Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави
| Вид материала | Документы |
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
- Основні положення теорії держави та права, 84.69kb.
- Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
- Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
- Модуль Основи теорії держави І права, 1752.31kb.
- М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
- Тестова база на іспит з теорії права та держави, 912.11kb.
- Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
- Бостан Сергій Костянтинович удк 340. 12 : 342. 5 форма правління сучасної держави:, 730.2kb.
ТЕМА 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
1. Поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави
2. Форми держави
3. Поняття права та його функції. Норми права та їх види
4. Джерела (форми) права
5. Поняття і структура правовідносин.
6. Реалізація норм права
7. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні акти. Система законодавства та система права
8. Правова поведінка. Правопорушення: поняття та види
9. Юридична відповідальність: поняття, підстави та види
1. Поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави
Держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади більшості населення або частини суспільства, що здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм і виступає суб’єктом міжнародних відносин.
Ознаки держави:
1) територіальне розселення населення країни. Територія держави визначається її кордонами (суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря, територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір тощо). Територіальна ознака породжує інститут громадянства;
2) має особливий апарат публічної влади — апарат примусу (армія, поліція, тюрми) та управління (система законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів);
3) суверенітет. Ця ознака вказує, що державна влада єдина в межах своєї території і має незалежність у вирішенні питань зовнішньої політики;
4) видає через компетентні органи загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їхню реалізації;
5) має єдину грошову систему;
6) має офіційну систему оподатковування і фінансового контролю;
7) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.
Функції держави — головні напрямки діяльності держави, в яких розкривається її сутність. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями.
Функції держави за розподілом влад: законодавча, виконавча, судова, контрольно-наглядова.
Функції держави за територіальною спрямованістю: внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції — в них реалізується внутрішня політика держави:
1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їхнього права на працю; проведення справедливої соціальної політики;
4) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримки екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;
5) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності народу; розвиток культури, науки; охорона культурної спадщини;
Зовнішні функції — в них реалізується зовнішня політика держави:
1) політична — встановлення і підтримка дипломатичних відносин з іноземними державами відповідно до загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права;
2) економічна — встановлення і підтримка торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва, інтеграція у світову економіку;
3) екологічна — підтримка екологічного виживання на планеті;
4) культурна — підтримка і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; вжиття заходів для повернення культурних цінностей свого народу, що знаходяться за кордоном;
5) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх зазіхань як економічними, дипломатичними, так і військовими способами;
6) підтримка світового правопорядку — участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
Функції держави за часом виконання: постійні ( здійснюються протягом усього часу існування даної держави); тимчасові (здійснюються протягом лише певного проміжку часу існування держави ). Наприклад, під час стихійного лиха, війни.
Механізм держави — це система державних організацій, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. Його утворюють державні органи, установи, підприємства. Недержавні організації не входять до механізму держави. Державні органи мають владні повноваження, а державні підприємства й установи їх не мають.
Державний апарат – це система державних органів, що безпосередньо здійснюють управлінську діяльність, виконують завдання і функції держави та наділені для цього державно-владними повноваженнями.
2. Форми держави
Форма держави — спосіб організації і здійснення державної влади в країні, яка включає в себе форму державного правління, форму державного устрою та форму державного режиму.
Форма державного правління визначає порядок утворення й організації вищих органів влади в державі. Розрізняють дві основні форми державного правління – монархію та республіку.
| Форма державного правління | |
| Монархія | Республіка |
| Форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком чи частково в руках монарха, і передається в спадщину | Форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк |
Монархія може бути абсолютною і конституційною.
| Монархія | |
| Абсолютна (необмежена) | Конституційна (обмежена) |
| Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, що формує сам; контролює правосуддя – вся державна влада зосереджена в його руках Збереглася в первісному вигляді в одиничних країнах (султанат Оман). | Влада монарха обмежена конституцією чи парламентом; він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Великобританія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія й ін.). |
Конституційна монархія може бути парламентською і дуалістичною. Остання форма практично відживає.
У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна і він лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — винятково з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави є прем'єр-міністр. Уряд формується парламентом і тільки йому підзвітний. Сучасні монархії здебільшого парламентські (Японія, Іспанія, Швеція, Данія й ін.)
