Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя, 4091.73kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
Паліюк В.П.
НАКЛЕП ТА ОБРАЗА: СТАРІ ПОНЯТТЯ В НОВИХ УМОВАХ
(співвідношення міжнародного та національного права)
Свобода вираження поглядів є самодостатнім правом і водночас складовою частиною інших прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), зокрема, такого права, як свобода зібрань. Разом з тим, на що слушно зазначають фахівці, свобода вираження поглядів може входити в конфлікт з іншими передбаченими Конвенцією правами, наприклад, з правом на справедливий судовий розгляд, правом на повагу до приватного життя, на свободу совісті і віросповідання [4, С. 463]. При наявності такої колізії прав, Європейський суд з прав людини (далі – Євросуд) порівнює значимість цих прав для того, щоб встановити пріоритет одних над іншими. Характерним для такого визначення є те, що в його практиці свобода вираження поглядів, в порівнянні з іншими правами, займає важливе місце. На підставі чого, Євросуд неодноразово заявляв, що:
– «...свобода вираження поглядів являє собою одну з найголовніших підвалин [демократичного] суспільства, одну з основних умов його розвитку, а також розвитку кожної особи... Вона поширюється не лише на «інформацію» або «ідеї», які позитивно сприймаються або ж розглядаються як необразливі, але й на ті, що ображають, шокують або бентежать державу або якусь частину населення країни. Такими є вимоги плюралізму, толерантності й широкого мислення, без яких немає демократичного суспільства» (п. 49 рішення «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (1976) [18, С. 41];
– «..свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи» (п. 41 рішення «Лінгенс проти Австрії» (1986) [11, С. 303].
Слід наголосити, що держави-члени Ради Європи, з врахуванням положень Конвенції та рішень Євросуду, намагаються на національному рівні встановити справедливий баланс між правом на свободу вираження поглядів, з одного боку, та правом на захист приватного життя (захист честі, гідності та ділової репутації фізичної особи), з іншого боку. Про це, зокрема, свідчить наступний аналіз норм ст. 10 Конвенції та відповідного законодавства нашої держави.
І. Структура положень ст. 10 Конвенції
Загальновідомо, що ст. 10 Конвенції структурно складається з двох пунктів. Аналіз першого пункту вказує на наявність трьох складників на свободу вираження поглядів: 1) свобода дотримуватися своїх поглядів; 2) свобода одержувати інформацію та ідеї; 3) свобода передавати інформацію та ідеї.
Водночас, свобода вираження поглядів, як це передбачено цією ж Конвенцією, не відноситься до абсолютної. Пояснюється це тим, що держави-члени Ради Європи можуть за певних умов обмежувати цю свободу (незалежно від способів вираження поглядів, інформації або ідей).
Саме тому необхідно додатково звертати увагу на існуючий зв’язок між третім реченням п. 1 – «Ця стаття не перешкоджає вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств» – і положенням п. 2 ст. 10 Конвенції. Отже Євросуд, з врахуванням саме такої структури, в п. 32 рішення «Інформаціонферайн Лентіа» та інші проти Австрії» (1993) визначив мету цього третього речення, зазначивши, що: «...держави можуть через механізм ліцензування регламентувати спосіб організації радіомовлення та телебачення на своїй території, зокрема, технічні аспекти. Але хоч би як це було важливо, інші міркування можуть також зумовити надання дозволу або відмову в ньому, зокрема, міркування стосовно характеру та цілей майбутньої станції, її можливостей діяти на національному, регіональному або місцевому рівні, прав і потреб конкретної аудиторії, а також зобов’язань за міжнародно-правовими документами.
Проте іноді втручання, мета якого є законною, виходячи з третього речення п. 1, не відповідає одній із цілей, зазначених у п. 2. Його відповідність Конвенції має тоді оцінюватися з урахуванням інших вимог п. 2 ст. 10 Конвенції» [10, С. 187].
Крім викладеного, система обмежень щодо здійснення права на свободу вираження поглядів викладена в п. 2 ст. 10 Конвенції. Будь-яке обмеження, умова, застереження чи будь-яка форма втручання у свободу вираження поглядів може застосовуватися лише до конкретного випадку здійснення цієї свободи. При цьому, зміст права на свободу вираження поглядів залишається недоторканим, оскільки «ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції» (ст. 17 Конвенції – заборона зловживання правами).
Таким чином, норми ст. 10 Конвенції з однієї сторони ведуть мову про наявність права на свободу вираження поглядів, а з іншої – встановлюють підстави, які певним чином обмежують реалізацію цього права. Водночас, обмеження права на свободу вираження поглядів не буде порушувати положення Конвенції, якщо підстави втручання держави у здійснення цього права не підпадатиме під одне з виключень, встановлених п. 2 ст. 10 Конвенції (п. 43 рішення Євросуду «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» (1976), а саме дотримання єдності трьох складових:
а) «законності» та...;
б) «легітимної мети» та...;
в) «необхідності в демократичному суспільстві» [14, С. 81 – 139].
Важливо наголосити, що для реалізації права на свободу вираження поглядів цей перелік є вичерпним, а тому розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, зміст цих складових полягає в наступному.
А). Законність та... Характерно, що Євросуд при розгляді кожної справи, яка торкається права на свободу вираження поглядів, завжди аналізує складові підстав «втручання» держави, які можуть бути виправдані за ч. 2 ст. 10 Конвенції [7, С. 19 – 21] («законність» та... «легітимна мета» та... «необхідність в демократичному суспільстві»).
Насамперед, слід зазначити, що термін Конвенції «встановлено законом» по суті відсилає до внутрішньодержавного права. Але при цьому, як зазначають дослідники, внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції [24, С. 87], включаючи безпосередньо викладені або ті загальні принципи, що маються на увазі.
Поняття «встановлено законом», про що йде мова в ч. 2 ст. 10 Конвенції, є подібним терміну «законний» (рішення « Гершмен і Герруп проти Сполученого королівства» (1999). До того ж, важливо наголосити, що «закон» в сенсі Конвенції є не тільки нормативним актом з відповідною назвою, який прийнятий парламентом держави-відповідачем. Суттєво, що за практикою Євросуду законами також вважаються адміністративні нормативно-правові акти, кодекси професійної етики і навіть рішення судових органів. Отже, до цього поняття відноситься усе право, чи то писане, чи неписане (п. 43 рішення «Касадо Кока проти Іспанії» (1994).
Однак, навіть при наявності такого правового акту – «закону» – в національному законодавстві, Євросуд продовжує перевірку дотримання державою-відповідачем свободи слова, оскільки цього за п. 2 ст. 10 Конвенції не достатньо. Адже з точки зору Євросуду, нормативний акт повинен бути законом не тільки по формі, але й за змістом, тобто мати певний якісний рівень.
Наприклад, в п. 52 рішення « Об’єднання «Ферайн геген Тьєрфабрікен» проти Швейцарії» (2001) Євросуд нагадав принципи своєї прецедентної практики, згідно з якими слова «згідно із законом» не лише вимагають для оскаржуваного заходу наявності певних підстав у національному праві, а й передбачають «певний якісний рівень такого закону», вимагаючи його «доступності» для відповідної особи і «передбачуваності» його наслідків» [12, С. 452 – 471].
Отже, це означає, що закон або інший нормативно-правовий акт, яким передбачено обмеження свободи слова, має бути:
а) доступним – тобто оприлюдненим та таким, з яким міг би ознайомитись кожен, кого він стосується (як правило це робиться шляхом «оприлюднення» або «опублікування»);
б) передбачуваним – тобто сформульованим з достатньою чіткістю, що дає змогу будь–якій особі самостійно або за допомогою консультації юриста – передбачити наслідки, які може спричинити його дія.
Така якісна вимога – доступність та передбачуваність – розглядається Євросудом як невід’ємна частина гарантій надійної демократичної законності. Хоча Євросуд також визнав «неможливість досягнення абсолютної визначеності при розробці законів та ризик того, що визначеність може викликати надмірну жорсткість» («Сільвер та Отбер проти Сполученого Королівства» (1983). Інакше кажучи, позитивне законодавство все ж таки має відповідати принципу верховенства права.
Таким чином, «встановлені законом» обмеження на здійснення права на свободу вираження поглядів, як того вимагає п. 2 ст. 10 Конвенції, повинні бути достатньо чітко сформульовані. На підставі чого, кожен міг би регулювати власну поведінку та, з врахуванням норм цих законів, передбачити (у розумних межах і за певних обставин), які правові наслідки може мати його конкретний вчинок.
Б). Легітимна мета та... Другою підставою для виправдування втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів, як зазначалося вище, є «легітимна мета».
Застосування такої складової позитивного законодавства, як наголошує С. Шевчук, є даниною сучасних органів судової влади принципам природного права [24, С. 88]. Відповідно до принципу правової держави, що також закріплений у ст. 8 Конституції України, будь-який закон або інший нормативно-правовий акт повинен мати мету, за відсутності якої він може бути визнаний не чинним. Що і відбулося із відповідними положеннями КК України, які свого часу передбачали застосування виняткової міри покарання – смертної кари.
Наприклад, в п. 5 рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару) зазначено, що: «...мета призначення смертної кари за вироком суду залишилась юридично не визначеною» [19, С. 497 – 503].
У свою чергу, самого факту наявності мети недостатньо – вона має бути істотною. Про це свідчить наступний приклад із практики єдиного органу конституційної юрисдикції нашої держави.
Так, в. 4 рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 р. (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) наголошено, що: «однак мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію» [20, С. 225 – 230].
Щодо правомірних підстав обмеження свободи вираження поглядів, то вони визначені у п. 2 ст. 10 Конвенції, а саме:
– національна безпека;
– територіальна цілісність або громадська безпека;
– охорона порядку або запобігання злочинам;
– охорона здоров’я та моралі;
– захист репутації або прав інших осіб;
– запобігання розголошенню конфіденційної інформації;
– підтримка авторитету і безсторонності суду.
Це вичерпний перелік тих дозволених законних інтересів, на які може послатись уряд держави-відповідача, аргументуючи необхідність обмеження свободи вираження поглядів. При цьому, Євросуд дозволяє урядам держав-членів Ради Європи широкі підходи до тлумачення ними «легітимної мети» щодо втручання в свободу вираження поглядів.
Водночас, він послідовно дотримується позицій, згідно з якими обмеження свободи слова, встановлені в п. 2 ст. 10 Конвенції, «мають тлумачитися вузько, а необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо доведена» («Обсервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства» (1991).
В цьому ж аспекті заслуговує також на увагу рішення Євросуду «Салов проти України» (2005). Особливо в тій частині, де викладена мотивація щодо «легітимної мети».
Наприклад, в п. 111 цього ж рішення зазначено, що Євросуд дотримується думки, що: «...стаття, яка оспорюється, розповсюджена в номері сфальсифікованої газети, стосувалася питань великого суспільного інтересу, а саме особистості конкретного кандидата на президентських виборах та його ніби-то смерті від викликаною алкогольною інтоксикацією миокардіодистрофії і наступного державного перевороту, здійсненого кримінальним оточенням ніби-то померлого Л. Кучми. Згадані в статті теми торкалися виборів як таких і можливості виборців голосувати за конкретного кандидата. На думку Євросуду, це важливі питання здатні покласти початок серйозній суспільній дискусії в ході виборів. Отже, до цієї справи цілком можуть бути застосовані принципи щодо рамок політичної дискусії.
Що стосується питання про те, чим була стаття, що заперечується: фактичним твердженням або оціночним судженням, – Євросуд визначив, що національні суди кваліфікуючи інформацію, що містилася в статті, як викладення фактів, тобто, факту смерті Л. Кучми і підміні його схожою на нього людиною, а тому таким, яке перешкоджало виборцям обрати його Президентом України. Євросуд вважає, що ця стаття також має бути визнана як така, що містить неправдиві твердження.
Однак із установлених національними судами фактів вбачається, що це твердження не було підготовлено самим заявником – він просто посилався на нього в розмовах з іншими особами як на особисту оцінку фактичної інформації, вірогідність якої викликала в нього сумнів. Національні суди не довели того, що він навмисне намагався ввести в оману інших виборців і перешкодити їм у здійсненні ними виборчих прав на президентських виборах 1999 р. Більше того, сама по собі ст. 10 Конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якщо це було не так, то це означало б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ, що накладало б необґрунтовані обмеження на свободу вираження поглядів, гарантовану ст. 10 Конвенції.
Євросуд відзначив, що, відповідно до тверджень заявника, під час обговорення цієї інформації з іншими людьми він не знав, чи була вона правдива або помилкова. За його твердженням, він прагнув її перевірити. Більше того, вплив інформації, що містилася в газеті, був незначним, оскільки заявник мав лише вісім екземплярів сфальсифікованої газети «Голос України», і він розповідав про неї тільки обмеженому колу осіб. Цей факт національні суди мали б взяти до уваги. Розглядаючи справу заявника, національні суди також мали б враховувати право на свободу вираження поглядів та обговорення інформації, гарантовані ст. 10 Конвенції, зважаючи на конкретні обставини президентських виборів.
