Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Вид материала

Содержание

Теоретичні та практичні здобутки з проблематики професійної мудрості юриста у роботах із філософії права м.-т. цицерона

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 24

Ключові слова: окупація; антисемітська пропаганда; Голокост; колаборантська преса.

УДК 340.12

Шамес Й.А.

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ЗДОБУТКИ З ПРОБЛЕМАТИКИ ПРОФЕСІЙНОЇ МУДРОСТІ ЮРИСТА У РОБОТАХ ІЗ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА М.-Т. ЦИЦЕРОНА

Видатний римський філософ, юрист, державний діяч Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е.) розпочав юридичну діяльність у двадцять шість років з посади еділа – судового оратора, а потім виконував обов’язки претора, квестора, консула. Відправлений при диктатурі Цезаря у відставку, сорокарічний мислитель дійшов висновку, що "сенс і вчення усіх наук, які вказують людині вірний шлях у житті, міститься в оволодінні тією мудрістю, яка у греків називається філософією" [2 : 162].

Реалізуючи таку світоглядну настанову у своїй професійній діяльності, Цицерон став засновником римської філософії права, оскільки був глибоко переконаний в тому, що "вчення про право слід черпати... з глибин філософії" [2 : 162]. При розробці та викладенні своїх філософсько-правових положень знаменитий римлянин спирався на здобутки давньогрецької філософії, намагаючись якомога органічніше поєднати класичну спадщину Сократа, Платона та Аристотеля з найкращими здобутками "майстрів мудрості" з т. зв. Молодшої Стої. Зокрема, найвищі, за Платоном, людські чесноти – мудрість, справедливість, мужність, помірність, це – згідно з більш налаштованим на вчення стоїків Цицероном, – єдине джерело щастя, оскільки "ніхто з дурнів не може бути щасливим,... немає мудреця, який був би нещасливий" [2 : 230, 5 : 4].

Поділяючи в цілому філософські погляди стоїків, Цицерон, не завжди згодний з їх суворим ригоризмом, часом віддавав перевагу більш "м'якій" версії стоїчного вчення, що розроблялось у школі т. зв. "академіків" – послідовників Платона, яку цю добу очолював Карнеад [3 : 63].

Вагому частину своїх філософсько-правових напрацювань Цицерон присвятив проблематиці мудрості у юридичній діяльності. Редагуючи трактат з тієї тематики свого помічника на посаді квестора у місті Александрії та "близького друга" прихильника "академіків" Антіоха, Цицерон поставив у центр своїх розмірковувань два запитання автора: "Що належить до мудрості?" й "А сама мудрість чи буде являтися мудрістю, якщо не пізнає себе?" [2 : 57, 179].

Відповідаючи на перше з них, Цицерон висунув пропозицію закріпити за мудрістю статус базової юридичної презумпції, прирівнявши її фактично до рівня закону. Він був переконаний, що мудрість як така "… не повинна сумніватися ні в самій сoбi, ні в своїх засадничих настановах, ні одну з яких неможливо порушити без впадіння в злочинний умисел". "Адже коли порушують засади, – резюмував він, – порушують й вірний та правильний закон" [2 : 58].

Аналогічно, – вчив Цицерон майбутніх та діючих юристів, –"до права та до всього чесного слід прагнути задля нього самого. Й справді, усі чесні, мужі цінують саме справедливість та право самі по собі" [4 : 176].

В аргументації щодо сутності та змісту мудрості й принципову неможливість обійтись без неї в юридичній справі Цицерон спирався на твори давньогрецьких філософів – Анаксагора, Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля, сучасних йому послідовників Платона - "академіків", а також у значно більшій ступені – виходячи із напрацювань молодших стоїків Хрисіпа та Зенона, які в т.зв. "майстернях з мудрості", відкритих з середини ІІІ-го ст. до н.е., стали філософськими вчителями перших римських юристів [5 : 176].

Так, услід за Анаксагором Цицерон вважав, що "усім світом править розум (phronesis)", який й повинен складати основу, або принаймні – домінуючу частину юридичної мудрості, що, трансформувавшись у prudentia-практичну мудрість римлян, виступає "вищою та кращою частиною душі (мудреця), здатною нівелювати усі низинні почуття та пристрасті – жадібність, жадобу влади, слави та інші. Тому "при домінуванні мудрості немає місця ні для пристрастей, ні для гніву, ні для не розміркованих учинків" [6 : 77].

