Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах інтеграційних процесів Миколаїв 2010

Вид материала

Документы

Содержание Сучасний стан кредитування підприємств Основні проблеми розвитку харчової Организационная структура управления предприятиями апк – фактор обеспечения продовольственной безопасности Особливості регулювання конкурентоспроможності підприємств Проблеми державної регуляторної політики в інноваційній сфері Зони, вільні від генетично-модифікованих організмів, як інструмент державного регулювання продовольчої безпеки

Подобный материал:

• Товарознавство продовольчих товарів” Теоретичні основи товарознавства продовольчих, 214.44kb.
• Державна податкова адміністрація україни національний університет державної податкової, 779.24kb.
• За отримання найбільших прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва, 913.54kb.
• Кабінет міністрів україни, 138.67kb.
• Аналіз регуляторного впливу проекту розпорядження голови облдержадміністрації, 399.11kb.
• Н. В. Гусаріна Аспірант кафедри Економіки та організації виробництва нук, м. Миколаїв, 27.69kb.
• Програма нормативного курсу "Математична економіка" 5курс, "спеціаліст" "Математика", 67.55kb.
• Комплекс заходів у сфері досліджень торговельно-збутової діяльності підприємства, 2365.06kb.
• Промислових відходів відносяться відходи сфер виробництва та сфер споживання, 1625.64kb.
• Програма вступних випробувань з фахових дисциплін спеціальності «товарознавство І торговельне, 1318.41kb.

Отже, ефективність використання та відтворення природно-ресурсного потенціалу за сутністю та семантичним змістом є співвідношенням вироблених продуктів харчування та продовольчої сировини в натуральному, енергетичному, економічному (вартісному, грошовому) виразах, відображенням результативних показників виробничої, фінансової та комерційної діяльності суб’єктів продовольчого комплексу.

У аграрному природокористуванні процеси використання, відтворення та збереження ресурсів довкілля економічно доцільно розглядати як нерозривні категорії, складники триєдиної цілісної системи виключно через призму відтворювальних процесів. Основними фінансовими чинниками стабілізації екологічної ситуації у продовольчому комплексі є субсидії на державні програми, економічне стимулювання раціонального використання аграрних ресурсів довкілля, цінові важелі та пільгове кредитування виробництва екологічно чистого продовольства, яке відповідає міжнародним екологічним стандартам, бюджетне та позабюджетне фінансування природохоронних заходів.

І. С. Крамаренко

Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

ВНЗ «ВМУРоЛ “Україна”»


СУЧАСНИЙ СТАН КРЕДИТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

АГРОПРОДОВОЛЬЧОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ


Агропродовольчий комплекс належить до базових, життєзабезпечуючих галузей, стан та ефективний розвиток яких безпосередньо впливає на функціонування всієї національної економіки. Але за останні десятиріччя було проведено ряд заходів з реформування агропродовольчого сектору української економіки, що було спрямовано на забезпечення сільськогосподарських підприємств необхідними фінансовими ресурсами.

Одним із джерелом цих ресурсів повинні виступати кредити комерційних банків. Світова економічна криза 2008–2009 років, яка в Україні набула найпоширених форм прояву, негативно вплинула на кредитні відносини в аграрному секторі економіки. Різке падіння цін на сільськогосподарську продукцію призвело до значного погіршення фінансового стану аграрних підприємств. У той самий час кредитні установи збільшують відсотки по кредитах: з 16–18% у першому півріччі 2008-го до 28–30% у грудні 2008 року. Для агропромислових підприємств забезпеченість кредитними ресурсами має першорядне значення, тому держава повинна підтримати банки, які активно кредитують АПК, і взяти на себе погашення частки сільськогосподарських кредитів.

Однак, не зважаючи на позитивні зрушення в системі пільгового кредитування аграрного виробництва, слід відзначити їх тимчасовість у зв’язку зі вступом України до СОТ. Тому потрібен пошук нових ринкових підходів до організації кредитування сільськогоспо­дарського виробництва. У нових умовах доцільно розвивати діяльність кредитних спілок, іпотечного кредитування, лізинг тощо.

