Зміст а. Основи теорії держави
| Вид материала | Документы |
- Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
- 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
- Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
- Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
- Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
- Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
- Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.
- Основи теорії виникнення держави І права, 472.93kb.
- М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
- Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.
Д. ЦИВІЛЬНЕ ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ ПРАВО
1. СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬСЯ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ
Цивільне право — це сукупність цивільно—правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно—грошові відносини і деякі особисті немай—нові відносини за участю громадян, організацій та інших суб'єктів.
Основними джерелами цивільного права є Конституція України та Цивільний кодекс України від 15 лютого 1963 р.
Цивільний кодекс, як і цивільне право, складається з двох частин: Загальної та Особливої.
Загальна частина присвячена об'єктам та суб'єктам цивільного права, підставам виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин, питанням представництва, захисту та строкам здійснення цивільних прав, відповідальності у цивільному праві, праву власності тощо.
Особлива частина цивільного права включає інститут зобов'язального права та окремі види зобов'язань, зокрема договори купівлі—продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, оренди, найму житлового приміщення, зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; авторське право; спадкове право; право на об'єкти промислової власності тощо.
Норми цивільного права регулюють дві групи відносин:
— майнові відносини;
— особисті немайнові відносини.
За змістом майнові відносини поділяються також на дві групи: відносини власності та відносини у галузі товарообігу.
Відносини власності — це майнові відносини, які відбивають існуючий розподіл матеріальних благ між певними особами (громадянами, юридичними особами, державою, адміністративно—територіальними утвореннями та іншими соціальними утвореннями).
Власність — це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.
Отже, власність — це суспільні відносини між людьми з приводу привласнення (присвоєння) матеріальних благ.
Майнові відносини у галузі товарообігу— це відносини, зв'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), наприклад, майнові відносини, що виникають з договору купівлі—продажу, поставки. Майнові відносини в галузі товарообігу інакше називають товарно—грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника чи посередника до споживача.
Особисті немайнові відносини виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав. В одному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи: життя, честь, гідність, ім'я, авторство.
Особисті права поділяються на групи:
— особисті права, зв'язані з майновими, наприклад особисті права авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій;
— особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто не зв'язані з ними, наприклад право на ім'я, честь, гідність, на листи, щоденники, записки тощо.
2. СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН. ГРОМАДЯНИ ЯК СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, які наукою цивільного права класифікуються на дії та події.
Дії — це юридичні факти, зв'язані з волею особи. До юридичних фактів, в яких проявляється волевиявлення суб'єктів, належать угоди.
Події — юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб'єктів (явища стихійного характеру, смерть, народження тощо).
Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:
— фізичні особи, тобто громадяни України, іноземці та особи без громадянства;
— юридичні особи, тобто підприємства, установи, організації, їх об'єднання, господарські товариства тощо.
У певних випадках суб'єктом цивільних правовідносин виступає держава Україна.Громадяни як суб'єкти цивільного права характеризуються такими властивостями, як цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.
Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Цивільна правоздатність виникає з народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим. Цивільна правоздатність рівна (однакова) для всіх громадян, незалежно від походження, майнового і соціального стану, освіти тощо. Жоден громадянин за свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності або не може відректися від неї, але може бути обмежений судом у цивільній правоздатності. Цивільна правоздатність носить невідчужуваний, непередаваний характер.
Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від цивільної правоздатності, цивільна дієздатність не настає з народженням, а залежить від віку і стану психічного здоров'я суб'єкта.
За своїм обсягом дієздатність буває повною, частковою, обмеженою, мінімальною. В окремих випадках суд може визнати громадянина повністю недієздатним.
Повна дієздатність настає з 18 років. Якщо особа уклала шлюб до настання 18 років, повна дієздатність настає з моменту укладення шлюбу. Повна дієздатність означає право громадянина самостійно здійснювати правомірні цивільно—правові дії.
Часткова дієздатність настає у громадян з досягненням 15 років. Частково дієздатні громадяни можуть вчиняти правомірні дії за згодою батьків, усиновителів чи піклувальників, а також самостійно здійснювати дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю зарплатою чи стипендією, здійснювати авторські і винахідницькі права.
Мінімальна дієздатність властива неповнолітнім, що не досяг—ли 15 років. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи та розпоряджатися цими вкладами. Інші угоди за них вчиняють батьки чи опікуни.
Суд може визнати обмежено дієздатним громадянина, який зловживає спиртними напоями чи наркотичними речовинами і в силу цього ставить себе і свою сім'ю у важке матеріальне становище. Таким громадянам призначаються піклувальники. Лише за згодою піклувальника обмежено дієздатний громадянин може розпоряджатися своїм майном, здійснювати інші цивільно—правові дії.
Суд може визнати громадянина недієздатним, якщо громадянин внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Всі цивільно—правові угоди від імені недієздатного громадянина вчиняє опікун.
3. ВИЗНАННЯ ГРОМАДЯНИНА БЕЗВІСНО ВІДСУТНІМ
ТА ОГОЛОШЕННЯ ЙОГО ПОМЕРЛИМ
Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування.
Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою такі правові наслідки:
— орган опіки та піклування встановлює опіку над майном безвісно відсутнього;
— з майна безвісно відсутнього видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати;
— неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина (якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутнього, що не досягли 8 років) мають право на пенсію у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;
— чоловік або дружина безвісно відсутнього мають право розірвати шлюб з ним у спрощеному порядку через органи РАГСу;
— припиняються зобов'язання, безпосередньо пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія довіреності).
Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку, якщо в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку,— протягом шести місяців. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті у зв'язку з воєнними діями, може бути у судовому порядку оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.