У дуалістичній монархії юридично і фактично влада розділена між урядом, що формується монархом і парламентом. Монарх формує уряд, який відповідальний перед ним, а не перед парламентом і має право відкладного вето стосовно законів, виданих парламентом, і право розпуску парламенту.
Розглянемо сучасні види республік.
| Республіка | ||
| Парламентська | Президентська | Змішана (напівпрезидентська) |
| Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Президент обирається парламентом (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). | Глава держави (президент) особисто чи з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія). | Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), що підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не тільки президенту, але і прем'єр-міністру, що очолює уряд. Президент обирається населенням країни (Україна, Фінляндія, Франція). |
Форма державного устрою визначає порядок поділу території держави на складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому. Існують наступні основні форми державного устрою – унітарна держава, федерація та конфедерація.
Унітарна держава – це проста єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої, не володіють суверенними правами
Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Великобританія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та ін.):
1) єдина конституція ;
2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не володіють політичною самостійністю;
6) у міжнародних відносинах виступає як один суб’єкт.
Деякі унітарні держави включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами чи унітарними державами з елементами федералізму. Автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності.
Федерація – це складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами.
Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела та ін.):
1) наявність єдиної території, що у політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний розподіл;
2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів;
3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів;
4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
7) суб'єкти федерації не є суб'єктами міжнародного права, однак у договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб'єктів. .
Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, що об'єдналися для досягнення певних цілей (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система і т.д.) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія.
Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію.
Державний режим – це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві та являє собою сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади в суспільстві, що відображають її характер з точки зору співвідношення демократичних і антидемократичних засад.
З врахуванням ступеню розвитку політичної демократії та реального політико-правового статусу особи, сучасні державні режими поділяються на: демократичні й антидемократичні.
Демократичний режим – режим, при якому державна влада здійснюється з дотриманням прав людини, із забезпеченням можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути. Розрізняють наступні його види: ліберально-демократичний, консервативно-демократичний та радикально-демократичний.
Антидемократичний режим – режим, при якому державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення прав людини, коли забороняється легальна діяльність опозиції. Розрізняють наступні його види: авторитарний і тоталітарний.
Для авторитарного режиму характерні: порушення прав і свобод людини; формування уряду особою (групою осіб), що захопила владу; звуження чи припинення можливості громадян і їхніх об'єднань впливати на управління державою; відсутність виборності державних органів; зосередження реальної влади в руках групи осіб або однієї особи; заборона діяльності опозиції; застосування політичних репресій.
Тоталітарний режим — найбільш реакційна форма антидемократичного режиму, яка характеризується повним пануванням держави над особою і суспільством; забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; тотальним контролем над діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; репресіями стосовно опозиції тощо (колишній СРСР, гітлерівська Німеччина). Існують наступній його види: расистський, фашистський, військово-диктаторський.
3. Поняття права та його функції. Норми права та їх види
Юридичне (позитивне) право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права. Юридичне право, в свою чергу, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.
Об'єктивним правом називають сукупність усіх правових норм, встановлених державою і чинних у цій державі.
Суб'єктивне право — це право конкретної особи, яка має можливість вільно обирати для себе форми поведінки в межах закону. Зміст суб'єктивного права зводиться до того, що відповідний суб'єкт може: поводити себе певним чином; вимагати певної поведінки від інших; звертатися до держави за захистом.
Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Виділяють регулятивну й охоронну функції права.
Регулятивна функція використовується для запровадження позитивних правил поведінки шляхом закріплення наявних правил (наприклад, закріплення повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження майном) або для забезпечення активної поведінки тих чи тих суб'єктів (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки).
Охоронна функція призначена для вжиття заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності і характеризується особливими засобами впливу на поведінку людей (наприклад, заборона розповсюдження наркотичних засобів, кримінальна відповідальність за крадіжку).
Право належить до соціальних норм (правил поведінки у суспільстві), що регулюють суспільні відносини між людьми та їх організаціями. Усі соціальні норми залежно від їхньої ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на: правові, або юридичні, моральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, естетичні звичаї та традиції.
Право складається з сукупності правових норм (або норм права).
Норма права — це формально визначене, сформульоване або санкціоноване державою загальнообов'язкове правило поведінки, здійснення якого забезпечується силою державного примусу.
Структура норми права — це її складові: гіпотеза, диспозиція, санкція. Гіпотеза — це частина правової норми, в якій зазначаються обставини, за яких слід керуватися зазначеною нормою. Диспозиція — це частина правової норми, яка визначає, яким може або повинна бути поведінка суб'єкта права за наявності умов, зазначених у гіпотезі. Санкція — це частина правової норми, в якій зазначаються заходи державного впливу або юридична відповідальність за порушення вимог, передбачених у диспозиції. Ними можуть бути: майнова відповідальність, накладення штрафу, визнання певних дій недійсними, звільнення з роботи тощо.
За характером приписів поведінки особи розрізняють норми права:
1. Імперативні (зобов'язальні) — встановлюють для учасників суспільних відносин вимогу дотримуватися певної поведінки (наприклад, обов'язок кожного громадянина сплачувати встановлені законом податки);
2. Диспозитивні (уповноважуючі) — надають учасникам суспільних відносин право вибору поведінки в певних межах, якими вони за бажанням можуть користуватися (право особи обирати місце проживання, право на судовий захист, право на заняття підприємницькою діяльністю та ін.);
3. Забороняючі — запроваджують заборону щодо вчинення тих чи тих дій (наприклад, заборона прийому неповнолітніх на підземні та небезпечні роботи).
4. Джерела (форми) права
Джерело права – це спосіб вияву змісту і закріплення правил поведінки, що встановлюється державою.
Основними джерелами права є:
1. Правовий звичай — звичаєве правило поведінки, яке санкціонується та забезпечується державою (Закони XII таблиць, "Салічна правда", "Руська правда").
2. Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надалі надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх аналогічних судових чи адміністративних справ. Ця форма права поширена в США, Великій Британії та інших країнах, де є система загального права;
3. Нормативний договір — письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюють кілька учасників договору (колективний договір у трудових правовідносинах, договір про утворення федерації тощо) Це продукт компромісу сторін, який містить правила, обов'язкові для його учасників;
4. Міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які за згодою держави поширюються на її території;
5. Нормативно-правовий акт — письмовий документ державного органу, прийнятий в межах компетенції цього органу. Найпоширеніше джерело права, а іноді майже єдина форма права в багатьох державах, у тому числі в Україні (закони, підзаконні акти – укази, постанови тощо).
В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишаються мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити. Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.
5. Поняття і структура правовідносин.
Правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права, які виникають з конкретної поведінки їх учасників (суб'єктів).
Основні ознаки правовідносин:
– виникають на основі норм права;
– характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки;
– є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій;
– здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини включають у себе такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин. Передумовою або підставою виникнення правовідносин є юридичні факти.
Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Суб'єктами правовідносин можуть бути як фізичні так і юридичні особи(підприємства, профспілки, партії, фонди, тощо.
Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю яка включає в себе правоздатність, дієздатність та деліктоздатність).
Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.
Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.
Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.
Зміст правовідносин становлять суб’єктивні права та юридичні обов'язки його учасників (суб'єктів).
Зміст суб'єктивного права (можливість певної поведінки) включає в себе такі можливості:
а) діяти відповідно до свого бажання та користуватися соціальним благом, що закріплюється суб'єктивним правом;
б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;
в) звернутися до суду, державного органу чи посадової особи щодо захисту свого права.
Зміст юридичних обов'язків (належної необхідної поведінки) включає:
а) здійснення певних дій згідно встановлених норм права;
б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;
в) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.
В залежності від того, нормами якої саме галузі права регулюються суспільні відносини можна виділити відповідно конституційні, кримінальні, цивільні, трудові; сімейні та інші правовідносини.
Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. В залежності від наявності чи відсутності волі суб'єктів, юридичні факти поділяються на події або дії. Події — це те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, народження, смерть людини тощо). Дії — це активна поведінка суб'єкта з його волі. Дії бувають правомірні (відповідають вимогам правових норм) і неправомірні (протиправні: злочини, проступки).
6. Реалізація норм права
Реалізація норм права – це втілення приписів норм права у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон. Без реалізації право втрачає свій соціальний зміст і призначення.
Використання — форма реалізації уповноважуючих правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (реалізація законодавства про право на вищу освіту, реалізація права на підприємницьку діяльність; пред’явлення права на спадщину).
Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (реалізація законодавства про державні податки, охорона пам’яток культури; виконання військового обов’язку).
Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (не порушення водіями правил дорожнього руху тощо).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання — державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства).
Застосування норм права є особливою формою його реалізації, яка здійснюється виключно уповноваженими на те компетентними органами держави та посадовими особами (судові та правоохоронні органи, їх посадові особи тощо) стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
7. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні акти. Система законодавства та система права
Відмінність між правом і законом ґрунтується на тому, що право і закон співвідносяться між собою, як зміст і форма. Закон виступає в ролі основної форми надання офіційності нормам права, є засобом їх упорядкування.
Законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини (закони, підзаконні нормативні акти – укази, декрети, постанови тощо).
Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, який містить норми права та: 1) відображає державну волю; 2) видається компетентними органами; 3) має загальнообов'язковий характер; 4) документально оформлюється; 5) охороняється державою; 6) розрахований на багаторазове використання.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти індивідуальні правові акти, оскільки вони видаються на підставі відповідного нормативно-правового акта, розраховані на вирішення лише конкретних життєвих ситуацій, передбачають одноразове використання та не мають загального характеру. Такий акт обов'язковий лише для осіб, яким адресований (свідоцтво про реєстрацію підприємства, указ про нагородження тощо).
Система законодавства – це сукупність чинних нормативно-правових актів, передусім законів, у яких офіційно закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки (норми права). Система законодавства є способом зовнішнього прояву та існування системи права. Система законодавства структурно виглядає наступним чином: галузь законодавства – інститут законодавства – нормативно-правовий акт.
Галузі законодавства в деяких випадках збігаються з галузями права (цивільне, кримінальне право), в інших – з підгалузями права (авторське право) чи міжгалузевими комплексами (морське законодавство).
Інститут — це сукупність нормативно-правових актів, які містять норми, що регулюють однорідні суспільні відносини.
Для полегшення практики застосування законодавства використовується систематизація нормативних актів.
Систематизація нормативних актів – це діяльність з упорядкування нормативних актів, зведення їх до певної внутрішньо узгодженої системи. Формами систематизації є кодифікація, інкорпорація та консолідація.
Кодифікація – систематизація законів та інших нормативних актів, які регулюють певну сферу суспільних відносин з удосконаленням їхнього змісту. Найпоширенішим кодифікаційним актом є кодекс – законодавчий акт, у якому зосереджені й систематизовані норми права, правові інститути, що регулюють певну сферу суспільних відносин, щодо певних галузей права (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс тощо), або окремих правових інститутів (Водний кодекс, Повітряний кодекс та ін.).
Інкорпорація – систематизація, видання збірників нормативних актів, коли за основу беруться зовнішні ознаки матеріалів (хронологія, розташування актів за алфавітом, за предметом правового регулювання тощо).
Консолідація – це об'єднання кількох нормативно-правових актів, діючих у тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без зміни змісту.
За юридичною силою нормативні акти поділяються на закони та підзаконні акти.
Закон – нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається вищим законодавчим органом (парламентом) держави, регулює важливі суспільні відносини. Скасувати закон або внести до нього зміни має право лише сам законодавчий орган. Особливе місце належить Конституції (Основному закону).
Конституція – це основний закон держави, який приймається за особливою процедурою, встановлює конституційні засади державного і суспільного ладу, правовий статус людини, систему державних органів, територіальний устрій та інші основні принципи державного і суспільного життя. Конституція є основою усієї системи права в державі і має найвищу юридичну силу.
Крім конституції країни є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.
Конституційні закони — закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, приймаються кваліфікованою більшістю від складу депутатів парламенту або шляхом референдуму.
Органічні закони закріплюють порядок організації функціонування певного державного органу.
Звичайні закони регулюють усі інші суспільні відносини і приймаються більшістю депутатів від складу парламенту.
Закони мають вищу юридичну силу і всі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів. У разі колізій (розбіжностей, суперечностей) між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.
На підставі законів, з метою їх конкретизації компетентними органами, приймаються підзаконні нормативні акти, спрямовані на виконання законів. В Україні до них належать нормативно-правові укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення та постанови Автономної Республіки Крим; накази, інструкції та розпорядження міністерств, відомств, держкомітетів та інших центральних органів державної влади, рішення органів місцевого самоврядування; нормативні акти місцевої державної адміністрації, накази, інструкції, розпорядження адміністрацій державних підприємств, установ, організацій.
Система права – це структурно врегульована сукупність правових норм певної держави, яка складається з відповідних галузей права.
Галузь права – це частина системи права, певна самостійна сукупність його норм, об'єднаних спільністю предмета та методу правового регулювання.
Предмет правового регулювання – це сукупність суспільних відносин певного виду, а метод правового регулювання – це прийоми і засоби їх регулювання.
Галузь права може складатися з підгалузей права та інститутів права.
Підгалузь права — це частина галузі права, що об'єднує норми права, які регулюють суспільні відносини певного виду (наприклад, авторське право у галузі цивільного права).
Інститут права – це частина норм певної галузі (підгалузі) права, яка регулює конкретний вид чи сторону однорідних відносин. Інститути права можуть бути галузевими – утворюються нормами однієї галузі права та міжгалузевими, до яких входять норми кількох галузей права. Міжгалузевим є, наприклад, інститут права власності, що утворюється сукупністю норм, які належать до галузей цивільного, земельного та деяких інших галузей права.
Отже структура системи права може бути представлена наступним чином: галузь (підгалузь) – інститути права – норми права.
8. Правова поведінка. Правопорушення: поняття та види
В залежності від того, чи дотримує особа під час здійснення певної діяльності встановлені норми права, її поведінку можна визначити як правомірну або протиправну.
Правомірна поведінка – це суспільне необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.
Протиправною вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Правопорушення – це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає настання юридичної відповідальності.
Ознаками правопорушення є: суспільна небезпечність(шкідливість) діяння – його здатність спричиняти шкідливі наслідки чи загрожувати спричиненням таких наслідків; протиправність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; караність діяння.
Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки (провини). Злочин – вид правопорушення, що характеризується найбільш високим рівнем суспільної небезпечності і передбачається кримінальним законом. Проступки класифікуються на адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові тощо.
Склад правопорушення – сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Склад правопорушення включає в себе: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.
Об'єкт правопорушення – ті суспільні відносини, що охороняються нормами права і на які посягає правопорушення.
Об'єктивна сторона правопорушення – зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що включає: дію чи бездіяльність, шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини й ситуацію скоєння правопорушення.
Суб'єкт правопорушення – фізична чи юридична особа. Фізична особа повинна бути осудною і досягти певного віку. Осудність – це здатність особи розуміти характер своїх дій і керувати ними.
Суб'єктивна сторона правопорушення – внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета правопорушника.
Вина – це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі умислу або необережності. Мотив — це внутрішнє спонукання до вчинення правопорушення. Мета — це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне.
9. Юридична відповідальність: поняття, підстави та види
Юридична відповідальність – це обов’язок особи, визнаної винною у скоєнні правопорушення зазнати заходів державного примусу, сутність яких полягає в позбавленні та обмеженні її певних прав та інтересів, які передбачені санкцією правової норми. Підставою юридичної відповідальності є наявність у діях особи складу правопорушення. Метою юридичної відповідальності є захист прав і свобод громадян, запобігання правопорушенням, покарання та виправлення правопорушника.
Функції юридичної відповідальності – це напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють наступні види функцій: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); інформаційну та ін.
Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційна (настає за порушення норм Конституції – наприклад імпічмент Президента); матеріальна (настає за здійснене майнове правопорушення, збиток, заподіяний підприємству ії працівниками при виконанні ними трудових обов'язків), дисциплінарна (накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій внаслідок здійснення дисциплінарного проступку), адміністративна (накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління), цивільно-правова (настає внаслідок невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений термін чи виконання неналежним чином, за заподіяння позадоговірної шкоди здоров'ю чи майну особи), господарсько-правова (передбачається ГК України за неналежне виконання своїх зобов’язань суб’єктами підприємницької діяльності) та кримінальна (настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КК, тобто встановлюється тільки законом і настає з моменту набрання вироком суду законної сили).