Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю юридичної освіти на Миколаївщині миколаїв 2008

Вид материала

Документы

Содержание Ключові слова Сучасна кримінальна політика української держави: новації та традиції

Подобный материал:

• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя, 4091.73kb.
• Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Міжнародне право, 10124.78kb.
• Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
• Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
• Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
• Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
• Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
• Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.

Література:

1. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права як підгрунтя сучасної цивілістики// Вісник академії правових наук України. – 1998. - №2. – С. 104-111.
   
2. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право як підгрунтя юридичної освіти// Право України. – 2000. - №1. – С.117-120.
   
3. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право і майбутнє правової системи України // Вісник Академії правових наук України . – 1999. – №1. – С. 95-103.
   
4. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право в Україні: перспективи ІІІ тисячоліття// Юридичний вісник. – 1999. – №4. – С. 109-114
   
5. Кофанов Л.Л. Обязательственное право в архаическом Риме: долговой вопрос. - М., 1994. - С. 152-158.
   
6. Харитонов Є.О. Категорія зобов’язань в римському приватному праві // Юридичний вісник. - 1997. - №1. - С. 107-108. Див., також: Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., 1973. - С. 95.
   
7. Покровский И.А. История римского права. – СПб.,1998.- С. 383.
   
8. Кофанов Л.Л. Сакральное право. От человеческих жертвоприношений до правовых санкций // Религия и община в Древнем Риме / Под ред. Л.Л. Кофанова, Н.А. Чаплыгиной. - М., 1994. - С. 16-44.
   
9. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права (теоретичні та історико-правові аспекти). - Одеса, 1997. - С. 63-64.
   
10. Римское частное право. - М., 1997. - С. 235.
    
11. Римське право. (Інституції). - Х., 2000. - С. 80-81.
    
12. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1999. - С. 73.
    
13. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Вказ.твір. - С. 74-75.
    

АНОТАЦІЯ

В науковій публікації автор звертається до проблеми рецепції римського права в тій його частині, яка регулює забезпечення договірних зобов’язань в процесі виникнення цивільних правовідносин. Зокрема, в роботі наводяться цитати з найбільш розроблених нормативних актів римської доби, в яких визначається система заходів по забезпеченню зобов’язань (порука, клятва та ін.), що виникають з цивільних договорів як фізичних, так і юридичних осіб. Аналізу піддана і юридична доктрина, погляди римських юристів, зокрема Цицерона, Ульпіана та інших, відносно тих правових категорій, таких як справедливість, адекватність та деяких інших, що безпосередньо пов’язуються з виконанням зобов’язань.

Ключові слова: римське право; римське приватне право; природне право; договірні зобов’язання; система забезпечення договірних зобов’язань; порука (заручництво); клятва.

УДК 343.222

Козаченко Олександр

СУЧАСНА КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: НОВАЦІЇ ТА ТРАДИЦІЇ

Актуальність звернення саме до кримінально-правової політики, як окремого предмету дослідження, виправдовується тим, що сучасний стан розвитку кримінально-правової науки свідчить про певну зміну орієнтирів у процесі регулювання суспільних відносин за допомогою норм кримінального права, намагання сформулювати нове на змістом і за формою кримінальне законодавство України, яке б у повному обсязі відповідало парадигмі сучасної, соціальної та правової держави.

Кримінальна-правова політика є предметом досліджень багатьох науковців як України, так і близького зарубіжжя – таких як Багрій-Шахматов Л.В. [1], Бєляєв Н.А. [2], Воронін Ю.А. [6], Дагель П.С. [3], Зер Х. [4], Землянська В. [5], Ковальов М.І. [6], Литвак О.М. [7], Мельник М.І. [8], Панов М.[9], Панченко П.Н. [10], Туляков В.О., Фріс П.Л. [11], Чубинський М.П. [12] та інших. Характер наукових досліджень вказаних вчених має двояке спрямування: одні звертаються до кримінально-правової політики, як окремого об’єкта наукового дослідження, з метою встановлення її адитивних ознак та визначення функціонального спрямування в процесі реалізації основних положень кримінального права. Інші автори розглядають кримінально-правову політику в якості необхідної передумови обґрунтування власних поглядів і пропозицій, які мають конкретний характер і орієнтовані на оптимізацію окремих інститутів кримінального права, які відносяться як до Загальної, так і Особливої частини кримінального закону. В межах представленої наукової публікації будуть використовуватися обидва напрямки дослідження, оскільки представляється необхідним звернутися до формування нової парадигми нової кримінально-правової політики України та на підставі її змісту дослідити перспективи зміни основних положень, традиційних для кримінального права сучасності, та сформулювати пропозиції щодо доповнення законодавства певними новелами, які відповідають логіці розвитку сучасної української державності.

Сьогодні вже нікого не потрібно переконувати, що подібне реформування законодавства, яке спирається на необхідність зміни фундаментальних положень, які ще декілька років тому розглядалися як непохитні, повинно здійснюватися не хаотично, а на підґрунті наукових досліджень, які в свою чергу формуються з урахуванням основних тенденцій розвитку права, тобто, прогнозовано і обґрунтовано. Інструментом, здатним вирішувати питання визначеності тенденцій розвитку кримінального права і законодавства, формування нових положень кримінально-правового характеру, виступає кримінально-правова політика.

Під кримінально-правовою політикою слід розуміти основні правові та політичні ідеї, які орієнтовані на подолання злочинності за допомогою кримінально-правових заходів. Кримінально-правова політика не є самостійним явищем, а виступає в якості адитивної ознаки кримінальної політики взагалі. На підставі цього можна зробити висновок, що кримінально-правова політика не тільки імплементує у своєму змісті загальні положення кримінальної політики в цілому, але й повинна формувати власні ідеї, які мають чітко визначену галузеву належність до кримінального права.

Орієнтуючим моментом кримінально-правової політики є парадигма кримінального права, яка за своїм змістом відповідає рівню цивілізації взагалі, та правової культури – зокрема, що склалися на певному історичному етапі розвитку українського суспільства. Правову природу парадигми сучасного кримінального права (яку я вважаю можна назвати епохою постмодерну[13]) ще на початку XX сторіччя сформулював російський криміналіст Жижиленко А., який вказав, що кримінальний кодекс повинен ясно вказувати, що боротьба зі злочинністю не може бути зведена тільки до застосування покарання, і, поряд з покаранням, або замість нього, необхідно застосовувати інші заходи.

Таким чином, парадигма сучасного кримінального права може бути зведена до розширення меж регулятивної функції кримінального права і пошуку нових форм впливу на особу, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, а тому, парадигмою сучасного кримінального права слід вважати антроподіцею, під якою розуміють підвищену увагу до особистісних ознак як вчиненого злочину, так і потерпілої особи.

Поряд з тим виникає питання, чому саме сьогодні є необхідність звернутися до формулювання нових засад нової кримінальної політики України. Представляється, що відповідей на це запитання може бути декілька.

По-перше, сьогодні в Україні склалася така соціальна ситуація, яку можна охарактеризувати як аномія – перехідний стан в суспільному житті, коли застаріла система правових норм і цінностей вже не здійснює необхідного регулятивного впливу на суспільні відносини, а виникаюча нормативно-ціннісна система ще не набрала необхідної сили. Стан аномії вказує, в першу чергу, на те, що суспільне життя ставить нові питання, відповіді на які можна знайти тільки за умови формування нових нормативно-ціннісних орієнтирів та пошуку нових форм їх реалізації. Ознаки відповідного стану ми можемо спостерігати і у кримінальному праві, про що свідчить внесення у Кримінальний кодекс України цілої низки змін протягом всіх повних шести років дії цього нормативного акту. Деякі вчені таку ситуацію пояснюють тим, що цей акт був підготовлений не зовсім якісно, тому майже з першого дня його існування він піддається змінам і доповненням. Представляється, що сталим цей акт не був апріорі, оскільки він будувався на застарілій концепції кримінально-правової політики, яка полягає у визнанні кримінального покарання як єдиної відповіді на вчинений злочин.

По-друге, зміна відношення до державних кордонів, які втрачають характер міжсоціальних розмежувальних бар’єрів, чим створюються умови для більш інтенсивного обміну накопленим потенціалом, який досяг певної критичної маси в умовах окремих країн і який вимагає перерозподілу на міждержавному рівні. Даний потенціал поширюється і на здатність правового регулювання суспільних відносин. Таким чином, створюються умови для формування єдиного правового простору на засадах відмови окремих країн від традиційних проявів державного суверенітету, який і розглядається як визначальний стримуючий фактор глобалізації. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття більшістю держав Європейського Союзу Конституції, як наддержавного правового акту вищої юридичної сили, а створення наддержавних судових органів детермінує формування поза державного галузевого законодавства. Таким чином, створюються умови для більш глибокої інтеграції законодавства окремих країн на засадах загальновизнаних фундаментальних принципів, відносно яких декларується характер загальнолюдських надбань. Стратегія глобального світу, яка пов’язується з світоглядом постмодерну, полягає в ослабленні традиційних міждержавних, соціокультурних, територіальних бар’єрів з підвищенням ролі права, яке запобігає хаотичності міжсоціальних відносин в умовах зменшення етатистського підґрунтя існування соціальних зв’язків. Наддержавний характер права потребує зближення правових систем окремих країн на засадах компромісу. Тому, орієнтація України на інтеграцію у світові процеси, вимагає адаптування кримінального права до світових орієнтирів і стереотипів.

На підставі зазначеного і враховуючи світовий досвід боротьби зі злочинністю, основною тенденцією сучасної кримінально-правової політики слід визнати гуманізацію кримінального права. Такий висновок відносно основних тенденцій кримінального права супроводжується формулюванням цілої низки пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства, які можна умовно поділити на дві групи: новели і традиції.

Перша пропозиція щодо доповнення діючого законодавства новими положеннями пов’язана з необхідністю нормативного закріплення поняття „інші кримінально-правові заходи”. Обґрунтую цю пропозицію більш детально. Проведене дослідження кримінально-правових заходів, призначення яких передбачається кримінальним законодавством України, свідчить про існування їх певної трихотомії: виділяється кримінальна відповідальність, кримінальне покарання та інші кримінально-правові заходи, які не пов’язані з покаранням. В сучасній правовій науці розмежування між кримінальною відповідальністю і покаранням здійснюється наступним чином: виділяються види покарань, що передбачені кримінальним законом (ст.51 КК України), а всі інші примусові заходи, які розглядаються як реакція держави на вчинене особою суспільно небезпечне діяння, або як обов’язок особи притерпіти певні особисті несприятливі наслідки вчиненого діяння, мають характер кримінальної відповідальності, не пов’язаної з покаранням. Проблеми, які виникають під час характеристики базового поняття кримінальної відповідальності за „залишковим” принципом, традиційно вирішуються в науці кримінального права за рахунок розширення форм реалізації кримінальної відповідальності. Так, деякі автори, характеризуючи систему форм реалізації кримінальної відповідальності, вказують на такі їх види:

• кримінально-правові заходи примусового характеру, серед яких особливе місце займає покарання, як домінуюча форма реалізації кримінальної відповідальності, та інші правові заходи;
  
• заходи кримінально-процесуального примусу, відносно яких декларується їх суміжній характер по відношенню до реалізації кримінальної відповідальності;
  
• заходи адміністративно-правового примусу – заходи, які передбачені правилами адміністративного нагляду [1, 117].
  

Наведена позиція свідчить про існування підходу, відповідно до якого адитивні ознаки кримінальної відповідальності розглядаються на началах амбівалентності останньої, і полягають у визнанні існування як кримінально-правових форм реалізації кримінальної відповідальності в чистому вигляді, так і форм реалізації, які фактично мають іншу галузеву належність.

Зазначена позиція викликає цілу низку заперечень, серед яких найбільш вагомим є наступні. Насамперед, згідно з положеннями ст. 2 КК України, безсумнівним є той факт, що кримінальна відповідальність настає виключно за вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого в Особливій частині кримінального закону. Таким чином, юридичною підставою, необхідною і достатньою умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності є фактичний склад, визначений в кримінальному законі, що чітко вказує на галузеву належність заходів, які застосовуються до особи, у разі встановлення в його діях наявності всіх елементів складу злочину, що і виключає можливість розглядати кримінальну відповідальність та форми її реалізації як певний квазікримінальноправовий феномен. Посередньо підтримує вказану позицію і законодавець, виключивши інститут адміністративної преюдиції та виключивши законодавчі норми, якими передбачалось притягнення до адміністративної відповідальності у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності із застосуванням адміністративного впливу. Підтримка законодавцем позиції відносно визнання за кримінальною відповідальністю міжгалузевого феномену з різними формами проявів не вимагала б спроби чіткого обмеження форм кримінальної відповідальності виключно кримінальним законом.

Приймаючи до уваги, що в кримінально-правовій літературі питання розмежування понять кримінальне покарання і кримінальна відповідальність досліджені достатньо ґрунтовно, хочеться зупинитися на дослідженні співвідношення понять кримінальна відповідальність та кримінально-правові заходи. Як вже зазначалось, виключною підставою притягнення до кримінальної відповідальності законодавець визнає наявність в діянні особи складу злочину (ст. 2 КК України). Дане положення передбачає істинність наступної логічної посилки – у разі відсутності в діянні складу злочину виключається можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності. У той же час, кримінально-правові заходи застосовуються і за відсутності формальних підстав для притягнення до кримінальної відповідальності, що викликає сумніви в можливості визнання тотожності понять „кримінальна відповідальність” і „кримінально-правові заходи”.

Розмежування вказаних правових понять здійснюється на підставі наступних ознак:

• відмінність цілей їх застосування, які формують підґрунтя для визнання ефективності як кримінальної відповідальності, так і кримінально-правових заходів. Виправлення, загальна та спеціальна превенція безумовно притаманні всім кримінально-правовим заходам, що і визначає їх кримінально-правову природу. Однак, кримінально-правові заходи, які не пов’язані з покаранням та кримінальною відповідальністю, вирішують й інші завдання, зокрема, такі як лікування, виховання, надання медичної допомоги, відновлення порушених прав та інші;
  
• порядок застосування інших кримінально-правових заходів вказує на їх альтернативний характер відносно кримінальної відповідальності. Так, в ст. 19 „Осудність” визначається, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка на момент вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала у стані неосудності (ч. 1), і до такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру. Таким чином, припущення, що законодавець передбачив звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням особи до іншого виду тієї ж відповідальності представляється алогічним. Юридична конструкція, яка використовується законодавцем і яка пов’язана з заміною одних заходів впливу на інші не втрачає сенсу виключно за умови, що ці заходи, хоча і мають єдину (кримінально-правову) природу, однак утворюють самостійні нормативно-правові реалії.
  

Не зосереджуючись на дослідженні інших розмежувальних ознак, можна зробити висновок про існування в кримінальному праві України заходів, які визначаються ознаками кримінальної відповідальності і тому мають природу інших кримінально-правових заходів, застосування деяких з них і може розглядатися як альтернатива кримінальній відповідальності[14, 41-44]. Представляється, що подальша гуманізація кримінального законодавства повинна здійснюватися саме шляхом більш широкого застосування інших кримінально-правових заходів, які не пов’язані ані з покаранням, ані з кримінальною відповідальністю. Серед них можна виділити – застосування виховних заходів, лікувальна допомога особам, хворим на захворювання, що представляють небезпеку для оточуючих, відновлення порушених прав особи, якій злочином заподіяні окремі нестатки. Крім того, проведений аналіз інших кримінально-правових заходів, які передбачені діючим законом, засвідчує існування вказаних заходів як в межах Загальної, так і Особливої частини КК України. Враховуючи негативний досвід відсутності нормативного закріплення дефініції кримінальної відповідальності, яка породжує і сьогодні дискусії відносно змісту цього поняття, пропонуємо доповнити діюче кримінальне законодавство наступним визначенням інших кримінально-правових заходів:

До інших кримінально-правових заходів відносяться заходи державного примусу, які застосовуються до осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене діючим кримінальним законом, і які не відносяться за своїм змістом до кримінальної відповідальності. У разі вчинення діяння особою, яка визнається суб’єктом злочину, інші кримінально-правові заходи можуть застосовуватися як альтернатива кримінальній відповідальності.

У теорії кримінального права інші кримінально-правові заходи визначаються по-різному, залежно від їх функціональної придатності і поділяються на заходи соціального захисту та заходи безпеки, використовування обох термінів представляється не зовсім вдалим з різних кутів зору. Соціальний захист, як кримінально-правова категорія, використовувалась в кримінальному законодавстві України редакції 1922 і 1927 років, охоплюючи всі види кримінальних покарань, тому визначення нового змісту цього поняття буде викликати плутанину і необхідність використовувати постійну обмовку відносно того, що ми розуміємо під заходами соціального захисту в тому чи іншому випадку. Заходи безпеки, як правова категорія, широко застосовується в кримінально-процесуальному законодавстві, а враховуючи суміжний характер кримінального і кримінально-процесуального права, використання з іншим змістом вказаної категорії навряд чи можна визнати доцільним.


Нормативне закріплення інших кримінально-правових заходів є передумовою визнання їх існування, оскільки сьогодні склалася досить парадоксальна ситуація, при якій заходи застосовуються, а їх існування не визнається. Наприклад, у санкції ст. 305 КК України „Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” передбачене застосування такого заходу, як конфіскація предмету контрабанди. Відповідно до діючого кримінального законодавства, конфіскація, як вид покарання, полягає у примусовому, безоплатному вилученні в прибуток держави майна, що знаходиться у власності особи, засудженої за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину з корисливих мотивів, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України, санкція якої передбачає можливість призначення цього додаткового покарання (ст. 59 КК України). Ознаками даного виду покарання, і одночасно умовами призначення такого покарання, є: особа, відносно якої застосовується покарання, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин з корисливих мотивів; санкція статті Особливої частини КК України за вчинення цього злочину передбачає можливість призначення покарання у вигляді конфіскації майна; у засудженого вилучається майно, яке належить йому на праві приватної власності, тобто є особистим його майном; вилучення майна здійснюється у примусовому порядку; майно вилучається на завжди і передається у власність держави. Очевидно, що конфіскацію предметів контрабанди, яку законодавець визначив у ч. 1-3 ст. 305 КК України, не можна віднести до традиційної конфіскації, як виду покарання, з наступних причин. По-перше, наркотичні засоби, психотропні речовини здебільшого знаходяться у обмеженому цивільному обігу і виникнення права власності на такі засоби пов’язується з наявністю у суб’єкта певної правосуб’єктності. Що стосується аналогів наркотичних засобів і психотропних речовин, то вони повністю виключені з цивільного обігу. По-друге, назва додаткового покарання містить вказівку на предмет конфіскації – майно, яке повинно мати специфічні ознаки, що дає підстави віднести той чи інший предмет матеріального світу до майна. Традиційно правова доктрина виділяє фізичну (предмет можна вилучити з володіння законного власника, його можна пошкодити або знищити), економічну (мінова або споживча вартість предмета, здатність задовольняти матеріальні потреби людини, бути відокремленим від природного середовища чи бути створеними заново), юридичну (предмет повинен бути чужим для будь-якої іншої особи, яка їм заволоділа) ознаки. Що стосується наркотичних засобів або психотропних речовин, то вони мають економічну ознаку тільки у тому випадку, якщо вони мають терапевтичну цінність і використовуються у легальному обігу. У свою чергу аналоги наркотичних засобів або психотропних речовин не мають економічної вартості взагалі. Таким чином, на предмет контрабанди – наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори не поширюються ознаки майна, а тому передбачена законодавством конфіскація вказаних предметів не може розглядатися в якості покарання[15, 29-30]. Представляється, що висновок є очевидним – вказаний захід, хоча і передбачений санкцією статті, де за загальним правилом може бути вказане тільки покарання за вчинений злочин, однак відноситься до інших кримінально-правових заходів, визначення яких, на жаль, у законі не надається.

Представляється, що слушною новелою для кримінального права України було б визнання в якості суб’єкта злочинного діяння юридичної особи. Обґрунтовуючи доцільність реалізації вказаної пропозиції, треба наголосити на тому, що в деяких випадках вчинення злочину, наприклад, проти навколишнього природного середовища, до відповідальності притягуються фізичні особи – керівники корпорацій, які тільки виконують рішення колективних суб’єктів – зокрема, зборів акціонерів. В цьому випадку взагалі ситуацію можна оцінити як об’єктивне ставлення у вину фізичній особі, хоча вся відповідальність за вчинення протиправних дій і настання суспільно небезпечних наслідків повинна покладатися саме на організацію. Тому законодавче закріплення відповідальності колективного суб’єкту за вчинення злочину є актом соціальної справедливості і гуманізму відносно фізичних осіб, які сьогодні, в деяких випадках, притягаються до відповідальності за діяння юридичної особи.

Допустимим з точки зору доцільності є застосування до юридичних осіб таких заходів кримінально-правового примусу як закриття або знос підприємства, штрафи, які на порядок вищі ніж ті, які передбачені до фізичної особи, конфіскація майна, заборона займатися окремим видом діяльності, ліквідація юридичної особи. Враховуючи, що вказані правові наслідки протиправного діяння передбачені нормами адміністративного, господарського законодавства, виникає питання доцільності використання вказаних заходів у кримінальному законодавстві. Справа в тому, що адміністративний (позасудовий) порядок впливу на корпорацію у випадку вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, є недопустимим, оскільки тільки суд має право визнати особу винною у вчиненні злочину. Тому вже існуючий порядок кримінального судочинства представляється найбільш підготовленим до прийняття рішення про притягнення до відповідальності за діяння кримінально-правового змісту. На підставі зазначеного вважаю, що визнання можливості застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового впливу є актом гуманізму, оскільки в цьому випадку виключається можливість об’єктивного ставлення у вину фізичній особі, яка є вищою соціальною цінністю для держави і повністю відповідає парадигмі сучасного кримінального права.

Однак, в процесі вирішення питання про притягнення до відповідальності юридичної особи виникає декілька правових апорій, вирішення яких обґрунтує можливість вирішення питання про відповідальність юридичної особи: підстава відповідальності, наявність вини й індивідуальний характер відповідальності. Положення про особисту відповідальність не вказує на неможливість притягнення юридичної особи до відповідальності, оскільки вона, як і фізична, теж особа, і тому формально за цією ознакою відповідає принципу відповідальності. Адепти кримінальної відповідальності юридичних осіб, вирішуючи питання про наявність вини, здебільшого звертаються до адміністративного права, в якому вина юридичної особи при вчиненні правопорушення має місце тоді, коли юридична особа мала можливість додержуватись встановлених правил і норм, за порушення яких передбачена відповідальність окремими актами державного управління, однак ця особа не прийняла всі необхідні заходи по їх додержанню. Однак, такий підхід до вини дистанціюється від традиційних для кримінального права форм і видів внутрішнього відношення до вчиненого діяння і нормативне закріплення структури вини юридичної особи на рівні з фізичною може привести до об’єктивного ставлення, що в умовах соціальної держави є недопустимим.

На підставі викладених контраргументів можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи можна зробити висновок, що в існуючих умовах реалізації кримінальної політики без корінної зміни принципових, фундаментальних положень кримінального права, це неможливо, якщо не розрізняти суб’єкт злочину і суб’єкт відповідальності, кримінальну відповідальність та інші кримінально-правові заходи.

Визнаючи соціальну обумовленість і необхідність в окремих випадках вчинення суспільно небезпечних діянь притягнення юридичної особи до найбільш суворого виду юридичної відповідальності, подолання існуючих суперечностей застосуванню такої відповідальності і принципам, які визначають її зміст, пропонуємо розглянути можливість застосування до юридичної особи інших кримінально-правових заходів. Такий підхід дає змогу вирішити питання складу злочину, який є єдиною підставою кримінальної відповідальності, однак, по аналогії із застосуванням примусових заходів виховного або медичного характеру, встановлення ознак складу не є обов’язковим, на відміну від передбаченості діяння кримінальним законом. Нема необхідності встановлення у діях юридичної особи і ознак вини (по аналогії з примусовими заходами медичного характеру або примусового лікування), достатньо встановлення факту вчинення протиправних дій, питання суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між діянням і наслідками. Невизначеною залишається позиція відносно індивідуального характеру кримінальної відповідальності, що свідчить про необхідність подальшої дискусії з цього питання.

Досить важливим аргументом на важіль можливості застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб є збереження структури кримінального закону шляхом компактного введення Розділу XVI “Застосування кримінально-правових заходів до юридичних осіб”, який за концептуальними ознаками подібний до Розділу XIV “Примусові заходи медичного характеру і примусове лікування”, в якому закріплюються саме принципи, підстави призначення і види окремих інших заходів кримінально-правового характеру, які застосовуються до нормативно визначених осіб.

Викладене свідчить про те, що в разі принципового вирішення питання про можливість застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб необхідно визначитися з підставами застосування таких заходів, правових наслідків у разі повторного вчинення юридичною особою суспільно небезпечного діяння, видів кримінально-правових заходів, орієнтованих на застосування відносно юридичної особи, та інші питання, які можуть стати предметом окремої дискусії.

До новел кримінального права можна віднести і формування інституту медіації. Перспектива формування повноцінної відновлювальної юстиції традиційно пов’язується з нормативно-закріпленими підставами її застосування, які формулюються в нормах матеріального права, та певного порядку діяльності учасників відновлювального провадження, які мають процесуальну належність. Не зосереджуючись на, безумовно, важливому аспекті процесуального оформлення порядку здійснення та результатів відновлювального процесу захисту прав особи, якій злочином заподіяні матеріальні, фізичні та моральні нестатки, представляється необхідним звернутися до питання розширення форм відповідної діяльності з позиції норм кримінального права. Представляється, що найбільш перспективним правовим засобом, застосування якого створить умови для переорієнтації з публічних підвалин кримінального права на можливість застосування диспозитивності, є інститут медіації, який отримує значне поширення в постсоціалістичних державах, що свідчить про його універсальність та значний правозастосувальний потенціал. Суттєвою ознакою медіації, яка в різних державах набуває окремих особливостей на підставі характерних ознак відповідної правової системи, є те, що конфліктуючі сторони – порушник кримінальної заборони і потерпіла сторона, за дозволом уповноваженого державного органу, який веде кримінальний процес або здійснює нагляд за додержанням законності, вирішують правовий спір на підставі звернення до посередника. В разі позитивного вирішення умов та порядку примирення особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння звільняється від кримінальної відповідальності за умов, що виконала ті обов’язки, які були обумовлені потерпілою стороною як „вибачення” за вчинений злочин.

Перспективність медіації в Україні обґрунтовується, в першу чергу, існуванням у кримінальному законодавстві таких підстав звільнення від кримінальної відповідальності як примирення обвинуваченого з потерпілим, дійове каяття як у формі загальної підстави, так і спеціального звільнення від відповідальності у разі вчинення окремого виду злочину; визначеність принципу диспозитивності, який розглядає в якості рушійної сили кримінального процесу змагання сторін, незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Поширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності на стадію порушення кримінальної справи і визначеність медіаторів, стане підґрунтям формування інституту медіації, як найбільш дієвої правової конструкції, спрямованої на досягнення цілей з відновлення прав потерпілої сторони.

Що стосується використання традиційних для діючого кримінального законодавства положень в контексті нової кримінально-правової політики України, то вона може бути орієнтована на наступне.

По-перше, існує нагальна потреба перегляду системи і змісту кримінальних покарань з переорієнтацією останніх на відновлення порушених прав потерпілих. Що стосується змісту кримінальних покарань, які передбачені діючим кримінальним законодавством, то всі вони орієнтовані на задоволення інтересів держави., хоча обов’язковою ознакою злочинного діяння є суспільна небезпека.

По-друге, необхідно відмовитися від диференціації кримінальної відповідальності шляхом нормативного закріплення спеціальних ознак потерпілого, оскільки такими нормативними приписами фактично штучно обмежується коло осіб, які потенційно можуть бути визнані потерпілими і мають право на захист власних інтересів через участь у кримінальному судочинстві. Крім того, в багатьох випадках нормативне закріплення ознак спеціального потерпілого суперечить конституційному принципу, згідно з яким всі особи рівні перед законом незалежно від статусу та інших ознак, які набувають у кримінальному праві спеціальний характер. У той же час існує необхідність подальшого нормативного закріплення ознак спеціального суб’єкта злочину, що створює умови для вибіркового застосування кримінальної відповідальності і вкладається у контури антроподіцеї кримінального права.