Рішення суду про оголошення особи померлою реєструється в органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу), на підставі чого видається актовий запис про смерть особи. Внаслідок цього факту відкривається спадщина після особи, яка оголошена померлою, припиняється шлюб тощо.
4. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав і обов'язків є також юридичні особи.
Юридична особа — це колективний суб'єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немай—нових прав, нести обов'язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.
Основні ознаки юридичної особи:
- організаційна єдність, тобто юридична особа — це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;
- наявність відокремленого майна;
- наявність власного найменування (імені);
— здатність нести самостійну майнову відповідальність;
— здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.
Як суб'єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,—з моменту реєстрації її статуту.
Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб:
— розпорядчий;
— нормативно—явочний;
— дозвільний;
— договірний.
Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.
Нормативно—явочний характер полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об'єднання громадян.
Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань.
Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.
При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.
Формами припинення юридичних осіб є:
— ліквідація;
— реорганізація.
При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна комісія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського суду.
Підприємство ліквідується також у випадках:
— визнання його банкрутом;
— якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;
— якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;
— з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Основними способами реорганізації юридичних осіб є поділ, виділення, перетворення, злиття, приєднання.
Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.
Приєднання передбачає, що одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі.
Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникають дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється.
Виділення передбачає, що юридична особа не припиняється, але з її складу виділяється інше утворення, яке наділяється правами юридичної особи.
Перетворення полягає в тому що на основі однієї юридичної особи виникає нова юридична особа, яка має інший профіль, але приймає права і обов'язки свого попередника.
Юридична особа може утворювати філії або представництва.
Філія — це структурно і територіально відособлена частина юридичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі чи більшість функцій юридичної особи.
Представництво — це частина юридичної особи, яка здійснює лише окремі, чітко визначені функції за місцем свого знаходження.
Філії, представництва та інші структурні підрозділи не мають статусу юридичної особи, вони не підлягають державній реєстрації і діють на підставі положення про них, яке затверджується головним підприємством (організацією). Керівник структурних підрозділів діє на підставі довіреності.
Від філії та представництва у цивільному праві слід відрізняти дочірню організацію.
Дочірня організація — це організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй на певних умовах частини свого майна для досягнення цілей, визначених засновником. Вона діє на підставі статуту.
Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залежності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (господарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об'єднання громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, державні, змішані. У залежності від складу суб'єктів юридичні особи можуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними організаціями та об'єднаннями.
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.
- ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОЇ УГОДИ ТА ЦИВІЛЬНОГО ДОГОВОРУ. ВИДИ ДОГОВОРІВ
До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Угода — це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Угоди бувають односторонні, дво— та багатосторонні. Якщо правові наслідки виникають внаслідок волевиявлення однієї особи, то угода є односторонньою (наприклад, заповіт, довіреність). Якщо для настання юридичних наслідків необхідне волевиявлення двох чи більше суб'єктів, то угода є багатосторонньою. Багатостороння угода є договором.
Цивільний договір — угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Для того, щоб договір мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам, які прийнято називати умовами дійсності договору.
Умовами дійсності договору є:
— форма договору;
— сторона договору;
— зміст договору;
— єдність волі і волевиявлення сторін.
Договір, укладений з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсним.
Договори можуть укладатися в усній, письмовій простій та письмовій нотаріальній формі. В усній формі укладаються договори, які виконуються під час укладення, незалежно від суми. У письмовій формі укладаються договори державних, громадських організацій з громадянами та між собою. Цивільний кодекс дає перелік договорів, які вимагають письмової нотаріальної форми, наприклад, договори купівлі—продажу житлового будинку, дарування, застави будинків тощо. Деякі договори можуть укладатися в конклюдентній формі. У цьому випадку сторони засвідчують про намір укласти такий договір не усним чи письмовим волевиявленням, а дією, з якої можна зробити висновок про такий намір (наприклад, придбання товару через спеціальні автомати).
Вчиняти угоди можуть лише дієздатні чи обмежено дієздатні особи (за згодою батьків, усиновителів, піклувальників), а від імені недієздатних осіб їх учиняють батьки, усиновителі чи опікуни.
Договори бувають односторонніми та двосторонніми. За одностороннім договором одна сторона має лише права, а інша — лише обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих позичальникові грошей або речей, а позичальник зобов'язаний їх повернути. У двосторонніх договорах права і обов'язки покладено на обидві сторони. Більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля—продаж, оренда, комісія, продаж тощо).
Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсу—альні і реальні.
Консенсуальні угоди — це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними.
Реальні угоди — це угоди, в яких поряд із згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування.
За особливостями мети угоди поділяються на оплатні та безоплатні. Двосторонні угоди (договори), як правило, є оплатними.
Одним з видів договорів є договір на користь третьої особи. Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то (якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту) виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума в разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі (вигодонабувачеві).
Залежно від правових наслідків договори поділяються на такі групи:
— договори про перехід права власності на річ (купівля—про—даж, поставка, позика та ін.);
— договори про надання права користуватися майном (оренда, прокат);
— договори про надання послуг (доручення, перевезення);
— договори про виконання робіт (підряд);
— договори, які встановлюють розрахункові і кредитні відносини;
— договори особистого і майнового страхування;
— договори на використання результатів творчої діяльності.
Поширеним видом договору є договір купівлі—продажу. За договором купівлі—продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадках, коли власник не вправі витребувати від нього майно. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.
При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, довічного користування тощо). Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків. Якщо право власності (право оперативного управління) переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо це передбачено договором.
Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі своєї сторони, відмовитись від виконання договору і вимагати відшкодування збитків.
Якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з своєї сторони, відмовитись від договору і вимагати відшкодування збитків.
Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок у договорі — вимогам, що звичайно ставляться. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем,