Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Ключові слова
Науковий аналіз дієвості норм законодавства про накопичувальну пенсійну систему
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24
Литература:

1. Гамбаровъ Ю. С. Курсъ гражданскаго права: Часть общая. Т. 1 – СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1911. – 793c.

2. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред. Е. А. Васильев. – М.: Международные отношения, 1993. – 560с.

3. Гражданское право. В 2-х томах. Т. 1 / Дюжева О.А., Ем В. С., Зенин И.., Коваленко Н. И., и др.; Отв. ред.: Суханов Е.А. – М.: БЕК, 1998. – 816c.

4. Гражданское право. Том 1. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М.: ТК Велби, 2002. – 776с.

5. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства. – М.: НОРМА, 2003. – 744с

6. Книга Правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и поместных и святых отец. – М.: Русскій Хронографъ1991, 2004. – 448с.

7. Конвенция о неприменимости срока давности к военным преступлениям и преступлениям против человечества от 26 ноября 1968 года // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1971. – № 2.

8. Кругликов Л. Л., Васильевский А. В. Дифференциация ответственности в уголовном праве. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 300с.

9. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. – М.: Госюриздат, 1954. – 248с.

10. Саблер В. К. О значении давности в уголовном праве. – М.: Тип. т-ва. Рис, 1872. – 423с.

11. Сандевуар П. Введение в право. – М.: Интратэк-Р, 1994. – 324с.

12. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права. – М.: БЕК, 2000. – 400с.

13. Сводъ законовъ гражданскихъ. Часть 1я Тома 10го Общаго свода законовъ имперіи (изданія 1842г.) – СПб.: Типографія Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845.

14. Словарь терминов по теории государства и права / Рук. авт. кол. Н. И. Панов. – Х.: Основа, 1997. – 180с.

15. Ткачевский Ю. М. Давность в советском уголовном праве. – М.: МГУ, 1978. – 128с.

16. Токар Н. Зупинення та переривання перебігу позовної давності в цивільному праві України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С.60-64.

17. Уголовное право Российской Федерации / Под ред. проф. Р. Р. Галиакбарова. – Саратов, 1997. – 432с.

18. Цивільне право України: Академічний курс. У 2-х т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.:Ін Юре, 2003. – 520с.

19. Черепахин Б. Б. Приобретение права собственности по давности владения // Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву / Науч. ред.: Алексеев С. С. – М.: Статут, 2001. – С. 152-170.

20. Черепахин Б. Б. Спорные вопросы понятия и действия исковой давности // Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву / Науч. ред.: Алексеев С. С. – М.: Статут, 2001. – С. 282-294.

21. Энгельман И. Е. О давности по русскому гражданскому праву: историко-догматическое исследование. – М.: Статут, 2003. – 511c.


АНОТАЦІЯ

У статті досліджуються загальнотеоретичні аспекти інституту давності у цивільному і кримінальному праві. Давність розглядається як особливий вид строку, із закінченням якого пов'язане настання певних юридичних наслідків, причому сам плин строку давності не має юридичного значення. Піддається критиці загальне вчення про давності, в той же час формулюються загальні риси, властиві різним давностям: 1) юридичні наслідки наступають тільки після закінчення строку давності; 2) давність в жодному з її видів не може бути названою безумовною; 3) строк давності обчислюється одиницями календарного часу, але, як правило, не може бути ідентифікований із відрізком реального часу.

Ключові слова: давність; давність у цивільно-правовому значенні; зміст давності у кримінальному праві; юридичні наслідки давності; строк даності; ознаки давності.

УДК 349.3:369.5

Обручков Роман

НАУКОВИЙ АНАЛІЗ ДІЄВОСТІ НОРМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО НАКОПИЧУВАЛЬНУ ПЕНСІЙНУ СИСТЕМУ

Реформування національного законодавства про пенсії в Україні, що завершилося прийняттям у 2003 році нових законодавчих актів про пенсійне страхування, докорінно змінило сутність уявлення про пенсійне забезпечення. Нові закони ввели багато нових понять, які раніше не використовувалися у практиці призначення та нарахування пенсій. Це насамперед перехід від однієї до двох пенсійних систем: солідарної та накопичувальної; введення поняття страхового стажу (що замінило існувавше до цього часу поняття трудового стажу); виключення соціальних пенсій з тих видів пенсійних виплат, які здійснювалися Пенсійним фондом; введення нових видів пенсій, а саме пенсій з накопичувальної системи: довічної обумовленої пенсії, довічної пенсії з установленим періодом, довічної пенсії подружжю; та інше.

Все це потребує більш детального вивчення та роз’яснення як з боку відповідних органів державної влади, так і з боку провідних науковців та практиків. Автором пропонується провести науковий аналіз деяких положень норм нового законодавства про пенсійне забезпечення для можливого використання висновків даної наукової роботи у майбутній практиці та пропонування деяких змін до діючого законодавства.

Перш за все необхідно вказати, що потреба у реформуванні законодавства про пенсії назрівала вже досить тривалий час. Старі норми не відповідали діючий реальності життя і потребували постійних змін та удосконалень з метою втілення принципу справедливості у пенсійному забезпеченні. Багато хто зазначав, що одним з основних показників невідповідності старої пенсійної системи умовам дійсності є особливості демографічного розвитку, у зв’язку з чим збільшується кількість осіб пенсійного віку, та зменшується кількість працездатних осіб – платників пенсійних внесків, на яких за правилами строї солідарної системи (з використанням принципу солідарності поколінь) майже повністю покладалося матеріальне забезпечення пенсійних виплат пенсіонерам [2]. Нова накопичувальна система пенсійного страхування, за висновками більшості науковців та практиків, більш відповідає принципу справедливості, який стисло можна висловити фразеологічною формулою: “чим більше та плідніше особа працювала протягом свого життя, тим більший розмір пенсії вона отримуватиме”. Однак, порядок реалізації накопичувальної пенсійної системи в Україні, нажаль, дещо порушує уявлення автора про справедливість. Мається на увазі положення абзаців 1-4 п. 9 Прикінцевих положень Закону, згідно яких деякі особи у залежності від вікової категорії позбавлені не лише обов’язку, але і права на участь у державній накопичувальній системі. А саме, особи яким на момент запровадження страхових внесків до Накопичувального фонду залишилося менше 10 років до пенсійного віку не мають ані обов’язку, ані права на участь у державному накопичувальному страхуванні. На погляд автора це не що інше, як порушення принципу справедливості нової пенсійної системи, яке межує із порушенням ст. 24 Конституції України щодо рівності всіх громадян та недопущення дискримінації у тому числі за віковим критерієм.

Саме демографічна криза в Україні зумовила введення накопичувальної системи пенсійного страхування, що повинно дещо зменшити фінансовий тягар з утримання працездатними особами громадян пенсійного віку. У випадку залишення попередніх правил формування активів Пенсійного фонду України, як зазначається фахівцями, середні ставки щомісячних пенсійних внесків зросли б аж до 80 відсотків заробітної плати, від чого неминуче постраждали б сьогоднішні працівники, що крім всього іншого можливо потягнуло б за собою зростання показників безробіття в Україні [3].

Система накопичувального пенсійного страхування базується на використанні даних персоніфікованого обліку платників пенсійних внесків та передбачає, на відміну від солідарної системи, накопичування грошових коштів, що сплачує окрема особа, на відповідних персональних рахунках та наступне їх використання за цільовим принципом лише на виплату пенсії саме даній особі. У зв’язку з цим, згідно норм Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [4] (далі – Закон), можна дійти висновку, що особа, яка сплачувала щомісячні внески до Пенсійного фонду має право власності на грошові кошти, що акумулюються на її персоніфікованому пенсійному рахунку. Крім того, згідно положень ч. 5 ст. 55 та ч. 3 ст. 56 Закону, законодавчо встановлюється можливість передачі накопичених пенсійних активів у спадок у визначеному Цивільним кодексом України порядку або за законом, або за заповітом. Причому, застрахована особа сама може у заповіті визначити перелік осіб, яким вона бажає передати свої активи, та розподілити між ними частки накопичених коштів. Таким чином, нове пенсійне законодавство не напряму але все ж таки закріплює право власності на накопичені кошти, тому що по суті одна особа не може передати іншій особі речі (або права на речі), які їй не належать.

Відтак, випливає логічний висновок – згідно Закону застрахована особа набуває право власності на накопичені пенсійні кошти, тобто на ці кошти у неї виникає сукупність прав щодо володіння, користування і, найголовніше, вільного розпоряджання цими коштами. Однак, щодо положення про вільне розпоряджання коштами Закон містить деякі незрозумілі обмеження, які автор далі розгляне у даній роботі.


З накопичувальної системи Законом передбачається чотири основних виплати [5], а саме:

– одноразова виплата;

– довічна пенсія з установленим періодом;

– довічна обумовлена пенсія;

– довічна пенсія подружжю.

За нормами Закону всі ці виплати, за винятком першої, повинні здійснюватися шляхом укладання договору страхування між платником страхових внесків – пенсіонером, – та страховою організацією (за вибором пенсіонера), у якому накопичені кошти є платою за цей договір страхування. Це викликає деяке занепокоєння у зв’язку з тим, що первісним отримувачем пенсійних страхових внесків є не страхова організація, а Пенсійний фонд України (або недержавний пенсійний фонд – відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”[10]). У зв’язку з чим, згідно Закону України “Про страхування” та практикою українських страхових організацій, дещо змінюється сутність страхування як виду діяльності. Воно передбачає, що страхувальник укладаючи із страховиком договір страхування зобов’язується протягом певного періоду часу сплачувати встановлені цим договором страхові внески та після настання страхового випадку може отримувати від страховика певне відшкодування – страхові виплати. Однак у накопичувальній пенсійній системі страхові внески отримують не страховики, а Пенсійний фонд, який потім, за заявою пенсіонера (страхувальника), перераховує їх одноразово на рахунок страховика. Перш за все , це може призвести до штучного зменшення накопичених пенсійних активів через те, що перерахування коштів спочатку до Пенсійного фонду, а потім до страхових організацій, звичайно, здійснюватиметься через установи банків, які за ці операції неодмінно будуть стягувати банківську комісію, на суму якої логічно зменшуватиметься сума накопичених пенсійних коштів. Крім того, за нормами Закону України “Про страхування”, договір між страхувальником та страховиком повинен обов’язково укладатися до настання страхового випадку; в іншому випадку договір визнається недійсним [6; 7]. А згідно із Законом договори про довічні пенсії пенсіонери повинні укладати зі страховими організаціями після досягнення пенсійного віку, який і виступає страховим випадком, тобто договори про страхування тут повинні будуть укладатися після настання страхового випадку. Таким чином, згідно діючого законодавства України про страхову діяльність всі ці страхові договори про страхування пенсії повинні будуть визнаватися недійсними.

Все вище вказане свідчить про необхідність доопрацювання чинних норм законодавства з метою усунення розбіжностей між законодавчими актами про пенсійне забезпечення та актами цивільного законодавства України щодо страхової діяльності.

При аналізі норм діючого Закону саме при настанні моменту укладенні договору страхування виникає перше законодавче обмеження права особи щодо вільного розпоряджання власними коштами. Так, відповідно до абз. 4 п. 2 ст. 55 Закону передбачається можливість укладання договору страхування пенсії всупереч бажанню особи. Згідно вказаного пункту особа повинна за місяць до досягнення нею пенсійного віку проінформувати Пенсійний фонд про обрану нею страхову організацію, до якої Пенсійний фонд повинен перерахувати накопичені кошти. Але, якщо до настання пенсійного віку особа не проінформувала про це Пенсійний фонд та причиною цього не є бажання продовжити працювати з метою отримання пенсії за віком з більш пізнього періоду, то у такому випадку Пенсійний фонд на власний розсуд обирає для цієї особи страхову організацію та самостійно (за власним бажанням та на власний розсуд) перераховує накопичені кошти як плату за договір страхування довічної пенсії з установленим періодом. Одразу постає декілька питань: а чому саме пенсія з установленим періодом? Чому законодавець не обрав, наприклад, договір довічної обумовленої пенсії, яка повинна була б виплачуватися особі-пенсіонеру до моменту її смерті? І чому не надати особі взагалі отримати власні кошти готівкою, якщо у неї є таке бажання? І, взагалі, чому законодавець вирішив прив’язати довічну пенсію із накопичувальної пенсійної системи до пенсії за віком, яка призначається та виплачується за правилами солідарної пенсійної системи, і між собою, згідно Закону, ці дві пенсійні виплати ніяк не пов’язані (не перетинаються, а йдуть самостійно та паралельно)? За думкою автора цієї наукової роботи ці питання є риторичними та не потребують відповіді, але повинні наштовхнути на деякі роздуми.

На підставі вище викладеного автор пропонує законодавцям внести деякі зміни до діючого Закону. А саме, надати застрахованим особам можливість максимально вільно розпоряджатися власними пенсійними коштами. Адже договори страхування не є єдиними способом раціонального використання накопичених коштів. Наприклад, особа за власним бажанням може згідно діючого законодавства крім страхового договору укласти договір довічного утримання, може інвестувати накопичені кошти у будь-який прибутковий проект, навіть може просто покласти ці кошти на депозитний рахунок до банку та проживати остаток свого життя отримуючи від цього відсотки, та багато іншого. Будь яка дія особи щодо вільного розпоряджання власними коштами буде відповідати сутності “права власності”. Однак, за діючим законодавством застрахованій особі одночасно і надається право власності на накопичені кошти та разом з тим суворо обмежується право вільного ними розпоряджання, що на думку автора не є правомірним.


Однак повернемося до виплат з накопичувальної пенсійної системи. Загальною підставою для всіх виплат є досягнення особою пенсійного віку (ст. 54 Закону).

Довічні пенсії з накопичувальної системи передбачаються Законом у трьох різновидах. Всі вони у системі надають право застрахованим особам майже максимально вільно та всесторонньо за власним розсудом використати свої пенсійні активи. Згідно із Законом особа може отримати пенсійні активи протягом певного встановленого строку або довічно (до моменту смерті). Більш того особа може укласти договір, згідно з яким його пенсійні активи після його смерті зможе отримувати дружина (або чоловік), що дуже доцільно, якщо один з подружжя протягом спільного життя не міг сплачувати страхові внески до Пенсійного фонду, наприклад, у зв’язку із веденням домашнього господарства або доглядом за дітьми.

Однак, якщо Закон передбачає можливість укладання договору страхування застрахованою особою на користь дружини (чоловіка), то було б доречним передбачати можливість укладання такого договору (на певний строк або довічно) взагалі на користь будь-якої третьої особи (наприклад: на користь родичів що є інвалідами), причому не обов’язково після смерті застрахованої особи (як це передбачено Законом для подружжя). Це ще одне обмеження вище вказаного права вільного розпоряджання власними коштами. Автор наполягає на тому, що для деяких категорій громадян можливо більш вигідним буде укладання не договору страхування, а, наприклад, договору довічного утримання. Саме цей від цивільно-правового договору більш прийнятний для тих осіб, що мають фізичні вади та не в змозі самостійно про себе піклуватися.


Аналізуючи передбачені Законом види договорів довічних пенсій логічно можна дійти висновку, що за наявності однакової суми накопичених пенсійних активів особа за різними договорами зможе отримувати різні суми щомісячних пенсійних виплат. Причому найбільшою буде сума виплати у договорі довічної пенсії з установленим періодом, у зв’язку із наявними точними даними про страхову суму та моменти початку і закінчення страхових виплат; а найменшими будуть виплати за договором довічної пенсії подружжю, оскільки страхова організація повинна прорахувати свій підприємницький ризик на період не одного життя (застрахованої особи), а на період двох життів, що є більш ризикованим.

У даному випадку дуже актуальною та правильною, з точки зору загальної теорії права, є вказівка на можливість отримання спадкоємцями пенсіонера (застрахованої особи) залишку пенсійних виплат за договором довічної пенсії з установленим періодом у випадку, якщо пенсіонер помер до закінчення строку договору. За аналогією подібне правило встановлено Законом і при укладанні договору довічної обумовленої пенсії. Якщо сума всіх щомісячних пенсійних виплат на момент смерті пенсіонера буде меншою ніж плата за договір страхування, то різниця може бути успадкована спадкоємцями. Однак незрозумілим залишається відсутність подібного правила при укладанні договору довічної пенсії подружжю. Адже і в даному договорі може виникнути така ж ситуація, що і у попередньому. Тому вважається за доцільне поширити вище наведене правило і на останній вид договору страхування.


Одноразова виплата застрахованій особі може бути виплачена у наступних випадках:

– у разі якщо сума належних застрахованій особі на момент набуття права на пенсію пенсійних активів не досягає мінімальної суми коштів, необхідної для оплати договору страхування довічної пенсії;

– в разі виїзду цієї особи за кордон на постійне місце проживання;

– якщо застрахована особа визнана інвалідом I або II групи і набуває права на пенсію по інвалідності відповідно до Закону;

– у випадку визнання особи інвалідом III групи та досягнення нею пенсійного віку – в разі недостатності суми коштів для оплати договору страхування довічної пенсії.

Крім того одноразово накопичені особою кошти можуть отримати спадкоємці, у випадку смерті застрахованої особи до досягнення пенсійного віку. Причому Законом передбачає два порядки отримання цих коштів. По-перше, ті спадкоємці які на момент смерті застрахованої особи вже отримують пенсію зможуть одержати ці кошти готівкою, а, по-друге, спадкоємці, які на момент смерті застрахованої особи не досягли пенсійного віку і у зв’язку з чим не мають ще права на пенсію, за їх заявою накопичені кошти можуть отримати шляхом перерахування Пенсійним фондом на їхні відповідні персоніфіковані пенсійні рахунки.

Таким чином, Законом повністю виключається можливість отримання накопичених пенсійних коштів застрахованою особою лише за її власним бажанням. Це, на думку автора, також порушує встановлену законодавством абсолютність права власності та право вільно розпоряджатися належним особі майном та коштами, незважаючи на те, що наявність права власності на накопичені пенсійні кошти просліджується із змісту статей чинного Закону. Саме це може привести до появи у застрахованих осіб “образи” на державу, і ці норми, на думку автора, потребують доопрацювання шляхом включення до норм Закону можливості отримання застрахованими особами всіх накопичених коштів одноразово “за власним бажанням”.


При аналізуванні норм чинного Закону автором також вважається за доцільне загострити увагу ще на деяких питаннях. Так, Законом встановлюється, що накопичені пенсійні активи повинні перераховуватися на рахунок страхової організації, як плата за договір страхування. Причому абз. 3 п. 6 ст. 55 Закону встановлює, що вартість оплати за договір страхування довічних пенсій усіх видів не може бути більшою за обчислену Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. У зв’язку з чим постає питання. Куди саме піде різниця між платою за договір та накопиченими пенсійними активами, якщо сума цих активів буде більшою за встановлений розмір оплати договору. Таким чином, держава знову бере на себе повноваження щодо обмеження максимального розміру пенсії, позбавляючи тим самим громадян права на отримання справедливо більшої пенсії за умови накопичення на персоніфікованих пенсійних рахунках більшої суми грошових коштів. Можливо у даному випадку законодавець мав на меті захистити громадян від безпідставних зловживань страховими організаціями своїм становищем, але зробив він це дуже необачно та не досить раціонально з погляду захисту соціальних інтересів громадян. Так, можливо було б встановити не обмеження максимальної суми оплати за договір страхування, а законодавчо закріпити порядок перетворення накопичених сум грошових коштів у щомісячну суму пенсійних виплат за допомогою математичних формул (як це було зроблено у солідарній пенсійній системі), наприклад, шляхом простого ділення суми накопичених пенсійних активів на або календарний період (у місяцях) протягом якого особа бажає отримувати пенсію, або на середню тривалість життя (у місяцях) особи відповідної статі в Україні.

