Geum.ru

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Таблиця 4.
Розподіл голосів виборців і парламентських мандатів за результатами виборів 2006 р.

Назва партії/блоку
% голосів виборців
Число мандатів
% мандатів

Партія регіонів
34,14
186
41,3

Блок Юлії Тимошенко
22,29
129
28,7

Блок "Наша Україна"
13,95
81
18

СПУ
5,69
33
7,3

КПУ
3,66
21
4,7

% голосів, що їх набрали 5 партій, що пройшли до парламенту
79,73
450
100,00

Отже, учасниками виборів були 45 політичних партій і блоків19. П’ять партій (блоків) набрали три й більше відсотків голосів та отримали парламентські місця. Частка відданих за них голосів дорівнює 79,73%. Відсоток мандатів, як завжди, перевищує відсоток отриманих ними голосів завдяки перерозподілу залишку, що є часткою тих партій та блоків, які не пройшли до парламенту. Їх налічується 40. За них проголосувало 18,5% виборців (з них 11,46% голосувало за партії, що набрали більше одного відсотка голосів, а 7,04% - за ті, що не дотягнули й до одного відсотка).

Серед тих, хто програв вибори – доволі знані у суспільстві суб’єкти політичного життя: Блок Наталії Вітренко “Народна опозиція” (2,93%); “Народний блок Литвина” (2,44%); Український Народний Блок Костенка і Плюща (1,87%); Партія “Віче” (1,74%); “Громадянський блок ПОРА-ПРП” (1,47%); “Опозиційний блок НЕ ТАК!” (1,01%). Майже всі вони – знакові одиниці, і їхні невдачі на виборах символізують зміни, які настали – на добре чи на зле – після Помаранчевої революції. Упритул наблизилась, але не подолала виборчого бар’єра ліва ультра-радикалка Наталія Вітренко, яка цього року виступала не просто з проросійських, а з відверто імперських російських позицій. Блок її імені під назвою «Народна опозиція» отримав 2,93% голосів. Його невдача віддзеркалює не надто велику популярність таких ідей серед виборців України, про що час від часу очевидно треба нагадувати політичним діячам, які стверджують протилежне. Зазнав несподіваної, але легко пояснюваної поразки “Народний блок Литвина”: виборці підвели риску під епохою Л. Кучми та його наближених: Медведчука з Кравчуком (“Опозиційний блок НЕ ТАК!”) і позірно непокірної, але відомої як креатура олігарха В. Пінчука Інни Богословської з її «підробкою під старовину» – партією «Віче». Повторний неуспіх Богословської на виборах (попередній був у складі блоку «молодого, але озимого» покоління 2002 р.) засвідчив стійку несприйнятливість українського виборця до політтехнологічних винаходів, надання переваги змістові над формою, щирості і людяності над показними інтелектуальністю і патріотизмом.

Окрема мова – про учасників помаранчевої революції: право-центристські блоки Костенка і Плюща та „ПОРА-ПРП”. Через свої більш і менш обґрунтовані претензії до Віктора Ющенка та його нинішньої команди, а також через сподівання, що вдасться зловити у свої сіті частину „розчарованого” в Президентові електорату, вирішили йти на вибори самостійно. А виборці, замість підтримати таку „Фронду”, навпаки, хто засудив, а хто залишився байдужим до неї і проголосував за більш надійних виразників своїх інтересів. Як не старався Ю. Костенко роз’яснити ідеологічні принади своєї партії (і блоку), його запам’ятали як умисного чи ні, але постійного „розкольника”, і цього разу на вмовляння не піддалися. Зрештою, ніхто краще як УНП не показав, що в кучмізму був зворотній бік – безплідна „конструктивна” опозиція, яка також повинна нести свою частку відповідальності за його тривале існування, і саме під нею виборці підвели риску, справді втративши деяких непоганих, але, як виявилось, доволі наївних лідерів.

Ще 33 партії не набрали й одного відсотка. Пояснити їхню участь в останніх у виборах важко. Адже від самого початку було зрозуміло, що такої кількості суб’єктів виборчого процесу електорат просто не зможе „перетравити”, а значить більша їх частина „випаде в осад”, без жодного впливу на політичний процес. Пояснити це можна хіба що двома моментами: 1) при великих сподіваннях політичної еліти на пропорційну систему, вона як суспільна верства має низький рівень компетентності та відповідальності; 2) у суспільстві обертаються значні суми невідмитих грошей, власникам яких у принципі однаково, на що їх тратити; витрати на партійну виборчу активність вони напевне зараховують до не найгіршого бізнесу.

Внаслідок виборів 2006 р. закономірно зменшилась кількість суб’єктів законодавчого процесу, а так званий імперативний мандат (заборона партіям, обраним за списками певної політичної сили, переходити в парламенті до інших фракцій) зробив неможливими переформатування фракцій до наступних виборів. З іншого боку, відсів дрібніших політичних сил виявився несподівано великим. Деякі партійні лідери перебували на грані істерики, не бажаючи визнати, що його здійснили виборці, а не виборчі комісії, як бувало раніше, та що на нинішньому етапі політичного розвитку українські „маси” переросли „еліту”.

„Дорослішанню” виборців посприяли як уроки попередніх виборчих кампаній, так і Помаранчева революція, яка з одного боку, показала, наскільки серйозною справою є політика, а з іншого – сприяла розмежуванню громадян на два табори. Це розмежування збереглося всупереч перипетіям політичної боротьби 2005-06 рр. (особливо „розколам всередині” та „відламам від” помаранчевої коаліції) і спонукало виборців голосувати за великі та помірно радикальні політичні сили, з якими можна пов’язувати хоч якісь надії на реалізацію у майбутньому намірів та обіцянок, проголошених у 2004 р. Інші партії просто „випали” з-під уваги виборців: або як такі що віджили своє і більше не викликають інтересу та/чи довіри (думаю, що в цей розряд потрапив Народний блок В. Литвина, Опозиційний блок „Не так!”, Партія патріотичних сил О. Зінченка), або як такі, що такої довіри ніколи і нічим не заслужили (переважна більшість дрібних кишенькових партій).20.