Зміст а. Основи теорії держави

Вид материала

Документы

Содержание За договором міни За договором дарування За договором майнового найму 6. Поняття та строки позовної давності Позовна давність не поширюється, зокрема 7. Представництво та довіреність Розрізняють такі види представництва Розрізняють три види довіреностей 8. Особисті немайнові права громадян та їх захист Основними немайновими правами громадян є 9. Право власності. форми власності в україні Про власність Суб'єктами права власності в Україні Суб'єктами права приватної власності Не можуть перебувати у власності окремих громадян Спеціальний порядок набуття права власності Суб'єктами права колективної власності Об'єктами права Об'єктами права державної власності Суб'єктами права комунальної власності ... Полное содержание

Подобный материал:

• Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
• Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
• Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
• Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
• Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
• Що представляє собою курс "Основи економічної теорії" Що представляє собою курс "Основи, 394.07kb.
• Основи теорії виникнення держави І права, 472.93kb.
• М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.

вправі за своїм вибором вимагати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшко­дування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків, або заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перера­хуванням купівельної ціни.

Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у про­давця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не може бути використаний за призначенням.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії.

Покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не за­стережених продавцем недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі, стосовно нерухомого майна— не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцю, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі—продажу — з дня укладення договору купівлі—продажу.

За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважаєтьсяпродавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається ук­ладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір даруван­ня на суму, визначену законодавством, повинен бути нотаріально посвідчений.

За договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року по­винен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна дер­жавних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на нєвизначении строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці. В разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на нєвизначении строк і кожна з сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.

Серед інших видів договорів, які започатковані законодавчими актами, слід назвати концесійний договір, договір про розподіл про­дукції, договір лізингу, франчайзингу та консалтингу.


6. ПОНЯТТЯ ТА СТРОКИ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ


Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, може звернутися до суду, господарського суду чи третейсь­кого суду за захистом порушеного права.

За загальним правилом, норми про позовну давність поширю­ються на всі правовідносини. Але з цього правила є винятки.

Позовна давність не поширюється, зокрема:

— на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи;

— на вимоги, які випливають з порушення особистих немайно—вих прав, за винятками, прямо передбаченими законами;

— у деяких інших випадках, передбачених цивільним законодав­ством.

Цивільне законодавство передбачає два види строків позов­ної давності:

— загальні строки. Загальний строк позовної давності встанов­лений тривалістю у три роки;

— спеціальні (скорочені) строки. Наприклад, скорочені строки тривалістю 6 місяців діють, зокрема, за вимогами про стягнен­ня неустойки (штрафу, пені), про недоліки проданих речей тощо. Двомісячні строки позовної давності встановлено для позовів, які виникають з договорів перевезення.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починаєть­ся з дня виникнення права на позов. Таке право виникає, як правило, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про пору­шення свого права. Встановлені законом строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін, а суд, господарський суд чи третейський суд повинен при розгляді спору застосовувати позовну давність незалежно від заяви сторін. У перед­бачених законом випадках перебіг позовної давності може бути зупи­нений (наприклад, коли пред'явленню позову перешкоджала надзви­чайна і невідворотна за даних умов подія) та перерваний (наприк­лад, коли позов пред'явлений у встановленому порядку).


7. ПРЕДСТАВНИЦТВО ТА ДОВІРЕНІСТЬ


У деяких випадках особа не має фізичної можливості чи бажан­ня особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки (наприк­лад, у разі хвороби чи відсутності в місці постійного проживання) або за законом не має можливості вчиняти юридичні дії самостійно (не­дієздатні громадяни). Тоді права і обов'язки особи можуть бути нею реалізовані не особисто, а через іншу особу — представника.

Представництво — це здійснення однією особою (представни­ком) від імені іншої особи (яку представляють) угод та інших юридичних дій, в результаті чого в особи, яку представляють, безпосередньо ство­рюються, змінюються і припиняються юридичні права та обов'язки.

Закон передбачає, що деякі угоди можуть бути вчинені лише осо­бисто, тому вчинення їх через представника не допускається (наприк­лад, складанння заповіту).

Представником може бути громадянин (як правило, повністю дієздатний) або юридична особа, які мають повноваження на здійснен­ня юридичних дій від імені особи, яку представляють.

Розрізняють такі види представництва:

— договірне (добровільне) представництво. Виникає за во­лею особи, яку представляють і яка сама визначає особу пред—ставника шляхом видання довіреності або укладення дого—вору—доручення;

— обов'язкове представництво. Виникає на підставі закону або адміністративного акта і встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Повноваження представника при цьому визначаються законом. Наприклад, батьки, усиновителі та опікуни є, відповідно до закону, представниками своїх не­повнолітніх дітей.

Довіреність — це письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність —це одностороння угода, яка укладається дієздатним громадянином у письмовій формі, а у визначених законом випадках — у письмовій нотаріальній формі.