У даному випадку не зайвим уявляється вказати на недолік діючого Закону, який полягає у відсутності положень про можливість та порядок перерахунку щомісячної довічної пенсії з накопичувальної системи згідно укладеного договору страхування у зв’язку із інфляційними процесами у державі та індексацією грошових доходів населення. Можливим у даному випадку є використання рекомендацій компанії ПАДКО у рамках проекту технічної допомоги “Впровадження пенсійної реформи в Україні”. Згідно даних рекомендацій пропонується за підсумками фінансового року проведення перерахунку розміру пенсій або щомісячно, або один раз на рік [8].

Доцільним також було б використання досвіду страхових компаній Німеччини із гарантування страхових виплат застрахованим особам. Там, аби не допустити збитків клієнтів страхових компаній зі страхування життя в разі банкрутства страховика, за погодженням Асоціації страховиків ФРН німецькі страховики заснували спеціальне товариство зі страхування життя (покровитель), яке перебирає на себе зобов’язання страховиків-банкрутів відповідно до договорів страхування і цим самим запобігає збиткам клієнтів [2]. Подібну установу також необхідно створити і в Україні, яка б займалася гарантуванням страхових виплат застрахованим особам у випадку банкрутства страхової організації, з якою він уклав договір страхування. Крім того можливо, що ця установа також могла б займатися компенсуванням штучних збитків сум пенсійних активів застрахованої особи у зв’язку із необхідністю декілька разів переводити ці кошти з одного рахунку на інший, за що відраховується певна сума комісії за послуги банку. Бажано, щоб така установа була державної форми власності, може навіть покласти функції даної установи на Пенсійний фонд України.


Підсумовуючи все вище вказане автор дійшов висновку, що більш доцільним є укладання договорів страхування довічних пенсій з накопичувальної пенсійної системи не зі страховими організаціями, а напряму із Пенсійним фондом (у тому числі і недержавними пенсійними фондами). Саме усунення такої проміжної ланки у накопичувальній пенсійній системі як страхові організації ще більше захистить інтереси застрахованих осіб ніж та схема накопичувальних пенсійних виплат, яка передбачена нормами діючого Закону. Наявність обов’язкового залучення до пенсійного страхування комерційних страхових організацій свідчить, на думку автора, про ще одну спробу держави знову відхреститися від однієї з своїх найголовніших функцій – “функції соціального захисту громадян”, яка випливає зі змісту статей 46 та 49 Конституції України, та на підставі статті 3 Конституції України є її головним обов’язком.

Крім того, автор вважає, що окремого наукового дослідження потребує можливість використання для реалізації накопичувальної пенсійної системи не тільки договорів страхування, а й інших видів цивільно-правових договорів, наприклад, – договору довічного утримання.

Однак наявні недоліки не принижують доцільність проведення пенсійної реформи в Україні. Чинні норми законодавства України про пенсійне забезпечення ще потребують доопрацювання у майбутньому шляхом використання практичного досвіду із здійснення накопичувальних пенсійних виплат. Саме для як можливо скорішого переходу до реалізації накопичувальної пенсійної системи, як такої що є більш справедливою, Верховною Радою на сьогоднішній час розглядається проект Закону України “Про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування” [9], який прискорить перехід держави від солідарної системи пенсійного забезпечення до накопичувальної. Але дія положень цього законопроекту потребують окремого наукового розгляду.