А услід за Гераклітом, Цицерон називав мудрістю насамперед знання, що відповідає природі речей і тим самим допомагає оволодіти мистецтвом життя [2 : 57].

Як й для Сократа, мудрість за Цицероном, – теж знання, але знання особливе: це знання добра й зла. А просто знання без мудрості для вирішення людських справ недостатньо й навіть загрозливо. Слідуючи далі Сократу та Аристотелю, найпершою ознакою та мірилом мудрості, її надійною служницею найвідоміший римський філософ та юрист називав уміння розрізняти між істиною та неправдою при розмірковуванні, а у житті – між справедливим й несправедливим.

Посилаючись на висловлювання Платона щодо моральної краси, що несе з собою phronesis й "яке, будь воно побачено оком, викликало би незвичайну любов до мудрості", Цицерон приєднується до методологічного розуміння сутності цього феномену у давньогрецькій філософії як особливого різновиду та засобу світобачення [2 : 260, 308]. А, у відповідності з ідеями "Метафізики" Аристотеля, Цицерон характеризував "мудрість як знання (суті) справ та причин, від яких залежить їх стан". Й, нарешті, - юридична мудрість для Цицерона "це дослідження й відкриття істини" [7 : 832].

Синтезуючи підходи щодо розуміння сутності мудрості та специфіки самого філософсько-правового знання у найвідоміших давньогрецьких мислителів, Цицерон відзначав: "Отже, мірило істини та межа благ – ось два найважніших поняття філософії. І не може бути мудрим той, хто не знає початку пізнання і кінця прагнення, у наслідок чого не знає, звідки воно походить і куди повинно прийти... Стверджувати, наче їх неможливо осягнути,... означає більш всього відвертатися від мудрості" [2 : 52].

А як державний діяч, видатний філософ-правник й, нарешті – істинний патріот-римлянин Цицерон особливо відзначав "організаційну мудрість" співвітчизників у справі державотворення.

У цьому контексті Цицерон вперше надав чітке історичне обґрунтування щодо різниці між давньогрецьким і давньоримським підходами у тлумаченні мудрості: "Якщо треба обирати один із двох шляхів до мудрості, різниця між ними полягає в тому, що одні люди виховували природні засади настановами й науками, а інші – державними актами й законами… Римська держава наділила людей найвищою хвалою, бо вони шанували повчання та відкриття мудреців. Потрібна, – резюмував він, – найбільша й неперевершена в природі мудрість, щоб створити державу, яка може бути довговічною" [7 : 101]. На фоні подібних висновків Цицерон, категорично не погоджувався з поглядами послідовників Епікура з того, що мудрець узагалі не повинен торкатися політики.

Державницько-правова справа та чесноти ("заслуги та доблесті") людей, що її на професійних основах виконують, – найважніша для Цицерона сфера втілення римської мудрості, вершина філософського способу мислення й пізнання суті речей в юридичній діяльності.

У полеміці з тими, хто, як наприклад, софісти та окремі стоїки, проповідували філософський агностицизм, заперечуючи можливість досягнення (пізнання) юридичної істини внаслідок недосконалості тієї інформації, що надають людині її органи чуття, він, посилаючись на досвід організації Римської держави, зазначав: "Пізнання чеснот підтверджує, що їх можна сприйняти й осягнути. Серед них… знаходиться також знання, яке ми вважаємо осягненням речей, притому ще постійною та незміною мудрістю й мистецтвом жити" [2 : 56].

Конкретизуючи далі характеристики мудрого знання, які допомагають осягати істинну сутність речей у юридичній роботі, Цицерон поєднував у єдине ціле "те, що називається розумінням блага ("рrudentia"), вмінням ("саlliditas") і найшановнішим ім'ям мудрості" ("sapientia") [2 : 73].

Важливе призначення такого мудрого знання у практичному плані – це стоїчне "утримання пристрастей і керування рухами душі – полягає у тому, щоб діяти ("actione"). І саме їм належить ім'я помірності" [2 : 73].

