Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки та інновацій самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу освіта та наука в умовах глобальних викликів
| Вид материала | Документы |
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти І науки україни інститут інноваційних технологій І змісту освіти, 43.77kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
ГОТОВНОСТЬ ПРЕДПРИЯТИЙ К ПОСТРОЕНИЮ И РЕАЛИЗАЦИИ НОВОЙ МОДЕЛИ РЕСУРСОСБЕРЕЖЕНИЯ.
Хорошо известно, что в поисковом режиме выбора актуальных направлений приложения своих сил экономическая наука, на разных этапах развития научно-технического прогресса, организации производства и рыночных отношений, смещает центр влияния от одних актуальных проблем к другим, изучая факторы роста, структуру капитала, влияние инноваций, механизм стоимостного рыночного равновесия и др. Однако такая тематика как ресурсопотребление в любые исторические периоды остается актуальной, так как она отражает корневой смысл самой экономики: получение максимума полезного эффекта от ресурсов в условиях их ограниченности. В ситуации, когда ресурсные возможности, особенно не возобновляемые, находятся на грани полного использования, проблема многократно обостряется, что сейчас и наблюдаем в отношении природных ресурсов (рудных, энергетических, водных, в целом экологических, земельных и др.)
В машиностроении, при высоком уровне развития этой отрасли, проблема полной отдачи производства уже не столько связывается с ресурсопотреблением, сколько с ресурсосбережением, что, несмотря на общность корневого слова «ресурсы» в своей концептуальной основе уже имеет несколько другие задачи.
Проведенные исследования по Харьковскому машиностроительному комплексу показали, что здесь ситуация явно критическая. Технологии, сами изделия (машины) и в целом производственная экономика отечественных предприятий по материалоемкости, энергоемкости, трудоемкости, фондоемкости в 1.5-3 раза, а иногда и более, имеет худшие показатели, чем в США, Европе, Японии и много других развитых странах «первого мира».
В машиностроении Харькова на данный период в сфере организации работы по ресурсосбережению мы не достигли уровня 90-х годов, когда эти задачи системно и развернуто решали с помощью функционально-стоимостного анализа, нормирования расходов, замены оборудования
и технологий, использования отходов. Причины известны – перестройка, спад, точнее «обвал» объемов производства, финансовый кризис. На сегодняшний день бывшую систему управления ресурсопотреблением в машиностроении не имеет смысла восстанавливать. Есть смысл построить заново, при этом, по твердому нашему убеждению, за основу приоритетно надо принять два «своих» фактора: первый – все лучшее из отечественного опыта организации хозяйствования, экономии и бережливости (не следует на веру принимать спешный вывод, что «у нас ранее все было плохо и безхозяйственно»); второй – это собственные инновационные технологии, проекты и научные разработки. И только на третьем месте можно рассматривать зарубежные образцы подходов и моделей достижения производственно-технологических успехов.
Отметим положительные характеристики деятельности по ресурсосбережению на лучших Харьковских предприятиях: ОАО «Турбоатом», ГП завод «Электротяжмаш», ГП Харьковский машиностроительный завод «ФЭД» и др. Это программный подход, который пока хоть и на низком организационном уровне, но ведется настойчиво и постоянно, особенно в сфере энергосбережения, в виде энергопаспортов предприятия, аудита, специальных программ. Это направление ресурсосбережения можно обозначить как построение нового сектора в оргмеханизме.
Полезное влияние оказывает и возврат к «нормированию» расходов на производство, что вместе с развитием управленческого учета и современных систем управления затратами обеспечивает в коллективах некую новую культуру отношения к затратам. Это второе направление хоть и уходит корнями в старую методологию управления, но эффект обеспечивает реальный.
Третье направление – инновационная политика, в которой равнозначны два элемента – новая конкурентоспособная продукция и фактор снижения расходов и потерь.
