Geum.ru

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Таблиця 1.
Розподіл мандатів за результатами виборів 1998 на користь партій та блоків, що подолали 4% бар’єр

№ п/п 
Партія (виборчий блок партій)
% голосів

виборців

в БВО
кількість мандатів

отр. в

БВО
% мандатів

отр. в

БВО
кількість мандатів

отр. в

ОВО
кількість усіх мандатів
% усіх мандатів

450=100%

 1.
КПУ — Комуністична партія України
24,65
84
37,33
32
116
26,22

 2.
НРУ — Народний Рух України
9,40
32
14,22
14
46
10,22

 3.
Виборчий блок “За правду, за народ, за Україну” (СоцПУ+ СелПУ)
8,55
29
12,89
5
34
7,55

 4.
ПЗУ — Партія зелених України
5,43
19
8,44
0
19
4,22

 5.
НДП — Народно-демократична партія
5,01
17
7,56
14
31
6,89

 6.
Партія “Громада”
4,67
16
7,11
8
24
5,33

7.
ПСПУ — Прогресивна соціалістична партія України
4,04
14
6,22
3
17
3,78

8.
СДПУ(о) – Соціал демократична партія України (об’єднана)
4,01
14
6,22
3
17
3,78

9.

Інші партії/блоки (що не подолали 4% бар’єр)
29
0
0
35
35
7,77

10. Проти всіх
5,25
0
0
0
0
0

11. Всього
100,01
225
99,99
114
339
75,76

Зросла партійна структуризація новообраного парламенту, досягнувши, як бачимо, майже 76 %. Втім , це було знівельовано розвитком політичного процесу в наступні роки.

Вибори принесли оновлення складу парламенту на 60 відсотків, але серед тих, хто вперше отримав депутатський мандат, до половини було представників великого бізнесу, який відтепер „власними руками” почав захищати свої інтереси та наклав виразний відпечаток на способи ведення політичної боротьби. Звичка діяти методом силового тиску та зневажати закон в економічній сфері була перенесена бізнесменами на політику, що значно звузило можливості утвердження принципів відкритої політики і зміцнення програмно-ідеологічної частини політичних партій.

Професійний рівень парламенту за оцінками політологів загалом не підвищився. Поряд з партійними фракціями у Верховній Раді функціонували непартійні парламентські групи, а міграція депутатів поміж ними була значною. Крім того, упродовж наступних 4-х років політичні групи і фракції зазнали дуже багатьох поділів і переформатувань. Утворилось дві фракції Руху, дві фракції на базі “Громади”, вийшла значна частина депутатів з фракції НДП. З початком президент­ських передвиборчих змагань 1999 р. провладні партії покололися на ґрунті підтримки Л. Кучми чи інших кандидатів у Президенти. Упродовж менше як двох років число партій подвоїлось, переваливши за 100.

Особливістю виборів-98 було велике розпорошення сил поміж зареєстрованими ЦВК дрібними партіями, які не пройшли до парламенту (на їх долю припало 29% голосів). Мандати, що припадали на них, були розподілені між партіями-переможцями у пропорції до отриманих ними голосів. Система розподілу залишку, коли кожна партія виграє у пропорції до кількості отриманих нею голосів, є загалом справедливою. Але за неї програє та частина політич­ного спектра, від якої найбільше число партій не подолало 4% бар’єра, зібравши при тому значну частину голосів виборців. У 1998 р. явно програли національні демократи, а виграли найбільше комуністи.

Нова ліва більшість (хоч і відносна) стала неочікуваним продуктом закону про змішану виборчу систему. Ліві партії скористалися кількісною перевагою і розподілили між собою основні керівні портфелі в парламенті – після дуже затяжної „спікеріади”. Головою Верховної Ради став О. Ткаченко від Селянської партії, його першим заступником – А. Мартинюк від КПУ, а посада другого заступника дісталася лідеру СДПУ(о) В. Медведчуку (своєрідний реверанс у бік провладних сил). Не з усіх питань, проте, лівим вдавалося збирати більшість, і голосування в парламенті часто заходили у глухий кут, аж поки Л. Кучма з В. Медведчуком не організували усунення комуністів від влади, залучивши до цього й право-центристів під приводом необхідності нарешті домогтися послаблення гальмівних впливів лівих партій на законодавчий процес. Це власне й поклало початок справжньому пануванню олігархічно-кланових груп на політичній арені Україні, включно з процесами партотворення.

Ослаблення комуністів з соціалістами не було єдиною метою Л. Кучми щодо опозиційних партій. Паралельно він та його оточення розробляли плани щодо знищення правоцентристської опозиції. Відразу по парламентських виборах і напередодні виборів президентських розколовся НРУ, а в скорому часі за нез’ясованих до кінця обставин загинув його багатолітній лідер В’ячеслав Чорновіл. Правоцентристські сили переживали найглибшу кризу з часу їх утворення, а “прагматичний центризм” у парламенті й поза ним переродився в “олігархічний”. Фінансово-промислові групи, як їх переважно називали економісти, які займались “тіньовою” економічною діяльністю, тепер перемкнули свою увагу на політику і домагалися тут неподільного панування. Для цього, здавалось, у них було достатньо ресурсів: фінансових, організаційно-політичних, а з кінця 90-х років – ще й інформаційних.

Творення олігархічних партій відбувалося двома шляхами: 1) шляхом переродження зовні начебто ідеологічних партій (соціал- чи просто демократичних), в яких відбулась своєрідна “приватизація” партійного механізму економічно могутніми групами чи окремими особами (“олігархами”), яким під силу утримувати ці партії за свій власний кошт (СДПУ(о), ДемПУ, „Громада”, пізніше, до певної міри, „Батьківщина”); 2) шляхом формування тими ж олігархічними групами чи особами “кишенькових партій”, більших, як партія „Відродження”, сформована покійним уже міністром транспорту Кірпою, чи дуже дрібних, як маса інших партійок з хитромудрими назвами та нікому не відомими лідерами, яких олігархи прагнуть використати для дроблення голосів або для дискредитації в той чи інший спосіб своїх політичних супротивників.

Протистояти олігархічним партіям і групам було надзвичайно важко. Проте їхнє панування, яке тривало приблизно з 1999 р. до Помаранчевої революції, ніколи не було неподільним. В Україні їхньому всевладдю перешкоджали декілька чинників:
  • міжкланова боротьба всередині цієї олігархічної верстви, особливо за регіональною ознакою;
  • поведінка Л. Кучми, який дотримувався тактики „поділяй і володарюй” і проводив політику своєрідного міжкланового „бонапартизму”
  • неочікувана для Президента та його найближчого оточення політична криза, що отримала назву „касетного скандалу”. Вона була пов’язана з убивством журналіста Г. Гонгадзе і оприлюдненням плівок із записами, які висвітлювали методи володарювання правлячої верхівки та засвідчували можливу причетність Президента до смерті журналіста. Розкривши сутність режиму, вони сприяли мобілізації народу на боротьбу з ним.
  • поява лідера ліберально-демократичного типу, неконфліктного і не жадібного до влади, навкруг якого змогли об’єднатись (насамперед заради свого політичного порятунку) подрібнені право-центристські сили. Їх зближення почалося саме в період боротьби проти відставки В. Ющенка з поста Прем’єр-міністра у 2001 р.

Пізніше ці партії, поряд з громадськими організаціями, особливо молодіжними, стали важливим механізмом політичної мобілізації народу під час Помаранчевої революції. Функцію революційного об’єднання людей та їх організації виконували насамперед партії, що з 2001 р. входили до «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» і «Виборчого блоку Юлії Тимошенко»: Молодіжна партія України, НРУ, УНР (УНП), КУН, партія «Реформи і порядок», партія «Солідарність», ВО «Батьківщина», УНП «Собор», УСДП та інші, що діяли у щільному контакті з новими пасіонарними громадськими об’єднаннями на зразок „Пори”.

Але перед цим була ще така важлива подія на шляху розвитку української багатопартійності як вибори 2002 року. У них взяли участь 87 партій. Списки кандидатів для участі у пропорційній частині виборів запропонували 33 суб’єкти: 12 блоків (у складі яких нараховувалось 42 партії) і 21 партія, що виступили самостійно. Ще 18 партій висували кандидатів тільки в мажоритарних округах, переважно в невеликій кількості (від 1до 7). Найкращим барометром популярності партій серед населення, безумовно, було голосування за партійні списки. Його результати у 2002 р виглядали так: