Geum.ru

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материалаДокументы

Содержание


Законодавча, виконавча та судова влади України до і після виборів 2002 року
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Таблиця 2.
Результати голосування за партійні списки на парламентських виборах 2002 р.

Партія / виборчий блок партій
% набраних голосів

Виборчий блок політичних партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"
23,57

Комуністична партія України
19,98

Виборчий блок політичних партій "За Єдину Україну!"
11,77

Виборчий блок політичних партій "Виборчий блок Юлії Тимошенко"
7,26

Соціалістична партія України
6,87

Соціал-демократична партія України (об’єднана)
6,27




75,72

Отже, шість суб’єктів виборчого процесу подолали 4%-й бар’єр і пройшли в парламент. Інші 7 партій та блоків, що брали участь у пропорційній частині виборів, набрали більше 1-го, але менше 4% голосів, решта 20 – менше 1%. Частка виборців, що не підтримали кандидатів у депутати від жодної партії чи блоку, на цей раз становила усього 2,45% (проти 5,25% у 1998 р.).

Як і раніше, голоси, віддані за 27 партій і блоків, що не подолали 4% бар’єр (їх частка становила біля 22 % у порівнянні з 29% у 1998 р.), були розподілені між партіями переможницями у пропорції до отриманих ними голосів. Тому кількість і частка мандатів цих сил дещо зросла за рахунок голосів, отриманих лузерами. Однак головний резервуар мандатів знаходився усе ж не тут. Його віднайшла і сповна використала за допомогою сумнозвісного адмінресурсу третя за впливовістю, але перша за можливостями про-владна політична сила „За Єдину Україну” (Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, Партія регіонів, Політична партія "Трудова Україна"). Вона, по-перше, зуміла привести до перемоги в одномандатних округах аж 86 своїх висуванців („Наша Україна” – тільки 42). По-друге, до неї приєдналось 56 депутатів, які балотувались як „самовисуванці” (до нашої України” – тільки 5). Чотири „самовисуванці” поповнили фракцію СДПУ (о) і один – фракцію БЮТ.
Таблиця 3.
Розподіл депутатських мандатів між партіями-переможницями за результатами парламентських виборів 2002 р.



Фракції
Обрано за списком

в БВО

Обрано від партій та блоків в ОВО
Приєдна-лось самовисуван­ців, обраних в ОВО
Загальна кількість

мандатів
%
місць у ВР
% го-лосів у БВО

“Наша Україна”
70
42
5
117
26,2
23,57

Комуністична партія України (фракція комуністів)
59
6
0
65
14,2
19,98

“Єдина Україна!”
35
86
56
177
39,3
11,77

Блок Юлії Тимошенко
22
0
1
23
5,1
7,26

Соціалістична партія України (фракція СПУ)
20
2
0
22
4,9
6,87

Соціал-демократична партія України (об’єднана)
19
8
4
31
6,9
6,27

Позафракційні депутати
 0



11
11
2,4
0

Всього:

225
144
77
446
99
75,72

Джерело: М.Томенко, Законодавча, виконавча та судова влади України до і після виборів 2002 року,/ “Універсам”, 2002, № 9-10,  ссылка скрыта (з незначними уточненнями на основі даних ЦВК: ссылка скрыта)

За оцінкою і преси, і аналітичних структур, що спостерігали за виборами, одномандатні округи у 2002 р. виявились найбільш податливими щодо маніпуляцій і підкупу. Через цей поворот до „купівлі-продажу” місць через ОВО, партійність парламенту у 2002 року несподівано знизилась – до 67%. За рахунок „позапартійних” депутатів, які могли просто приховувати свою ангажованість до тих чи інших олігархічних партій та блоків, провладні сили – блок „За ЄдУ” та СДПУ(о) – настільки поповнили свої ряди в парламенті, що отримавши разом лиш 18% голосів виборців за пропорційною системою, змогли за рахунок партійних і позапартійних депутатів з одномандатних округів та (меншою мірою) перетягування депутатів з опозиційних фракцій утворити парламентську більшість17.

Прогресу на виборах 2002 р. було досягнуто в тому, що виборці почали звикати до визначення своїх політичних преференцій на партійному рівні і стали непогано відрізняти слова від справ, а політико-технологічні „приманки” партій від їхніх справжніх намірів. Якщо в 1998 р., коли вперше було запроваджене голосування за партійні списки, виборці „купились” на гарну рекламу Партії зелених, то цієї помилки вони вже не повторили ні в 2002, ні в 2006 р. Не пройшла не лише Партія зелених, що була своєрідним бізнес-проектом і відробляла в парламенті вкладені в неї гроші, але й „право-ліберальний” блок „Озимого покоління” (2002 р.) та партія „Віче” (2006 р.) В обох випадках технологи попрацювали на славу, але безрезультатно. Зменшувалась і кількість виборців, що не підтримали жодної партії: з 5,25 % в 1998 р. до 2,45% у 2002 р., а в 2006 р. таких лишилось 1, 77%.

Оцінюючи розвиток партійної системи в цей період, український дослідник партій Юрій Шведа зазначає, що показник ефективного числа партій знизився, наближаючись до середніх значень у державах Центральної і Східної Європи: на виборчому рівні він склав 7,96; на парламентському – 4,618. Якщо такий результат порівняти з 1998 р, коли, за підрахунком іншого українського політолога – В. Фесенка, „ефективне число електоральних партій” по єдиному загальнодержавному виборчому округу становило 10,6, то можна зробити висновок, що за кількісною ознакою партійна система України начебто еволюціонує в бік системи „помірної поляризованості”, чи можливо навіть поміркованого плюралізму з тяжінням до двоблоковості. Однак ці висновки можна розглядати тільки як припущення, бо, по-перше, число дрібних партій – учасників виборчого процесу з кожною новою виборчою кампанією зростає (за словами Ю. Шведи, вона залишається за класифікацією П. Маєра „системою малих партій”), а по-друге, виникає питання, чи можна такого роду блоки, яким у 2002 р. був наприклад блок „За ЄдУ”, вважати одиницею при підрахунку ефективного числа парламентських партій. Адже в дуже скорому часі він розпався, утворивши у верховній Раді декілька фракцій більшості.

Загалом, блоки – не партії; вони розпадаються, переформатовуються, звільняючи їхніх учасників від відповідальності і роблячи не прогнозованим розвиток багатопартійності. Тому думаючи про зміцнення партій за допомогою виборчого законодавства, варто було б саме партіям надати переваги на виборах, а можливості блоків обмежити (наприклад, шляхом уведення для останніх вищого, можливо , пропорційного до кількості партій прохідного бар’єра). Бо, як показали вибори 2006 р., хвороба тимчасового, ситуативного блокування посилюється, а „віз” творення міцних політичних партій і стійкої партійної системи стоїть на місці.