Розрізняють три види довіреностей:

— генеральні (загальні), які видаються на вчинення великої кількості угод та юридичних дій (наприклад, довіреність, яку видає юридична особа керівникові своєї філії);

— спеціальні, які видаються для здійснення багатьох однорідних юридичних дій (довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажу від залізниці);

— разові, які видаються для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отриман­ня зарплати).

Максимальний строк дії довіреності встановлений у три роки. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом до­віреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, що видала довіреність.


8. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ГРОМАДЯН ТА ЇХ ЗАХИСТ


Цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини. У процесі цивільно—правового регулювання особисті немайнові відносини набувають майнової форми. Між суб'єк­тами складаються правові зв'язки з приводу духовних благ, що нале­жать особі. Наприклад, право громадянина на честь, гідність, таєм­ницю особистого життя передбачає обов'язок інших осіб не порушу­вати це право.

Особисте немайнове право — це суб'єктивне право, яке надає особі можливість вимагати від оточуючих припинення будь-яких дій, що заважають правильно оцінювати її індивідуальні особливості.

Основними немайновими правами громадян є:

— право громадян на ім'я. Воно надає носієві юридично забез­печену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям або привласнювати його;

— право громадянина на власне зображення означає, що ніхто не вправі зображати громадянина яким би то не було чином без його згоди, за винятком, прямо вказаним у законі;

— право громадянина на особисту недоторканність означає юридично забезпечену можливість громадянина без пере­шкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву відповідає обов'язок осіб, що оточують громадя­нина, не зазіхати на його особистість шляхом фізичного, пси­хологічного, юридичного та іншого впливу;

— право громадянина на особисту свободу означає юридично забезпечену можливість вимагати припинення дій іншої осо­би, якщо ці дії обмежують свободу переміщення, свободу оби­рати рід занять і місце проживання тощо;

— право громадянина на охорону життя і здоров'я означає юри­дично забезпечену можливість вимагати припинення будь-яких дій осіб, які загрожують здоров'ю або життю громадянина;

— право на недоторканність особистого життя включає право на недоторканність житла, право на особисту документацію, пра­во на таємницю особистого життя та на таємницю спілкування.

Конституція та законодавство встановлюють способи захисту осо­бистих немайнових прав. Відповідальність за їх порушення може мати майновий та немайновий зміст. Загальним засобом захисту всіх осо­бистих немайнових прав є припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлен­ня порушеного права. Захист особистих немайнових прав здійснюєть­ся в судовому порядку.


9. ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ


Питання власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом від 15 лютого 1963 р., Законом « Про власність» від 7 лютого 1991 р. та іншими нормативно—правовими актами.

Право власності — це врегульовані законом суспільні відноси­ни з приводу володіння, користування та розпорядження майном.

Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власни­ка і його можливість впливати на річ безпосередньо. Володіння буваєзаконним (наявність речі у власника за правом власності) та неза­конним (наявність у власника речі, здобутої злочинним шляхом). Не­законне володіння, в свою чергу, буває добросовісним (особа не знає і не може знати, що володіє чужим майном) і недобросовісним (осо­ба знає або повинна знати, що володіє чужим майном).

Користування — це можливість вилучати з речі її корисні влас­тивості (наприклад, носити одяг, отримувати урожай із земельної ділянки тощо).

Розпорядження — це можливість визначати юридичну або фак­тичну долю речі (наприклад, продати, подарувати, знищити тощо).

Право власності передбачає, що власник володіє всіма названи­ми правомочностями, тобто володіє, користується і розпоряджаєть­ся майном. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена кількість суб'єктів, які не по­винні порушувати його право власності. З іншого боку, Конституція України встановила, що власність зобов'язує і не повинна використо­вуватися на шкоду людині і суспільству.

Суб'єктами права власності в Україні є народ, держава, фізичні та юридичні особи.

Об'єктами права власності може бути будь-яке майно, що ста­новить певну цінність.

Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для за­доволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права дер­жавної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Розрізняють власність народу України, приватну власність, колек­тивну власність, державну та комунальну власність.

Серед об'єктів власності необхідно виділити власність народу України, до якої належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони. Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності відпо­відно до закону.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні особи — грома­дяни України, іноземці, особи без громадянства. За загальним пра­вилом, склад і кількість майна, що може знаходитися у приватній власності громадян, є необмеженим. Водночас, з цього правила є певні винятки.

1. Не можуть перебувати у власності окремих громадян:

— об'єкти права виключної власності народу України;

— зброя, боєприпаси (крім мисливської, пневматичної, спор­тивної та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно—космічні комплекси;

— вибухові речовини і засоби вибуху;

— всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

— бойові отруйні речовини;

— наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

— протиградові установки;

— державні еталони одиниць фізичних величин;

— спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації;

— електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосо­вують правоохоронні органи.

Перелік видів майна, що не може перебувати у приватній влас­ності громадян, затверджений Верховною Радою України.

2. Спеціальний порядок набуття права власності громадянами встановлюється на такі види майна:

— вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьве­ри, деякі види пневматичної зброї;

— пам'ятки історії та культури;

— радіоактивні речовини.

Це майно може бути придбане громадянами лише з дозволу органів внутрішніх справ, Міністерства культури та інших державних органів.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути власниками земельних ділянок в Україні, щодо них застосовуються також обмеження, пов'язані з набуттям майна у власність шляхом приватизації.

Суб'єктами права колективної власності є певні колективи, на­приклад трудові колективи державних підприємств, колективи орен­дарів, господарські товариства, об'єднання громадян, інші організації, що є юридичними особами.

Об'єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України.

Об'єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:

— земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;

— майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об'єкти;— єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;

— кошти державного бюджету, Національний банк тощо.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальні гро­мади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у кому­нальній власності.

Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпе­чує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів:

— кошти місцевих бюджетів;

— об'єкти житлово—комунального господарства;

— майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я;

— місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації тощо.

Об'єкти права державної та комунальної власності можуть за­кріплюватися відповідно за державними та комунальними організа­ціями на правах повного господарського відання чи оперативного управління. За підприємствами майно закріплюється на правах пов­ного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається майном і здійснює стосов­но нього будь-які правомірні дії.

Майно установ, що знаходяться на державному чи комунально­му бюджеті, знаходиться в оперативному управлінні цих установ, які відповідно до цілей своєї діяльності здійснюють щодо нього лише право володіння та користування.


10. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ


Статтею 13 Конституції України передбачено, що держава за­безпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Усі суб'єкти пра­ва власності рівні перед законом. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде доведено судом.

Законодавство України встановило такі основні способи захисту права власності:

— витребування власником майна з чужого незаконного воло­діння (віндикація). Воно здійснюється шляхом подання позо­ву в суд чи господарський суд, такий позов називається віндика—ційним позовом;

— усунення порушень права власності щодо користування та володіння річчю, майном (наприклад, чиняться перешкоди в користуванні будинком). Позов про захист таких прав нази­вається негаторним;

— відшкодування збитків, заподіяних порушенням права влас­ності.

Строк позовної давності, протягом якого власник може вимага­ти усунення будь-яких порушень його права і повернення майна з чужого незаконного володіння, становить три роки.

Важливою конституційною гарантією права приватної власності є норма, згідно з якою примусове відчуження об'єктів права приват­ної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів су­спільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом та за умови повного попереднього відшкодування.

До випадків примусового відчуження майна, що дозволяється законодавством, належить:

— вилучення майна у власника за рішенням суду при зверненні стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

— відчуження майна, яке в силу закону не може належати влас­нику;

— відчуження нерухомості у зв'язку з вилученням земельної ділянки для суспільних потреб;

— викуп пам'яток історії та культури, які безгосподарно утриму­ються власником;

— вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умо­вах воєнного чи надзвичайного стану, зокрема у випадках сти­хійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, з наступною повною виплатою власникові вартості майна;

— конфіскація — примусове безоплатне вилучення у власність дер­жави всього або частини майна у власника за вироком суду як санкція за вчинення правопорушення.

Конституцією України передбачено норму, згідно з якою приму­сове відчуження об'єктів права приватної власності може здійснюва­тися лише на підставі і в порядку, встановленому законом.

Якщо право власності примусово припинене законодавчим ак­том України, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки в по­вному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент при­пинення права власності, в тому числі неотримані доходи.


11. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ


Зобов'язання — це такі цивільні відносини, в силу яких одна сто­рона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (креди­тора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підставами виникнення зобов'язань є:

• угоди, у тому числі договори;
  
• адміністративні акти, коли видання таких актів тягне в силу законодавства настання цивільно—правових наслідків;— заподіяння шкоди іншій особі;
  
• придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
  

Зміст зобов'язання становлять права (вимоги) кредитора і обо­в'язки боржника. За змістом виділяють зобов'язання, спрямовані на:

• передачу майна;
  
• виконання робіт;
  
• надання послуг;
  
• сплату грошей;
  
• відшкодування шкоди;
  
• повернення безпідставно придбаного майна.
  

Виконання зобов'язання може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою, порукою, га­рантією та завдатком.

Неустойка (штраф чи пеня) — це визначена законом або догово­ром грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Штраф сплачуєтся, як правило, у твердій гро­шовій сумі, а пеня — у вигляді процента від простроченої суми за кож­ний день прострочення виконання зобов'язання.

Застава — це спосіб забезпечення зобов'язання, в силу якого кре­дитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати за­доволення своїх претензій з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Різновидністю застави є іпотека, тобто застава землі, нерухомо­го майна, при якій земля чи майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця або третьої особи.

Порука — це спосіб забезпечення зобов'язання, в силу якого пору­читель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.