Теоретична та практичні аспекти кредитування підприємств агропродовольчого комплексу комерційними банками досить глибоко дослідженні в роботах учених: В. М. Гайдука, О. О. Непочатенко, Є. А. Фірсова, П. Т. Саблука, М. Я. Дем’яненко, І. Г. Кириленко, І. І. Лукінова.

Сьогодні стають дедалі цікавішими для банківських установ агропродовольчі підприємства, які проводять диверсифіковану діяльність, тому вони мають декілька джерел доходів, а це означає, що більш є надійними партнерами для сучасних банків.

За даними Міністерства Аграрної Політики, підприємствами агропродовольчого комплексу у 2010 році (за оперативними даними на 6 травня 2010 року) було залучено кредитів на суму 1982,6 млн. грн., що на 33,6% більше від залучених у відповідному періоді попереднього року. Із загального обсягу отримано короткострокових кредитів 1614,3 млн. грн. (36,5% до потреби на проведення весняно-польових робіт), середньострокових – 237,9 млн. грн., довгострокових – 130,4 млн. гривень. Кредити залучили 897 підприємств. Процентні ставки за кредитами банків становили від 16 до 38 відсотків.

Станом на 7 травня 2010року пролонговано кредитних ресурсів на суму 518,5 млн. грн. (короткострокові 2009 року – 184,7 млн. грн., перехідні кредити 2007–2009 рр. – 333,8 млн. грн.), що становить 73% від обсягу кредитів, які потребують продовження до 1 жовтня 2010 року (708,5 млн. грн.). З них 172 підприємства уклали додаткові договори про продовження кредитних відносин, ще потребують 262.

Подальший розвиток кредитних відносин вимагає від підприємств АПК створення механізмів, спрямованих на зниження ризику фінансових витрат, які значно залежать від фінансового стану контрагентів, своєчасності виконання ними своїх фінансових зобов’язань. Відновлення ділової репутації сільськогосподарськими підприємствами у співпраці з банківськими установами, багато в чому зумовлюється ступенем прозорості, що включає достовірність, своєчасність та повноту розкриття їхньої фінансової інформації.

Для подальшого удосконалення розвитку кредитних відносин між підприємствами агропродовольчого сектору та фінансово-кредитними установами доцільно вжити заходів щодо зменшення ризиків неповернення кредитних коштів. По-перше, надавати перевагу в кредитуванні тим підприємствам, що мають декілька джерел доходів, тобто займаються диверсифікованою діяльністю. По-друге активніше підтримувати кредитні відносини з агропродо­вольчими формуваннями, що мають повний цикл виробництва та збут продукції.


В. В. Кузьмінська, А. О. Солоха

Житомирський державний технологічний університет


ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ХАРЧОВОЇ

ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ


Харчова промисловість є найбільшою і найважливішою серед галузей промисловості. Жодне суспільство не може жити без продуктів харчування. Основною метою харчової промисловості є задоволення потреб людини в їжі. За нормальних умов функціонування вона приносить чималу частину державного бюджету і вважається однією зі складових забезпечення національної безпеки країни. За станом матеріально-технічної бази, структурою, техніко-економічними показниками й розвитком інфраструктури харчова промисловість України значно відстає від економічно розвинених країн, особливо щодо комплексної переробки сировини, механізації і автоматизації виробничих процесів, а також фасування та упаковки продукції. Незважаючи на винятково сприятливі грунтово-кліматичні умови, населення ще не повністю забезпечене високоякісними продовольчими товарами. Останнім часом Україна втрачає зовнішні ринки збуту продовольчих товарів, а внутрішній заповнений зарубіжними продуктами (нерідко низької якості). В той же час для харчового виробництва є необхідні сировинні ресурси й виробничі потужності. Загальна економічна криза, спад виробництва сільськогосподарської продукції, заборгованість по заробітній платі, нестача фінансових і матеріальних ресурсів, їх подорожчання негативно впливають на результати роботи підприємств харчової промисловості. Внаслідок звуження ринків збуту незадовільно використовуються виробничі потужності в ряді галузей харчової промисловості. Частину потужностей окремих підприємств доводиться консервувати, а деякі з них взагалі припинили виробництво.

На сучасному етапі розвитку склалося важке економічне становище для всього суспільного господарства України і особливо для – харчової промисловості, яка залежить від інших галузей – машинобудівної, хімічної, нафтопереробної, і особливо від платоспроможності населення. Значною проблемою харчової промисловості є те, що продукти нерозкуповуються, що призводить до неможливості розплатитися з постачальниками, а також закупити нову сировину. Беручи кредити для розрахунків, вона також ставить себе в залежність, а той навіть втрати право власності на власне підприємство. Також значні проблеми має сировинна база харчової промисловості – сільськогосподарське виробництво. Більшість виробників мають велику заборгованість до бюджету, і не мають змоги розплатитися з постачальниками – запасних частин, нової техніки, паливно-мастильних матеріалів, отже попадають у залежність від партнерів, і вимушені віддавати продукцію по мінімальній ціні, ледве покриваючи власні витрати. Але у таких складних умовах харчова промисловість функціонує – шукаючи шляхи подолання проблем – інвесторів, із-за кордону і у власній державі, запроваджуючі нові технології і устаткування тощо.

Останнім часом розвиток харчової промисловості в Україні характеризується різким зниженням технологічного рівня вироб­ництва, спрацюванням знарядь праці, скороченням обсягів і асортименту продукції, погіршенням її якості, скороченням інвестиційного та інноваційного процесів, витісненням вітчизняних харчових продуктів з внутрішнього й зовнішнього ринків продовольчих товарів, зменшенням обсягів надходження до бюджету та валютних надходжень у країну від експортних операцій галузі тощо.

Існуючі технологічні процеси виробництва харчових продуктів не можуть обійтися без використання розгалуженої системи технологічних трубопроводів з відповідною запірною та регулювальною арматурою. Враховуючи специфіку виробництва харчової галузі, нержавіюча арматура має відповідати умовам санітарних норм та правил виготовлення й експлуатації. Раніше ці вироби на території України серійно не випускали, а при реконструкції, розширенні та модернізації підприємства використовували здебільшого імпортну технологічну арматуру.

В харчовій промисловості важливе місце посідає екологічна проблема. Ця проблема має дві сторони: підприємства харчової промисловості утворюють складну екологічну ситуацію, тому що вони знаходяться, як правило, та мають низькі ступені захисту, перероробки, очистки стічних вод, шкідливих викидів у повітря. Це пояснюється тим, що харчова промисловість потребує великої кількості тепла для переробки сировини. З іншого боку від харчової промисловості чекають високоякісних екологічночистих продуктів, для виготовлення яких потрібна екологічно чиста сировина – що є великою проблемою для вітчизняного сільскогосподарського виробництва. Тому необхідне створення досконалої досконалих систм екологічного захисту є не тільки екологічною, але й економічною необхідністю тому що без створення надійних систем екологічних систем захисту виробництва продуктів харчової промисловості неможливе вирощування екологічно чистої сировини для виробництва продуктів харчової промисловості.

Отже, для покращення становища в харчовій промисловості необхідно:

• оновити матеріально-технічну базу, модернізувати вироб­ництво, збільшити обсяги випуску конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент, активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;
  
• забезпечити пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування міжсезонних витрат підприємств цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної, виноробної та інших галузей;
  
• поглибити протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;
  
• створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі;
  
• вдосконалити регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;
  
• відновити традиційні й освоїти нові зовнішні ринку збуту.
  

Отже, реалізація викладених заходів дозволить істотно поліпшити стан справ у харчовій промисловості України, а також створити економічні умови для подолання спаду виробництва в галузі, підвищення ефективності використання її виробничого потенціалу і забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних продовольчих продуктів.


Література

1. Дейнеко Л. В. Розвиток харчової промисловості України в умовах ринкових перетворень: Проблеми теорії і практики [Текст] / Л. В. Дейнеко. – Київ: Знання, 1999. – 331 с.
   
2. Дейнеко Л. В. Стан, просторовий розвиток харчової промисловості України / Л. В. Дейнеко, П. М. Купчак [Електроний ресурс]. – Режим доступу: n.org/statti/deyneko_3.phpl.
   
3. Поддєрьогін А. М. Інновації та їх фінансове забезпечення в харчовій промисловості України / А. М. Поддєрьогін, А. В. Корнилюк [Електроний ресурс] – Режим доступу: n.gov.ua/control/uk/publish/article?
   

Е. Н. Курочкина

Рязанский государственный агротехнологический университет

им. П. А. Костычева


ОРГАНИЗАЦИОННАЯ СТРУКТУРА УПРАВЛЕНИЯ ПРЕДПРИЯТИЯМИ АПК – ФАКТОР ОБЕСПЕЧЕНИЯ ПРОДОВОЛЬСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ


Проблема продовольственной безопасности активно обсуждается экономистами еще с середины 70-х годов прошлого века. В целом, продовольственная безопасность – это обеспеченная соответствующими ресурсами, потенциалом и гарантиями способность государства вне зависимости от внешних и внутренних угроз удовлетворить потребности населения в продуктах питания в объемах, качестве и ассортименте, соответствующих принятым стандартам и нормам.

На современном этапе развития сельского хозяйства России эта проблема стоит особенно остро. Поэтому в отечественном сельском хозяйстве началась модернизация аграрного производства. В рамках разработки приоритетных направлений развития АПК в соответствии с национальным проектом «Развитие агропромышленного комплекса на 2008–2012 годы» модернизация уже дает определенные результаты, к примеру, выросла (на 5%) производительность труда в сельскохозяйственных предприятиях. Но тем временем по-прежнему остаются проблемные места. Предприятия АПК нуждаются не только в кредитной поддержке государства, квалифицированных кадрах, но и в улучшении структуры управления.

Совершенствование структуры управления каждого отдельно взятого сельскохозяйственного предприятия Российской Федерации напрямую зависит от нормативно-правовой базы. По словам Министра сельского хозяйства Е. Скрынник, на сегодняшний день в стадии подготовки находятся 16 проектов федеральных законов, разрабатываемых министерством сельского хозяйства РФ [1].

Изменение законодательной базы в пользу производителя сельскохозяйственной продукции выступает как важный фактор совершенствования всего хозяйственного механизма, способствует развитию новых организационных форм, обеспечению продоволь­ственной безопасности страны. Потребность в совершенствовании структуры управления обусловлена объективными процессами, связанными с усложнением производственных и хозяйственных связей: ростом объемов производства, изменением направлений деятельности предприятий. Поэтому формированию структуры управления предприятием должно уделяться постоянное и пристальное внимание.

Существующие типовые структуры управления не следует рассматривать как стандартные решения. Их необходимо привязывать к конкретным условиям предприятия, для того, чтобы структура управления обеспечивала рациональное использование земель, техники и трудовых ресурсов.

Если учесть, что большинство предприятий агропромышленного комплекса нуждаются в существенной реструктуризации, оздоровлении и совершенствовании управления, а традиционные управленческие структуры уже не в состоянии обеспечить соответствующий уровень конкурентоспособности и эффективности функционирования, то целесообразнее всего использовать в рамках совершенствования организационной структуры управления поэтапный подход. То есть, любая рационализация структуры управления должна сопровождаться уточнением обязанностей прав и ответственности должностных работников по мере подготовки кадров, внедрения диспетчерской службы, создания лучших транспортных условий и т.д.

Наилучшей считается та организационная структура, которая позволяет предприятию эффективно взаимодействовать с внешней и внутренней средой, продуктивно и целесообразно использовать усилия работников управления для достижения поставленных целей. Важнейшее значение при построении аппарата управления имеет правильное соотношение между централизацией и децентрализацией, линейным и функциональным персоналом. Чем выше уровень структуры, тем большую роль играют функциональные службы.

При совершенствовании организационной структуры сельско­хозяйственного предприятия необходимо обратить внимание на функционирование мелких, нерентабельных подразделений, не способствующих рациональному сочетанию и развитию ведущих отраслей. Ликвидация их позволит упростить организационную структуру хозяйства, обеспечит руководство специализированным производством.

