Зміст а. Основи теорії держави

Вид материала

Документы

Содержание 12. Право інтелектуальної власності Про авторське право і суміжні права Якщо результатом творчої діяльності є твори науки, літе­ратури, мистецтва, те вони охороняються авторським пра­вом Результати науково—технічної творчості є об'єктами права промислової влшсності Позначення і найменування, завдяки яким розрізняються учасники цивільного обороту, товари і послуги 13. Поняття, підстави і види цивільно—правової відповідальності Склад цивільного правопорушення є підставою для притяг­нення до цивільно—правової відповідальності і включає 14. Спадкування за законом і за заповітом У спадковому Спадкоємцями можуть бути До першої черги спадкоємців належать До другої черги спадкоємців належать Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку Про підприємництво Постійні обмеження Без ліцензії не можуть здійснюватися Умовою здійснення підприємницької діяльності є Державна реєстрація Скасування державної реєстрації 16. Поняття і види підприємств ... Полное содержание

Подобный материал:

• Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
• Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
• Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
• Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
• Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.
• Основи теорії виникнення держави І права, 472.93kb.
• М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.

Гарантія — один із способів забезпечення виконання зобов'я­зань, який застосовується тільки у відносинах між юридичними осо­бами. За договором гарантії гарант зобов'язується перед кредито­ром погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконає його. Договір гарантії є подібним до договору поруки, але, на відміну від поруки, гарант є субсидіарним боржником, тобто кредитор мусить спочатку звернутися до боржника, а у разі недостатності у нього май­на — до гаранта.

Завдаток — це грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні і в забезпечення його виконання.


12. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ


Право Інтелектуальної власності — це особисті немайнові і майнові права, що відповідно до чинного законодавства належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної діяльності, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися результатом інте­лектуальної діяльності на свій розсуд.

Право інтелектуальної власності в Україні регулюється законами « Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. в редакції Закону від 11 липня 2001 р., «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. в редакції Закону від 1 червня 2000 р., «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на знаки для промислових товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. та іншими нормативно—правовими актами.

Всі результати творчої діяльності з точки зору цивільно—правової охорони поділяються на дві групи; перша група охороняється авторсь­ким правом, друга — правом промислової власності. Перелік об'єктів Інтелектуальної власності міститься в Законі України «Про власність», відповідно де якого об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, Літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів та послуг, результати науково—дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці,

Залежно іід характеру інтелектуальної власності право інтелек­туальної власності може бути трьох видів.

1. Якщо результатом творчої діяльності є твори науки, літе­ратури, мистецтва, те вони охороняються авторським пра­вом, До авторського права приєднуються так звані суміжні пра­ва (права виконавців, розробників фонограм тощо).

Автор —це фізична особа, яка све§ю тверчою працею створила твір. Автором тіору вважається особа, яка зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або оригіналі твору мистецтва, якщо Інше не буде доведене в судовому по­рядку, Автору або іншій особі, яка має авторське право, нале­жать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, Охорона авторського та суміжного пра­ва діє протягом всього жиітя автора і 50 років після його смерті. Якщо твір обнародуваний під псевдонімом або анонімно, термін охорони авторських прав закінчується через 50 років після того, як твір було опубліковано,

2. Результати науково—технічної творчості є об'єктами права промислової влшсності, До цієї групи прав належать право на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, право на ра­ціоналізаторську пропозицію, право на селекційні досягнення, право на науково—технічну інформацію. Строк дії патенту на ви—нахід становить 20 років з дня подання заявки до Держпатенту. Строк дії патенту на корисну модель становить 5 років, а за клопотанням власника патенту він може бути продовжений, але не довше ніж на 3 роки. Строк дії патенту на промисловий зразок — 10 років від дати подання заявки до Держпатенту. За клопотанням власника строк може бути продовжений на 5 років. Видача патенту здійснюється Держпатентом в місяч­ний термін після його державної реєстрації. Патент надає вик­лючне право його власникові використовувати винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Пра­ва, що витікають з патенту, починають діяти з моменту публі­кації відомостей про його видання в бюлетні Держпатенту.

Позначення і найменування, завдяки яким розрізняються учасники цивільного обороту, товари і послуги також є са­мостійною групою прав інтелектуальної власності. До даної групи належать право на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг, право на найменування місця походження. Строк дії свідоцтва на знак становить 10 ро­ків від дати подання заявки до Держпатенту і продовжується кожного разу на 10 років за клопотанням власника.


13. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ І ВИДИ ЦИВІЛЬНО—ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ


Цивільно—правова відповідальність — це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що вияв­ляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру.

Склад цивільного правопорушення є підставою для притяг­нення до цивільно—правової відповідальності і включає:

— наявність майнової і моральної шкоди.

Майнова шкода — це будь-яке зменшення наявного майна (позитивна шкода) або неодержання доходів, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане (упущена вигода).

Моральна шко­да може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкод­женням здоров'я тощо;

— протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) заподіювача шкоди;

— вина заподіювача шкоди.

Вина — це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки. У цивільному праві існує пре­зумпція вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'я­зання чи вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною,

поки не доведе протилежного. Вина може бути у формі умис­лу чи необережності. За деякі дії, у передбачених законом чи угодою випадках, може наступати відповідальність без вини. До таких випадків належать: невиконання грошового зобов'я­зання; втрата, недостача чи пошкодження майна зберігачем; заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

— причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою.

Існує декілька способів класифікації видів цивільно—правової відповідальності. Цивільно—правова відповідальність може бути до­говірною і позадоговірною.

Договірна відповідальність настає в разі порушення умов до­говору.

Позадоговірна відповідальність настає у випадку заподіяння шкоди майну чи здоров'ю, якщо між заподіювачем шкоди і потерпі­лим не було цивільно—правового договору.

Якщо у цивільних правовідносинах є кілька зобов'язаних суб'єктів, наступає один з таких видів відповідальності:

— часткова (дольова);

— солідарна;

— субсидіарна (додаткова).

Часткова (дольова) відповідальність передбачає, що кожна з зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці.

Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має пра­во звернути стягнення як в частині, так і в цілому на майно всіх борж­ників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'я­зання одним із декількох боржників звільняє решту від відповідаль­ності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Якщо одна з цих осіб відшко­дує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (рег­рес) до кожного з решти боржників у рівній частці.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність передбачає на­явність крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможли­вості відшкодування збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Наприклад, неповнолітній у віці від 15 до 18 років сам несе відповідальність за вчинену ним шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо неповнолітній не має тако­го майна, або майна недостатньо, відшкодовувати заподіяну ним шкоду зобов'язані його батьки чи піклувальники, які несуть субсиді—арну відповідальність.

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зо­бов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, якщо мала місце непереборна сила чи випадок.

Випадок (казус) — це дія, що має зовнішні ознаки проступку, але не тягне за собою юридичної відповідальності, бо не містить вини.

Непереборна сила (форс—мажор) — надзвичайна подія, яку за даних умов не можна було відвернути (наприклад, стихійне лихо, військові дії тощо).


14. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ І ЗА ЗАПОВІТОМ


Спадкування — це перехід майна від померлого до інших осіб. Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна від померлого до інших осіб, називають спадковим правом.

У спадковому праві розрізняють такі основні поняття:

• спадкодавець — власник, після смерті якого залишилося майно;
  
• спадкоємець — особа, до якої майно переходить після смерті власника;
  
• час відкриття спадщини — день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішення суду про оголошення його померлим;
  
• місце відкриття спадщини — останнє постійне місце прожи­вання спадкодавця, а якщо воно невідоме — місцезнаходжен­ня майна або його основної частини,
  

Спадщина може складатися з прав і обов'язків спадкодавця, тоб­то до її складу можуть входити невиконані зобов'язання або неопла—чені кредити. Спадкоємець має право відмовитися від такої спадщи­ни, але він не може прийняти тільки права і відмовитися від обов'язків спадкодавця.

Спадкування буває двох видів — за законом та за заповітом. Інко­ли частина майна успадковується за законом, інша частина — за за­повітом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни України, іноземці, осо­би без громадянства, юридичні особи і держава. Спадкоємцями мо­жуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народжені після його смерті.

Спадкоємцями не можуть бути особи, які позбавили життя спад­кодавця або інших спадкоємців чи вчинили замах на їх життя, а та­кож особи (в т. ч. повнолітні діти), які злісно ухилялися від утримання спадкодавця, якщо це підтверджено у судовому порядку.

Спадкування за заповітом є поширеним видом спадкування.

Заповіт — це розпорядження власника своїм майном на випа­док смерті. Заповіт набуває чинності лише після смерті спадкодавця.

