Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Трансформації поглядів римських юристів на характер забезпечення належного виконання договірних зобов’язань
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Ємельянова Л.В.

ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОГЛЯДІВ РИМСЬКИХ ЮРИСТІВ НА ХАРАКТЕР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Останні десятиліття в Україні значно зріс інтерес до римського права, що пояснюється змінами в політичному, соціальному і економічному житті суспільства і трансформаціями національної концепції права.

Прояв цього інтересу помітний у різноманітних сферах.

Останнім часом науковцями України римське право розглядається не лише як одна з навчальних дисциплін, що є вже достатньо традиційною для вищих юридичних навчальних закладів у нашій та інших європейських державах, але також як підґрунтя сучасної цивілістики [1] і як база юридичної освіти взагалі [2].

Враховуючи ці обставини з урахуванням прагнення України інтегруватися в Європейське співтовариство, римське право слушно пов’язується з магістральними тенденціями розвитку права України [3] і розглядається в перспективі його розвитку у третьому тисячолітті [4].

Саме цим пояснюється зростання інтересу до досліджень у галузі римського права в історико-правовому, порівняльно-правовому та інших аспектах. Актуальність данного питання пояснюється тим, що договори і зобов’язання, що виникають на їхній основі, належать до числа основних правових засобів, що опосередковують торговий (цивільний) обіг на різних етапах розвитку людства.

У своєму розвитку система забезпечення виконання зобов’язань у Стародавньому Римі пройшла тривалий шлях.

Спираючись на письмові джерела, що дійшли до нас, зокрема, на такі узагальнюючі праці правознавців та юридичні документи як Закони ХП таблиць, Інституції Гая, Фрагменти Доміція Ульпіана, Інституції та Дігести Юстиніана, можемо уявити собі загальні тенденції змін у цій сфері.

Однак при оцінці юридичних пам’яток необхідно мати на увазі, що деякі з них, наприклад, Закони ХІІ таблиць, які не дійшли в оригіналах, не відображають повністю стан справ у галузі забезпечення зобов’язань. Тому в даному випадку особливе значення набуває інформація, що міститься в інших документах: літературних джерелах, історичних пам’ятниках, свідоцтвах сучасників тощо. Передусім, звернемося до тексту Законів ХІІ таблиць, які є одним з найавторитетніших джерел інформації про стан раннього римського права .

Так, таблиця ІІІ передбачає можливість запроторення несправного боржника до в’язниці.

Звичайно позбавлення волі могло бути істотною загрозою для інтересів боржника і тому воно мало стимулювати останнього до належного виконання зобов’язань. Однак, це могло бути невигідним і для кредитора. Адже таблиця ІІІ.4. Законів ХІІ таблиць передбачала, що під час ув’язнення боржник харчується за свої кошти, але якщо у нього немає грошей, то кредитор повинен видавати в’язню по фунту борошна на день (при бажанні міг видавати і більше, але не менше). Тобто на кредитора, який помістив несправного боржника у в’язницю лягав обов’язок утримувати ув’язненого, а отже – понести додаткові витрати. Ці витрати кредитор міг компенсувати шляхом стягнення додаткової суми з боржника. Проте, якщо боржник був неспроможним заплатити основний борг, то і на додаткові компенсації його коштів тим більше могло не вистачити.

За відсутності примирення сторін боржник залишався у в’язниці шістдесят днів. Протягом цього терміну його тричі виводили у базарний день до претора і оголошували суму заборгованості. На третій базарний день боржник міг вимагати застосування суворих санкцій: “нехай розрубають боржника на частини. Якщо відрубають більше або менше, то це не буде поставлене їм у вину” (Таблиця ІІІ.6. Законів ХІІ таблиць).

Метою такого рішення деякі сучасні автори вважають залякування боржника [5].

Однак, більш вірною здається думка, згідно якій “розрубування боржника на частини” слід розуміти не буквально, а в переносному смислі – як поділ на частини суми, що виторгували від його продажу [6].

Окрім названих засобів забезпечення виконання зобов’язань Закони ХП таблиць фактично не передбачали інших засобів впливу на несправного боржника.

Винятком можна вважати хіба що не дуже чітку згадку про можливість договору самозакладу (очевидно, під забезпечення боргу), що міститься в таблиці VІ.1. Законів ХІІ таблиць. Проте після того, як законом Петелія 326 р. до н.е. було заборонено брати боржників у кабалу (Лівій Тит. Історія Риму від заснування міста. VІІІ. 28.1-8.), ця форма забезпечення зобов’язання почала втрачати значення. (Тут слід зазначити, що Валерій Максим відносить скасування самозакладу як підстави боргового рабства до більш пізнього періоду – після Кавдинської поразки 321 р. до н.е.).

Проте інформація, яка міститься у Законах ХІІ таблиць, попри усю їхню авторитетність і визнанність, не є вичерпною. Звернення до додаткових джерел та врахування даних традицій дає можливість встановити наявність й інших, менше згадуваних у юридичній романістичній літературі засобів забезпечення зобов’язань у ранньому римському праві (jus civile).

Зокрема, можна припустити, що досить поширеним у Стародавньому Римі був інститут поруки (заручництва).

Суть його полягала в тому, що боржник надавав замість себе поручителя - особу, що вважалася боржником кредитора, доки обов’язок не буде виконаний. Однак відомостей про початкові етапи формування цього засобу забезпечення зобов’язань вкрай мало, і встановити повністю його характерні риси неможливо.

Іншим досить популярним додатковим засобом забезпечення виконання зобов’язання в ранньому римському праві була клятва.

Звичайно цей засіб мав здебільшого моральне значення, однак, він не позбавлений був і юридичного наслідку, - особа, що не виконувала клятву (урочисту обіцянку) піддавалася безчестю.

До цього слід додати, що й релігійні санкції для договорів, які підкріплювала клятва, в ранньому римському праві мали істотне значення, оскільки в той час сакральне (релігійне) право часто йшло попереду світського і своїми санкціями підкріплювало цивільні зобов’язання стародавніх римлян [7].

За даними традиції у архаїчний період забезпечення належного виконання зобов’язань між приватними особами за допомогою засобів сакрального права відбувалося таким чином. Нума Помпілій освятив храм богині Вірності (Fides) для того, щоб, укладаючи між собою контракти, римляни закріплювали їх релігійною клятвою і на підтвердження вірності цій клятві здійснювали жертвоприношення під час відповідного релігійного свята. Клятва також мала назву Fides і її порушення суворо каралося сакральними законами (Цицерон. Про обов’язки. ІІІ.ХХХІ.111). З сакральними обрядами пов’язують і встановлення найдавніших форм стипуляції, завдяки якій з часом встановилася порука як інститут римського приватного права.

Ця найдавніша стипуляція відбувалася у формі сакральної обіцянки votum nuncupatum, яка накладала на тих, хто дав клятву, безумовні зобов’язання виконати договір.

Такий засіб забезпечення виконання зобов’язань, як клятва, застосовувався також при укладенні шлюбу, де він виконував свою роль аж до того часу, коли шлюбний обряд значною мірою втратив свою формальність. Так, при укладенні шлюбу з переходом дружини під владу чоловіка шляхом урочистого обряду конфареації у присутності верховного понтифіка та десяти жреців розламували хлібину та виголошували клятву про нерозривність спільного життя. Заприсягання жінки виглядало таким чином: “Де ти, Гай, там я – Гая” (Гай. Інституції. І.112). Це означало, що дружина завжди слідує за чоловіком і підлягає його владі. Після цього приносили в жертву богам свиню і вважалося, що шлюбна угода набрала чинності.

Очевидно, найбільш ґрунтовні нововведення у галузі забезпечення належного виконання зобов’язань за допомогою сакрального права належать Нумі Помпілію і Сервію Тулію (Діонісій Галікарнаський. ІІ.63; ІІ.64; ІІ.73 – 74; ІV.10.3; ІV.43.1-2.).

Однак, оскільки названі заходи все ж таки не забезпечували достатньою мірою виконання зобов’язань в натурі, то уже в римському праві періоду Республіки почали запроваджувати інші засоби, спрямовані на забезпечення інтересів кредитора. Наприклад, шляхом виокремлення спеціального майна або грошової суми, за рахунок яких могло бути виконане стягнення боргу; шляхом притягнення додаткового боржника, платоспроможність якого не викликала сумнівів тощо.

Слід зазначити, що цьому, як згадувалося, сприяло зростання “світського елементу” в праві, поступова, хоча і дуже повільна, відмова від використання, головним чином, мір сакрального впливу (до яких відносилася, зокрема, охарактеризована вище клятва - урочиста обіцянка перед Богами) [8].

Істотні зміни в поглядах на сутність і призначення забезпечення зобов’язань відбувається в зв’язку з розвитком actio bonae fidei, в результаті чого зростає роль неформальних угод і відповідно знижується значення формальних зобов’язань (обіцянок), спрямованих на забезпечення виконання контракту.

Оскільки формування actio bonae fidei було тривалим процесом, що відбувався протягом століть на підґрунті зміни системи поглядів давнього римського суспільства на сутність права, значення договорів та їхнє тлумачення, обов’язковість неформальних обіцянок тощо, далі, для того щоб уникнути надмірного схематизму, необхідно хоча б коротко охарактеризувати трактування римськими правознавцями ключових етично-правових понять - таких як “справедливість”, “добросовісність”, “сумлінність” тощо.

На жаль, у доступній літературі відсутні першоджерела, які б зберегли достатньо точну інформацію про концептуальні погляди римських юристів на розуміння справедливості та добросовісності у виконанні зобов’язань у ранньому римському праві. Тому маємо інформацію лише загального характеру про стан цивільного права та діяльність видатних юристів свого часу – Апія Клавдія, Гнея Флавія, Секста і Публія Еліїв, Тиберія Корунканія, Публія Папірія, Публія Апія, Публія Муція, Брута, Марка Порція Катона та ін. (Дігести Юстиніана. Книга І.Титул 2. фрагмент 2. § 6-8; І.2.4.35-53).

У цьому зв’язку значний інтерес являє оцінка висловлювань Цицерона, котрий у своїх творах начебто підбив підсумок формування у республіканському Римі поглядів на сутність категорій “право”, “закон”, “добро”, “справедливість” тощо.

Зокрема, слід звернути увагу на те, що у своїй праці “Про закони” він фактично обґрунтовував теорію природного права як такої, що відповідає останньому, поведінки людини. Оцінюючи закони, прийняті людьми, Цицерон зазначав, що вони не завжди є правом, оскільки існування того чи іншого закону, прийнятого у державі, лише свідчить про корисність законодавчого акту для більшості тих, хто голосував.

Цим довільно прийнятим законам протистоять закони природи, право, що ґрунтується на природному об’єднанні людей, оскільки останні можуть відрізнити добрий закон від поганого тільки на підставі критерію, що дала природа. Саме керуючись природними правилами, можна відрізнити усе чесне від усього ганебного (Цицерон. Про закони. ХVІ.44). Встановлення цієї закономірності має важливе значення для оцінки усіх інших правових аспектів стосунків між людьми, бо ці відносини мають оцінюватися, виходячи з понять про справедливість та несправедливість. “Але якщо справедливість не слідує з природи, то її взагалі не існує, а та, що встановлюється з розрахунку на вигоду, знищується з міркувань вигоди для інших”, - розмірковує з цього приводу Цицерон (Про закони. ХV.42).

Прагнення людини до права, добра, справедливості засноване на природному тяжінні до цього і тому має бути безкорисливим. Бо немає на світі нічого більш несправедливого, ніж бажання винагороди або платні за справедливість (Цицерон. Про закони. 1.18, 48-49).

Важливим моментом у творчості Цицерона є спроба розглянути співвідношення давнього римського національного цивільного права і jus gentium. Висновки з цього приводу є основою для визначення у подальшому встановлення обов’язковості зобов’язань, які виникли між римськими громадянами та іноземцями, а відповідно і доцільності формування та застосування системи спеціальних засобів забезпечення належного виконання зобов’язань. Вирішуючи це питання, Цицерон розрізняє поняття “право” і “цивільне право” і підкреслює, що у системі права і законів в цілому останньому відводиться лише незначне місце (Цицерон. Про закони. 1.V.17). Крім нього, існує набагато ширше правове поле – jus gentium. Співвідношення між ними виглядає таким чином: є широке товариство, що об’єднує усіх людей. Усередині нього існує інше утворення, яке об’єднує людей одного народу. Ще вужчим об’єднанням є співтовариство мешканців однієї громади (civitas). “Тому наші предки, - пише він, - розділили право народів (jus gentium) і цивільне право (jus civile). Цивільне право не є правом народів, але право народів має одночасно бути цивільним правом”. (Цицерон. Про обов’язки. III.ХVII.69). Основою того й іншого мають бути вірність слову, совість, довіра, особливо у справах, що ґрунтуються на чесності bona fidei, тобто у справах, які згуртовують суспільство і у яких суддя вирішує, що кому має бути надано (Цицерон. Про обов’язки. III.ХVII.70). Право має бути рівним і справедливим, оскільки його правила встановлюються для захисту нижчих від вищих; ті й інші рівні перед правом і однаково ним обмежуються (Цицерон. Про обов’язки. II.ХII.41).

Систему права Цицерон конструював таким чином: приписи природи, закони, встановлені людьми у державі, звичаї суспільства, прецеденти, справедливість і добро, aquitas (що можна перекласти як “адекватність реакції на вчинки людей”), угоди.

Дотримуючись приписів природи, люди дотримуються правил, які витікають із спорідненості та ріеtаs (пошани). Закони держави - це ті правила поведінки, які встановлюються волею народу. Слідуючи звичаю, дотримуються того, що є справедливим внаслідок звички і без спеціального схвалення нормою закону. Прецедент - це те, відносно чого було винесено рішення суду і про що йдеться в едиктах магістратів; спираючись на прецедент, треба враховувати, хто був суддею та коли було винесено рішення. Справедливості і добра слід дотримуватись завжди, оскільки право має основою і метою добро, порядність та загальну користь. Нарешті, договорів дотримуються у відповідності із існуючими у державі законами, а іноді й просто слідуючи за угодами, укладеними людьми (Цицерон. Реторіка до Геренія. 11.13).

Для визначення виправданості встановлення зобов’язань, а отже і застосування заходів впливу до несправних боржників важливе значення має з’ясування поняття і сутності такої категорії як “справедливість” (justitia).

На думку Цицерона, перше завдання справедливості полягає у тому, щоб нікому не завдавати шкоди, якщо тільки тебе не спровокували на це беззаконням. По-друге, її призначення у тому, щоб забезпечити у суспільстві користування громадською власністю як громадською, а приватною - як своєю власною. Але приватної власності не буває просто від природи. Тому, вважає Цицерон: “... оскільки приватна власність кожного з нас утворюється з того, що від природи було спільним, - нехай кожен володіє тим, що йому дісталось; якщо хтось інший зазіхне на щось з цього, він порушить права людського співжиття” (Про обов’язки. І.VII.22). “Але оскільки ми народились не лише для себе... і оскільки земні плоди зростають для людини, а люди народжені для людей, щоб вони могли бути корисними одне одному, то ми маємо наслідувати у цьому природі, слугувати спільним інтересам, обмінюючись послугами, знаннями, працею і здібностями, міцно єднати людське суспільство” (Цицерон. Про обов’язки. І.VII.23).

Підставою для справедливості, як вважає Цицерон, є вірність, тобто стійкість та правдивість у словах та прийнятих на себе зобов’язаннях: “Отже спробуємо наслідувати стоїків у намаганні узнати походження слів і повіримо тому, що вірність (fides) була названа так тому, що обіцяне виконується (fit)”. (Цицерон. Про обов’язки. І.VII.23).

Розглядаючи протилежне поняття – “несправедливість”, Цицерон зазначає, що вона буває двох видів: з боку тих, хто її завдає, і з боку тих, хто не надає допомоги тим, хто зазнав несправедливості. Щоб здолати несправедливість, треба зрозуміти чинники зла. Звичайно, це страх, жадібність, марнославство. Однак піклування про своє майно, якщо тільки воно не шкодить іншому, не викликає осуду (Цицерон. Про обов’язки. І.VII.23-27).

Загалом можна погодитися з точкою зору, що основою вчення Цицерона про справедливість та несправедливість є уявлення про недоторканість власності [9]. Найважливіший обов’язок людини полягає у дотриманні недоторканості права власності, а отже і у дотриманні зобов’язань, котрі або встановлюють право власності у іншої особи, або забезпечують його охорону (при пошкодженні, незаконному привласненні майна тощо). Такий висновок можна підтвердити і шляхом аналізу промови Цицерона за Цецину, де він підкреслює, що той, хто зневажає цивільне право, відкидає загальну користь громадян: “Цивільне право слід оберігати, бо якщо воно буде знищено, неможливо буде знати, що своє, а що чуже, не буде рівних для усіх прав, ніхто не буде, певен того, що збереже отримане від батька майно, яке розраховує залишити дітям. Яка користь буде від набутку (мається на увазі отримання речей у власність на підставі договору. - Л.Є.), якщо нема впевненості у тому, що збережеш його за правом власності; яка користь у володінні маєтком без встановленого предками права кордонів, права на таке володіння? Адже більшою мірою громадяни отримують майно завдяки праву та угодам, ніж завдяки тому, хто його передав” (Цицерон. Промова за Цецину. 25-26). Отже знову йдеться про недоторканість власності та вірність угодам, що є основою співжиття громади та загальної користі.

Оцінюючи вклад римської юриспруденції у розробку та аналіз понять доби Принципату, про які йшлося вище, можна, як здається, обрати у якості відправної точки визначення права, наведене Ульпіаном: “Jus est аrs boni еt аеquі” - “Право є наука про добре і справедливе”. (Дігести Юстиніана. І.І.І).

Враховуючи, що право у трактуванні римської юриспруденції доби принципату вважається мистецтвом добра справедливості, можна зробити висновок, що звідси слідує ключове значення категорій “justitia”, “bопае”, “аеquitas”, “fideis”, тобто практично усіх визначальних категорій, що стосуються вимог до належного виконання зобов’язань римського приватного права. При цьому слід враховувати також існування важливої категорії “Jus nаturаlе” (“Природне право”), яка слугувала морально-етичною підставою для обґрунтування норм права і тлумачення змісту договорів та зобов’язань, що виникали на їхній основі.

Природне право у трактуванні римських юристів того періоду виглядає як ідеальне право, яке встановлене природним розумом (вищим розумом), і тому є справедливим та незмінним і загальним для усіх людей (Дігести Юстиніана. 1.І.1.3; 50.17.32; 1.1.11; 4.5.8).

Таке розуміння природного права послужило основою змін у цивільному праві, метою яких було узгодити його норми із духом природного права. Зокрема, вони істотно відобразилися на трактуванні природи та характеру зобов’язань.

Еволюція просліджується у самому визначенні поняття зобов’язань. Так, у період раннього ( цивільного ) римського права зобов’язання визначалися як “... юридичні кайдани, котрими ми зв’язані необхідністю щось зробити у відповідності до законів нашої держави” (Інституції Юстиніана. ІІІ.13). У такому трактуванні зобов’язання виглядають як інститут, чітко окреслений межами римського національного законодавства. Тут слід зазначити, що це визначення зобов’язання наведене в Інституціях Юстиніана. Проте за основу його кодифікаційна комісія взяла формулювання з раннього римського права [10].

Але у період найвищого підйому римського права, тобто у добу принципату відомий правознавець Павло дає інше визначення: “Сутність зобов’язань полягає не у тому, щоб зробити щось нашим, але у тому, щоб зв’язати іншого обов’язком щось дати нам або зробити чи надати”. (Дігести Юстиніана. 44.7.3).

Навіть при першій оцінці стає помітним, що тут права та обов’язки сторін вже не пов’язуються лише з наявністю норми законодавства, але можуть виникати на інших підставах, тобто на положеннях природного права, врахуванні принципу справедливості тощо.

Цей висновок знайшов практичне втілення у визнанні римською правовою думкою можливості існування так званих “натуральних зобов’язань”, сенс виділення яких полягав у створенні фактично нової категорії зобов’язань, невідомих старому цивільному праву. Так, якщо за римським цивільним правом такими, що мають юридичне значення, визнавались лише зобов’язання, забезпечені можливістю подання позову до суду (так звані “цивільні зобов’язання”), то визнання юридичної сили за відносинами, не передбаченими цивільним правом, мало основою ідеї природного права, що було значним кроком вперед і у галузі розвитку концепції забезпечення належного виконання зобов’язань.

Застосовуючи такий підхід, Ульпіан пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб’єктів зобов’язань: “Раб не може бути з точки зору цивільного права стороною у договірному зобов’язанні, однак з погляду природного права він може і зобов’язувати, і зобов’язуватись”. (Дігести Юстиніана. 44.7.14). Такий висновок означав не лише поліпшення становища рабів, як це може здатися на перший погляд, але й тягнув за собою розширення захисту інтересів кредитора, а отже й сприяв забезпеченню виконання договірних зобов’язань. Адже за догмою цивільного права, коли раб не вважався суб’єктом права, його дії не могли тягнути встановлення зобов’язань. Це означало, що у тих випадках, коли з якихось причин римські громадяни були змушені встановити правові відносини через своїх рабів, jus civile залишало такі зобов’язання без позовного захисту і отже про якесь правове забезпечення не лише належного, але й будь–якого виконання зобов’язань не йшлося. Тимчасовий вихід з цього становища за допомогою встановлення рабського пекулію чи преторських позовів [11] не вирішував проблему. І лише зміна поглядів на значення природного права та його співвідношення з цивільним правом докорінно змінила ситуацію у цій сфері: якщо за природним правом раб може бути суб’єктом зобов’язань, то значить, можуть застосовуватися і різноманітні засоби забезпечення належного виконання і такого зобов’язання.

Із змінами розуміння римськими правознавцями сутності права та поширенням у юридичній практиці і теорії ідей природного права, пов’язані трансформації тлумачення ними категорій “justitia” та “аеquitas”, що тісно пов’язані з категоріями “bоnа fіdеs” (“добра совість”, “сумління”) взагалі і поняттям “сумлінне виконання договору (зобов’язання)”, зокрема.

При цьому формується розуміння “аеquitas” як принципу рівності усіх перед законом, що у свою чергу є складовою загальної вимоги справедливості (justitia) щодо кожного учасника правових відносин. Це знаходить відображення у сентенції Ульпіана: “Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuique tribuendi” (Дігести Юстиніана. І.І.І0), яка останнім часом перекладається так: “Справедливість полягає у постійному та вічному прагненні наділяти (забезпечувати) кожного його правом” [12].

Можна погодитись з думкою, що “аеquіtаs”, будучи у римському праві конкретизацією та виразом природної справедливості “justitia”, слугувала у Римі доби принципату масштабом для коригування та оцінки права; була орієнтиром у процесі створення норм права; мірилом при тлумаченні та застосуванні права. “Aequitas” позначаючи поняття рівного й рівномірного, у своєму застосуванні до правових явищ у римській юриспруденції набула значення справедливості у спеціальному значенні конкретизації поняття “justitiа” [13].

У такому значенні вживається це поняття у висловах багатьох відомих римських правознавців. Зокрема, Павло вказував: “У справах, особливо юридичних, треба пам’ятати про справедливість...” (Дігести Юстиніана. 50.17.90). Він же наводить таке обґрунтування судового рішення: “... Це бажано з міркувань справедливості, хоча право й не приписує цього” (Дігести Юстиніана. 39.3.2.5). Марцелін в іншому випадку наводить таке висловлювання: “Хоча й важко змінювати встановлений порядок, але там, де цього вимагає явна справедливість, необхідно надавати допомогу” (Дігести Юстиніана. 4.1.7).

Ці та інші приклади свідчать, що поняття “справедливість”, “рівність” тощо набули поширення у класичному римському праві як принципи останнього. Звичайно, це вже саме по собі має важливе значення для оцінки концепції вимог до виконання зобов’язань, зокрема, договірних у Римі доби принципату. Але ще більш важливим є те, що вказані категорії, крім того, пов’язані з таким етичним і правовим поняттям римського права як “bоnа fidеs”.

Значення поняття “bоnа fidеs” особливо зросло наприкінці доби Республіки, коли починає втрачати провідну роль формальний момент права. Відбувається зниження ролі норм сакрального права. Має місце і поступова відмова від вимог суворої формальності, властивих для цивільного права, протиставлення “асtіо stгісtі juгіs” та “асtiо bоnа fіdе”, визнання юридичної сили за неформальними угодами. З’являються та набувають юридичної значущості категорії реальних, консенсуальних та безіменних контрактів, що впливає і на формування системи забезпечення належного виконання зобов’язань.

При цьому варто звернути увагу на те, що процес теоретичного осмислення сутності приватного права, значення природного права та його категорій, згаданих вище, не є самоціллю. Він відбувається паралельно з вирішенням суто прагматичних завдань, що постають разом з необхідністю розв’язання тих чи інших казусів. Так, потреби практики показують доцільність попереднього майнового забезпечення вимог кредитора шляхом передачі майна у заставу або передачі завдатку. Разом з тим, враховується і та обставина, що передача майна у заставу не повинна виводити заставлені речі з торгового обігу.

Крім того, у цей час на формування тенденції розвитку цього інституту впливає також ще один важливий і діючий чинник, пов’язаний з ускладненням системи контрактів і виходом на перший план договорів, у яких не співпадають момент укладення і виконання (консенсуальних та безіменних). Оскільки момент укладення і виконання договору не співпадають, то вони є двосторонніми – кожна з сторін може вимагати виконання укладеного контракту. У свою чергу з розвитком двосторонніх (синалагматичних) договорів змінюється статус сторін. Тепер кожний учасник контракту є і боржником, і кредитором. А це, разом з тим, вимагає більш гнучкого підходу до рішення питань забезпечення виконання договірних зобов’язань. Тому з’являються (або вдосконалюються) засоби забезпечення, що рівною мірою спрямовані на забезпечення інтересів обох сторін.

Поступово на момент завершення періоду Республіки в римському праві, в цілому, формується система засобів забезпечення виконання зобов’язань, що характеризувалася такими ознаками:

1. Забезпечення належного виконання контрактів досягалося або шляхом застосування універсальної міри впливу і захисту – компенсації інтересу кредитора за рахунок боржника, що порушив зобов’язання, або шляхом використання спеціальних засобів забезпечення виконання контракту.

2. Суть останніх полягає в тому, що окрім основних зобов’язань (наприклад, за договором позики) встановлюються додаткові зобов’язання, метою яких є забезпечення виконання основного договірного зобов’язання. Тому вони існують, оскільки існує основне зобов’язання. Припинення основного зобов’язання припиняє й існування заходів, що його забезпечували.

3. Засоби забезпечення зобов’язання встановлюються при самому укладенні договору і сторонам заздалегідь відома сума забезпечення, вартість заставленої речі тощо. Це відрізняє розглядувані засоби забезпечення зобов’язань від інших заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань (наприклад, від мір компенсації, що застосовуються вже після невиконання зобов’язань).

4. Засоби забезпечення зобов’язань можуть мати реальний (бути пов’язаними з речами) або персональний (використовується вплив на певну особу) характер.