Важным резервом совершенствования организационной струк­туры можно считать укрепление бригад. В тоже время следует учи­тывать, что укрупнение подразделений не может быть бесконечным. С развитием рыночных отношений в структуре управления многих предприятий возникли подразделения по переработке сельско­хозяйственной продукции, оказанию различного рода услуг и т.д.

Таким образом, от совершенства структуры управления зависит эффективность функционирования системы управления и производства, им и определяется ее значимость. Она выступает как важный фактор совершенствования всего хозяйственного механизма, способствует развитию новых организационных форм и в конечном итоге решает проблему продовольственной безопасности страны.


Литература

1. 
   Воробьев Е. Проект «Развитие АПК» дал крестьянам надежду на будущее / Е. Воробьев // Российская аграрная газета. – 2009. – № 43.
   

Т. В. Кучінка

Мукачівський державний університет


ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ


Основною умовою досягнення необхідного рівня прибутковості будь-якого бізнесу в ринковій економіці є забезпечення конкурентоспроможності товарів чи послуг, що виробляються. Практика показує, що цієї мети найчастіше досягають підприємства з більш високим конкурентним потенціалом. Під конкурентним потенціалом підприємства мають на увазі як реальну, так і потенційну здатність компанії розробляти, виготовляти, збувати та обслуговувати в конкретних сегментах ринку конкурентоспроможні вироби, тобто товари, що перевершують за якісно-ціновими параметрами аналоги та мають більший попит у споживачів. Тому розробка методичних основ оцінки конкурентоспроможності підприємств в умовах інтеграційних процесів є безумовно актуальною в умовах побудови ринкової економіки.

Мета дослідження полягає у систематизації факторів та розробці механізмів підвищення рівня конкурентоспроможності підприємств в умовах інтеграційних процесів.

Питанням пов’язаними із регулюванням конкурентоспро­можності підприємств присвячено багато праць провідних вчених. Серед яких М. Портер, М. Кастенс, Н. Палей, А. Оливье, А. Дайян, Р. Урсе, Л. Цигичко, В. П. Єферін, В. В. Мотім та інші.

В умовах інтеграційних процесів підприємства, які намагаються вийти на зовнішній ринок, повинні визначити показники своєї міжнародної конкурентоспроможності. Для виходу на міжнародний ринок підприємство насамперед повинне досягти певного рівня ефективності своєї роботи. І тут виникає питання – яким показником слід вимірювати цей рівень? Це можуть бути показники якості продукції, величини прибутку та рівня рентабельності.

Для функціонування організаційно-економічного механізму забезпечення та регулювання конкурентоспроможності підприємства необхідна система оцінки конкурентоспроможності підприємства, яка б врахувала інтереси інвесторів, підприємств, споживачів, держави. Для визначення положення підприємства на ринку необхідна оперативна та об’єктивна методика оцінки потенційної конкурентоспроможності підприємства та ефективності використання потенційної конкурентоспроможності підприємства.

Проблема, яка піднімається є актуальною і потребує подальшого наукового обґрунтування та систематизації шляхом формування ефективних напрямів підвищення конкурентоспроможності підприємства при виході на зовнішній ринок в сучасних умовах інтеграційних процесів.


О. М. Кушніренко

Житомирський державний технологічний університет


ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ В ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ


Забезпечення економічної та політичної безпеки кожної країни залежить від рівня конкурентоспроможності її економіки. Серед факторів забезпечення конкурентних переваг з кожним роком все більш вагомого значення набуває інноваційний розвиток промисловості як результат активного застосування у виробництві результатів наукової та науково-технічної діяльності. В умовах необхідності подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи саме регуляторна політики держави з її чітким та прозорим механізмом підготовки та прийняття управлінських рішень може стати на перешкоді запровадженню необґрунтованих, економічно недоцільних та неефективних регулювань, які могли призвести до погіршення умов провадження інноваційної діяльності в господарській сфері.

Актуальність теми підтверджують складні економічні умови розвитку національного виробництва, які вимагають впровадження таких організаційно-економічних заходів управління інноваційною діяльністю, що поєднують пошук та використання внутрішніх джерел фінансування з активною регуляторною політикою держави, заснованій на довгостроковій стратегії інноваційного розвитку. Методологія організації та функціонування, а також проблеми управління інноваційним розвитком економіки досліджувались в працях багатьох вітчизняних та зарубіжних економістів. До їх числа належать: О. М. Алимов, О. І. Амоша, В. М. Геєць, Б. М. Данилишин, О. І. Дацій, Л. В. Дейнеко, М. Х. Корецький, С. Ф. Покропивний, М. Портер, В. А. Романенко, А. М. Федорищева, Й. Шумпетер, Ю. В. Яковець. Ці роботи є значним внеском у розвиток економіки. В той же час, на наш погляд, важливим є вивчення проблем, що перешкоджають впровадженню інновацій в українську промисловість, незважаючи на активну політику державної підтримки.

Метою дослідження є обґрунтування методологічних, практичних положень щодо необхідності спрощення дозвільних процедур для підприємств, що заявляють про готовність здійснення інноваційної діяльності.

Важливим фактором забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку національної економіки України та підвищення рівня її конкурентоспроможності є переведення промисловості на інноваційно-технологічну модель розвитку за допомогою активізації інноваційної діяльності регіональних виробництв. Проте, за даними всесвітнього економічного форуму "Глобальний огляд конкурентоспроможності за 2009–2010 роки" Україна зайняла 82-е місце у рейтингу конкурентоспроможності, що охоплює 133 країни, опустившись за рік на 10 позицій. Всесвітній економічний форум (WEF) визнав найбільш конкурентоспроможною за минулий рік Швейцарію, що потіснила на друге місце США. Кращу позицію з колишніх республік СРСР зберегла Естонія (25-е місце), а лідером зростання став Азербайджан (51 місце), що піднявся на 18 позицій і випередив Литву (53), Латвію (68) і Росію (63). На 82-м місці Україна розмістилась по сусідству з африканськими країнами Гамбією (81) і Алжиром (83), випереджає Грузію (90), Вірменію (97), Таджикистан (122) та Киргизстан (123). У звіті йдеться, що значне погіршення індексу конкурентоспроможності України викликане тим, що країна зіткнулася з серйозними проблемами, пов'язаними з різким падінням попиту на експортну продукцію, девальвацією гривні і руйнуванням фінансової системи. Це підтверджує необхідність посилення уваги з боку державного регулювання активізації інноваційного розвитку промисловості [5, с. 18].

Згідно Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», державна регуляторна політика – це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських та адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України [2]. На виконання основних положень нормативно-правової бази у сфері державного регулювання інноваційного розвитку економіки в Україні створено спеціалізовані установи, такі як Державне агентство України з інвестицій та інновацій, що є центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; Державне підприємство «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм», створене в 2007 році з метою розробки та впровадження інноваційних програм та розвитку інноваційної інфраструктури; Державна інноваційна фінансово-кредитна установа, що створена в 2007 році з метою здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності, а також залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для розвитку національної економіки [4].

Незважаючи на розвиток державного регуляторного механізму у сфері інновацій, в сучасних умовах господарювання намітилась тенденція до скорочення виробництва та згортання інноваційної діяльності. За результатами опитування інноваційно активних підприємств виявлено такі основні фактори, що гальмують інноваційні ініціативи. Головною проблемою визначено недостатність коштів для забезпечення фінансування інноваційних проектів. Другою не менш важливою підприємці вважають складність процедури державного ліцензування та отримання дозволів, особливо при здійсненні найбільш масштабної форми оновлення – новому будівництві виробничих об’єктів. Таким чином, крім фінансового навантаження підприємство, що впроваджує інновації, повинно отримати більше як п’ятнадцять комплексних дозвільних документів від різних організацій, що представляють державне управління. На практиці цей процес триває до трьох-чотирьох років і досить часто призводить до значних фінансових втрат підприємства, а іноді і до його банкрутства. Необхідно відмітити важливість особливого підприємницького таланту відповідальної за інноваційний проект особи, без якого інноваційне впровадження стає неможливим. На нашу думку така ускладнена система державного контролю за інноваційним проектами пояснює незначну частину реалізації технічних інновацій в промисловості і є однією з визначальних причин, що перешкоджає регіональному інноваційному розвитку.

Практика інноваційного розвитку економіки в нашій країні, передовий досвід економічно розвинутих країн показують, що обов’язковою умовою зміцнення конкурентоспроможності країни є необхідність впровадження опосередкованого регулювання економічної сфери державою, який проявляється у формуванні державою сприятливого інноваційного середовища, яке є одним із основних стимулів до проведення інноваційного оновлення виробництва. Такий тип зменшує можливості держави втручатися у ринковий механізм, а дозволяє лише доповнювати його, створюючи «правила гри», завдяки чому відкриваються нові перспективи економічного розвитку та зростання. Проте, становлення опосередкованого впливу держави на розвиток інноваційної діяльності вимагає впровадження чіткої стратегії інноваційного оновлення промисловості. На нашу думку, функціонування промислових підприємств при відсутності єдиного державного органу управління дозвільною системою інноваційних проектів, є досить суперечливим.


Література

1. Закон України від 04.07.2002 р. “Про інноваційну діяльність України” [Текст] // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – С. 266.
   
2. Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [Текст] // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004. – № 9. – Ст. 79.
   
3. Дейнеко Л. В. Розвиток харчової промисловості України в умовах ринкових перетворень: Проблеми теорії і практики [Текст] / Л. В. Дейнеко. – Київ: Знання, 1999. – 331 с.
   
4. Інформація про здійснення органами виконавчої влади державної регуляторної політики у 2009 році [Електроний ресурс] – Режим доступу: gov.ua/control/uk/publish.
   
5. Інфраструктура інноваційної діяльності. [Електроний ресурс] – Режим доступу: v.ua/index.php.
   

А. В. Линенко

Класичний приватний університет


ЗОНИ, ВІЛЬНІ ВІД ГЕНЕТИЧНО-МОДИФІКОВАНИХ ОРГАНІЗМІВ, ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ


Сьогодні неможливо беззаперечно стверджувати, що використання генетично-модифікованих організмів (ГМО) безпечне для навколишнього середовища та здоров’я людини. Так, існують певні застереження, наприклад репрезентовані в працях І. В. Єрмакової, що безконтрольне вивільнення ГМО може призвести до порушення екологічного балансу та виникнення загрози біологічному різноманіттю. В травні 2009 року члени Американської академії екологічної медицини виступили з вимогою ввести в країні мораторій на використання ГМО. З урахуванням того факту, що США є найбільшим постачальником трансгенної продукції, ця ініціатива американських учених є знаковою та свідчить про зміну ставлення світової спільноти до безконтрольного розповсюдження ГМО.

Деякі країни обрали шлях повної відмови від генетично модифікованих культур і продуктів, створивши так звані зони, вільні від ГМО. На даний час відомо понад 1300 зон у 35 країнах світу, що організували такі зони. Серед них є країни, які повністю вільні від ГМО, наприклад Австрія, Венесуела, Греція, Польща, Швейцарія. До їх числа недавно приєдналися Німеччина та Франція.

Найбільш рельєфно причину виникнення зон, вільних від ГМО, обґрунтовано в Берлінському маніфесті, прийнятому в січні 2005 року на конференції “Зони, вільні від генетично модифікованих організмів, розвиток сільських регіонів і захист біорізноманіття”. Так, 28 країн світу підписали Берлінський маніфест і оголосили свої регіони вільними від ГМО [1].

Навіть у деяких штатах США, що є лідером у виробництві продукції з умістом ГМО, вже також розпочався рух проти вирощування генетично модифікованих культур і розповсюдження їх насіння. Наслідком дій активістів можна вважати заборону Міністерством сільського господарства США на вирощування генетично модифікованого рису.

До речі, вперше про необхідність створення зон, вільних від ГМО, заговорили у Великобританії в 1998 році. В 2001 році в Словенії з’явилася перша в Європі асоціація організацій, що виступають за створення вільних зон, у результаті діяльності якої виник європейський біорегіон, до складу якого в 2003 році входили Словенія та деякі провінції Австрії й Італії. Нині зонами, вільними від ГМО, охоплено 170 регіонів на території Європейського союзу. Також вони є в США, Канаді та деяких країнах Латинської Америки. Ініціатива приєднатися до таких зон звучала й у деяких російських регіонах – у Москві, Білгородській, Мурманській, Рязанській і деяких інших областях [4].

Країни, що приєдналися до Берлінського маніфесту, розглядають цей крок насамперед як відповідь глобальній ринковій атаці, у тому числі і з боку СОТ. Ринок трансгенів перебуває в монопольному стані, тому не виключений і певний диктат монополістів. Цілком виправдані побоювання, що трансгени витиснуть з полів традиційні культури, призведуть до збіднення їх розмаїтості та зроблять їх неконкурентоспроможними.

Проблема безконтрольного розповсюдження ГМО, їх впливу на продовольчу безпеку, здоров’я людини й навколишнє середовище в цілому актуальна також і для України. На засіданні Наукової ради Всеукраїнської екологічної ліги “Екологічно безпечне харчування” учасники висловили занепокоєння у зв’язку з нелегальним ввезенням на територію України генетично модифікованих культур та їх масовим вирощуванням, а також з імпортом харчової продукції із вмістом ГМО, що становить об’єктивні та потенційні ризики для здоров’я людини. Виходячи з необхідності організації порівняльного моніторингу зокрема було запропоновано створити в Україні зони, вільні від ГМО, та приєднати їх до територій Берлінського маніфесту [3].

На сьогодні вже зареєстровано законопроект “Про проголошення території України вільної від генетично модифікованих організмів (ГМО)”, що наразі перебуває на опрацюванні в комітетах Верховної Ради України. В цьому нормативно-правовому документі йдеться про необхідність проголошення території України вільною від ГМО з метою захисту населення держави від шкідливих для здоров’я продуктів харчування та формування умов для рощення здорового покоління людей [2]. Автор законопроекту В. А. Даниленко називає низку негативних причин використання трансгенної продукції, що зумовлюють доцільності створення в Україні зони, вільної від ГМО, а саме: пригнічення імунітету, можливість гострих порушень функці­онування організму, таких як алергічні реакції і метаболічні розлади, в результаті безпосередньої дії трансгенних білків; порушення здоров’я в результаті появи нових білків, токсичних для людини продуктів метаболізму чи накопичення в організмі гербіцидів (більшість трансгенних рослин не гинуть при використанні хімікатів і можуть їх акумулювати); канцерогенний і мутагенний ефекти тощо.

До питання створення зон, вільних від ГМО, необхідно підходити також виважено, оцінивши всі можливі соціальні, екологічні, економічні та інші наслідки, втім необхідність у цьому є, як слушно зауважили учасники Наукової ради Всеукраїнської екологічної ліги “Екологічно безпечне харчування”, хоча б для організації порівняльного моніторингу й оцінки безпечності ГМО.


Література

1. Глазко В. И. Кризис аграрной цивилизации и генетически модифицирован­ные организмы : Монография / В. И. Глазко. – К. : PA NOVA, 2006. – 206 c.
   
2. Про проголошення території України вільної від генетично модифікованих організмів (ГМО) : Проект Закону України, внесений під реєстраційним № 476 / [Електронний ресурс] / Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: gov.ua:8080/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=36455.
   
3. Чи впливатимуть ГМ-культури на навколишнє середовище? [Електронний ресурс] / Сайт Всеукраїнської екологічної ліги. – Режим доступу: ссылка скрыта.
   
4. Ярошевська Ю. Вибір України стосовно політики у сфері генетично-модифікованих організмів: модель ЄС чи США? : Консультативна робота / Юстина Ярошевська. – К. : Проект «Німецько-український аграрний діалог» Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, 2009. – 66 с.
   

О. М. Луцків

Інститут регіональних досліджень НАН України