київської області за 2008 рік / Державний комітет статистики України. Головне управління статистики у Київській області / [за ред. С. І. Коханчука]. – Київ, 2009. – 531 с.

Ж. К. Сіднєва

Національний університет харчових технологій

ТЕХНІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ОСНОВА СТВОРЕННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ

В Україні увага до проблеми якості постійно зростає особливо у зв’язку з прийняттям країни до членів Світової організації торгівлі. Складність і багатоаспектність проблеми потребують особливих підходів до її вирішення. Водночас в умовах гострої конкурентної боротьби підприємства можуть ефективно розвиватися лише запроваджуючи системне управління якістю продукції.

Успішне вирішення проблеми якості неможливе без надійної, сучасної, науково-обґрунтованої нормативно-правової бази. Основоположним документом, що визначає пріоритетні напрями і стратегію вирішення проблем якості є Концепція державної політики у сфері управління якістю продукції (товарів, робіт, послуг). Державна політика спрямована, по-перше, на опрацювання ефективного соціально-економічного механізму запровадження систем управління якістю, по-друге, на визначення заходів правового регулювання, механізмів фінансування, кредитування і державної підтримки підприємств, що запроваджують системи управління якістю, по-третє, підвищення якості життя населення країни.

Велике значення проблема якості має для харчової промисловості. Саме від безпечності та якості продуктів харчування в значній мірі залежить життя і здоров’я людей, а також продовольча безпека країни. Важливим законодавчим актом, що регламентує цю сферу є Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів», який визначає правовий порядок забезпечення безпечності та якості продуктів харчування. Для досягнення необхідного рівня якості потрібні не тільки відповідна матеріальна база і зацікавлений кваліфікований персонал, але і чітка організація виробництва, в тому числі чітке управління якістю. Цим обумовлено підвищений інтерес до створення систем управління якістю.

Ефективним інструментом підвищення якості продукції вітчизняних підприємств слід вважати впровадження та сертифікацію систем управління якістю за моделями, регламентованими міжнародними стандартами ISO 9000, 14000, 22000. Ці стандарти є основою нових підходів до управління бізнесом у всьому світі. За даними міжнародних експертів з якості, існує чіткий зв’язок між рівнем економіки і кількістю впроваджених на підприємствах систем управління якістю, чим більше систем, тим ефективніше розвивається економіка країни. За даними Держспоживстандарту сьогодні на підприємствах України впроваджено понад 2000 систем управління якістю, а в той же час в Польщі в 4 рази, в Угорщині в 7 разів більше.

З появою різних моделей систем якості визначилась необхідність у їх інтеграції. Фахівцями пропонується створення інтегрованих систем менеджменту, що відповідають вимогам декількох міжнародних стандартів і функціонують як єдине ціле. Спочатку їх застосовували, якщо підприємство розробляло дві документовані системи управління, у тому числі системи якості (на базі стандартів ISO 9000) і навколишнього середовища (ISO 14000), і забезпечувала їх одночасне функціонування. Останніми роками з появою нових стандартів створення інтегрованих систем практикується все ширше. Нині інтегровані системи створюються за участю таких стандартів як ISO серії 9000, ISO серії 14000, ОНSАS серії 18000, стандартів, що базуються на принципах GМР, стандартів, що базуються на принципах НАССР.

В Україні впровадження системи управління безпечністю харчових продуктів на основі концепції НАССР – «Аналіз небезпечних чинників та критичні точки контролю» («Hazad Analysis and Critical Control Points») розпочалось з 2002 року, яка є найбільш визнаною і поширеною у світі.

НАССР – це концептуально проста система, за допомогою якої підприємства, які виробляють харчові продукти, можуть встановлювати і оцінювати ризики, що впливають на безпечність і якість продукції, запроваджувати механізми технологічного контролю, необхідні для профілактики виникнення або зменшення ризиків у допустимих межах, слідкувати за функціонуванням механізмів контролю і вести поточний облік з метою виявлення невідповідностей від моменту отримання сировини до виробництва готової продукції і реалізації її споживачеві.

