Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материала

Документы

Содержание Підходи до виокремлення фаз (етапів) розвитку багатопартійності Основні фази (етапи) розвитку багатопартійності в Україні: ретроспективний огляд Законодавча, виконавча та судова влади України до і після виборів 2002 року Кількість, якість та ідеологічні орієнтації сучасних українських партій Партія Регіонів Блок Юлії Тимошенко Соціалістична партія України Убити дракона. З історії Руху та нових партій України Політичні об’єднання України Civil Society after Communism: from Opposition to Atomization Нові обрії української багатопартійності Formation of Party Cleavages in Post-communist Democracies: Theoretical Propositions Идеологические партии сегодня переживают кризис

Подобный материал:

• 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
• Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
• 24 серпня Україна святкує 18-ту річницю Незалежності, 50.48kb.
• Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
• Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2011, 348.55kb.
• Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2010, 291.24kb.
• 20 років на варті правопорядку. Створення, становлення та розвиток внутрішніх військ, 164.03kb.
• Закону України «Про акціонерні товариства», 335.02kb.
• Двадцятирічний ювілей держави: кроки до незалежності, 34.34kb.
• «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Антоніна Колодій

Серед інститутів плюралістичної демократії визначне місце відводиться політичним партіям. Партії умож­ливлюють про­­ве­­ден­ня конкурентних виборів, функціону­ван­ня організованої полі­тич­ної опо­зиції, залу­чен­ня ши­ро­ких верств населення до участі у політич­но­му проце­сі. Однак, щоб партії добре виконували свої функції, вони повинні мати певну традицію політичної боротьби і здійснення політики, бути не лише впізнаваними, але й знаними в суспільстві, виборці мають цінувати їхні переваги та критикувати (а часом і пробачати) недоліки. Важливою ознакою розвиненої багатопартійності є збалансованість політичного спектра, тяжіння основних партій до центра, їх здатність виходити з конфліктних ситуацій через порозуміння. Крім того, партії повинні існувати не поодинці; у своїй сукупності вони мають творити менш-більш стійку партійну систему того чи іншого типу, що знаходиться у певній відповідності до інших інститутів політичної системи.

Усе це, за винятком руху до більшої поміркованості, в Україні було й залишається проблематичним, а тому політична нестабільність, часті політичні кризи є нормою політичного життя. Політична реформа, включно з переходом на чисто пропорційну виборчу систему, що начебто була спрямована на зміцнення партій, їх пропорційне представництво в парламенті та підвищення ролі представницького органу, поки що не дали сподіваних результатів. Водночас, упродовж 15 років незалежності розгортався процес інституціалізації партій та формування партійної системи, основні віхи якого є об’єктом аналізу у даній публікації. Автор сподівається, що з’ясування сутнісних змін у розвитку партійної системи через виділення основних фаз цього процесу проллє деяке світло на особливості сучасного стану багатопартійності та допоможе пояснити складнощі прогнозування її розвитку в майбутньому.

Багатопартійна система розуміється в цій статті як цілісне і динамічне політичне утворення, що формується внаслідок появи усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються ідеологією, соціальною базою, методами боротьби, тобто займають різні позиції в політичному спектрі, але у своїй сукупності творять механізм здобуття і здійснення влади, адекватний потребам плюралістичного суспільства. Характеристика партійної системи, визначення її типу і рівня розвиненості обов’язково передбачає врахування таких параметрів як загальна кількість партій, їх стійкість, вага в політичній системі, що вимірюється зокрема й таким показником як число ефективних партій¹, ідеологічна забарвленість партій, їх місце в політичному спектрі, дистанція між партіями різного ідеологічного спрямування (ступінь поляризованості системи) тощо².

Події, що відбувалися в сфері функціонування і розвитку багатопартійності в Україні, автор намагатиметься оцінити з точки зору: 1) змін у політичному спектрі, еволюції впливів партій, що віддзеркалюють різні його позиції (ліві, праві, центристські); 2) стійкості та впливовості політичних партій та утворюваних ними блоків, їх ролі в політичній системі; 3) перетворення багатопартійності з середовища, де просто панує політичний плюралізм, часом – надмірний, а тому безсилий (feckless pluralism), на партійну систему певного, цілком визначеного типу.

Усі цифрові дані, якщо не вказується інше джерело, взяті з офіційних сайтів Центральної виборчої комісії та Верховної Ради України³.

Підходи до виокремлення фаз (етапів) розвитку багатопартійності

Один із найпростіших підходів до виділення фаз⁴ (або етапів) у розвитку багатопартійності пов’язує їх із виборчими кампаніями та їх найважливішим формальним чинником – типом виборчої системи. Він дає змогу побачити деякі істотні зрушення в можливостях партій, у тому, як їх сприймають громадяни, та в їхній здатності впливати на політичний процес. Однак, абсолютизація цього чинника часто призводить до помилкових прогнозів⁵, у яких не враховане складне переплетіння інших чинників, що впливають на формування партійної системи, „пересилюючи” (не лише в Україні, але й в Росії та інших пострадянських країнах) ефект виборчої системи⁶. Тому, розглядаючи українську багатопартійність як сукупність молодих, різнотипних політичних об’єднань, котрі перебувають у процесі постійного утворення та руйнування, переходів із одного стану до іншого, спробуємо визначити основні фази партотворення в Україні визнаючи, але не перебільшуючи, вплив виборчої системи; враховуючи інші, часом більш потужні та менш керовані чинники цього процесу.

Насамперед, згадаємо такий всеохопний об’єктивний чинник „фонового” типу, як спосіб суспільно-політичної трансформації, що розпочався в Україні після здобуття державної незалежності. Його найголовнішою особливістю у порівнянні з країнами Центральної Європи було те, що в суспільстві не відбулося заміни політичної еліти. Тому найпотужнішими гравцями на політичній арені тривалий час залишались, з одного боку, ліві партії („країна неполоханих комуністів”), а з іншого, – деідеологізована посткомуністична номенклатура. Зміни їх становища, можливостей, прагнень, способів поведінки безпосередньо впливали на процеси розвитку багатопартійності.

Наприклад, пристосувавшись до нових умов під вивіскою „центристів”, колишня партноменклатура спрямувала свої зусилля на те, щоб утримуючи владу в своїх руках, прибрати до рук якомога більше матеріальних ресурсів. В такий спосіб було закладено підвалини олігархічно-кланового розвитку економіки, її зрощення з політикою, що обумовило також особливості формування та діяльності партій.

Ідеологію державотворення колишня партноменклатура запозичила у своїх головних опонентів – національно-демократичних партій. Водночас, вона добре усвідомлювала, що саме націонал-демократи – її головний суперник, і доклала значних зусиль до їх послаблення, а пізніше й нищення (часто їхніми ж руками, використовуючи як знаряддя притаманні їм протиріччя). Тому вплив цього крила політичного спектра України, який у час здобуття незалежності був доволі значним (трохи менше третини голосів у Верховній Раді першого демократичного скликання 1990-94 рр.), так ніколи й не став достатнім для того, щоб будувати державу самим відповідно до власних програм і принципів. А стійке не перебування при владі остаточно зруйнувало ці сили.

Іншим об’єктивним чинником була соціальна структура українського суспільства. Через вказані вище обставини, упродовж майже усіх 90-х років чисельно „основним класом” українського суспільства (від 75 до 80% населення), строкатим з погляду професійної структури і статусу, політично байдужим або відданим старим стереотипам, залишались люди, що перебували за межею бідності або наближалися до неї і всі свої зусилля спрямовували на фізичне виживання. Нерозвиненість середнього класу, не структурованість нових суспільних інтересів (окрім соціальних інтересів бідноти, з одного боку, та олігархічних кланів, з іншого) обумовили те, що партотворення відбувалося згори і часто мало вигляд нав’язування партіями себе суспільству. У поєднанні з деякими особливостями менталітету українських політичних лідерів, це спотворило стосунки партій і виборців, привело до домінування маніпулятивних технологій як основного методу ангажування виборців партіями. Тут були дуже значні відмінності між регіонами, але обсяг публікації не дає змоги докладніше на них зупинитися. Обмежимося констатацією, що загальноукраїнська ситуація була саме такою.

Нарешті, зовнішнім щодо партійної системи чинником були вже згадувані зміни виборчої системи, які ставалися перед кожними парламентськими виборами. Цей процес в Україні ще й досі не завершився і до наступних чергових (а можливо й позачергових) виборів будуть, очевидно, внесені серйозні зміни у виборче законодавство. По мірі переходу від мажоритарної до змішаної, а потім і до чисто пропорційної системи виборів частка партійних депутатів зростала, фракції формувались в основному за рахунок здобутків партій у багатомандатному загальнонаціональному окрузі (пропорційна частина виборів), але доки були „мажоритарщики”, існувало широке поле для маніпуляцій чисельністю фракцій, особливо з боку тих партій, які належали до провладної частини політикуму. Більшість цих важелів (так званий „адміністративний ресурс”) були незаконні, але довести правопорушення в умовах напівавторитарного режиму було майже неможливо.