В целом фактически достигаемый (а не теоретический) потенциал ресурсосбережения сегодня составляет для машиностроительных предприятий нашего региона 20-24% от сегодняшнего объема ресурсопотребления. Но ценность стратегии ресурсосбережения не только в экономии ресурсов, что на наш взгляд, составляет лишь 50% от ее системного эффекта. Результат ресурсосбережения, как минимум четырех секторный (кроме чистой экономии на энергии, материалах, капиталах и затратах труда). Этот ожидаемый результат (без количественных оценок) представлен на рис.1.
Рис.1. Системный эффект ресурсосбережения.
На Харьковских машиностроительных предприятиях (ОАО «Турбоатом», ГП завод «Электротяжмаш», ГП Харьковский машиностроительный завод «ФЭД» и др.) разработаны программы ресурсосбережения, в которых предусмотрен ряд мероприятий: конструкторские (совершенствование конструкций и повышение качества изделий), технологические (комплексное использование ресурсов, модернизация оборудования, использование вторичных ресурсов), организационные (оптимизация запасов и расходов ресурсов, совершенствование анализа использования ресурсов, развитие контроля и стимулирования ресурсосбережения).
Негативные моменты в ситуации: ни на одном предприятии нет центрального органа по управлению (координированию) ресурсосбережения; информационная база не развита, в т. ч. и в блоке задач «управленческий учет»; не отработана эффективная система стимулирования за ресурсосбережение; не устранены барьеры для допуска экономической науки к заводской проблематике – большинство предприятий в этом актуальном направлении не работают с ВУЗами и НИИ на договорной основе; крайне неудовлетворительно ведется образовательная, просветительская и воспитательная работа в коллективе по вопросам ресурсосбережения.
Из неотложных задач решения проблемы предлагаем.
I. В научном плане.
1. Ресурсоаудит и рекомендации (методические разработки).
2. Разработка концептуальной модели «Ресурсосбережение – как непрерывный процесс».
3. Разработка научно-прикладной программы для отдела (группы) «Ресурсоменеджмент».
4. Разработка и реализация на предприятиях концепции инновационного развития, в которой была бы отражена стратегия ресурсосбережения.
II. В прикладном плане.
- Создание на предприятиях Центра управления Ресурсопотреблением и Ресурсосбережением.
- Разработка и внедрение «Рабочей модели управления затратами».
- Решение вопросов стимулирования по идеям, проектам и результатам.
- Создание современного информационного блока в управлении «Ресурсосбережением».
Проведенные на ряде предприятий исследования показали, что, несмотря на наличие соответствующих программ и мероприятий по ресурсосбережению, готовность коллектива к переходу на инновационный путь развития и к ресурсоэффективной деятельности далека от требуемой. Подъем «планки готовности» задача и реальная, и неотложная. Рекомендации по достижению надлежащего уровня готовности предприятия сформированы в четырех блоках управленческой технологии, а именно – в образовательном, организационном, технологическом и мотивационном. Модель формирования этой готовности в основе своей предлагаем строить на параметрах: информационной поддержки стратегии ресурсосбережения, организации постоянной работы по целевым программам, создание центров ответственности, стимулировании по результатам.
Тищенко Артем Юрійович
Східноукраїнський національний університет ім. В.І. Даля
м. Луганськ
Вибір фінансово-інвестиційної стратегії
для формування інвестиційної політики промислового підприємства
Оцінка і аналіз сучасного стану інвестиційної сфери свідчать про необхідність перебудови управління інвестиційною діяльністю промислових підприємств, формування ними збалансованої і ефективної інвестиційної політики, яка потребує чітких методичних основ організації цього виду діяльності. Формування інвестиційної політики підприємства є складний творчий процес, який ґрунтується на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності і кон'юнктури інвестиційного ринку як в цілому, так і його сегментів.
Одним з головних чинників впливу на інвестиційну активність промислового підприємства можна визнати наявність джерел фінансування. Проблема вибору джерела залучення коштів в умовах недостатності власних фінансових ресурсів є доволі типовою проблемою, що встає перед суб’єктами господарської діяльності, у тому числі і перед машинобудівними підприємствами. Кризовий стан, з одного боку, спонукає їх звертатися до зовнішніх ресурсів, а з іншого, – є головною перешкодою отримання коштів, оскільки такі умови обумовлюють великі ризики неповернення вкладень і неефективного їх використання. Проте проблема залучення зовнішніх засобів характерна і для стабільної економіки, і в цьому сенсі вона є класичною. Різноманітні комбінації джерел фінансування і стратегічних рішень, що стосуються різних варіантів розвитку підприємства, формують структуру фінансово-інвестиційної стратегії підприємства. Логіка побудови фінансово-інвестиційної стратегії може бути двоякою: ресурсною (що йде від ресурсів до їх реалізації) або цільовою (від цілей до ресурсів для їх реалізації) і залежить від пріоритетів, прийнятих при формуванні стратегій і, відповідно, інвестиційної політики. Залежно від структури джерел фінансування діяльності і розвитку підприємства, а також від інвестиційних проектів, що реалізовуються, можна виділити найбільш характерні типові варіанти фінансово-інвестиційної стратегії.
Детальний розгляд таких варіантів необхідний для розробки інвестиційної політики, в якій обов’язково передбачають джерела інвестування. Використання переважно власних засобів підприємства для інвестування зазвичай має місце при вузькому колі невеликих інвестиційних проектів. Застосування цієї стратегії обмежене, тому що припускає самодостатність підприємства і значні можливості самофінансування, які є лише у великих (в окремих випадках середніх) компаній. При середньому рівні ефективності дана стратегія має високу надійність, оскільки її реалізація майже повністю залежить від діяльності самого підприємства (за умови його стабільності і стабільності зовнішнього середовища). Використання переважно централізованих джерел (державних інвестицій і кредитів) має вузьке розповсюдження, зважаючи на дефіцит державних коштів і недоступності їх для переважного числа підприємств. Реалізація цієї стратегії в значній мірі залежить від політичних ризиків і структурно-промислової політики. Використання широкого спектру фінансових джерел: власного капіталу і зовнішніх інвестицій, які отримують за рахунок акціонування, банківських і комерційних кредитів передбачає консолідований спосіб фінансування, вимагає значної попередньої підготовки для свого здійснення. Дана стратегія використовується для великомасштабних стратегічних вирішень при недостатності власних засобів. Ефективність і надійність стратегії залежить від структури залучених джерел і може коливатися в значних діапазонах. Консолідоване фінансування з різних джерел на принципі партнерства припускає інтеграцію зусиль декількох підприємств (фірм, банків) в реалізації одного або декількох крупних проектів. При цьому відбувається диверсифікація ризиків підприємницької діяльності, узгодження інтересів учасників сформованої групи як по горизонталі, так і по вертикалі. Дана стратегія використовується за наявності у підприємства інтеграційних можливостей для радикальної зміни свого положення на товарному або ресурсному ринку, при впровадженні інновацій. Зустрічається достатньо рідко, але є перспективною, оскільки забезпечує зниження ризиків і збільшення ефективності. Використання якого-небудь одного виду фінансових ресурсів (наприклад, власних засобів) для стратегічного вирішення, зазвичай, припускає короткий термін виконання. Дана стратегія характерна для дрібних і середніх підприємств, що характеризуються високою мобільністю і здатністю швидко адаптуватися до нових умов, що визначає перманентний перехід від одного варіанту розвитку фірми до іншого, а також підвищеним ризиком і сприйнятливістю до нових інвестиційних пропозицій [1]. Використання інвестиційних ресурсів з певним ступенем їх захисту, який може бути забезпечений за допомогою різного роду страховок і перестраховок, авалюванням фінансових зобов'язань, операціями хеджування інвестиційних ризиків припускає взаємодію підприємства з різними фінансовими інститутами, що формують ринкову інфраструктуру. Дана стратегія в сучасних умовах має обмежене застосування в силу незрілості ринкової інфраструктури, але є перспективною, оскільки дозволяє зменшити ризики. При виборі типу стратегії в умовах конкурентного середовища одним з основних є критерій стійкості підприємства. Досить часто виникає ситуація, коли підприємство ніби успішно реалізовує свою інвестиційну стратегію, але виявляється залежним від свого партнера по бізнесу. Таке положення можливе при акціонуванні капіталу, коли підприємство втрачає контрольний пакет акцій. Часто втрата «суверенітету» виникає при банківському кредитуванні, коли економічний стан фірми виявляється залежним від рішень фінансових партнерів. Тут виникає вже проблема оцінки безпеки інвестиційної стратегії підприємства і вірогідності його злиття (або поглинання) іншою економічною структурою.
Гармонійного поєднання приватних, групових і суспільних інтересів в сфері інвестиційної діяльності можна досягти шляхом застосування лізингу як форми фінансування, яка відповідає вимогам науково-технічного прогресу і дозволяє при фінансових утрудненнях подолати відчуження ініціативних працівників від новітніх технологій і сучасного устаткування. Застосування лізингу в господарській практиці дозволяє здійснювати інвестиційну діяльність в умовах обмеженості ресурсів. Ефективність багатобічної дії лізингу на економіку визначається тим, що він одночасно активізує інвестиції приватного капіталу в сферу виробництва, покращує фінансовий стан безпосередніх товаровиробників і підвищує конкурентоспроможність малого і середнього вітчизняного бізнесу. За економічним змістом лізинг є формою інвестування у виробництво, перш за все в матеріальне. В той же час це операція кредитова, оскільки має місце передача майна в користування на умовах терміновості, поворотності і платності. Фінансування орендних операцій різних видів майна успішно застосовується у всьому світі. При ухваленні обґрунтованих управлінських рішень при виборі варіанту реалізації інвестиційного проекту, пов'язаного з виробничо-технічним розвитком підприємства, необхідно враховувати ті переваги, які пропонує механізм використання лізингу. Для лізингоотримувача переваги лізингу полягають в тому, що він звільняється від повної одноразової оплати вартості майна, отримує в користування техніку і устаткування з певним відстроченням платежів. При інвестиційному проектуванні необхідно мати на увазі, що, не дивлячись на наявність великої кількості переваг, лізинг має і деякі недоліки. Зокрема, лізинг відрізняється підвищеною складністю організації операції, яка зумовлена необхідністю узгодження інтересів великої кількості її учасників. Тривалість договору лізингу по термінах не завжди може бути узгоджена з періодом морального старіння устаткування, використовуваного, наприклад, в галузях високих технологій. Хоча лізингові платежі відносять на валові витрати, і тим самим зменшують прибуток оподаткування, але ті ж самі платежі, якщо вони завищені, здатні привести до зростання ціни товару і понизити його конкурентоспроможність. При порівнянні лізингу і кредиту завжди необхідно враховувати його переваги і недоліки, відповідність цілям підприємства. Аналіз фінансово - економічної діяльності машинобудівних підприємств Луганської області виявив на більшості з них хронічну недостатність коштів для оновлення основних засобів, проведення технічного переоснащення виробництва. Крім цього, більшість підприємств галузі не мають хорошої кредитної історії, що ускладнює отримання банківських кредитів для купівлі устаткування. На підставі перерахованих фактів можна висловити припущення, що лізинг є перспективною формою фінансування інвестицій у основні засоби машинобудівної галузі.
Таким чином, встановлення мети інвестиційної діяльності дозволяє конкретно визначити бажані параметри інвестиційної політики, а також виділити варіант фінансово-інвестиційної стратегії для розробки інвестиційної політики промислового підприємства.
Література
- Туріянська М.М. Інвестиційні джерела: Монографія. – Донецьк: ТОВ „Юго-Восток, Лтд”, 2004. -318с.
Шевченко Тетяна Володимирівна, аспірантка,
Київський національний торговельно-економічний університет
Зовнішній державний борг та його взаємозалежність з валютними ризиками
Збалансована структура зовнішнього та внутрішнього державного боргу створює підґрунтя для зниження вразливості фінансового стану уряду до дії валютних, відсоткових, кредитних ризиків, ризиків ліквідності [3, 10].
Зовнішньоборгове навантаження є вагомим фактором формування заниженого обмінного курсу у країнах, що розвиваються і країнах із перехідною економікою. Наявність значного зовнішньоборгового навантаження у багатьох країнах із перехідною економікою виступає вагомим фактором девальвації їх валют. З одного боку, виконання зобов’язань перед зовнішніми кредиторами збільшує попит на іноземну валюту, що чинить девальваційний тиск на курс національної валюти [2, 386]. З іншого, при недостатності надходжень від експорту для фінансування імпортних операцій та обслуговування зовнішнього боргу уряд вимушений вдаватися до девальвації національної валюти з метою стимулювання експорту та обмеження імпорту [2, 373]. Таким чином, боргові процеси і валютно-курсова політика у країнах, що розвиваються демонструють високий ступінь взаємозалежності [2, 188].
Проте не лише зовнішньоборгові процеси визначають рівень обмінного курсу, а й обмінний курс впливає на формування зовнішньої заборгованості. Так, нееквівалентність зовнішньої торгівлі та заниженість валютних курсів країн, що розвиваються посилюють диференціацію в рівнях доходів між групами країн. За таких умов наростає дефіцит фінансових ресурсів у країнах, що розвиваються і посилюється їх кредитна залежність від розвинених країн [2, 373].
Світовий досвід свідчить про те, що до боргової кризи може призводити як надмірна ревальвація, так і надмірна девальвація національної валюти. С.Джахджа і П.Монтієль розробили спеціальну модель для пояснення зазначеного феномену. Згідно з базовими допущеннями моделі, для кредиторів девальвація національної валюти пов’язана із суттєвими ризиками, оскільки тягар обслуговування боргу для уряду в таких умовах посилюється. З іншого боку, оцінюючи ризик дефолту, кредитори враховують і можливу реакцію реального сектора на зниження вартості національної валюти. Якщо девальвація опосередковує підвищення рівня економічної активності, то посилення боргового навантаження компенсується збільшенням податкових надходжень до бюджету. У разі домінування даного ефекту девальвація не викликатиме боргових ускладнень. Якщо ж кредитори вважають, що девальвація погіршуватиме фінансовий стан уряду, вони погодяться надавати позики лише за більш високими відсотковими ставками за новими зобов’язаннями або взагалі вилучатимуть свої вкладення у боргові інструменти уряду [2, 386].
Прямий і зворотній вплив зовнішньоборгового навантаження на динаміку валютного курсу підтверджує факт наявності тісного взаємозв’язку між валютними і борговими кризами у країнах, що розвиваються і країнах із перехідною економікою [2, 386-387].
З огляду на те, що фінансова і валютна кризи найчастіше супроводжують одна одну, чинники, використовувані для прогнозування настання валютної кризи, можуть бути застосовані і як індикатори – провісники фінансової кризи. Так, взаємозв’язок між фінансовою і валютною кризами зазначається у працях Дорнбуша, Голдфайна і Вальдеса, Камінські і Рейнхарт, а також Камінські, Лізондо і Рейнхарт [1, 18].
Зовнішньоборгові операції дають можливість уряду здійснювати залучення фінансових ресурсів на більш вигідних умовах, порівняно із внутрішніми запозиченнями. Та потрібно враховувати, що стимулюючий вплив зовнішньоборгових операцій на економіку країни реалізується лише до досягнення зовнішнім боргом критичного рівня [2, 100].
Для країн, що розвиваються критичний рівень зовнішнього державного боргу по відношенню до ВВП встановлено: експертами Світового банку на рівні 15-25% ВВП; С.Патілло, Х.Поірсоном та Л.Річчі – 18% ВВП; Дж. Імбсом та Р.Рансьєром – 30-35% ВВП. К.Райнхартом і К.Рогоффом встановлено критичний рівень зовнішнього державного боргу в межах 15-30% ВВП для країн з ринками, що формуються [2, 100-102].
Протягом 2008 року зовнішній державний та гарантований державою борг України зріс на 72,8 млрд. грн., темп його зростання до попереднього періоду становив 104%, тобто більше ніж у два рази. Зростання боргу спричинене стрімким зростанням курсів іноземних валют: так, на початок 2008 року офіційний курс становив 5,05 гривні за долар США, а на 31.12.2008 – 7,7 гривні за долар США. За рахунок зниження курсу національної валюти, спричиненого негативним впливом світової фінансової кризи, прямий державний зовнішній борг за 2008 рік збільшився на суму 31,4 млрд. грн., або на 53% всього зростання обсягу прямого державного боргу. А в 2009 році зовнішній державний та гарантований державою борг України за рахунок зміни курсів валют збільшився відповідно на суму 3,0 млрд. грн. та 2,8 млрд. грн. [4].
Відповідно до прогнозів іноземних та вітчизняних вчених, фінансова криза привела до валютної кризи. Девальвація національної валюти привела до зростання розміру зовнішнього державного і гарантованого державою боргу в гривневому вираженні та збільшення навантаження на бюджет країни. Для ліквідації валютної та фінансової кризи урядом України здійснено ряд нових запозичень. В результаті зміни курсів валют та нових запозичень показник рівня відношення державного та гарантованого державою боргу до ВВП на кінець 2008 року становив 20%, питому вагу цього показника становить зовнішній державний та гарантований державою борг у розмірі 15,1% ВВП, який за оцінками деяких іноземних вчених-економістів наблизився до критичного рівня, та в 2009 році вже становив 21,5% ВВП [4].
На кінець 2009 року показник рівня відношення державного та гарантованого державою боргу становив 33,0% ВВП, проти максимального граничного значення у 60%, встановленого Бюджетним кодексом України [4].
Відповідно до встановлених нормативів граничного значення державного та гарантованого державою боргу в Україні, він знаходиться в межах, що має забезпечувати фінансову безпеку держави. Здійснений аналіз структури зовнішнього боргу держави відповідно до критичних показників зовнішнього боргу дозволив встановити, що зовнішній борг України досягнув нижньої межі критичного рівня у 2008 році, та відбулося подальше зростання зовнішнього боргу у 2009 році. Такі тенденції наражають країну, не вийшовши з фінансової кризи, на поглиблення її, та початок нової валютної кризи, що може привести до глибшого економічного спаду в країні.
Для зменшення ризику економічної дестабілізації уряди країн, що розвиваються і країн з перехідною економікою при досягненні показників зовнішньоборгового навантаження до нижчої критичної межі в розмірі 15% до ВВП повинні здійснювати виважену грошово-кредитну політику для запобігання досягнення верхньої критичної межі в 35% ВВП. Для здійснення цих заходів в Україні потрібно на законодавчому рівні встановити критичні межі зовнішньоборгового навантаження та не допускати їх перевищення.
Список використаних джерел
- Барановський О.І. Фінансові кризи: передумови, наслідки і шляхи запобігання: Монографія. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2009. – 754 с.
- Вахненко Т.П. Зовнішні боргові зобов’язання у системі світових фінансово-економічних відносин. – К.: Фенікс, 2006. – 536 с.
- Т.Вахненко Державний борг України:оптимізація структури та управління ризиками // Світ фінансів. – 2008. – №1 (14). – с. 10-28.
- n.gov.ua/control/uk/sitemap/main
Яценко Віктор Петрович
к.е.н., доцент кафедри загальної економічної теорії
Одеський державний економічний університет, м. Одеса