Geum.ru

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Вид материалаДокументы

Содержание


Основні фази (етапи) розвитку багатопартійності в Україні: ретроспективний огляд
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Основні фази (етапи) розвитку багатопартійності в Україні: ретроспективний огляд

Охарактеризовані вище чинники сфокусувалися в способах партотворення, які, поряд із домінуванням у політичному спектрі партій певного ідейно-політичного спрямування будемо розглядати в якості критеріїв виокремлення фаз становлення і розвитку багатопартійної системи в Україні, який розпочався в Україні з кінця 80-х років, спочатку – як латентна течія в рамках ширших процесів відновлення громадського життя й організаційного плюралізму7.

Фаза перша – початкова, романтично-ідеологічна, припадає на 1989-93 роки і ділиться на два коротші періоди – до здобуття незалежності і після. Основні події в царині партійного життя в цей час – скасування однопартійної монополії КПУ / КПРС, виникнення Народного Руху України за перебудову, формування першої, ще непартійної, проте програмно-ідеологічної опозиції в законодавчому органі – Народної Ради, яка мала лише 125 голосів, але інколи домагалась дуже важливих рішень.

Особливість цієї фази як ідеологічно-романтичної з виразними елементами персоналізму та політичного імітаторства виявилася в намаганні політичних активістів сформувати партійні об’єднання абсолютно усіх відомих ідейно-політичних спрямувань, незалежно від того, чи була для них достатня соціальна база і політичні кадри в Україні, чи ні8. Картина вийшла дуже строката, а опозиційні до посткомуністичної номенклатури сили розбіглися по своїх нашвидкуруч збудованих політичних хатинах. Лініями політичних розмежувань в той час були: оцінка ролі соціалізму і комунізму як ідеології та суспільної практики в колишньому СРСР; ставлення до таких цінностей, як приватна власність, ринок, свобода особистості, традиційні моральні норми, демократичність політичного устрою, національні цінності та культура; розуміння суті націоналізму і ставлення до нього; ставлення до державної незалежності України.

Оцінка першої фази, з погляду становлення стійкої багатопартійної системи, є доволі неоднозначною. Безперечно позитивним було те, що більшість нових партій цього періоду утворювалися знизу, внаслідок вияву громадської ініціативи колишніх дисидентів чи просто політично активних громадян, а не на основі домовленості між елітами в парламенті, як це стало практикуватись пізніше. Діяльність переважної частини не-лівих об’єднань була спрямована на поширення ідей демократії, підтримку ринкових та демократичних реформ. Без їхньої присутності на політичній арені України демократична трансформація і збереження незалежності навряд чи були б можливі. Водночас, були й негативні наслідки надмірного захоплення партотворенням, коли мало не кожен суспільно активний громадянин вважав за честь мати власну партію. Одним із них був відтік і без того не дуже численної україн­ської еліти з громадянського суспіль­ства в політику, зниження потенціалу громадянськості неполітичної сфери або, як висловився польський дослідник А. Смоляр, “обезголовлення громадянського суспільства”9. Другим недоліком, який мав далекосяжні наслідки, було те, що дріб’язковість інтриг у боротьбі за лідерство, невміння партійних лідерів спрямувати об’єднані зусилля на досягнення суспільно значимих цілей посіяли зневіру і розчарування широкого загалу в партіях як демократичних інституціях.

Домінантною силою першої фази (кількісно) були ліві партії: спочатку КПУ у складі КПРС, у якій виділилась демократична платформа, трансформована з часом у Партію демократичного відродження України, а пізніше – СПУ, СелПУ та новоутворена, але жодною мірою не реформована КПУ – ментальна й ідеологічна спадкоємиця КПУ-КПРС. Втіленням реформаторських прагнень та захисником національних інтересів молодої держави був безперечно Народний Рух України та його партійні відгалуження: Республіканська і Демократичні партії. Але саме серед останніх відразу після здобуття незалежності почалися розколи та поділи, які так ніколи й не припинились, довівши ці політичні сили до занепаду.

Фаза друга – прагматизації політикуму і пошуків (а потім і гіпертрофії) політичного центра, охоплює 1993-1997 роки. Її початок і закінчення справді прив’язані до виборчих кампаній і змін у виборчому законодавстві, але не менш важливими чинниками були трансформаційні процеси у структурі та менталітеті правлячих і опозиційних груп політичної еліти, вдосконалення роботи законодавчого органу та – наприкінці цієї фази – прийняття Конституції у 1996 р.