Разом з тим, Євросуд нагадав, що при оцінці співрозмірності втручання варто брати до уваги і такі фактори, як характер і суворість накладеного покарання. У справі заявника покарання у вигляді позбавлення волі терміном на 5 років умовно з випробувальним терміном на два роки, штраф у розмірі 170 грн. і наступне анулювання Донецькою обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю являло собою дуже суворе покарання.
Іншими словами, доводи, на які посилалась держава-відповідач, не були ні істотними, ні достатніми для обґрунтування того, що оскаржуване втручання було «необхідним у демократичному суспільстві». Крім того, рішення засудити заявника за обговорення інформації, що містилася у підробленому екземплярі газети про смерть Президента України Л. Кучми було явно неспіврозмірним переслідуваній законній меті» [13, С. 19]. Відповідно до чого, Євросуд зазначив, що в цьому випадку держава Україна порушила положення ст. 10 Конвенції.
В). Необхідність в демократичному суспільстві. Перелік підстав «легітимної мети», який наданий у п. 2 ст. 10 Конвенції, охоплюють досить широке правове поле, що могли б позбавити гарантії права на свободу вираження поглядів взагалі, якби власне не третя підстава – «необхідність в демократичному суспільстві».
Хоча, як вказав Євросуд, значення поняття «необхідний» в розумінні п. 2 ст. 10 Конвенції «...не є синонімом прикметника «незамінний», його зміст водночас не є таким гнучким, як зміст слів на кшалт «припустимий», «звичайний», «доцільний», «доречний» або «бажаний». На відміну від них він передбачає наявність «нагальної суспільної потреби...» (рішення «Бартольд проти Німеччини» (1985).
Отже, визначаючи, чи є втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Євросуд враховує, що державам-членам Ради Європи щодо цього питання залишене деяке поле розсуду. Тому, по-перше, огляд, що проводиться Євросудом, не обмежується з’ясуванням того, чи здійснила держава, яка надає відповідь, свої повноваження розумно, належно та сумлінно. По-друге, Євросуд, що здійснює свою наглядову функцію, не може обмежитись відокремленим розглядом заперечуваних рішень, а має зважити на справу у цілому. Він має визначити, чи є причини, що надані на виправдання цього втручання, «доречними та достатніми» [24, С. 90]. Вказане підтверджується відповідною практикою Євросуду.
Так, у справі « Українська «Прес-група» проти України» (2005), після того як було встановлено, що засудження заявників було – з огляду на захист репутації та прав інших осіб – передбаченим законом і легітимним втручанням в їхні права, Євросуд ретельно перевірив, чи було таке втручання «необхідним в демократичному суспільстві».
Здійснюючи таку перевірку, Євросуд в п. 55 цього ж рішення звернув увагу на два пов’язаних між собою аспекти:
– по-перше, чи національне право та практика, як такі, були сумісними з правом Конвенції та практикою Євросуду щодо п. 2 ст. 10 Конвенції;
– по-друге, чи мав місце той факт, що, як наслідок у цій справі, національні суди не змогли забезпечити свободу вираження поглядів заявника.
Євросуд, після аналізу відповідного національного законодавства, по цій же справі дійшов висновку, що «українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містить негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною рішень, що не узгоджуються зі ст. 10 Конвенції (п. 62). Більше того, Євросуд дійшов висновку, що «оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у ст. 10 Конвенції, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися «достатніми» (п. 69)» [16, С. 175].
Цікаво також, що у справі « Дюлдін та Кіслов проти Росії» (2007) заявники не оскаржували того факту, що втручання було «передбачене законом» (ст. 152 ЦК Російської Федерації) і воно переслідувало «законну мету», а саме захист репутації або прав інших осіб на підставі п. 2 ст. 10 Конвенції. Важливо, що дебати в цьому випадку стосувались лише того, чи було таке втручання «необхідне в демократичному суспільстві».
З цього приводу Євросуд в п. 44 зазначеного рішення наголосив, що: «...для того, щоб втручання в право на свободу вираження було пропорційним до законної мети захисту репутації інших, необхідне існування об’єктивного зв’язку між оскаржуваним твердженням та особою, яка що пред’являє позов по дифамації. Лише особиста здогадка або суб’єктивне сприйняття публікації як дифамаційної не достатнє, для встановлення того, що на особу безпосередньо впливала публікація. В обставинах кожної справи має бути щось, що б змусило читача відчути, що твердження направлено на певну особу або що або що він служу мішенню для критики. Тому, у справі проти Люксембурга про свободу вираження, Суд відзначив розмір країни, як особливу рису, яку необхідно прийняти до уваги. [...] У даному випадку, тим не менш, Євросуд не розрізняє елементів, які могли б гарантувати, поширюючи на всіх посадовців обласної адміністрації, такий ж захист, який був відповідно наданий невеликій групі працівників вищезгаданому відділу та названому відділі у міністерстві» [8, С. 117].
Більше того, навіть за умови дотримання вказаних вище двох вимог [... 1) огляд, що проводиться Євросудом, не обмежується з’ясуванням того, чи здійснила держава, яка надає відповідь, свої повноваження розумно, належно та сумлінно; 2) Євросуд, що здійснює свою наглядову функцію, не може обмежитись відокремленим розглядом заперечуваних рішень, а має зважити на справу у цілому. Він має визначити, чи є причини, що надані на виправдання цього втручання «доречними» та «достатніми»], втручання все ж таки становить порушення ст. 10 Конвенції, якщо воно призводить до встановлення «непропорційного покарання».
Так, Євросуд в рішенні « Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (1995) зазначив, що: «...відшкодування збитків [1,5 мільйона фунтів стерлінгів] було «передбачене законом», але не було «необхідним в демократичному суспільстві» через те, що, беручи до уваги суму відшкодування збитків, а також стан національного права на той час, воно не гарантувало відповідності поставленій «законній меті» (п. 55) [15, С. 208].
Характерно, що «суспільна потреба» в необхідності втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів, як свідчать результати досліджень [3, С. 31], може бути:
– постійною, наприклад, виборці мають постійний інтерес до життя того, кого вони обрали в парламент країни, навіть якщо це стосується сфер його приватного життя, які можуть вплинути на виконання ним своїх обов’язків народного обранця;
– ситуативною, яка залежить від конкретних обставин справи. Так, журналісти – заявники до Євросуду – були засуджені французькими судами за те, що надрукували в своїй статті інформацію щодо щорічного доходу керівника автомобільного концерну «Пежо», яка за законодавством Франції є конфіденційною, а тому не підлягала розповсюдженню. Євросуд міг би визнати їх засудження таким, що відповідає обмеженням, встановленим п. 2 ст. 10 Конвенції, оскільки таке втручання було передбачено у відповідному «законі» Франції, переслідувало «легітимну мету» і могло б бути визнано «необхідним у демократичному суспільстві». Але Євросуд, під час прийняття рішення «Фрессо і Руар проти Франції» (1999), взяв до уваги «суспільний інтерес», зокрема, те, що в той час, коли з’явилася стаття журналістів, у Франції проходили численні маніфестації працівників цього ж концерну «Пежо», які вимагали підвищення заробітної плати. В зв’язку з чим, питання заробітної плати його керівника становило «суспільний інтерес» [17, С. 227]. Тому втручання з боку державних органів в право журналістів оприлюднити навіть конфіденційну інформацію (витяги з податкової декларації) щодо керівника було визнано таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві.
На завершення слід зазначити, що завдяки третій підставі – «необхідність в демократичному суспільстві» – Євросуд, поміж іншого, визначив критерії розмежування рівня судового захисту для певної групи позивачів та відповідачів. Зокрема, у позивачів межі допустимої критики виглядають наступним чином: 1) уряд; 2) політики; 3) державні службовці; 4) підприємці, які активно задіяні у великих публічних компаніях; 5) судді та судові службовці; 6) приватні особи. Щодо відповідачів, то їх рівень захисту по ст. 10 Конвенції виглядає наступним чином: 1) опозиція (політики, депутати); 2) журналісти (ЗМІ), але не абсолютна свобода слова, а з покладенням на них певних обов’язків та відповідальності; 3) юристи та адвокати, але критика щодо них не повинна переступати певних меж [8, С. 28]. До речі, такого розмежування українське законодавство не передбачає.