Розглядаючи проблематику чеснот, що повинен мати юрист, Цицерон класифікував види їх невід’ємної складової – мудрості за критеріями історичного походження та специфіки розуміння цього поняття у Давній Греції, а потім римлянами. "Перша з усіх… та мудрість, які греки називають "Sophia". Під далекообачливістю, яку (у Римі) називають "Prudentіа", ми розуміємо іншу чесноту – знання того, до чого потрібно прагнути і того, чого потрібно запобігати. А та мудрість - "Sapientia", яку я назвав найпервіснішою, є знанням справ божественних та людських" [7 : 304]. Саме останній - найвищий вид мудрості втілюється, за Цицероном, у сфері державотворення та в процесах формування його правових засад: "У жодній справі людська чеснота не наближається до могутності богів так само, як у створенні нових держав і в збереженні заснованих" [7 : 304].

На основі такого підходу він аналізує ще одну ключову категорію римського права, а саме громадянський обов’язок, який передається Цицероном за допомогою терміну "officium" та складається із сукупності чеснот, що реалізуються в усякій, без винятку, професійній діяльності. Найперша з них "virtus"- мужність проявляється в подвигах, що здійснюються на благо республіки, яка віддячує за них загальним визнанням - "хвалою" і "славою". Завіт служіння республіці, переданий предками, і виконуючий його є "vir bonus" – доблесний чоловік – цицеронівський ідеал людини й громадянина. Таким ідеалом мудрої людини та громадянина – державного діяча та законодавця - правника Цицерон без усяких коливань називав "оптиматів" – представників стародавньої римської аристократії. Людина не може вважатися мудрою та добродійною, якщо вона як патріот не служить державі-вітчизні, оскільки доброчинності пасивної, відірваної від користі громаді (співвітчизникам) бути не може, бо в іншому випадку це щонайменше – аморальність, що нерідко переходить у державницьку зраду. Тому в служінні державі він убачав "найславніше завдання мудрості й найвеличніший прояв доблесті та її обов’язок" [6 : 83].

Найближча ж юридична еквіваленція мудрості в оцінці Цицероном міри виконання "officium" це – справедливість. Відповідно "Є два роди справедливості ("ustitiae"), які греки називали теоретичною й практичною. Одна з них виявляється в душі ("anito"), інша – у діяльності ("in agendo")". Тісно пов'язуючи мудрість та справедливість, Цицерон палко спростовував такі уявлення про мудрість як хитрість, які йшли від софістів, а у часи його життя були розповсюджені у світогляді громадян низки східних римських колоній. "Знання, що чуже справедливості, потрібно називати хитрістю, а не мудрістю" [2 : 275].

Аналогічно, – вчив Цицерон майбутніх та діючих юристів, "до права і до всього чесного слід прагнути задля нього самого. І справді, усі чесні мужі цінують саме справедливість і право саме по себе" [6 : 176].

Моральним аспектам досягнення "prudentia" Цицерон у своєму вченні про право надавав виключну роль, вважаючи, що його основою повинно бути "fides" – взаємодовіра. У формі "bona fides" – поняття чесності та добросовісності така взаємодовіра має реалізовуватися суддями насамперед у таких юридичних рішеннях, як опікунство, купівля-продаж, оренді – тобто справах, які повинні скріплювати суспільство, а не сприяти його розпаду. У цьому плані Цицерон закликав починати кожний судовий процес з виголосів: " Хай не буду я оббреханий й притягнутий до відповідальності за тебе й за твого слова". "Серед гарних людей слідує поступати добре та без обману" [6 : 225].

Виходячи з історії та реальної практики римської юриспруденції, Цицерон разом із тим у трактовці двох базових понять філософії права – справедливості та закону суттєво відійшов від традицій їх розуміння в давньогрецькій філософії. "Якщо греки вкладають у поняття закону сенс справедливості, то ми вкладаємо сенс вибору" [6 : 163]. А на доказ правомірності цієї тези він наводив чітку лінгвістично-етимологічну аргументацію: "Грецька назва закону – "номос" саме така, тому що в їх уявленні закон "виділяє" кожному те, що йому належить, а наша назва "lex", на мою думку, походить від слова "legere" – вибирати" [6 : 163]. Тим самим Цицерон привернув увагу до розробки теорії та практичного застосування вкрай важливої проблеми юридичної герменевтики, що включає необхідність засвоєння особливого роду мистецтва умобачення - осягнення духу законів та вміння їх вірним чином інтерпретувати.

Окрім того, (і це теж принципово відрізняє філософсько-правову позицію Цицерона від поглядів Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля, а також молодших стоїків), греки безапеляційно вважали, що знання про справедливість у житті й особливо – в юридичній справі є виключно привілею мудреців-суддів, у той час, як для Риму воно повинно бути надбанням для усіх громадян держави.

Аналізуючи розуміння "prudentіа" як практичної мудрості, або мудрого судження, а також посилаючись на власний правничий досвід, Цицерон розглядав проблематику професійної мудрості юристів через призму обов’язкового знання та застосування ними формальної логіки.

Основою першої частини логіки – вчення про добір доказів у Цицерона, як і Аристотеля, виступають поняття та судження. Займаючись проблематикою базової форми логічного мислення – поняттям, він увів у науковий обіг та юридичну практику таку філософсько-логічну операцію, як його "визначення" ("definitio") – "дефініція є коротке й вичерпне роз'яснення відмітних ознак тієї речі, яку ми хочемо визначити".

Важливе місце при логічній обробці (чеканці) понять у юридичній діяльності Цицерон відводив глибокому знанню та вмілому використанню лінгвістичних засобів, оскільки у цій діяльності "багато чого застосовується відповідно до означення ("notatione"). Він же ввів доказ, що випливає зі смислу імені, яке греки називають ("etymologian"), тобто дослівно з латинського – правдоречення ("veriloquium")... Ми називаємо цей рiд юридичних доказів означенням, тому, що слова виступають знаками ("notae") речей... Саме те, що з латини є знак, який Аристотель називає symbolon" [2 : 81].

Друга частина логіки, що займається особливо важливою для юриспруденції проблематикою умовиводів, за класифікацією Цицерона, "...Поділяється на три розділи: слідування, передування, протиріччя". Й, лише "ретельно вивчивши підстави для умовиводів (силогізмів), можна буде розмірковувати про свої предмети не тільки ораторам та філософам, а й всім знавцям права" [2 : 83].

А щоб наочно показати читачам, наскільки необхідно та важливо для юриста знання логіки силогізмів, засновник філософії права наводить конкретний приклад зі своєї судової практики з вирішення позову на предмет того, "Що жінці, якій заповідано усе срібло, належить наявна готівка. Можливі, – продовжує Цицерон, – три варіанти (модуси) того, "як ти би виводив силогізм: Перший: "Якщо ці гроші є сріблом, то вони заповідані жінці. Ці гроші є сріблом. Отже, вони заповідані жінці". Другий: "Якщо наявні гроші не заповідані, то вони не являють собою готівкові гроші сріблом. Існують наявні (готівкові) гроші сріблом. Отже, вони заповідані." Або таким третім способом: "Неправильно, що заповідано срібло і не заповідані готівкові гроші. Але заповідано срібло. Отже, заповідані готівкові гроші" [2 : 82]. В основі вирішення усіх трьох модусів лежить правило розподільчого силогізму, яке середньовічні логіки – послідовники Аристотеля та римської юриспруденції назвали modus tolens.

Займаючись у цьому плані проблематикою професійної мудрості юристів, Цицерон вимагав постійного підвищення рівня їх логічної культури, що завжди потрібна для подолання неодмінно присутніх у судових справах "contorta et aculeate sophismata – заплутаних та витончених софізмів" [9 : 621]. Водночас у роботах із узагальнення досвіду власної юридичної діяльності, він, переслідуючи педагогічні цілі, розглянув низку витончених логічних софізмів та парадоксів що торкались проблематики самої мудрості.

Так, для розв’язання парадоксу, який був запропонований ще молодшими стоїками: "Усі мудреці є вільними (людьми), а усі нерозумні – рабами", Цицерон, стоячи на тих же стоїчних засадах , доказував, що "мудрецю вдається нічого не робити супроти волі, із збентеженням, під тиском" [10 : 93]. Водночас він апелював у цьому плані до психологічних теорій Платона та Аристотеля , згідно яким краща – наймудріша складова душі – розум править її слабкими та порочними частинами, що породжують пристрасті, гнів та т. інш.

Для майже аналогічного парадоксу "Лише мудрець є багатим", Цицерон у судовій полеміці з відомим римським магнатом Марком Крассом доводив, що "Тільки дух, а не сундук слід називати багатим. Як би сундук не був наповнений, доки я буди бачити тебе духовно порожнім, я не стану зараховувати тебе до багатіїв" [2 : 95]. А в трактаті "Про долю" Цицерон запропонував свій підхід до вирішення й т.зв. "ледачого софізму", який використовували супротивники стоїків: "Не заплутує нас також і так званий ледачий софізм як його називають філософи, якому, якщо підкоритися, то треба взагалі відмовитися від усякої активності в житті. Вони адже, ці філософи, так міркують: "Якщо тобі призначене видужати від цієї хвороби, то чи візьмеш лікаря або не візьмеш, не видужаєш. Те й інше - від долі. Отже, кликати рятуйте! немає ніякого сенсу" [11 : 309].

Разом із тим, у результаті аналізу чималої кількості софізмів та парадоксів й водночас – узагальнення власного досвіду щодо особливостей застосування логіки в юридичній практиці, Цицерон дійшов висновку, що увесь її апарат, потрібний насамперед як засіб доказу, повинен бути спрямований в першу чергу на те, що суддям, адвокатам та іншим правникам-професіоналам "уявляється достатньо вірогідним" (виділено нами – Й. Ш.) [12 : 63].

Аргументуючи доцільність такого підходу при вирішенні складних юридичних завдань, Цицерон, окрім робот Аристотеля, спирався й на вчення Карнеада та інших "академіків" про те, що данні наших відчуттів (лат. – sentir) нерідко можуть бути неістинними, а то й взагалі – сіяти ілюзії. Розум же, особливо без його поєднання на принципах "phronesis(у)" з моральними критеріями, теж іноді виглядає безсилим, особливо у пізнанні абсолютних істин – як, наприклад, того, що є благом. Ось чому, на протилежність яскраво вираженій "почуттєво-сенсорній" тенденції у діяльності більшості його колег-юристів, Цицерон, виходячи із вимог "prudentia", орієнтував на те, щоб їх рішення випливали насамперед із демонстративних (вірогідних) умовиводів [3 : 63].

Таким чином, майстерне володіння усім арсеналом законів, прийомів, операцій та інших засобів логіки виступає для Цицерона як суто іманентний, а тому беззастережно обов'язковий інструмент професійної діяльності юриста.

Ще однією вкрай важливою складовою професійної мудрості юриста Цицерон вважав її застосування у справі судової риторики, в якій він вважався неперевершеним майстром. "А друга її (мудрості) частина називається ораторським мистецтвом" – писав він із цього приводу, – додаючи, що "мудрість, як я вважаю, без красномовства недостатньо корисна для громадян" [2 : 78].

Згідно з Цицероном, заснована на досягненнях грецької культури філософська глибина та мудрість – це найперші атрибути справжнього красномовства для будь-якого римлянина, а як таке красномовство адекватне собі лише в гармонії досконалості форми й громадянської мужності.

Інтерес до практичної сторони "prudentіа" та теоретичного у дусі вимог до "sapientіа" методів узагальнення її досягнень ніколи не залишав Цицерона-юриста та державного діяча: "Ми повинні не тільки накопичувати мудрість, але й витягати з неї користь", – писав він у трактаті "Про обов’язки". У цьому аспекті видатний римлянин зневажав тих, хто не здатен до практичного застосування мудрості у власному житті. "Ненавиджу мудрого, який не мудрий для себе" – наводив він речення давньогрецького драматурга Еврипіда у "Листах до друзів". А ще " Немає користі мудрецю від мудрості, якщо він сам не здатний собі допомогти" [4 : 106].

Результати своїх аналітичних розмірковувань на тему мудрості Цицерон постійно використовував у адвокатській практиці. "Мудрому притаманно передбачати, задаючи запитання: "А, що здатна робити мудрість?", – так апелював він до суддів, захищаючи провінційного царя Дейотара, якого бездоказово, за наговором обвинувачували у підготовці нападу на Цезаря. Й у конкретизацію та розвиток даної тези стосовно ознак мудрості декларував далі: "Вона дає досить обережні поради, замислюється про майбутнє, більш стримана стосовно рішення і обирає, що є цінним" [2 : 86]. На суддів цей аргумент Цицерона мав сильне враження й дозволив йому добитися виправдання підзахисного.

Таким чином, Цицерону вдалося майстерно поєднати теоретичну та практичну сторони мудрості й дати їм доволі точну та вичерпну характеристику, якою повинен володіти, а головне – постійно застосовувати й сучасний юрист.

До філософсько - правової спадщини Цицерона в частині сутності та специфіки юридичної мудрості неодноразово поверталися у своїх роботах видатні філософи та юристи епохи Відродження й, особливо, Нового часу – М.Монтень, Ф.Бекон, Г.Лейбниць.

Розробник унікально-автентичної у світовій та вітчизняній філософській культурі "філософії серця" Г. С.Сковорода також не тільки цитував окремі висловлювання Цицерона, як, наприклад, щодо належного виконання "officium", а й власноруч переклав значний фрагмент його трактату "Про старість". Як зазначають фахівці, "переклад твору Цицерона Г. Сковородою не є буквальним, а подає оригінальне, цілком самостійне трактування античного автора" [13 : 437]. У своїх розмірковуваннях щодо морально-правової проблематики у творчій спадщині Цицерона Сковорода, розвиваючи його вчення про мудрість, наводить один з епізодів у біографії знаменитого давньогрецького драматурга Софокла, який найкращі свої трагедії створив у глибокій старості. Проте, у такому віці Софокл не міг приділяти достатньої уваги домашньому господарству, в чому його і звинуватили сини, звернувшись до суду з позовом, "щоб він був позбавлений прав домовласника як навіжений". Старий, взявши з собою недавно написаний твір, прийшов до суду і прочитав його перед суддями. "Як вам здається, пани судді, – запитав відповідач, – чи ці мої слова пахнуть божевіллям?" І так звільнили його від вироку". Переказом цієї історії Сковорода не тільки приєднується до думки Цицерона стосовно того, що на старості років мудрість багато в чому здатна компенсувати фізичну немічність, й також визнає мудрість суддів, що прийняли правильне юридичне рішення, але й знаходить ще один вагомий аргумент на підкріплення розбудованої ним концепції щодо природничих схильностей людини до певного виду діяльності, які вона повинна розвивати протягом всього життя: "Скажіть же, чи могла старість перервати його (Софокла) схильність до навчання?" - звертається до читачів український мислитель [14 : 192].

Література:

Чалоян В. К. Восток – Запад: Преемственность философии античного и средневекового общества. – М.: Наука, 1979. – 216 с.
Звиревич В.Т. Хрестоматия по эллинистическо-римской философии.– Свердловск: Изд - во Урал. Ун - та, 1987. – 156 с.
Штаерман Е. М. Кризис античной культуры. – М.: Наука, 1975. – 184 с.
Цицерон М.Т. Про державу. Про закони. Про природу богів. – К.: Основи, 1998. – 477 с.
Шамес Й.А. Філософія юриспруденції. Навчальний посібник. –Миколаїв: Дизайн и полиграфия – 2008. – 200 с.
История античной диалектики. – М.: Мысль, 1972. – 355 с.
Аристотель Сочинения в 4-х т. Т. 4. / Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1983. – 830 с.
Платон. Государство // Платон. Соч.: В 3 т. М.: Мысль, 1971. Т. 3, ч. 1.- 747 с.
Монтень М. Опыты. Избранные главы пер. с фр. – М.: Правда, 1991.- 656 с.
Боэций С. Утешение философией и другие трактаты. – М.: Наука, 1990. – 415 с.
Утченко С. Л. Цицерон и его время. – М.: Мысль, 1967. – 480 с.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высш. шк., 1991. – 512 с.
Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2004 – 474 с.
Сковорода Григорій. Твори: У 2 т.– К.: АТ "Обереги", 1994. – Т. 2. – 480 с.

Blog

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Содержание