Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материала

Документы

Содержание Кількість, якість та ідеологічні орієнтації сучасних українських партій

Подобный материал:

• 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
• Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
• 24 серпня Україна святкує 18-ту річницю Незалежності, 50.48kb.
• Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
• Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2011, 348.55kb.
• Навчальна програма курсу християнська етика в українській культурі київ 2010, 291.24kb.
• 20 років на варті правопорядку. Створення, становлення та розвиток внутрішніх військ, 164.03kb.
• Закону України «Про акціонерні товариства», 335.02kb.
• Двадцятирічний ювілей держави: кроки до незалежності, 34.34kb.
• «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.

Кількість, якість та ідеологічні орієнтації сучасних українських партій

Починаючи приблизно з 2002 р. громадяни демонструють значно вищий рівень зрілості, готовності жити за умов демократії і плюралізму, ніж політична еліта демонструє здатність керувати таким суспільством. Наприклад, за даними Центру ім. Разумкова ще в 2003 р. біля половини громадян України визнавали необхідність багатопартійності в Україні; з них трохи більше половини вважали, що в країні має бути до 5 партій; приблизно чверть вважали, що їх мало би бути від 5 до 10, на думку ще 10 % - від 10 до 20, і тільки 2,6% припускали як можливу ще більшу їх кількість²¹.

Натомість політики цього не бажають помічати. Зараз в Україні налічується 127 зареєстрованих партій. Виборчі кампанії невідворотно стимулюють не стільки об’єднання існуючих, скільки творення нових партій, переважно кишенькового масштабу. Не були винятком з правила і парламентські вибори 2006 р. Готуючись до них, українські політики створили 24 нові партії упродовж одного 2005 р. ²² З них лише декілька відігравали певну роль у виборах 2006 р. та в політичному процесі загалом.²³ Перегляд списку цих партій засвідчує стійку популярність ідеї „кожному відомому політику – по партії”, вказуючи водночас на нереалістичність розрахунків партійних лідерів на успіх саме їхнього проекту.

Якість політичних партій, їх здатність не просто бути гвинтиками виборчого процесу та обслуговуючи чиїсь інтереси, а й творити владний механізм у суспільстві, значною мірою вимірюється їх стійкістю, здатністю виживати, можливо перебудовуватись, але зберігати зв’язок зі своїми виборцями та репрезентувати їхні інтереси. Таких партій в Україні небагато. Таблиця 5 показує, що не рахуючи лівих партій, лише одиниці спромоглися проіснувати більше двох виборчих кампаній, та й ті з 2002 р. рятуються, переважно, під дахами різноманітних блоків. Блоки перетворюються на самоціль, технологічний засіб боротьби за владу, замість того, щоб послужити сходинкою до здавалось би недалекої консолідації великих політичних партій навкруг право- та ліво-ліберальних лідерів, які могли б усталити лінії партійного розмежування та змінити характер і методи політичної боротьби.

Таблиця 5.

Стійкість (тяглість) провідних політичних партій та партійних блоків України, що брали участь у роботі парламенту упродовж хоча б двох каденцій: 1994-2006

Назва політичної партії	рік заснування	отримано мандатів у парламенті за результатами виборів:
		1994	1998	2002	2006
КПУ – Комуністична партія України	1993 (поновл.)	90	113	64	21
НРУ – Народний Рух України	1989 / 1992	22	44	блок*	блок*
СПУ – Соціалістична партія України	1991	15	31	22	33
СелПУ - Селянська партія України	1992	21		блок *	блок 0
НДП – Народно-демократична партія	1996	–	29	блок *	0
ПСПУ – Прогресивна соціалістична партія України	1996	–	14	блок *	блок *
СДПУ(о) - Соціал демократична партія України (об’єднана)	1996	–	17	31	блок *
АПУ - Аграрна партія України **	1996	–	8	блок *	блок 0
ПРП – Партія “Реформи і порядок”	1997	–	3	блок *	блок 0
Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина"	1999	–	–	блок *	блок *
РУХ (Український народний рух)***	1999	–	–	блок *	блок *
Українська народна партія "Собор"	2000	–	–	блок *	блок *
УРП – Українська республіканська партія	1990	8	5	блок *	блок
КУН - Конгрес українських націоналістів	1993	5		блок *	блок *
УКРП - Українська консервативна партія	1992	1		блок *
Партія регіонів	1997	–	2	блок *	186
"Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"	2001	–	–	118	80
"Виборчий блок Юлії Тимошенко"	2001	–	–	23	129
Виборчий блок “За єдину Україну!”	2001	–	–	176	–

Примітки:

* Більшість партій у 2002-2006 рр. вступили у блоки бодай із двох партій, піддавшись масовому захопленню блокуванням та надіючись у такий спосіб залишитись політичними гравцями і надалі.

** Наступні назви: НАПУ – Народна аграрна партія України (2004-2005), НПУ – Народна партія України (2005-2006)

*** Наступна назва: УНП - Українська народна партія

Говорячи про тенденції в розвитку партій, слід, як уже мовилось, обов’язково враховувати зміни в способах партотворення, маючи на увазі три основні типи партійного структурування: програмно-політичний, харизматичний (у контексті українського досвіду я говорю про персоналістський) та патронажно-клієнтельний (у наших умовах – кланово-олгархічний). Як показав у своїх дослідженнях Г. Кітшельт²⁴, завданням демократичного розвитку найкраще відповідає перший тип, але саме він найменш поширений у посткомуністичних перехідних суспільствах. В Україні, програмно-політичні партії, як це не дивно, були найбільш впливовими на першій та на початку другої фази формування багатопартійності, поєднуючись у тій чи іншій пропорції з харизматичним типом. У низці випадків можна, очевидно, говорити про програмно-персоналістські партії (УРП Л. Лук’яненка, РХП М. Гориня, якоюсь мірою НРУ В. Чорновола).

Ідеології, цінності, принципи були в той час невід’ємною складовою української політики. Втрати в цій царині мали місце вже всередині другої фази, коли почалось інтенсивне структурування „партії влади”, насадження прагматизму та центризму як ідейно-ціннісної всеїдності, а політологи почали оцінювати політичних діячів за ознакою „сили” / ”слабкості”, незалежно від того, на які цілі спрямовувалась їхня „сила” та які цінності вони сповідували, та й чи сповідували їх взагалі. Процес руйнації ідеологізованої політики досягнув апогею на третій фазі, коли настала ера патронажно-клієнтельних, кланово-олігархічних об’єднань, протиборства з якими не витримали програмно-ідеологічні партії. Саме олігархізація політичного життя у ІІ пол. 90-х років в Україні призвела до нищення національно-демократичних партій, не дала розвинутися ліберальним та консервативно-ліберальним рухам у повноцінні партії. Вони були роздроблені, їх лідери знищені фізично або дискредитовані, так що ці партії остаточно перестали становити загрозу правлячій верхівці.

Втім, яскраво виражена ідеологізованість партій часто призводить до поляризації політичного спектра, а відтак і до гострих політико-ідеологічних протистоянь у парламенті. І навпаки – її зменшення має сприяти розвитку доцентрових тенденцій, зростанню компромісності і поміркованості в політиці. Як під цим кутом зору виглядає теперішня Верховна Рада України?

Внаслідок виборів 2006 р. відбулось деяке зниження рівня ідеологічної поляризованості вищого законодавчого органу влади. Цьому прислужився різкий спад у популярності лівих партій, особливо комуністів, а також провал правих партій (не тільки радикальних, але й частини поміркованих). Можна припустити, що деякою мірою на це вплинув і такий загалом негативний чинник як регіональне розмежування виборчих симпатій, що вилилось у протистояння Партії регіонів, лідером якої залишився В. Янукович, та численних суб’єктів Помаранчевого табору, що виступали на виборах двома блоками: „БЮТ” і „Наша Україна”. Цей факт можна оцінити й так, що поляризація просто виявилась перенесеною з ідеологічного на регіональний рівень, тим більше, що колись „плацдармом” комуністів був саме Донбас, а тепер певна частина комуністичного електорату перекинулась до Партії регіонів.

З точки зору представленості позицій політичного спектра, нині в парламенті України спостерігається не надто сильний перекіс вліво, якщо до лівоцентристських сил віднести популістський блок Юлії Тимошенко, який, послуговуючись сумішшю ідеологій²⁵, увесь час апелює до народу та соціальних програм. Це, однак, доволі специфічний ліво-центризм. Крайній „лівий” (з явним ухилом до проросійської „правизни”) блок Н. Вітренко не потрапив до парламенту, але з низки питань його успішно замінить кількісно маргіналізована фракція КПУ на чолі з П. Симоненком. За нею іде також не численна фракція помірковано-лівої Соціалістичної партії, лідер якої, ціною моральних втрат, здобув собі посаду Голови Верховної Ради. З соціалістами межує ( успектрі) найголовніший їхній антагоніст на даний момент – непримиренно опозиційний Блок Юлії Тимошенко. У центрі - олігархічно-центристська партія регонів, яка здобула найбільше голосів і хоч не має ні абсолютної більшості в парламенті, ні не є авторитетним центром притягування інших сил, усе ж таки перетворилася на стрижневу силу правлячої коаліції ­- через відхід лідера соціалістів і його фракції з коаліції „помаранчевих”. Порівняно слабкі позиції у правих центристів (НСНУ), які після президентського рішення про „входження в [законодавчу] владу” задля виконання своїх передвиборчих обіцянок, приєдналась до олігархічно-лівої коаліції, але їхні можливості підсилює факт наявності „свого” Президента. Повністю відсутні праві та крайні праві партії (див. рис. 1).

Отже, після виборів 2006 р. відбулося скорочення ідеологічної дистанції між політичними партіями, що пройшли до парламенту; радикальні сили отримали невелику підтримку виборців. Таке зменшення ідеологічних партійних протистоянь, при усій неоднозначності цього процесу, усе ж таки говорить про поступальний розвиток української багатопартійності, про „прощання”, хоч і запізніле, українського виборця з комуністичними ілюзіями та стереотипами. Гуртування навкруг Партії регіонів – явище іншого порядку. Воно свідчить про неподолані олігархічні впливи, що вкорінювались в Україні в період президентства Л. Кучми, особливо – починаючи з 1997 р., а також про значні проросійські настрої серед електорату партії, у більшої частини якого регіональна ідентичність переважає над загальнонаціональною²⁶.