Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства
Ключові слова
Сугацька Наталія
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24
ІІ. «Честь», «гідність» та «ділова репутація» по ЦК УРСР 1963 р.

Норми ч. 1 ст. 7 ЦК УРСР 1963 р. передбачали, що громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Підставами виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, як вбачається з аналізу цієї норми, є наступні юридичні факти: 1) відомості, які були поширені; 2) відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію особи або завдають шкоди її інтересам; 3) відомості, які не відповідають дійсності чи були викладені неправдиво. Тобто, право на захист честі, гідності та ділової репутації знаходило свою реалізацію лише при наявності цієї «тріади» юридичних фактів . Одна із них, як вбачається, торкається змісту поняття «честі», «гідності» та «ділової репутації».

Проте на той час ЦК УРСР 1963 р. та жоден закон або інший нормативно-правовий акт не мали визначення понять «честь», «гідність» та «ділова репутація» фізичної особи.

Чинна на сьогодні Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» також не розкриває зміст вказаних дефініцій.

Тоді як, відповідно до наведеної вище положень Конвенції та практики Євросуду, подібні обмеження права на свободу слова повинні «встановлюватися законом». До того ж, необхідно, щоб такий закон був передбачуваним, тобто сформульованим з достатньою чіткістю, що дало б змогу будь-якій особі самостійно або за допомогою консультації юриста – передбачити наслідки, які може спричинити його дія.

Між тим, Верховний Суд України, незважаючи на такі прогалини в українському законодавстві, все ж таки вирішував аналогічні спори, але з врахуванням ст. 4 ЦК УРСР 1963 р., яка вела мову про: «Підстави виникнення цивільних прав і обов’язків». Зокрема, в цій нормі зазначалося, що «цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством України, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки».

Про це свідчить наступний приклад.

Так, у серпні 2002 р. П. звернувся до суду з позовом до Б. про захист честі і гідності та відшкодування моральної (немайнової) шкоди, пославшись на те, що коли він приїхав до себе до дому, до нього підбігла відповідачка й стала висловлюватися на його адресу нецензурною лайкою в присутності сторонніх осіб.

Ружинський районний суд Житомирської області рішенням від 6 листопада 2002 р. позов П. задовольнив частково. Визнав дії Б., що полягали у висловлюваннях нецензурною лайкою на адресу П., такими, які принижують честь і гідність останнього. Зобов’язав Б. у присутності свідків вибачитися перед П. та стягнув з відповідача на користь позивача 50 грн. моральної (немайнової) шкоди.

Апеляційний суд Житомирської області рішенням від 10 квітня 2003 р. рішення районного суду скасував і постановив нове, яким у позові П. відмовив.

Водночас, ухвалою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2004 р. рішення апеляційного суду скасовано, а рішення районного суду – залишено без змін з врахуванням наступного.

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Право кожного на повагу до його гідності визначено в ст. 28 Конституції України.

Згідно зі ст. 4 ЦК УРСР 1963 р., який був чинним на момент розгляду справи, цивільні права та обов’язки виникають як з підстав, передбачених законодавством, так і з дій громадян та організацій, які хоч і не передбачені ним, але виходячи із загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки.

Отже, використовуючи надані законом гарантії, П. звернувся за захистом до суду, і суд першої інстанції правильно захистив його порушені права, визнавши дії Б., що полягали у висловлюваннях образливого характеру на адресу П., такими, які принижують його честь і гідність та зобов’язав відповідача вибачитись перед позивачем [23, С. 16 – 17].

ІІІ. «Наклеп» та «образа» по законодавству України

Щодо поняття «наклепу» та «образи», то в українському законодавстві значний період часу існувала така кримінальна відповідальність. Слід вказати, що у КК РСФРР, УСРР 1922 р. і КК УРСР 1927 р. серед злочинів проти честі та гідності виділялися тільки ці два склади злочину. Причому, у цих же Кодексах вказані поняття не розкривалися.

Вперше зазначені терміни було сформульовано у КК УРСР 1960 р. Зокрема визначалося, що «наклеп» – це поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу» (ст. 125). Отже, обов’язковими ознаками «наклепу» КК УРСР 1960 р. називав розголошення обставини, яка є: по-перше, завідомо неправдивою; по-друге, такою, що ганьбить іншу особу [5, С. 42].

Судова практика та науково-практичні коментарі до ст. 125 КК УРСР 1960 р. по своєму доповнювали зміст поняття «наклеп», а саме, що:

– завідомо неправдиві вигадки, які ганьблять іншу особу, можуть бути засобом «наклепу», якщо в них йдеться про «факти» минулого чи теперішнього, а не гадані майбутні [6, С. 362];

– предметом розповсюдження при «наклепі» є видумка, яка містить вказівку на визначеність неправдивої обставини (факту) [22, С. 453];

– «...під «наклепом» слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що порочать потерпілого. Завідомою неправдивістю визнається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності» (абз. 1 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (з відповідними змінами та доповненнями).

Однак, не є «наклепом», – продовжується в абз. 2 п. 11 цієї ж Постанови, – поширення дійсних відомостей, хоча вони і порочать потерпілого, а так само поширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел).

Водночас, відповідно до ст. 126 КК УРСР 1960 р., «образа» – це умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі». Вказане поняття, з врахуванням судової практики та наукових досліджень, доповнено тим, що:

– ганебні заяви загального характеру, які не містять вказівку на визначеність неправдивої обставини (факту), лише є складовими поняття «образи». Так, вислови «злодій», «шахрай», «падлюка» або «негідник» і т.п., якщо в них наводиться загальна характеристика особи і не міститься ні прямих, ні непрямих вказівок на визначеність обставин (факту), то вони містять ознаки поняття «образи», а не «наклепу» [21, С. 201 – 202];

– при «образі», на відміну від «наклепу», винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецензурних або брутальних слів, вчинення непристойних чи насильницьких дій (жесту та ін.) або дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого у формі, яка різко суперечить прийнятому спілкуванню між людьми (абз. 3 п. 11 вказаної вище Постанови);

– «образа» – це: 1) зневажливе висловлювання, негарний вчинок і т.ін., що спрямований проти кого-небудь і викликає у нього почуття гіркоти, душевного болю; 2) почуття гіркоти, досади, викликане в кого-небудь чиїмсь зневажливим словом, негарним вчинком і т. ін. [1, С. 648].

Однак, як відомо, з 1 вересня 2001 р. набрав чинності КК України від 5 квітня 2001 р., який, на відміну від свого попередника, не передбачає кримінальної відповідальності за «наклеп» та «образу». Тому в його тексті не має необхідності розкривати зміст цих понять.

Хоча, між іншим, в чинному законодавстві нашої держави вказані дефініції продовжують зустрічатися. Так, в ст. 80 Конституції України зазначено, що народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за «образу» чи «наклеп».

А згідно зі ст. 47-1 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. «Оціночними судженнями, за винятком «образи» чи «наклепу», – як зазначається в цій же нормі, – є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості».

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що зміст поняття «наклеп» та «образа», які згадуються в чинному українському законодавстві, не розкрито. Тоді як, цивільно-правова відповідальність за порушення таких немайнових прав фізичної особи передбачена. Однак, з врахуванням існуючих вимог щодо наявних в державі обмежень на здійснення права на свободу вираження поглядів, як того вимагає п. 2 статті 10 Конвенції, ці поняття все ж таки повинні бути достатньо чітко сформульовані. В свою чергу, це дозволить кожному регулювати власну поведінку та передбачити (у розумних межах і за певних обставин), які правові наслідки може мати конкретний вчинок.

ІV. «Честь», «гідність» та «ділова репутація» по ЦК України

З прийняттям нового ЦК України, проблеми, пов’язані із захистом честі, гідності та ділової репутації, не зникли. Пояснюється це тим, що в чинному законодавстві, як того вимагають викладені вище положення ст. 10 Конвенції, вказані поняття не розкриті. Не визначені також характерні ознаки цих оціночних категорій. Хоча це має суттєве значення для реалізації права на свободу вираження поглядів та захисту немайнових прав фізичної особи.

Більше того, при застосуванні ЦК України виникли певні труднощі в трактуванні деяких нових правових інститутів та норм, пов’язаних, наприклад, з визначенням змісту поняття «недостовірна інформація».

Зокрема, ст. 32 Конституції України закріплює норму про те, що «кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

У відповідності до цього, положення ЦК України передбачають заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права фізичної особи (ст. 278), а також вводять поняття «недостовірна інформація» (ст. 277), гарантуючи при цьому її спростування.

Норми ч. 3 ст. 277 ЦК України, яка закріплює так звану презумпцію недостовірної інформації, з моменту прийняття цього Кодексу вже зазнала певних змін, оскільки в початковому варіанті вважалося, що «негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». Безумовно, що в такій редакції ч. 3 ст. 277 ЦК України виявилась некоректною. На це, як відомо, звернув увагу Євросуд в рішенні «Українська «Прес-група» проти України» (2005), а тому Законом України від 22 грудня 2005 р. редакція цієї норми була обґрунтовано змінена.

На сьогодні в чинній редакції ч. 3 ст. 277 ЦК України вказано, що: «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». Тобто будь-яка «негативна інформація» буде розглядатися судом як «недостовірна», якщо поширювач цієї інформації не доведе, що ця «негативна інформація» відповідає дійсності.

В додаток до цього, слід зазначити, що новими для українського законодавства є поняття:

– «негативна інформація», оскільки застосовуються інші категорії, зокрема, «недостовірна інформація», «інформація, яка не відповідає дійсності», «відомості, які не відповідають дійсності» або «відомості, які неправдиво викладені» тощо. Це, в свою чергу, дає підстави, щоб суди на власний розсуд визначали «негативність» або «позитивність» тієї чи іншої інформації [9];

– «дифамація», яка використовується в рішеннях Євросуду при вирішенні справ щодо реалізації права на свободу вираження поглядів. До речі, «дифамація» – це загальноприйнятий в більшості країн світу юридичний термін, під яким розуміють правопорушення у вигляді поширення відомостей, що не відповідають дійсності, які порочать честь, гідність та ділову репутацію потерпілого» [2, С. 63].

Таким чином, ці та інші поняття, зокрема, «образа» та «наклеп», зміст яких не розкритий на законодавчому рівні та чітко не визначений у відповідних постановах Пленуму Верховного Суду України, тлумачаться по різному. Це, по-перше, зумовлює існування в нашій державі різної судової практики щодо застосування вказаних дефініцій. По-друге, такий підхід стає підставою для порушення необхідного в демократичному суспільстві справедливого балансу між правом на свободу вираження поглядів, з однієї сторони, та правом на захист порушених немайнових прав фізичної особи, з іншої сторони.

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002.

2. Луспеник Д. Інститут дифамації і українське законодавство щодо захисту честі, гідності та ділової репутації (співвідношення та вибір пріоритету в судовій практиці) // Право України. – 2006. – № 2.

3. Лутковська В. Право на свободу вираження поглядів у рішеннях Європейського суду з прав людини // Право України. – 2003. – № 12.

4. Маковей М. Стаття 10 Європейської Конвенції з прав людини. В кн.: Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004.

5. Мульченко В. Проблеми охорони честі та гідності особи у кримінальному законі // Право України. – 2002. – № 10.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. Спеціальний випуск, 1994.

7. Опришко Л. Критерії терміна «встановлено законом» в практиці Європейського Суду // Законодавчий бюллетень: Свобода слова та вільні вибори. – К., 2004.

8. Паліюк В.П. Застосування судами України ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (науково-практичний посібник). – К.: ТОВ «ВІСТКА», 2008.

9. Пасемник Н. Хто відповість за наклеп? Проблемні питання в застосуванні законодавства щодо недостовірної інформації // Правовий тиждень. – 2007. – № 18-19. – 8 травня.

10. Рішення Євросуду «Інформаціонферайн Лентіа» та інші проти Австрії» (1993). В кн.: Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф. Іванов, Ю.Є. Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002.

11. Рішення Євросуду «Лінгенс проти Австрії» (1986) // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – № 1.

12. Рішення Євросуду «Об’єднання «Ферайн геген Тьєрфабрікен» проти Швейцарії» (2001). В кн.: Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф. Іванов, Ю.Є. Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002.

13. Рішення Євросуду «Салов проти України» (2005) // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 2006. – № 3.

14. Рішення Євросуду «Санді Таймс» протии Сполученого Королівства» (1976). В кн.: Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф. Іванов, Ю.Є. Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002.

15. Рішення Євросуду « Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (1995). В кн.: Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф. Іванов, Ю.Є. Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002.

16. Рішення Євросуду «Українська «Прес-група» проти України» (2005) // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 2005. – № 4.

17. Рішення Євросуду «Фрессо і Руар проти Франції» (1999). В кн.: Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф. Іванов, Ю.Є. Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002.

18. Рішення Євросуду «Гендісайд проти Сполученого Королівства» (1976). В кн.: Шевчук С. Свобода вираження поглядів: практика Європейського Суду з прав людини у порівняльній перспективі. – К.: видавництво «Реферат», 2005.

19. Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару). В кн.: Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Книга 1.

20. Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 р. (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу). В кн.: Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2004 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 5.

21. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. – Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те. – 1981.

22. Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. коммент. / Н.Ф. Антонов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др. – К.: Политиздат Украины, 1987.

23. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 1.

24. Шевчук С. Свобода вираження поглядів: практика Європейського суду з прав людини у порівняльній перспективі. – К.: Видавництво «Реферат», 2005.


АНОТАЦІЯ

В роботі досліджуються норми конвенційного характеру, правові положення національного законодавства України та практика їх застосування в діяльності судових органів з питань реалізації права на вільне вираження поглядів. Автор наукової публікації детально аналізує адитивні ознаки свободи вираження поглядів та наводить застереження, які були сформульовані в процесі здійснення права на свободу вираження власних поглядів. В роботі досліджуються визнані на міжнародному рівні підстави та умови обмеження свободи слова. Надається порівняльний аналіз національного законодавства і міжнародного права з питань змісту таких категорій як честь, гідність, ділова репутація.

Ключові слова: міжнародне право; свобода вираження поглядів; право на захист приватного життя; підстави обмеження свободи слова; честь, гідність та ділова репутація; наклеп та образа.

УДК 94(477)“1939/1945”

Сугацька Наталія

Ставлення населення окупованих територій Південної України до антисемітської пропаганди окупантів

Події Голокосту на території Південної України є однією з трагічних сторінок вітчизняної та світової історії. Більшість дослідників історії Голокосту погоджується з тим, що доля євреїв, які опинилися на окупованих нацистами радянських територіях, була набагато трагічнішою, ніж доля західноєвропейських євреїв. Катастрофа привертає сьогодні особливу увагу вітчизняних дослідників. В статті проаналізовано роль, яка надавалася засобам масової інформації з метою виправдання “остаточного вирішення єврейського питання” нацистською адміністрацією, а також висвітлюється відношення населення окупованих територій Півдня України до антисемітської пропаганди нацистів.

На початку війни проти СРСР в антисемітській політиці та фразеології німецького нацизму з’явилося нове гасло “Боротьба проти юдео-більшовизму”. Цю ідею нацисти намагалися укорінити як у свідомості німецьких солдатів, так і в свідомості населення окупованих територій через колаборантську пресу, створюючи ідеологічне обґрунтування для української колаборації та виправдання її участі в знищенні єврейського населення. Треба зазначити, що такий чинник не мав місця ні в одній з країн, які раніше були окуповані нацистами.

Потрібно визнати, що чимала роль у формуванні суспільних настроїв населення окупованих територій взагалі і, зокрема, тієї групи населення, яка схилялася або йшла на пряме співробітництво з окупантами, надавалася засобам масової інформації, які звучали і видавалися українською та російською мовами за сприянням нацистської адміністрації. За підрахунками відомого історика М.В. Коваля, на окупованій території видавалися майже 150 газет та інших друкованих органів, діяли 15 радіостанцій, було створено кіномережу. В кінотеатрах демонструвалися кіноагітки “Сталін і євреї”, “Євреї та НКВС” та ін. Для організації пропаганди був задіяний спецбатальйон “U – 3” [2, с. 128]. При цьому, як зазначає дослідник Б.Н. Ковальов, у початковий період війни партизани та підпільники здебільшого “…виявилися абсолютно не готовими до активної контрпропагандистської діяльності”, народні месники часто побоювалися самостійно розпочинати пропагандистську діяльність, очікуючи “відповідних матеріалів” з центру. Жителі окупованих територій довгий час залишалися в інформаційному вакуумі, зважаючи на те, що у населення ще радянськими органами в 1941 р. було вилучено радіоприймачі [4, с. 284].

Найретельнішу увагу та контроль окупаційна влада виявляла до друкованих засобів інформації. Зрозуміло, що ця преса була адресована широкому загалу місцевого населення і мала формувати толерантне ставлення до окупаційної влади. “У них почесне та відповідальне завдання – допомагати цивільній німецькій владі в перебудові України і мобілізації всіх сил для перемоги над ворогами України та Європи. Преса повинна допомагати перевиховувати українця в нову українську людину” [10, 1943, 20 лютого]. Таким чином, визначалися завдання колаборантських газет окупаційною владою. Німецька і румунська адміністрації всіляко сприяли створенню газет мовою місцевого населення в тих населених пунктах, де були для цього поліграфічні можливості.

Видання газет організовувалося з перших днів окупації того чи іншого населеного пункту. Приміром, перший номер миколаївської газети “Український голос” (пізніше перейменована на “Українську думку”) вийшов 22 вересня 1941 р. Як зазначає миколаївська дослідниця О. Гриневич у статті “Комментарий к статье “Слово о наблюдателях”: “Символiчно, що в цей день продовжувалися розстріли єврейського населення міста в ярах між Калинівкою та Воскресенським. 21 – 23 вересня було розстріляно 7 тис. чоловік” [7, 2003, №8]. Окупанти робили спроби використати в своїх інтересах високий рівень довіри населення до радянської преси. Так, у Херсоні з перших днів окупації міста німецькими військами, газета, яку видавали для населення міста, продовжувала виходити під звичною для населення радянською назвою “Наддніпрянська Правда” і лише з 18 вересня 1941 р. її було перейменовано на “Голос Дніпра”. У всіх середніх чи великих містах на окупованій території було організовано видання друкованих органів. Зокрема, у південному регіоні видавалися газети: в Миколаєві – “Українська думка”, “Новая Мысль”; в Первомайську – “Українські вісті”, “Нове життя”, “Прибузькі вісті”; в Херсоні – “Голос Дніпра”; в Одесі – “Молва” та ін. Ці друковані органи, більшою чи меншою мірою, відзначалися антисемітською спрямованістю та демагогією. Більшість матеріалів антисемітського характеру об’єднуються однією ідеєю – запевнити читачів в існуванні всесвітньої єврейської змови. Окремі статті сповнені патологічної ненависті до євреїв. Приміром, стаття Н. Міхалевича “Війна і жидівська агентура” проголошує, що саме євреї є головними винуватцями, “паліями війни”, агентурою та опорою радянської влади, вони ж винуватці численних підпалів та саботажу наказів місцевої влади. І далі: “Мало ліквідувати жидівське питання, ізолюючи в певний спосіб жидів або примушуючи їх носити зовнішні ознаки приналежності до “ворожої раси”. Треба очистити ряди від жидівських попихачів, що є більшовицькою агентурою” [12, 1942, 20 лютого]. Цитована стаття є цікавою у двох аспектах – по-перше, вона має конкретного автора, бо більшість публікацій у колаборантській пресі була анонімною; по-друге, вона опублікована у лютому 1942 р., коли в німецькій окупаційній зоні на Півдні України практично завершилося знищення більшості єврейського населення, тож автор у міру відданості новим господарям намагався виправдати дії окупаційної влади. Підбиваючи певні підсумки, в березні 1942 р. Міністерство окупованих територій на Сході констатувало: “Наявною є преса в містах… Кіровоград, Новоукраїнка, Кривий Ріг, Херсон, Миколаїв і Київ (можливо, ще в нечисленних інших містах); газети виходять 1 – 6 разів на тиждень і в більшості є досить чистими виданнями. Наявні в них статті (зрозуміло, цензуровані) розглядають антибільшовицьку тематику і сферу українсько-німецької співпраці…” [1, т. 2, с. 159]. Майже у всіх згаданих газетах вміщувалися статті історичного характеру, присвячені історії євреїв в українських землях та українсько-єврейським міжетнічним стосункам. Основною метою таких матеріалів було прагнення через негативну оцінку ролі єврейства підтримувати юдофобські настрої серед українського населення і тим самим виправдати антисемітську політику окупантів. Прикладом матеріалів такого типу є статті “Жидівство” (Н. Кибалюк) [12, 1942, 26 грудня], “Проникновение жидов в Россию” (автор не вказаний) [12, 1942, 29 червня], в яких поданий виключно негативний погляд на роль євреїв в українських землях. Вони виступають силою, яка допомагала полякам (у часи Речі Посполитої) та росіянам (у часи Російської імперії та радянської влади) здійснювати експлуатацію та національне пригнічення українського народу. Привертає увагу велика кількість публікацій, присвячених знаковим постатям української культури та національного руху, визначним подіям української історії, але і в цих матеріалах, зазвичай, мають місце неприховані антисемітські закиди. Прикладом публікацій такого типу може слугувати стаття “Жиди в творах Шевченка”, яка була вміщена в березні 1943 р. майже одночасно в кількох газетах [9; 11; 12]. Автори публікацій такого типу прагнули переконати національно свідому частину українського населення в тому, що неприязнь до єврейства завжди була невід’ємною та історично обумовленою складовою національного та громадянського світогляду українців.

Публікації колаборантських газет методично нав’язують думку про нерозривний зв’язок євреїв з радянською владою та її лідерами, причому поступово ця ідея доводиться до абсурду: “З Леніним жиди дійшли до влади, а за Сталіна при цій владі укріпилися… Чому Сталін так побратався з жидами? За їхньою поміччю хоче він держатися при владі. “Батько всіх народів Радянського Союзу” − це просто жидівський батько” [12, 1942, 20 червня]. Схожа ідея чітко прослідковується і в висвітленні міжнародних подій. Винуватцями будь-яких подій, що не влаштовують Німеччину, виступають євреї. Наведемо лише назви кількох статей: “Боротьба за свободу і цивілізацію проти жидівської коаліції”, “Жиди закликали американців до Північної Африки”, “Парагвай у жидівській петлі”, “Жидівський фінансовий та революційний фронт”, “Америка як жидівський трамплін”, “Жидівські хазяї Англії й Америки”, “Союз Рузвельта з жидівським більшовизмом” і т. ін. У статтях такого типу читачеві нав’язується думка про те, що історичною місією Німеччини є визволення України та й всієї Європи від єврейського панування. “Німеччина і Нова Європа мають знищити англо-американський капіталізм та більшовизм і, тим самим, нанести інтернаціональному єврейству смертельний удар” [12, 1942, 6 травня]. Автори вказаних статей намагаються довести, що саме всесвітня єврейська змова підштовхнула світ до світової війни, тим самим, на їх думку, в українського читача мало створитися враження, що німецька окупація насправді є актом звільнення українського народу.

Словосполучення типу: “жидівський марксизм”, “жидо-більшовизм”, “жидо-більшовицький гніт”, “британо-жидівський уряд”, “жидівський протинімецький фронт” і т. ін. через надмірне вживання перетворюються на брутальні кліше, втрачаючи сенс та ідеологічне навантаження, яке прагнули вкласти в них автори.

Не можна не звернути уваги на те, що у вказаних газетах немає жодної згадки про акти масового знищення євреїв, про участь українців у цих актах. Так само не знаходимо висвітлення того, як пересічне українське населення ставилося до цих подій. Привертає увагу в цьому контексті лише кілька невеликих заміток, в першій з яких констатується, що Бессарабію звільнено від жидів, у другій – “Київ цілковито звільнено від жидів”. Третю є сенс навести майже повністю, йдеться про населення м. Херсона: “За урядовими статистичними даними, населення міста становить тепер 61126… У 1939 р. у Херсоні було 97 000 мешканців, але з того аж 25 000 жидів, яких тепер уже немає” [12, 1942, 18 липня]. Так само ніколи не йдеться про акти масового знищення євреїв в Європі, є лише натяки на це. Приміром, подібний виклад інформації: “Таким чином, на поточний момент країни південно-західної Європи значною мірою звільнилися від юдеїв. Це звільнення принесло з собою оздоровлення цих країн” [8, 1943, 12 квітня]. Тож автори звертаються до “езопівської мови”, не наважуючись відверто назвати речі своїми іменами. Це цілком збігається з загальною політикою німецької окупаційної влади, яка не вважала за потрібне оприлюднення фактів масового знищення населення окупованих територій.

Тією ж “езопівською мовою” користуються автори, коли йдеться про кінцеву мету нацистської політики стосовно євреїв. Так, у газеті “Молва” за 17 липня 1943 р. (видавалася в Трансністрії) І. Радулеску заявляє: “Єдине рішення єврейського питання полягає у їх вигнанні. Це рішення є безповоротним. У Новій Європі не буде існувати жидів будь-яких категорій” [8]. Цинізм заяви полягав у тому, що на момент, коли її опублікували, більшість єврейського населення Трансністрії знищили і тривало знищення євреїв, які були вивезені сюди з румунських земель. Окупанти провокаційно підштовхують народи, які проживають на окупованих землях, до антиєврейських акцій, заявляючи, що “…кожний народ … повинен терміново вирішити єврейське питання так, як вирішили його націонал-соціалістська Німеччина та союзні з нею держави” [8, 1943, 20 серпня]. Майбутнє Європи, в разі перемоги нацистів, А. Вемеску, автор статті в газеті “Молва”, також пов’язує з утворенням на цій території “юденфрай” – території, вільної від євреїв. Він пише: “Перемога держав Осі покладе початок новому порядку в Європі, де не буде ні жидів, ні більшовиків, ні капіталістів. Нова Європа будуватиметься на основах християнської моралі” [8, 1943, 6 липня].

Матеріали релігійного змісту зустрічаються в колаборантській пресі регіону досить рідко. В основному, це інформаційні відомості про діяльність релігійних громад та християнські свята. Здебільшого такі матеріали не містять не тільки антисемітського, але і юдофобського характеру. Очевидно, автори таких матеріалів зважали на традиційно невисокий рівень релігійності місцевого населення, також на толерантність православної церкви в єврейському питанні під час війни.

Газети, що видавалися в південній частині румунської окупаційної зони, мали певні особливості стосовно антисемітської пропаганди. До них належали газети Голтянського повіту “Прибузькі вісті” (видавалася українською та російською мовами) та одеська газета “Молва” за 1943 р. (видавалася російською мовою, але значна частина матеріалів друкувалася румунською мовою). Загальний тон матеріалів преси, де згадується про євреїв, більш стриманий, хоч і не позбавлений агресивності. Кількість таких матеріалів відносно невелика, найчастіше це історичні матеріали (“Проникновение жидов в Россию”, “Еврейский вопрос в Болгарии”), а також у повідомленнях про міжнародні події (“Ожидовление правительства Рузвельта”, “Жидовская власть на краю гибели”) [11]. Термінологія типу “жидо-більшовизм” вживається не так часто, як у пресі, що видавалася в німецьких зонах. При цьому і в цих газетах нема жодної згадки про масове знищення єврейського населення, існування таборів знищення (а саме на території цього регіону знаходилися табори в Богданівці та Доманівці), переміщення єврейського населення з Одеси, Буковини, Бессарабії на територію Голтянського повіту та примусове використання євреїв на сільськогосподарських та інших роботах. Звертає увагу наявність значно більшої кількості авторських публікацій. При цьому більшість авторів має румунські прізвища. В цілому ж, у матеріалах, пов’язаних з єврейською тематикою, які публікувалися в колаборантській пресі Трансністрії, відчутне, з одного боку, пряме керівництво пропагандистських органів Німеччини, значна частина матеріалів просто передрукована з німецьких джерел. З іншого боку, є приховане відчуття провини і прагнення виправдатися за наслідки своєї політики, або приховати їх.

Однією з визначальних рис колаборантської преси є активна критика політики колективізації та сталінського політичного режиму. Наводяться численні факти сталінських політичних репресій та матеріали розслідувань, які проводила німецька окупаційна адміністрація стосовно фактів масової страти радянських та польських громадян, що здійснювалися органами НКВС напередодні та в початковий період війни. Одночасно вміщується чимала кількість матеріалів про людей, що стали жертвами розкуркулення, політичних репресій, голодомору чи іншим чином постраждали від радянської політики. Не викликає сумніву, що саме цю категорію українського населення бачив своєю соціальною опорою нацистський окупаційний режим. Цілком логічно в свідомості згаданої категорії населення мало вибудовуватися усвідомлення нацистської окупації, як тієї сили, яка звільнила народ від сталінського режиму. 7 листопада, в день 25-річчя Жовтневої революції газета “Українська думка” писала: “На землях, визволених від жидо-більшовицького режиму, розквітає, завдяки підтримці, ініціативі і волі до відбудови німецького керівництва нове життя” [12, 1942, 7 листопада]. Так формувалася ідеологія і психологія колабораціонізму серед українського населення.

Питання про ефективність антисемітської пропаганди, яка проводилася колаборантською пресою, на сьогоднішній день, не може мати однозначної відповіді. Приміром, білоруський дослідник В. Никитенков вважає, що вона діяла досить ефективно: “Саме цим у значній мірі пояснюється той факт, що серед жителів окупованої Брестчини не було масових протестів проти нацистської політики геноциду стосовно єврейського населення” [5, с. 289]. У даному випадку досить складно зрозуміти, як уявляє автор “масові протести місцевого населення” в умовах нацистської окупації. Кримський дослідник М. Тяглий не є прихильником такої категоричної точки зору. Він справедливо вказує на те, що антисемітська пропаганда, яка здійснювалася протягом 1942 – 1943 рр., проводилася на територіях, де абсолютна більшість євреїв була на той час знищена, і складається враження, що така пропаганда уже не мала сенсу, але, як слушно зазначає автор, нові міфи, що створювалися окупантами, не могли не накласти свого відбитку на свідомість певної частини населення. Згодом обстановка загострювалася через зростання державного антисемітизму в повоєнному Радянському Союзі [6, с. 70]. Дати об’єктивну відповідь на поставлене запитання буде можливим лише тоді, коли ми зможемо реально виявити джерела, масштаби колаборації та її роль у подіях Голокосту.

Про мотивацію колаборантів не можна говорити однозначно. Певна частина цих людей свідомо керувалася антисемітськими переконаннями, але такі не складали більшості. Не були більшістю в південноукраїнському регіоні і ті, хто уособлював євреїв з радянською владою та сталінським репресивним режимом. Чимало колаборантів були з різних причин ворогами радянського режиму, для більшості участь в антиєврейських акціях була однією з можливостей вижити та забезпечити добробут своїх родин в умовах німецької та румунської окупації. Не можна не звернути увагу і на те, що фактор релігійної ворожості по відношенню до євреїв практично не виявлявся серед неєврейського населення Півдня України, на відміну від Польщі, Румунії та інших європейських держав.

Населення окупованих земель знаходилося під постійним тиском антисемітської пропаганди, яка здійснювалася колаборантськими засобами масової інформації. Не викликає сумніву, що ця пропаганда досить ретельно планувалася і спрямовувалася з боку окупаційної влади. Окупанти прагнули виховати в українського населення широкий спектр антиєврейських настроїв – від побутової юдофобії до расового антисемітизму. Для цього застосовувалося кілька напрямків. Зокрема, євреїв представляли як винуватців сталінського репресивного режиму; як пригноблювачів українського народу та його культури; пропагувалася ідея всесвітньої єврейської змови та ін. Антисемітська пропаганда мала спрямування як на весь загал населення окупованих регіонів, так і на певні соціальні групи, невдоволені радянською владою, з яких мала формуватися українська колаборація як опора окупаційної влади. В цілому, ефективність пропаганди в південноукраїнському регіоні була набагато нижчою, ніж на це розраховували її організатори. Антисемітизм в уяві українського населення асоціювався з суворістю окупаційного режиму та великими жертвами з боку мирного населення, яке було поставлене нацистами на грань виживання. Підтвердженням того, що антисемітизм так і не пустив глибокого коріння в свідомості неєврейського населення краю, може слугувати те, що вже з перших повоєнних років розпочалося відновлення єврейського населення і за кілька років Південь України знову став регіоном з найбільш значним відсотком євреїв у загальній кількості населення. При цьому ніяких суттєвих проявів відкритого антисемітизму з боку неєврейських етнічних груп не спостерігалося. Навіть кампанія у “боротьбі з космополітизмом” на початку 50-х рр., яка була виявом офіційного радянського антисемітизму, на Півдні України проходила досить пасивно.

Таким чином, можна зробити висновок, що ставлення більшості українського населення окупованих територій до антиєврейської політики окупантів, здебільшого, характеризується як відносно нейтральне. Протестних акцій з боку українського населення по відношенню до актів знищення євреїв окупантами майже не спостерігалося. Така поведінка була цілком логічною в умовах загального нацистського терору та небезпеки, яка загрожувала життю кожної людини та її близьких в умовах окупаційного режиму, який в українських землях був більш жорстоким, ніж у більшості окупованих європейських країн. При цьому підпільний і партизанський рух, який розгортався на окупованих землях, не мав спеціальної спрямованості на врятування євреїв. Пропагандистська робота, яка здійснювалася радянськими урядовими та військовими органами протягом усього періоду війни, не мала спрямованності проти антисемітської політики, що її здійснювали окупанти по відношенню до мирного населення. Ці фактори додатково погіршували становище євреїв. Разом із цим, непоодинокими були випадки допомоги євреям з боку українців та факти, коли українці рятували євреїв від знищення, ризикуючи власним життям. Форми такої допомоги були різними – українське населення ділилося харчами та одягом з в’язнями гетто і таборів, допомагало сховатися тим євреям, яким вдавалося втекти, українські жінки брали до себе в сім’ї і виховували єврейських дітей. У повоєнний період по всій Європі велися пошуки людей, що рятували євреїв від нацистського терору. Уряд Ізраїлю присвоїв їм почесне звання “Праведників народів світу”. Більше 19000 осіб у різних країнах світу отримали цю почесну нагороду. По Україні цим званням відзначено 2500 тисячі осіб [3, с. 86]. На жаль, спеціальна робота у виявленні та фіксуванні таких фактів не проводилася в повоєнний період і загальної картини цього явища та загальної кількості євреїв, які були врятовані українцями, сьогодні за плином часу виявити майже неможливо. Принаймні відсоток таких людей в Україні не міг бути нижчим, ніж у більшості інших окупованих територій Європи.

Література:

1. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських окупантів на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни.: В 6-ти т. – К.: Політвидав України, 1986.

2. Коваль М.В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 325 с.

3. Беркович Е. Банальность добра: Герои, праведники и другие люди в истории Холокоста: Заметки по еврейской истории ХХ века. – М.: Янус, 2003. – 390 с.

4. Ковалев Б.Н. Нацистская оккупация и колаборационизм в России: 1941 – 1944. – М.: Транзиткнига, 2004. – 487 с.

5. Никитенков В. Антисемитская пропаганда в колаборационистской периодической печати Брестчины в 1941 – 1944 гг. // Материалы Седьмой Ежегодной международной междисциплинарной конференции по иудаике. – М.: “Пробел –2000”, 2000. – С. 283 – 290.

6. Тяглый М. Нацистская антисемитская пропаганда в оккупированном Крыму и ее место в системе мероприятий Холокоста // Холокост: Доклады на Восьмой Ежегодной международной междисциплинарной конференции по иудаике. – М.: “Пробел – 2000”, 2001. – С. 55 – 70.

7. Голокост і сучасність. Бюлетень Українського Центру вивчення проблем Голокосту. 2003 р. (.кiev.ua).

8. Молва. – 1943 г.

9. Нове життя. – 1943 р.

10. Одесса. – 1943 г.

11. Прибузькі вісті. Газета Голтянського повіту. – 1943 р.

12. Українська думка. Орган управи м. Миколаєва. – 1942 – 1943 рр.


АНОТАЦІЯ

Події Голокосту, їх наслідки розглядаються істориками як складова частина нацистського окупаційного режиму в українських землях і є важливим компонентом подій Другої світової війни. Агресивна антиєврейська політика здійснювалась німецькими та румунськими окупантами з перших днів захоплення південноукраїнських земель, була спланована заздалегідь і мала кінцевою метою знищення європейського єврейства. В статті проаналізовано роль, яка надавалася засобам масової інформації з метою виправдання “остаточного вирішення єврейського питання” нацистською адміністрацією, а також висвітлюється відношення населення окупованих територій Півдня України до антисемітської пропаганди нацистів.