Вимоги до заповіту:

— може бути укладений лише дієздатною особою;

— укладається у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто спадкодавцем і нотарі­ально засвідчений;

— спадкоємцем за заповітом може бути будь-яка фізична осо­ба, юридична особа чи держава.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє май­но або частину його (не виключаючи предметів звичайної домаш­ньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що вхо­дять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може в будь-який час змінити чи скасувати заповіт, як правило, шляхом складання нового заповіту.

Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не меншедвох третин частки, яка належала б кожному з них при спад­коємстві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Спадкування за законом настає в таких випадках:

• заповіту немає;
  

• заповіт визнано недійсним;
  
• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спад­щини або відмовилися її прийняти.
  

В коло спадкоємців за законом входять діти (в т. ч. й усиновлені), дружина, батьки (усиновителі), брати і сестри, дід, бабуся (як з боку батька, так і з боку матері), утриманці померлого, а також держава.

Спадкування за законом відбувається в порядку черги.

До першої черги спадкоємців належать: діти (у тому числі уси­новлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спад­коємців першої черги належить також дитина померлого, яка наро­дилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоєм­цями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх помер­лому родителю. Між спадкоємцями першої черги спадщина ділить­ся порівну.

До другої черги спадкоємців належать: брати і сестри помер­лого, дідусь та бабуся. Спадкоємці другої черги запрошуються до спадкування, якщо нема жодного спадкоємця першої черги. Між спад­коємцями другої черги спадщина також ділиться порівну.

До числа спадкоємців за законом належать непрацездатні осо­би, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. У разі наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку перехо­дять до спадкоємців за законом, які проживали спільно зі спадко­давцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони прожи­вали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Держава стає спадкоємцем у таких випадках:

• у спадкодавця нема спадкоємців ні за законом, ні за запо­вітом;
  
• всі спадкоємці відмовилися від спадщини;
  
• всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;
  
• ніхто із спадкоємців не прийняв спадщини.
  

Спадкоємець повинен прийняти спадщину чи відмовитися від неї протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини.


15. ПОНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПОРЯДОК ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ її СУБ'ЄКТІВ


Порядок здійснення підприємницької діяльності в Україні регу­лює, перш за все, Закон « Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. (із змінами і доповненнями) та Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізич­ними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підпри­ємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності —юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю.

Корпоративні права — це права власності на частку (пай) у ста­тутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на уп­равління, отримання відповідної частки прибутку юридичної особи, а також частини активів у разі її ліквідації.

Законодавством встановлені такі правові вимоги до підприєм­ницької діяльності:

• це діяльність з власної ініціативи, вона носить постійний, тобто систематичний характер і здійснюється на свій розсуд, без будь-яких застережень;
  
• підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця;
  
• особливістю підприємницької діяльності є мета отриман­ня прибутку. Тому підприємницька діяльність завжди носить комерційний характер. Саме цим вона відрізняється від діяль­ності творчих спілок, благодійних організацій, релігійних орга­нізацій, різноманітних фондів тощо.
  

Суб'єктами підприємницької діяльності в Україні є громадя­ни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності, в тому числі іноземні.

Законом встановлені певні обмеження у здійсненні підприєм­ницької діяльності. Вони є постійними або тимчасовими.

Постійні обмеження поширюються на діяльність, пов'язану з виготовленням і реалізацією наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, охороною об'єктів дер­жавної власності тощо.

Законом передбачено також тимчасові заборони на здійснен­ня підприємницької діяльності:

• не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарських судів, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійсню­вати контроль за діяльністю підприємств;
  
• особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встанов­леного вироком суду;
  
• особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабар­ництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстро­вані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками, а також займати керівні посади в товариствах і посади, пов'я­зані з матеріальною відповідальністю.
  

Закон України «Про підприємництво» проголосив свободу підприємницької діяльності. Однак ця свобода в інтересах суспіль­ства і громадян обмежується, тому виділяють такі види підприєм­ницької діяльності:

• вільну;
  
• дозвільну (ліцензійну);
  
• державну.
  

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чин­ному законодавству.

Поряд з цим законодавець передбачив окремі види підприємниць­кої діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензію.

Об­меженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище та безпеку дер­жави. Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно отримати відповідну ліцензію та дотримуватися певних умов та правил здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови), які вста­новлює Кабінет Міністрів або уповноважений ним орган.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує пра­во ліцензіата (суб'єкта господарювання, який одержав таку ліцензію) на провадження зазначеної в ній виду господарської діяльності про­тягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Без ліцензії не можуть здійснюватися:

• пошук (розвідка) корисних копалин;
  
• виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, хо­лодної зброї, окремих видів пневматичної зброї та торгівля нею;
  
• виробництво вибухових речовин і матеріалів;
  
• розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, пере­везення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речо­вин і прекурсорів;
  
• медична та ветеринарна практика;
  
• організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму; ек­скурсійна діяльність;
  
• посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном тощо.
  

Для отримання дозволів (ліцензій) на такі види діяльності по­дається заява до органу, що видає ліцензії. Рішення по заяві повин­но бути прийняте у строк не пізніше як 10 робочих днів з дати надход­ження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види господарської діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії над­силається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення.Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але він не може бути меншим, ніж три роки.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку. Передача ліцензії іншим юридичним і фізичним особам забороняється.

Ліцензія може бути анульована з таких підстав:

• заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
  
• акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
  
• акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов тощо.
  

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулю­вання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначен­ням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності че­рез десять днів з дня його прийняття.

Рішення про анулювання ліцензій може бути оскаржено суб­'єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

Окремий вид підприємницької діяльності —діяльність, яку можуть здійснювати тільки державні підприємства, тобто державна підпри­ємницька діяльність. Перелік видів такої діяльності містить ст. 4 За­кону «Про підприємництво».

Умовою здійснення підприємницької діяльності є державна реє­страція суб'єкта підприємницької діяльності. Її порядок регулюється положенням «Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 25 травня 1998 р.

Державна реєстрація суб'єкта підприємництва проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місце­знаходженням або місцем проживання даного суб'єкта.

Реєстрація проводиться протягом не більше 5 робочих днів за заявочним принципом. Це означає, що орган реєстрації не правомоч­ний дозволяти чи не дозволяти суб'єктові займатися даним видом підприємництва (дозвільний принцип), а повинен його безумовно зареєструвати при наявності всіх необхідних документів.

Для державної реєстрації юридичної особи як суб'єкта підпри­ємницької діяльності подаються такі документи:

• рішення власників майна про створення юридичної особи;
  
• статут;
  
• реєстраційна картка встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;
  
• документ, що засвідчує сплату власником внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності;
  
• документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
  

Громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності подають:

• реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;
  
• копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податку;
  
• документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
  

У разі зміни назви, організаційно—правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності, суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані у місячний термін з моменту настання згаданих змін подати документи для перереєстрації. Пере­реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності проводиться в поряд­ку, встановленому для його реєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкрит­тя вказаних підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділен­ня), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

У разі зміни свого місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган дер­жавної реєстрації. Невиконання цієї вимоги дає право органам дер­жавної реєстрації звернутися до суду (господарського суду) з позо­вом про скасування державної реєстрації.

Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою влас­ника (власників) або уповноважених ним органів чи за особистою за­явою підприємця—громадянина, а також на підставі рішення суду (гос­подарського суду) у разі:

• визнайня недійсними або такими, що суперечать законодав­ству, установчих документів;
  
• здійснення діяльності, що суперечить установчим докумен­там чи законодавству України;
  
• несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, фор­ми власності та місцезнаходження;
  
• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у ви­падках, передбачених законодавством);
  
• неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звіт­ності згідно з законодавством.
  

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи. Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідом­ляє відповідні державні податкові органи та органи державної ста­тистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємниць­кої діяльності. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.


16. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ


Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, нау­ково—дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відпо­відного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші ра­хунки в установах банків, печатку з своїм найменуванням. Підприєм­ство як юридична особа не може мати у своєму складі інших юридич­них осіб. Правовий статус підприємств визначається статутом, який реєструється в місцевих органах виконавчої влади.

В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
  
• колективне підприємство, засноване на власності трудово­го колективу підприємства;
  
• господарське товариство;
  
• комунальне підприємство, засноване на власності терито­ріальної громади;
  
• державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
  
• підприємство, засноване на власності об'єднань громадян.
  

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підпри­ємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним май­ном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на правах оперативного управління. Здійснюючи це право, державна установа (організація) лише володіє та користуєть­ся зазначеним майном.Різновидом державного підприємства є казенне підприємство.

У казенне підприємство може бути перетворене за рішенням Кабі­нету Міністрів України державне підприємство, яке не підлягає при­ватизації.

Для перетворення потрібна одна з таких умов:

• підприємство провадить виробничу діяльність, яка відповід­но до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством;
  
• головним споживачем продукції підприємства (більше як 50 відсотків) є держава;
  
• підприємство є суб'єктом природних монополій.
  

Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство лише володіє та користується зазначеним майном.

Закон «Пра підприємства в Україні» надає право підприємствам об'єднуватися у групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими ознаками.

Юридичним критерієм класифікації об'єднань на види закон ви­значає правовий режим членства учасників в об'єднаннях.

Розрізняють такі види об'єднань підприємств:

• корпорація;
  
• асоціація;
  
• концерн;
  
• консорціум;
  
• інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими прин­ципами.
  

Корпорація — договірне об'єднання, яке може створюватися підприємствами будь-яких форм власності на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централі­зованого управління діяльністю членів об'єднання. Для централізо­ваного управління діяльністю корпорації її члени делегують прав­лінню частину своїх повноважень, визначених законом. Певний ступінь централізації управлінських функцій і повноважень в руках правління — це основна кваліфікаційна ознака корпорації як дого­вірного об'єднання.

Асоціація — це договірне об'єднання, яке створюється учасни­ками з метою координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг), осво­єння ринків збуту (маркетинг), визначення цін тощо. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асо­ціації. Тому правлінню асоціації не дозволяється втручатися у вироб­ничу та комерційну діяльність підприємств.

Концерн— це об'єднання промислових, будівельних, транспорт­них, торгових підприємств, наукових організацій, банків та ін., яке ство­рене на основі повної фінансової залежності членів об'єднання від одного або групи підприємств. Фінансовою залежністю обумовлено те, що в концерні застосовується найбільш високий ступінь центра­лізації управлінських функцій і повноважень підприємств концерну;

Консорціум — це тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Консорціуми за загальним правилом створюються з метою реалізації певних інвести­ційно—будівельних проектів (програм). Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідовується, або перетворюється рішенням його засновників і реєструється як постійне господарське об'єднання.


17. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ


Поширеною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є господарські товариства. Порядок створення та діяль­ності господарських товариств регулюється Законом «Про господар­ські товариства» від 19 вересня 1991 р. (із змінами і доповненнями).

Господарське товариство — це підприємство, установа або організація, створені на засадах угоди юридичними та фізичними осо­бами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Господарські товариства є юридичними особами і можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить законодавству України.

Розрізняють такі види господарських товариств:

— товариства з обмеженою відповідальністю;

— товариства з додатковою відповідальністю;

— повні товариства;

— командитні товариства;

— акціонерні товариства.

В основі класифікації видів господарських товариств лежить ступінь майнової відповідальності учасників товариства за невико­нання ним договірних зобов'язань.

При створенні господарського товариства утворюється статут­ний фонд.

Статутний фонд— це сукупність (у грошовому виразі) вкладів учасників у майно господарського товариства. Забороняється вико­ристовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кош­ти, отримані в кредит та під заставу.В окремих видах господарських товариств утворюється обов'яз­ковий резервний (страховий) фонд у розмірі, передбаченому уста­новчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначаєть­ся установчими документами. Члени товариства несуть відпові­дальність в межах їх вкладів. Розмір статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю повинен становити не менше суми, ек­вівалентної 100 мінімальним заробітним платам. До моменту реєст­рації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше З0 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується банківськими документами. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. Вищим органом товариства з обмеженою відпо­відальністю є збори учасників. Учасники мають кількість голосів, про­порційну розміру їх часток у статутному фонді. У товаристві з обме­женою відповідальністю створюється виконавчий колегіальний або одноособовий орган: дирекція або директор.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостат­ності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника. Гранич­ний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повне товариство — це товариство, всі учасники якого займа­ються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном. Такий вид цивільно—правової відповідальності більш вагомо захищає права кредитора, який вправі задовольнити майнові претензії з одного бор­жника, а останній, в свою чергу, може пред'явити вимоги щодо сплати боргів до інших боржників у регресному порядку. Ведення справ пов­ного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Командитне товариство — це товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язан­нями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації коман—дитного товариства кожен з учасників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Управління справами командитного това­риства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.

Акціонерне товариство — це товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вар­тості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном това­риства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробіт­ним платам.

Розрізняють два види акціонерних товариств:

— відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розпо­всюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі—продажу;

— закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляють­ся між засновниками і не можуть розповсюджуватися шля­хом підписки, купуватися чи продаватися на біржі.

Порядок емісії (випуску) та обігу акцій регулюється Законом « Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991.

Акція— це цінний папір без установленого строку обігу, що засвід­чує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини при­бутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути:

— іменними та на пред'явника;

— привілейованими і простими.

При створенні акціонерного товариства акції можуть бути роз­повсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонер­них товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у за­критих акціонерних товариствах).

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товари­ства організовується засновниками. Засновники відкритого акціо­нерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати інформацію про випуск акцій. Особи, які бажають придбати акції, зобов'язані внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості щдай, на які вони підписалися. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців. Після закінчення вказаного у повідомленністроку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покри­ти підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і не менше як на два роки.

Закрите акціонерне товариство має право випускати тільки іменні акції. Обіг іменних акцій фіксується у книзі реєстрації акцій, при цьо­му в книгу реєстрації вносяться відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного акціонера.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одер­жання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.

Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Привілейовані акції не можуть бути випущеними на суму, що перевищує 10 процентів статутного фонду акціонерного товари­ства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціо­нерів. Голосування здійснюється на загальних зборах акціонерів за принципом: одна акція — один голос.

Господарські товариства набувають прав юридичної особи з мо­менту державної реєстрації, яка здійснюється за тими ж правилами, що застосовуються і до інших суб'єктів підприємницької діяльності. Основні відомості про господарське товариство, яке підлягає дер­жавній реєстрації, містяться в його установчих документах.

Установчими документами акціонерного товариства, товариства з обмеженою і товариства з додатковою відповідальністю є установ­чий договір і статут, а повного і командитного товариства — установ­чий договір. Товариство зобов'язане у п'ятиденний строк повідомити орган, який провів реєстрацію, про зміни в установчих документах для внесення змін до державного реєстру.

Припинення діяльності господарського товариства відбуваєть­ся шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділен­ня, перетворення) або ліквідації.

Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого орга­ну товариства. При реорганізації товариства вся сукупність прав і обов'язків товариства переходить до його правонаступників.

Товариство ліквідується:

— після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

— за рішенням вищого органу товариства;

— на підставі рішення суду або господарського суду за подан­ням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;

— на підставі рішення господарського суду в порядку, встанов­леному Законом «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом»;

— з інших підстав, передбачених установчими документами.

Командитне товариство, крім загальних підстав, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.


18. ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ І НЕДОБРОСОВІСНОЇ

КОНКУРЕНЦІЇ В УКРАЇНІ


Обмеження монополізму та забезпечення добросовісної конку­ренції є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності. Правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності визначені законами «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. та «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.

Економічна конкуренція — це змагання між суб'єктами госпо­дарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продав­цями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може ви­значати умови обороту товарів на ринку.

Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) стано­вище на ринку товару, якщо:

— на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

— він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості мож­ливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо за­купівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наяв­ності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 36 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане станови­ще суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару ста­новить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції,зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Закон передбачає також випадки, коли монопольне становище на ринку товару займає кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обме­ження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним становищем на ринку, зокрема, визнається:

— встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалі­зації товару, які неможливо було б встановити за умов існуван­ня значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господа­рювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправда­них на те причин;

— обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господа­рювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприєм­ницькій діяльності не стосуються предмета договору;

— обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарю­вання, покупцям, продавцям;

— часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

— суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивновиправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з рин­ку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

Концентрацією визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єк­та господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:

— безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майно­вого комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господа­рювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у ви­гляді цілісного майнового комплексу або структурного підроз­ділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостереж­ної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого орга­ну суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спо­стережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

— створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єкта­ми господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведін­ки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарю­вання.

Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конку­ренції за:

— заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, ус­танов, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених Законом «Про захист економічної конкуренції» як порушення законодавства про захист еконо­мічної конкуренції;

— поданнями органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, органів адміністративно—господарського управ­ління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

— власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

Органи Антимонопольного комітету України мають право нада­вати рекомендації органам влади, органам місцевого самовряду­вання, органам адміністративно—господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням стосовно припинен­ня дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист еко­номічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі, якщо порушення припинено,— щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа.

Рекомендації органів Антимонопольного комітету України підля­гають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони на­дані. Про результати їх розгляду Антимонопольному комітету Украї­ни, його територіальному відділенню повідомляється у десятиден­ний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами Антимоно­польного комітету України не продовжено цей строк.

У випадках, коли суб'єкти господарювання зловживають моно­польним становищем, Антимонопольний комітет та його територіальні відділення можуть накладати стягнення, в тому числі прийняти рішен­ня про примусовий поділ монопольного утворення. Таке рішення підля­гає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

Проявами недобросовісної конкуренції, зокрема, є:

— неправомірне використання чужих позначень, упаковки, рек­ламних матеріалів;

— неправомірне використання товару іншого виробника;

— копіювання зовнішнього вигляду виробу;

— порівняльна реклама;

— дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця);

— неправомірне збирання комерційної таємниці тощо,

Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення Антимонопольним комітетом, його територіаль­ними відділеннями штрафу у розмірі до двох тисяч неоподатковува­них мінімумів доходів громадян.

Особи, права яких порушено діями, що є недобросовісною кон­куренцією, можуть звернутися до Антимонопольного комітету про­тягом шести місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися, що їх права порушено.

Антимонопольний комітет України є державним органом, по­кликаним забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень,

Антимонопольний комітет України утворюється Верховною Ра­дою, підзвітний їй, а у своїй діяльності підконтрольний Кабінету Міністрів України. Антимонопольний комітет утворюється у складі Голови і десяти державних уповноважених. В Автономній Республіці Крим та областях утворюються територіальні відділення Антимоно­польного комітету.

Голова Антимонопольного комітету призначається Верховною Ра­дою за поданням Голови Верховної Ради строком на сім років. Дер­жавні уповноважені призначаються на посаду Верховною Радою стро­ком на сім років, але не більш як на два строки підряд. Держав­ним уповноваженим може бути громадянин України, який досягнув З0 років, має вищу, як правило юридичну чи економічну, освіту, стаж роботи за фахом не менше 5 років протягом останніх десяти років.

До компетенції Антимонопольного комітету належить:

— контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;

— розгляд справ про порушення антимонопольного законодав­ства та винесення рішень за результатами розгляду;

— звернення до суду чи господарського суду з заявами та позо­вами у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства, подання правоохоронним органам матеріалів про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;

— надання рекомендацій державним органам щодо вжиття за­ходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції.


19. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Правові засади іноземного інвестування в Україні визначаються законами «Про захист іноземних інвестицій в Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про інвестиційну діяльність» від 16 вересня 1991 р., «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., положення­ми «Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», «Про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інве­стиційну діяльність за участю іноземного інвестора», затвердженими постановами Кабінету Міністрів відповідно від 7 серпня 1996 р. та З0 січня 1997 р. та іншими нормативно—правовими актами.

Іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою створення прибутку або отримання соціального ефекту.

Такими цінностями можуть бути:

— іноземна валюта, що визнається конвертованою Національ­ним банком України, та, в окремих випадках, валюта України (при реінвестиціях);

— будь-яке рухоме і нерухоме майно та пов'язані з ним майнові права;

— акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні пра­ва, виражені у конвертованій валюті;— будь-які права інтелектуальної власності, включаючи ле­галізовані на території України авторські права, право на ви­находи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів, послуг, ноу—хау тощо;

— інші цінності.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

— часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими фізичними та юридичними особами, або при­дбання частки діючих підприємств;

— створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів інозем­них юридичних осіб або придбання у власність діючих під­приємств повністю;

— придбання нерухомого чи рухомого майна не забороненого законами України;

— придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб;

— в інших формах, які не заборонені законами України.

З дня зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства воно набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями. При цьому іноземна інвестиція в статутному фонді підприємства повинна становити не менше 10 відсотків.

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Урядом Автономної Рес­публіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фак­тичного їх внесення.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжна­родними договорами України. Для окремих суб'єктів підприємниць­кої діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних про­грам розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Законами України можуть визнача­тися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, вихо­дячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Інвестиційним законом України для іноземних інвесторів нада­ються державні гарантії від зміни законодавства, що погіршує право­вий режим інвестиційної діяльності у разі її припинення, переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Дер­жавні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за ви­нятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведе­на на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови ком­пенсації можуть бути оскаржені у судовому порядку.

Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, вклю­чаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами Ук­раїни чи їх посадовими особами обов'язків щодо іноземного інвесто­ра або підприємства з іноземними інвестиціями відповідно до зако­нодавства України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися також на основі конце­сійних договорів, угод про розподіл продукції, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності.

Вказані договори підлягають реєстрації у відповідності до «По­ложення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» від З0 січня 1997 р.

Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах установлюється законодавством Украї­ни про спеціальні (вільні) економічні зони.

Майнові права іноземних інвесторів захищаються у судовому по­рядку. Спори між іноземними інвесторами і державою з питань дер­жавного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Усі інші спо­ри підлягають розгляду в судах України або за домовленістю сторін — у третейських судах, у тому числі за кордоном.


20. УМОВИ І ПОРЯДОК ВИЗНАННЯ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКРУТАМИ


Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від З0 червня 1999 р. вста­новлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкру­том та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредитора. Положення вказаного закону не за­стосовуються до казенних підприємств та, в окремих випадках,— до підприємств, які є суб'єктами комунальної власності.

Банкрутство — це визнана господарським судом неспро­можність боржника відновити свою платоспроможність та задоволь­нити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосуван­ня ліквідаційної процедури.

Боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, не спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), про­тягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Закон зобов'язує вживати своєчасні заходи для запобігання бан­крутству, тобто провести досудову санацію.

Досудова санація — це система заходів щодо відновлення плато­спроможності боржника, які здійснюються до початку порушення про­вадження у справі про банкрутство.

Такі заходи зобов'язані вжити:

— засновники (учасники) боржника — юридичної особи;

— власник майна;

— центральні органи виконавчої влади, органи місцевого само­врядування в межах своїх повноважень.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і роз­глядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Право на звернення до господарського суду із заявою про пору­шення справи про банкрутство мають боржник та кредитор.

Справа порушується, якщо безспірні вимоги кредиторів до борж­ника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів за­робітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Господарський суд, отримавши таку заяву, не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви виносить ухвалу про порушення провадження у справі.

Кредитори наділені цілим рядом повноважень. Вони обирають ко­мітет кредиторів, за узгодженням з яким відкривається процедура са­нації та укладається мирова угода. Важлива роль у процедурі банк­рутства належить арбітражному керуючому. На різних стадіях про­цедури він наділяється повноваженнями з розпорядження і контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію.

Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протя­гом трьох засідань:

— підготовче засідання, в якому суд остаточно визначає розмір вимог кредитора — ініціатора процедури банкрутства, призна­чає арбітражного керуючого тощо;

— попереднє засідання, в якому розглядаються вимоги всіх кре­диторів та заперечення проти них боржника;

— засідання, в якому суд розглядає клопотання про відкриття про­цедури санації або виносить постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрут­ства:

— розпорядження майном боржника. Розпорядник майном при­значається із числа осіб, зареєстрованих Агентством з питань банкрутства як арбітражні керуючі. Процедура розпорядження майном боржника вводиться на строк не більший за шість місяців;

— мирова угода — це домовленість між боржником і кредитора­ми про відстрочку та (або) розстрочку платежів, а також про­щення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформ­ляється угодою сторін;

— санація (відновлення платоспроможності) боржника. Керу­ючий санацією призначається судом з числа осіб, зареєстро­ваних Агентством з питань банкрутства як арбітражні керуючі або керівник підприємства—боржника. Процедура санації вво­диться на строк не більший за дванадцять місяців, але за клопотання комітету кредиторів або інвесторів його може бути продовжено ще до шести місяців;

— ліквідація банкрута — це припинення діяльності суб'єкта під­приємницької діяльності, визнаного господарським судом бан­крутом. Метою ліквідації є здійснення заходів щодо задоволен­ня визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу майна банкрута. Безпосередньо ліквідаційну процедуру здійснює призначений судом ліквідатор, який очолює ліквідаційну комі­сію. Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господарським судом постанови про визнання боржника бан­крутом. Тривалість ліквідаційної процедури, за загальним пра­вилом, не може перевищувати дванадцяти місяців, але даний строк може бути продовжений судом на шість місяців. Закон визначає черговість задоволення вимог кредиторів.

На будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть дійти мирової угоди, у випадку затвердження якої суд припиняє проваджен­ня у справі про банкрутство.