Розпочалася друга фаза в останні місяці 1993 р., відразу після оголо­ше­ння дострокових виборів Президента та чергових виборів до Вер­хов­ної Ради. Через підготовку до виборів інтенсифікувався процес реорганізації та творення нових партій: протягом лише одного року їх кількість зросла з 19 до 32, однак висунути прохідних кандидатів на виборах 1994 р. спромоглися лише 7 із них: три лівих, три правих і одна центристська. Вибори були кроком уперед порівняно з першими альтернативними виборами 1990 року, під час яких пріоритет відверто мала КПУ. Але й тепер вони мали надто багато обмежень та недоліків, щоб стати чинником зміцнення молодих україн­ських партій. Законодавець з (пост)радянською свідомістю зумисне ускладнив процедуру висування кандидатів від партій, а тому більшість із них вважала за краще висуватися від трудових колективів або самовисуватися. Вже приступивши до роботи в парламенті, вони заявили про свою партійність. З 394 депутатів, обраних у березні - серпні 1994 р. (дообрання депутатів продовжувалось і надалі) членів партій було 184, з них 126 належало до трьох лівих партій, що відігравали істотну роль і в наступний перід – КПУ, СПУ, СелПУ. Представникам національно-демократичних та національно-патріотичних сил вдалося провести до парламенту 45 депутатів. Українським та російським правим радикалам (УНА та ГКУ) – 5. 10

Передбачена Законом про вибори 1993 р. мажо­ри­тарна система абсолютної більшості створила й інші труднощі у формуванні законодавчого органу, через які Верховна Рада цього скликання так ніколи й не була повністю укомплектована, а депутатський корпус менше ніж наполовину складався з представників розрізнених, молодих і недосвідчених політичних партій. Домінантні позиції серед них займали комуністи з соціалістами та членами лівої Селянської партії, з одного боку, та переважно позапартійні члени на той час неструктурованої „партії влади” Президента Кучми, з іншого. Їм протистояли більш радикальні реформатори й державники – члени фракцій НРУ, УРП та деяких інших демократично та/або патріотично налаштованих сил11.

Головною новацією другої фази партотворення була актуалізація проблеми центризму, що стала однією з домінант партійного будівництва упродовж наступних 5-7 років. Новоутворений “Трудовий конгрес України” на чолі з Анатолієм Матвієнком (нині голова партії „Собор” у складі „Нашої України”) та деякі інші об’єднання називали себе центристськими, апелюючи до поміркованості українського виборця та до необхідності подолати ідеологічну поляризацію політичного спектра, яка у вульгаризованій трактовці звучала як протистояння комуністів і націоналістів12. Проте, успіхи тогочасного центризму були пов’язані не стільки з об’єктивною потребою ідеологічного примирення, скільки з перетворенням структурно розмитої правлячої еліти, яка була соціальною опорою політичного курсу президентів, на політичні партії пропрезидентського спрямування. Їх важко було віднести до тієї чи іншої ідеологічної течії і за ними закріпилась назва центристів-прагматиків або “партії влади”13.

Характерне для попереднього етапу протиборство лівих та правоцентристських партій, або, за спрощеним формулюванням, – комуністів з націоналістами зберігалося на початку цієї фази. Однак структуризація прагматичного центру привела до того, що уже в другій половині 90-х років на зміну протистоянню лівих (КПУ, СПУ, СелПУ та інші) та націонал-демократів (Рух, УРП, УКРП та інші) прийшло змагання трьох провідних течій: лівих, націонал-демократів та структурованої “партії влади”. Її представляли Народно-демократична партія, яка розкололась перед президентськими виборами 1999 року, а також Аграрна партія – найбільш впливова з пропрезидентських сил у західних областях України, та Партія регіонів з осідком у Донецьку. До титулу „партія влади” від самого початку тяжіла й СДПУ(о) – партія, лівоцентристський ідеологічний антураж якої не зміг приховати від виборців її олігархічну сутність14.

Чим далі, тим більшого значення набувало змагання саме двох других сил, одна з яких втрачала стійкість та організованість, а друга приростала можливостями нових союзників – олігархів, які чітко заявили про себе у 1997-98 роках.

Фаза третя (1997-2004): центристсько-олігархічна є по-суті ключовою для розуміння як тих процесів, що відбулися в Україні під час президентських виборів 2004 р., так і тих, на які всі очікували, намагалися їх прискорити за допомогою виборчого законодавства, але які так і не відбулися – навіть після введення чисто пропорційної системи виборів у 2006 р. Йдеться про об’єднання дрібних політичних партій правіше центра та на утворення збалансованої і менш-більш стійкої партійної системи як механізму демократичного здійснення влади.

На третю фазу припадає аж троє парламентських виборів з використанням пропорційної системи, конституційний референдум, проведений Л. Кучмою у 2000 р. (результати якого так і не були імплементовані через наростання опозиції до президентської влади в суспільстві), так званий „касетний скандал” і рух „Україна без Кучми”, а також двоє президентських виборів, одні з яких вилилися в подію, названу Помаранчевою революцією. Здавалося б, що така інтенсивність політичних подій має спричинити кардинальні зрушення і в розвитку багатопартійності. Насправді ж їх вплив на характер партотворення був обмеженим, а в якомусь сенсі вони якщо не допомогли, то й не перешкодили тому, що формування партійної системи пішло по колу, яке здається остаточно замкнулося в 2006 р. з формуванням коаліції, а в перспективі – можливо й виборчого блоку КПУ, СПУ та олігархічної Партії регіонів. Названі події змінили розстановку політичних сил у країні, але не змогли радикально вплинути на спосіб утворення і функціонування партій, на перетворення їх на політичні об’єднання заради вирішення суспільних інтересів, як це має бути в демократичному суспільстві.

Виникли нові партії, сформувалися нові блоки як засіб здобуття влади в умовах пропорційності виборів, але не відбулося змін у якості самих партій та способах їх функціонування. Тому цей великий і насичений подіями проміжок часу я відношу до однієї фази, ділячи поки що його на два періоди: до 2002 р., коли наростав потенціал „партії влади”, а разом з ним – авторитарні тенденції в політичній системі як цілому, коли при усіх перипетіях політичної боротьби перевага завжди була на боці авторитарно-олігархічних сил, і після 2002 р., коли ініціативу перехопила демократична опозиція, а формальна інституціалізація олігархічного режиму через конституційну реформу чи в інший спосіб була поставлена під питання.

Визначальною подією, що відкривала цей етап, були парламентські вибори 1998 р. Закон, згідно з яким вони відбувалися, запровадив „змішану виборчу систему”: половина депутатів, числом 225, обиралася в єдиному загальнонаціональному окрузі за партійними списками на пропорційній основі, а інша половина – за звичною системою голосування в одноман­датних округах, але вже за принципом відносної, а не абсолютної більшості, як це було раніше. Закон встановлював поріг прохідності для партій в 4% голосів виборців – заради відсіву дрібних партій та утворення стійких коаліцій більшими. Його творці творці мали на увазі передусім такі цілі: 1) зміцнення позицій і підвищення ролі політичних партій і сприяння політичній структуризації суспільства (навернення громадянства до партій); 2) структуризація парламенту – створення парламентських фракцій на партійний основі, визначення правлячої політичної сили і опозиції, підвищення відповідальності уряду; 3) підвищення ефективності виборчого процесу, уникнення перманентних виборів і перевитрати коштів на їх проведення.

Наскільки їх вдалося досягнути? Загалом можна сказати, що третє завдання було виконане повністю, перше – частково, а виконання завдання номер 2 залишилось під великим сумнівом, але не через вибори як такі, а через ті ширші економічні та політичні процеси, що розгорталися в суспільстві.

У виборах брало участь більше 40 політичних партій. Кількість суб'єктів виборчого процесу (партій і блоків) за пропорційною системою становила 30, у тому числі 21 партія, що зареєстрували свої списки кандидатів самостійно, та 9 блоків, до яких також увійшла 21 партія. Тобто, в сукупності 42 партії брали участь – у блоках чи самостійно – у пропорційній частині виборів. В одномандатних виборчих округах кандидатів висунули 43 партії (блоки), а 1717 кандидатів балотувались в ОВО15 як самовисуванці. Таким чином виборча суб’єктність партій порівняно з 1994 р. зросла більше ніж у 6 разів16.

Коли говоримо про впливовість партій серед виборців, найпоказовішим є, безперечно, голосування за партійні списки. Саме тут виборці демонстрували свою політичну обізнаність і висловлювали підтримку тій чи іншій партії. В мажоритарній частині було багато маніпуляцій, як під час виборів, так і після них. „Перетягування” депутатів у парламенті з однієї фракції до іншої (воно, щоправда, досягнуло апогею дещо пізніше, вже після виборів 2002 р.) заплутувало картину партійних прихильностей не тільки виборців, а й самих депутатів.

Серед переможців виборів бачимо 8 політичних сил: сім партій і один блок із двох партій. 3,09% виборчих бюлетенів в багатомандатному окрузі були визнані недійсними, 5,25% виборців не підтримали жодної партії/блоку. Результати голосування виглядали так: