Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності
| Вид материала | Документы |
- 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- 24 серпня Україна святкує 18-ту річницю Незалежності, 50.48kb.
- Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
- Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2011, 348.55kb.
- Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2010, 291.24kb.
- 20 років на варті правопорядку. Створення, становлення та розвиток внутрішніх військ, 164.03kb.
- Закону України «Про акціонерні товариства», 335.02kb.
- Двадцятирічний ювілей держави: кроки до незалежності, 34.34kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
Висновки.
Від початку 90-х років і до 2006 року партійна система України, на думку автора, пройшла три стадії еволюції: від імітаторського намагання творити партії за позиціями тієї моделі політичного спектра, яка склалася в демократичних країнах Європи, через процес їх „прагматизації”, а потім і „олігархізації”, до нових, але поки що неуспішних спроб утворення впливових програмно-політичних об’єднань і переорієнтації політики на загальносуспільні інтереси.
За цей час підупала впливовість ліворадикальних партій. А оскільки праві радикали в Україні ніколи не були популярні, то знизився рівень ідеологічної поляризації політичних сил. Якоюсь мірою ідеологічна поляризація перенеслась на рівень регіональних протистоянь, які чинний Президент намагається подолати шляхом непопулярного в народі об’єднання антиолігархічних (ліберальних та національно-демократичних) сил з олігархічними, плекаючи нереалістичну надію на перевихованння останніх.
Народ нагромадив певний досвід політичної участі і перестав купуватись на дешеві трюки політичних технологів. Підвищення його громадянської компетентності вилилось в організований протест проти фальсифікацій на президентських виборах 2004, який досягнув рівня мирної, „оксамитової” революції. Як акція українського громадянського суспільства, зміцнила віру людей у себе, піднесла їх громадянський дух, високо поставила цінність свободи.
Але в умовах слабкості і розпорошеності демократичної еліти, змушеної діяти в „оточенні” не зруйнованих олігархічних об’єднань, що знаходять союзників навіть серед лівих політиканів, революція не змогла змінити суспільство інституційно, у тому числі і в сфері партійного життя. Змінивши розстановку політичних сил, вона мало вплинула на характер партійного будівництва. Партії, особливо на місцевому рівні, показали себе неспроможними репрезентувати та відстоювати інтереси своїх виборців.
Невдача з утворенням партії „Наша Україна” (назва могла б бути якою завгодно) на базі усіх сил, що входили до однойменної фракції у парламенті, була знаковою подією. Вона вказала на „безнадійність сподівань” щодо здатності теперішньої демократичної еліти України діяти раціонально, що у випадку з партіями означало б об’єднуватись.
Блоки перетворюються на самоціль, технологічний засіб боротьби за владу, замість того, щоб послужити сходинкою до здавалось би недалекої консолідації великих політичних партій навкруг право- та ліволіберальних лідерів, які могли б усталити лінії партійного розмежування та змінити характер і методи політичної боротьби.
У зв’язку з успіхом Партії регіонів на останніх виборах та переходом в опозицію другого за чисельністю блоку Ю. Тимошенко деякі аналітики припускають можливість виникнення у майбутньому двопартійної системи на базі цих двох політичних сил. Думаю, що зараз робити такий прогноз передчасно. Бо якщо Партію регіонів цементують не лише авторитарні впливи її залаштункових утримувачів, а й регіональна ідентичність та спільні інтереси ширших верств південно-східного регіону України, то єдність БЮТу може бути гарантована лише авторитарними здібностями її лідера. А це не дуже міцний клей в умовах демократії, та ще з урахуванням особливостей українського політикуму, який лише наполовину охоплюється цими двома силами. Якщо ж припустити, що Україну чекає не демократичне, а авторитарне майбутнє, то воно також несумісне з двопартійністю. Провідна партія в умовах авторитарного режиму скоріше погодиться на декілька чи багато дрібних квазі-опонентів, ніж на одного серйозного суперника.
Отже, всупереч порівняно недавнім очікуванням, що виникли після виборів 2002 р. і були підсилені Помаранчевою революцією, настання четвертої, пост-олігархічної фази, фази стійкої консолідації програмно-ідеологічних партій поки що відкладається. підсилена сварами в середовищі колишніх революціонерів, поклала край цим сподіванням. Українські партії продовжують перебувати у затяжному періоді пошуку системних зв’язків, у ситуації „безсилого плюралізму”. Стабілізація цього процесу й усталення помірковано-плюралістичної партійної системи поки що не виглядає справою найближчих років.
1 Воно вимірюється формулою, яка виглядає так: N =
, де N – ефективне число партій; p - % голосів отриманих партією на виборах, або % депутатських мандатів в парламенті, ділений на 100. See: A. Lijphart. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries, New Haven and London 1984, p. 119.2 Див. Ю.Шведа, Теорія політичних партій та партійних систем, Львів 2004, c.494-506.
4 Я надаю перевагу другому терміну – заради підкреслення спонтанності, „дозрівання системи” до певної якості у процесі розвитку партій, тоді як термін „етап” краще корелює з поняттями „будівництва”, „творення” тощо.
5 Для прикладу, див.: С. Хоменко, Президентська виборча кампанія як чинник зміни структури партійної системи України, на вебсайті Фонду прогресивних політичних реформ, сектор політологічного аналізу і прогнозування, ссылка скрыта/ Багатогранна та цікава в багатьох аспектах, ця стаття подає занадто оптимістичний, а водночас і помилковий прогноз розвитку українських партій після 2004 р. Це стосується як перспектив творення „третьої сили” і виникнення трьох „центрів тяжіння якісно нової партійної системи України”, так і висловлених сподівань на те, що партії напередодні виборів 2006 р. „активно розроблятимуть ідеологічне підґрунтя своїх наступних парламентських кампаній". Усе було з точністю до навпаки: у період між президентськими та парламентськими виборами посилилась поляризація політичних за регіональною ознакою та повністю була знівельована роль ідеології.
6 Докладніше про це буде сказано при аналізі наслідків застосування пропорційного принципу на виборах 1998-го і 2002-го, а особливо – 2006 років, коли перехід на стовідсотково пропорційну систему не те що зруйнував, а просто розтрощив сподівання українських політиків на її консолідуючий ефект і подальше зміцнення партій.
7 Грунтовний аналіз цього етапу творення багатопартійності див. у працях: О.В. Гарань Убити дракона. З історії Руху та нових партій України, Київ 1993, 200 с; Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією, за ред. О. Гараня, О. Майбороди, Київ 2000, с. 10-91.
8 Про тогочасний політичний спектр див.: А.Білоус, Політичні об’єднання України, Київ 1993; А. Ф. Колодій, Політичний спектр: про деякі критерії “правих” і “лівих” політичних сил в посткомуністичних країнах, “Філософська і соціологічна думка”, 1995, № 9-10, с. 3-24.
9 A. Smolar, Civil Society after Communism: from Opposition to Atomization, “Journal of Democracy”, 1996, No. 1, p. 24-38.
10 Якщо б ми спробували визначити кількість ефективних партій у парламенті за результатами виборів 1994, взявши за 100 відсотків лише ту половину депутатів, які представляли ті чи інші партії, то результат би дорівнював приблизно 4. Але в даному випадку цей показник мало про що говорить. Адже сила все ще була на боці великих уламків партноменклатури: ортодоксальної, об’єднаної в ліві партії, та деідеологізованої, позапартійної, а молоді партії перебували в динамічному процесі творення.
11 Див. Додаток. Табл. 1.
12 Хоч така поляризація існувала насправді, в її інтерпретації допускались значні „перегини”, адже крайнім лівим та просто лівим (комуністам і соціалістам), в Україні протистояли не крайні праві (наприклад, УНА-УНСО), впливовість яких завжди була мінімальною, а право-центристи. Однак непопулярність крайніх правих сил серед виборців змушувала опонентів українського національного руху, зокрема комуністів, шукати „ворогів” серед правоцентристських націонал-демократів, об’єднаних в партію Народний рух України та інші партії, що вийшли з Руху, безпідставно приписуючи їм правий радикалізм.
13 Поняття “партії влади” в посткомуністичних країнах істотно відрізняється від поняття “правлячої партії” за демократії. Воно вказує на специфічний спосіб структуризації впливових груп інтересів в умовах тих суспільств, де владу зберегла колишня комуністична номенклатура, а Президент, замість обиратися від певної партії, намагався підлаштувати під себе одну або кілька політичних сил, готових служити йому політичною опорою під час виборів або після них. Одним з першим про особливості цього явища написав М. Рябчук у статті Демократія та “партія влади” в Україні, “Політична думка”, 1994, № 3, с. 37-43.
14 В такому вигляді СДПУ(о) виникла внаслідок скандального відсторонення від керівництва її попереднього лідера В. Онопенка. Натомість тріумвірат “Кравчук – Марчук – Медведчук” став новим “обличчям” партії. Він і забезпечив їй перемогу на виборах 1998 р. – значною мірою за рахунок однієї окремо взятої, достатньо підконтрольної клану Суркіса-Медведчука Закарпатської області.
15 ОВО – одномандатні виборчі округи, де проводилось голосування за принципом відносної більшості; БВО – єдиний багатомандатний виборчий округ, в якому проводилось голосування за партійні списки.