Система НАССР може бути розроблена і впроваджена на підприємстві як самостійна система. На тих підприємствах, де функціонує система управління якістю відповідно ISO 9000 система НАССР може бути її складовою частиною. Багато складових частин системи НАССР, наприклад, моніторинг, корегуючи дії, аудит та інші, увійшли до складу стандартів ISO 9000. Деякі підприємства використовують ISO 9000 та систему НАССР як інтегровану систему безпечності харчових продуктів та управління якістю, що більш ефективно.

В Україні у 2005 році введено в дію міжнародний стандарт ISO 22000:2005 “Система менеджменту безпечності харчових продуктів – вимоги до організацій ланцюга виробництва і поставок”. Даний стандарт об’єднує принципи НАССР та етапи її впровадження і спрямований тільки на аспекти безпечності харчових продуктів. Він може бути впроваджений незалежно від інших систем менеджменту, водночас у ньому враховані вимоги ISO 9001:2000, для більш повної сумісності цих двох стандартів і для забезпечення їх сумісного застосування або інтегрування. На сьогодні в Україні діють два стандарти, щодо безпечності харчових продуктів на основі принципів НАССР, які з багатьох питань повторюють один одного, це ДСТУ 4161 – 2003 і ДСТУ ISO 22000:2007. Стандарт ДСТУ ISO 22000:2007, який гармонізований з міжнародним стандартом ISO 22000:2005, містить більш жорсткі умови для вітчизняних підприємств.

Як підтверджує практичний досвід, створення інтегрованих систем управління якістю сприяє більш раціональному використанню всіх видів ресурсів, зменшення можливих протиріч між різними аспектами діяльності підприємства, зниження витрат на розроблення, функціонування і сертифікацію систем, підвищенню іміджу підприємства.

С. Г. Сосюра

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

НАДЗВИЧАЙНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ СИТУАЦІЙ

Економічне становище кожної держави значною мірою залежить від природних лих і техногенних аварій та від уміння попереджувати і ліквідовувати їх наслідки. З огляду на доволі ризиковане функціонування будь-якого підприємства і не менш ризиковане проживання кожної людини існує нагальна потреба попереджувати виникнення надзвичайних екологічних ситуацій та відшкодовувати збитки внаслідок їх виникнення. Все це вимагає створення дієвої системи захисту майнових інтересів підприємців, посилення соціального захисту громадян та їх сімей, забезпечення економічної та екологічної безпеки держави, що неможливо без ефективного економічного механізму, у тому числі економічного механізму попередження надзвичайних екологічних ситуацій. Однак, за роки незалежності в України не була проведена систематизація цих механізмів, а також оцінка їх відносної ефективності та комплексного впливу на рівень ризику в кожному окремому регіоні.

Водночас в Україні практично немає спеціальних досліджень, які б були присвячені проблемі державного регулювання страхової діяльності у сфері здійснення попереджувальних заходів. Досить незначна увага приділялася розв’язанню проблеми теоретико-методологічного осмислення основ страхування.

На сьогодні існує декілька економічних механізмів управління надзвичайними екологічними ситуаціями, зокрема:

механізм економічної відповідальності (штрафи за перевищення допустимих рівнів ризику (квот) або оплата за цей або інший рівень ризику);
фондові механізми і механізми бюджетного фінансування (пряме фінансування заходів щодо зниження ризиків або з бюджетних грошових коштів (резервного фонду бюджету, екологічного фонду та інших фондів);
механізми створення резерву матеріальних та трудових ресурсів (створення та використання резерву матеріальних ресурсів та ліквідації надзвичайних ситуацій: резерву держави, місцевих органів влади, резерву організацій і підприємств, обсяги яких встановлюється виходячи з прогнозування видів і масштабів НС, обсягів робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій);
механізм стимулювання підвищення рівня безпеки пільгове кредитування та оподаткування за умов втілення і використання безпечних технологій);
механізм страхування та перерозподілу ризиків (страхування ризиків та перерозподіл збитків від надзвичайних ситуацій між страхувальниками, коли збитків від аварії мають значний обсяг коштів, а одному підприємству складно їх компенсувати).

Відповідно до пунктами 6 та 7 постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року № 415 «Про затвердження Порядку використання коштів резервного фонду бюджету» визначено напрями та умови використання коштів з резервного фонду бюджету, а внесеними змінами у 2009 році постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 р. № 783 «Про внесення змін до Порядку використання коштів резервного фонду бюджету» доповненням «а-1» до пункту 6, Резервному фонду Кабінету Міністрів України дозволено фінансування заходів, пов'язаних із запобіганням виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, на основі даних моніторингу, експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію техногенного та природного характеру або пом'якшення її можливих наслідків.

Однак до цього часу законодавчо ще не визначено:

організаційно-економічного механізму щодо ефективним для попередження надзвичайних екологічних ситуацій;
переліку організацій, установ, проектних та науково-дослідних інститутів, які мають право надавати висновки з моніторингу, експертизи, результатів досліджень та прогнозів стосовно можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну;
нормативно-правовими документами не визначено порогових значень показника ознак надзвичайних подій, які відповідно до результатів проведених обстежень можуть підпадати/мають загрозу підпадати або наближені до класифікаційних ознак надзвичайних ситуацій;
законодавчо не визначено нового переліку документів, який необхідно додавати до звернення у разі виділення коштів з резервного фонду державного бюджету.

Слід наголосити, що вищезазначені питання перебували в колі наукових інтересів багатьох українських та закордонних вчених, а саме Осадця С. С., Базилевича В. Д., Грушка В. І., Лутака М. Д., Рейтмана Л. І., Шахова В. В., Воблого К. Г., Александрова М. М., Василика О. Д., Клапківа М. С., Коломіна Є. В., Сухова В. А., Чухно А. А. та інших науковців.

Щорічний об’єм коштів для Резервного фонду, який передбачається в Державному бюджеті України (в розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету) не виконується, так як, зокрема упродовж з 1997 по 2007 років його розмір затверджувався в середньому понад 300,0 млн. гривень, а це близько 0,4%–0,6%. обсягів видатків Державного бюджету України, що у подальшому призвело до неодноразових внесення змін до Законів України «Про Державний бюджет України». Так, у 2008 році, розмір Резервного фонду було збільшено з 470,0 млн. грн. до 2070,0 млн. грн., а в 2009 році – з 1000,0 млн. грн. до 1500,0 млн. грн.

Отже, постійно виникає проблема пошуку коштів, які необхідні для здійснення відповідних заходів.

Водночас сучасний стан страхової діяльності в Україні у сфері забезпечення екологічної безпеки характеризується повільністю, складністю і суперечливістю щодо свого розвитку. Одним з головних показників рівня розвитку страхування як важливого соціально-економічного інституту є частка сукупної страхової премії у ВВП. Можна констатувати, що по цьому важливому показнику Україна відстає від розвинених країн в десятки разів, що пов’язано насамперед з недооцінкою загальної ролі страхового сектора економіки як дійового механізму забезпечення національної безпеки в цілому. Однак, сучасна економічна ситуація в Україні вимагає негайного розв’язання багатьох теоретичних та практичних питань розвитку страхової діяльності.

За цих умов першочергової ваги набуває проблема побудови механізму державного регулювання страхової діяльності на новій основі з урахуванням специфіки перехідного періоду, тобто шляхом органічного поєднання активного державного впливу щодо стимулювання розвитку економічного механізму попередження надзвичайних екологічних ситуацій з ринковими засобами регулювання економіки.

Для того щоб система із попередження, подолання або мінімізації наслідків та відшкодування втрат від надзвичайних екологічних ситуацій була реально можливою, необхідно частину коштів від страхування потенційно небезпечних об’єктів направити для створення резерву попереджувальних заходів. Тим не менш, не слід забувати про призначення зазначеного резерву: попередження настання страхових випадків, тобто фінансування запобіжних заходів, що повинно привести до скорочення страхових виплат і в результаті - до збільшення фінансових результатів страхових компаній.

На сьогодні в Україні законодавчо не передбачено створення резерву попереджувальних заходів. Через це значно ускладнюється виконання страхуванням, зокрема превентивної функції, а можливості страхування істотно звужуються, коли виникають суперечності між функціями, що характеризують сутність категорії страхування, і чинним правовим забезпеченням їх нормального виявлення.

Резерв попереджувальних заходів призначений для фінансування заходів щодо попередження нещасних випадків, втрати або пошкодження застрахованого майна.

Нормування та використання коштів резерву попереджувальних заходів здійснюється страховиками самостійно. Резерв формується шляхом відрахувань від страхової брутто-премії, що надійшла за договорами страхування потенційно-небезпечних об’єктів у звітному періоді у розмірі не більше 15% страхового внеску, при цьому пропонуємо розподілити частку відрахувань за ступенем небезпеки та коефіцієнту питомої ваги навантаження регіону на навколишнє природне середовище.

Величина резерву попереджувальних заходів відповідає сумі відрахувань в даний резерв у звітному періоді, збільшеній на суму резерву на початок звітного періоду і зменшеної на суму витрачених коштів на попереджувальні заходи у звітному періоді.

За рахунок цих коштів можуть фінансуватися:

створення матеріального резерву на підприємствах та організаціях;
будівництво та реконструкція пожежних депо, випробувальних пожежних лабораторій і полігонів;
придбання транспортних засобів та оплата витрат по найму транспорту (наземного, повітряного, водного), що використовується для організації заходів з гасіння пожеж, викидів та виливів небезпечних речовин;
будівництво та реконструкція та закупівля спеціального обладнання для станцій, що проводять спостереження за станом навколишнього природного середовища;
закупівлі обладнання, автотранспортних засобів та інші заходи, пов'язані з попередженням виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;
проведення профілактичних та санітарно-гігієнічних заходів з забезпечення нормальних умов праці, охорони здоров'я та зниження травматизму працівників потенційно-небезпечних об’єктів та об’єктів підвищеної небезпеки (профогляд, щеплення, вакцинація) та багато інших видів превентивних заходів, що знижують ризик збитків і зменшують їхні можливі розміри тощо.

Література

Закон України від 07 березня 1996 року №86 «Про страхування» [Електронний ресурс] – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=85%2F96-%E2%F0.
Осадець С. С. Страхування: підручник / за ред. С. С. Осадець. – К. : КНЕУ, 2002. – 599 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.enbv.nerod.ru/text/Econom/strah/str.phpl:
Базилевич В. Д. Страхова справа / В. Д. Базилевич, К. С. Базилевич. – К.: Знання, 1997. – 216 с.
Кашенко О. Л. Соціально-економічні основи страхування: навч. посіб. / О. Л. Кашенко, В. А. Борисова. – Суми : Університетська книга, 1999. – 252 с.
Рейтман Л. И. Страховое дело: учебник / Под ред. Л. И. Рейтмана. – М. : Рост, 1992. – 530 с.

М. І. Стегней

Мукачівський державний університет

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

В більшості країн світу, навіть у високорозвинених, існує проблема розвитку сільських територій. Однак, для України ця проблема особливо гостра за рахунок економічних, природних, соціальних, політичних, культурних, адміністративних та інших особливостей, які в свою чергу зумовлюють потребу розробки заходів та механізмів розвитку українського села.

Проблемам розвитку сільських територій України приділяє увагу багато вітчизняних учених В. Г. Андрійчук, Б. М. Данилишин, І. В. Гончаренко, І. О. Гончаренко, М. А. Лендєл, П. М. Макаренко, Л. О. Мармуль, В. Я. Месель-Веселяк, В. П. Мікловда, В. М. Нелеп, М. К. Орлатий, О. І. Павлов, І. В. Прокопа, П. Т. Саблук, М. П. Талавиря, А. М. Третяк, Л. О. Шепотько, В. В. Юрчишин та ін. Ними вже напрацьовано теоретичні положення, на базі яких можна робити певні узагальнення та проводити подальші дослідження. Проте вивчення даної проблеми в умовах інтеграційних процесів залишається актуальним і потребує безперервного подальшого моніторингу і розробки спеціальних програм спрямованих на розвиток вітчизняного села та сільських територій.

Мета та завдання дослідження полягають у систематизації факторів і проблем розвитку та обґрунтування теоретико-методологічних і практичних рекомендацій щодо соціально-економічного та виробничо-господарського піднесення сільських територій.

Слід відмітити, що проведене реформування колгоспів, радгоспів і колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового спрямування дало змогу збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. Проте ці позитивні зрушення не призвели до початку відродження сільських територій України, найгострішими проблемами яких є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл.

В Україні залишається проблема благоустрою сільського житлового фонду. Поряд із зростанням рівня обладнання житлового фонду сільських територій варто зазначити, що житло сільських жителів набагато гірше забезпечено водопроводом, каналізацією, центральним опаленням і гарячим водопостачанням ніж міське населення. Ускладнюють умови життя на селі також відсутність в багатьох селах мережі доріг з твердим покриттям, транспортного зв'язку, низький благоустрій вулиць тощо.

Низькою є забезпеченість сільських населених пунктів закладами комунально-побутових послуг та об'єктами соціально-культурної сфери: дитячі дошкільні заклади, школи, лікарняні, відділення зв'язку, заклади. Аналогічна ситуація склалась із наявністю об'єктів культурного призначення. При чому, не всі наявні установи використовуються за призначенням. Значна кількість об'єктів соціальної сфери потребує капітального ремонту або перебуває в аварійному стані.

Відсутність вищеперерахованих об’єктів ускладнюється наявністю неорганізованих звалищ побутового, промислового, будівельного та іншого сміття, забруднених поверхонь водойм, складів мінеральних добрив і отрутохімікатів.

За останні роки активізувалися міграційні процеси, особливо серед сільської молоді, що на сьогодні є основною причиною деградації українських сіл. Міграційні процеси впливають на структуру сільського населення, серед якого на даний час пенсіонери складають значну частку.

Труднощі, пов'язані з пошуком роботи призвели до збільшення чисельності осіб, зайнятих тільки у власному особистому господарстві (домогосподарстві). На відміну від міст, де більш сприятливою є кон'юнктура на ринку праці, неформальний сектор економіки залишається основним місцем заробітку для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. На селі прогресує скорочення кількості населення, яке бере участь у виробничому процесі, часткова і тимчасова зайнятість стають масовим явищем, зростає кількість безробітних, що не здійснюють пошук роботи.

Враховуючи вищезазначене, доцільно зауважити, що деградація села підриває основи подальшого розвитку не лише аграрного сектора, але й усього суспільства через загрозу продовольчій безпеці, звуження демографічно - відтворювальної бази, втрату культурної спадщини та соціального контролю над територією держави. Саме тому нагальною потребою є створення умов для реалізації багатофункціональності сільського господарства і села в інтересах суспільства, що передбачає раціональне формування конкурентоспроможного багатогалузевого сільського господарства, диверсифікованої сільської економіки, сприятливих агроландшафтів, якіснішого середовища проживання на основі нарощування людського і соціального капіталів та розвитку партнерства держави, бізнесу, громад. Це дозволить покращити сферу управління сільськими територіями, активізувати ініціативність сільських територіальних громад, розширити можливість працевлаштування на селі, збільшити доходи сільського населення і доступність базових послуг, нормалізувати демографічну ситуацію на значній частині сільських територій.

Т. В. Стройко

Миколаївський державний аграрний університет

ВИРОБНИЧА ІНФРАСТРУКТУРА АГРОПРОДОВОЛЬЧОЇ СФЕРИ – В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇНИ

Від стану виробництва в агропродовольчій сфері напряму залежить ступінь продовольчої безпеки країни. Сучасна економіка вимагає підтримання відповідного рівня продовольчого самозабезпечення, який полягає як у достатньому забезпеченні вітчизняними продуктами харчування, так і у наявності коштів для їх імпорту в необхідних обсягах.

Відповідно рівень розвитку та ефективність функціонування будь якої галузі виробництва напряму залежить від ступеня узгодженості всіх його елементів. Виробнича інфраструктура агропродовольчої сфери покликана створювати відповідні умови для безперервного перебігу всіх стадій виробничого та відтворювального процесу. Цим проблемам приділяли увагу багато вчених, серед яких Я. Білоусько, П. І. Гайдуцький, В. Я. Месель-Веселяк, Г. М. Підлесецький, П. Саблук, Л. Чернюк, В. С. Шебанін, О. Шпичак та інші. В своїх наукових працях вони досліджують проблеми функціонування об’єктів виробничої інфраструктури агропродовольчої сфери та їх вплив на основне виробництво.

Метою нашого дослідження стало вивчення основних проблем функціонування виробничої інфраструктури агропродовольчої сфери в контексті забезпечення продовольчої безпеки країни.

Blog

Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах інтеграційних процесів Миколаїв 2010

Содержание