16 Тут і далі ми не беремо до уваги ті партії, представники яких були включені до складу окружних виборчих комісій, але самі вони кандидатів у депутати не висували.
17 Дуже цікаво виглядає карта політичних прихильностей виборців тих депутатів, які прийшли до Верховної Ради як переможці змагань в одномандатних округах. У період, коли довіра до Президента Кучми упала в суспільстві до кількох відсотків, а партія влади, попри застосовуваний нею тиск, не змогла назбирати повних 12 % підтримки виборців, по всій Україні – за винятком Галичини – мажоритарні округи, помічені на карті червоним кольором, опинились на боці пропрезидентських кандидатів, що увійшли до більшості. Див. Додаток, Рис. 1. Ця карта, складена Я. І. Колодієм, є дуже показовою при її порівнянні з картою голосувань за партійними списками: Додаток, Рис. 2. (джерело вказане на карті)
19 Іх розкладку за позиціями політичного спектра див. у додатку, табл. 2.
20 Обговоренню цих проблем було присвячене одне з найконфліктніших телешоу Савіка Шустера „Свобода слова”, яке відбулося 31 березня 2006 р. за активної участі лідерів тих політичних сил, що не пройшли до парламенту. Його лейтмотивом були 2 теми: перерахунок голосів і потреба в підвищенні виборчого бар’єра. Вимагаючи першого і заперечуючи потребу в другому, лідери малих партій та блоків не хотіли визнати, що існуюча система виборів сприяє консервації такого традиційного для України явища, як „отаманщина”. Вона перешкоджає створенню нормальної, демократичної, але впорядкованої політичної системи, яка б кожного разу не ставила виборця перед дилемою: „пройдуть – не пройдуть” та „зможуть – не зможуть” їхні обранці чогось домогтися в парламенті малими силами, навіть якщо й справді матимуть добрі наміри і намагатимуться їх здійснити. Див.: ссылка скрыта)
21 Див.: Ю,Якименко, І, Жданов, Нові обрії української багатопартійності, “Дзеркало Тижня” On The Web, 2003, 28 VI 06, ссылка скрыта
22 Список цих партій, назви яких часто говорять самі за себе, див. у Додатку, табл. 2.
23 Це, зокрема, Народний союз „Наша Україна”, Громадянська партія “ПОРА”, Партія патріотичних сил України (відома лиш тим, що її очолив Олександр Зінченко після свого виходу з БЮТ), Політична партія „Третя Сила“ (неуспішний претендент на нове видання політики „центризму”, яку пропагував у ВР попереднього скликання народний депутат Василь Гаврилюк), Республіканська партія України Юрія Бойка (відома перевиробництвом біґбордів з портретом її лідера та тим, що не посоромилась перехопити назву, яка вже стала для України історичною: саме Республіканською називалась перша не-комуністична українська партія часів незалежності, яку на початку 90-х років створив і очолив Левко Лук’яненко).
24 Див.: H. Kitschelt, Formation of Party Cleavages in Post-communist Democracies: Theoretical Propositions, “Party Politics”, Special Issue, 1995, No.4, p. 447-451.
25 В одному з виступів перед виборцями Ю. Тимошенко заявила, що ідеологією БЮТ є „солідаризм”. Якщо до цієї заяви поставитися серйозно, то вона є не чим іншим, як підтвердженням популістської орієнтації блоку. Але скидається на те, що це був лише момент передвиборчої політичної боротьби.
26 Докладніше про це див.: А.Колодій, Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості, „Агора”, 2006, Вип. 3, с. 77,
ссылка скрыта
27 Партійний склад блоків, що мають свої фракції у Верховній Раді: Блок "НАША УКРАЇНА" – це: політична партія "Народний Союз Наша Україна", Народний Рух України, Партія промисловців і підприємців України, Конгрес Українських Націоналістів, Українська республіканська партія "Собор", Партія Християнсько-Демократичний Союз; "Блок Юлії Тимошенко" – це: політичні партії "Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", Українська соціал-демократична партія (В. Онопенка) Джерело: офіційний сайт Верховної Ради України ссылка скрыта
28 Докладніше на цю тему див.: В. Фесенко, Идеологические партии сегодня переживают кризис (Мнение эксперта), “Діалог” ссылка скрыта
29 О.Литвиненко, Ю.Якименко, Вибори-2006: Портрети учасників на старті, “Дзеркало Тижня” On The Web, 10 XII 2005, ссылка скрыта
30 Див.: Ю.Таран, “Українські партії: наскільки вони адекватні соціальній базі?”, “Діалог”, 21 III 2006, ссылка скрыта
31 О.Литвиненко, Ю.Якименко, Вибори-2006: Портрети учасників на старті, “Дзеркало Тижня” On The Web, 10 XII 2005, ссылка скрыта