Соціологія як наука

Вид материала

Документы

Содержание 2.5. Розвиток соціології в Росії та Україні П.Л. Лавров М.Д. Драгоманова М.М. Ковалевський Л.І. Петражицький Г.В. Плеханов, В.І. Ленін

Подобный материал:

• Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології, 2123.33kb.
• Змістовий модуль соціологія як наука. Основні етапи розвитку соціологічної думки тема, 369.7kb.
• 1: Соціологія наука про суспільство, 258.26kb.
• Програма державного екзамену з напряму підготовки 040200 «Соціологія», 439.41kb.
• Навчальна програма курсу "Соціологія" (для студентів Ікурсу спеціальності "політологія", 599.46kb.
• Політологія як наука. Предмет політології, 1646.96kb.
• Робоча програма навчальної дисципліни економічна соціологія (шифр І назва навчальної, 512.58kb.
• 1. Релігієзнавство як наука, 42.02kb.
• Реферат на тему, 193.37kb.
• Тема основні питання, 71.13kb.

2.5. Розвиток соціології в Росії та Україні

Вище ми розглянули основні етапи магістрального розвитку соціологічної науки, представники якої здебільше були із Західної Європи та США. А як розвивалась соціо­логія з боку цього магістрального шляху, зокрема в Росії та Україні? Оскільки майже весь час існування науки «соціо­логії» Україна знаходилась у складі Російської держави, то процес розвитку соціології тут ми розглянемо разом.

Росія ХІХ ст. хоча й була периферією Європи, але все ж таки рухалася у тому ж напрямі слідом за нею. Досяг­нення європейських вчених не були для російських «таємницями за сіма печатками», хоча специфіка росій­ського життя, безсумнівно, відобразилася на розвитку російської соціології.

У Росії теж були свої певні наукові напрями з досить яскравими їх представниками: географічний (Л.І. Мечников, С.М. Соловйов, В.О. Ключевський); органічний (О.І. Стронін, П.Ф. Лілієнфельд); суб’єктивістський (П.Л. Лавров, М.К, Ми­хайловський); психологічний (Л.І. Петражицький, М.І. Карєєв); багатофакторний (М.М. Ковалевський); діалектико-матеріа­лістичний (Г.В. Плєханов, В.І. Ленін) тощо.

Представники так званої «суб’єктивної соціології» П.Л. Лавров (1823 – 1900) і М.К. Михайловський (1842 – 1904) багато уваги приділяли проблемам співвідношення соціального та історичного, предмета і метода соціології, теорії прогресу та ролі особистості в історії. Вони роз­глядали цивілізацію як свідомий історичний рух, рушійною силою якого і водночас мірилом прогресу є особистість (критично мислячі особистості – передова інтелігенція). Соціалізм, на їхню думку, – це творчість особистісного начала при посередництві начала громадського. Природні явища закономірні і весь час повторюються, суспільні явища індивідуальні і постійно змінюються. Таким чином, вони виступали проти концепції географічного та органічного напрямів і в основу своєї ставили окрему особистість.

Серед представників українських соціологів цього часу можна назвати членів так званого «женевського гуртка» М.Д. Драгоманова (1841 – 1895), якого називають піонером української соціології, Ф. Вовка (1847 – 1918) та С. Подо­линського (1850 – 1891). Треба відмітити, що ук­раїнські вчені були під відчутним впливом західної науки, тому в них можна знайти як розробки у дусі О. Конта і Г. Спенсера, так і К. Маркса. Соціологів, як окремих фахових спе­ціалістів, ні в Росії, ні в Україні тоді не було, тому наукові праці соціологічного змісту укладаються філософами, еко­номістами, етнографами тощо.

Одним з яскравих представників російської соціології XIX ст. був правознавець М.М. Ковалевський (1851 – 1916). Для вивчення суспільства він використовував історико-порівняльний метод, визнавав прогрес у розвитку сус­пільства, зміст якого ототожнював з розширенням сфери солідарності. Солідарність він вважав універсальним соці­альним законом. За М.М. Ковалевським, вона є нормою суспільного життя, а класова боротьба – відхиленням від норми. Звідси у нього і негативне ставлення до революції як протиприродної форми розвитку суспільства, яка по суті є не чим іншим, як резуль­татом помилок діючого у державі уряду.

Юрист Л.І. Петражицький (1867 – 1931), випускник Київського універ­ситету, займався здебільшого психо­логічними аспектами права і вважа­ється одним з фундаторів юридичної соціології. Його учень Г.Д. Гурвич (1894 – 1965), француз російського походження, на відміну від свого вчи­теля, про­ти­ставляв соціальне та індивідуальне право. Обидва вони ста­ли емігрантами з Росії, перший у Польщі, а другий у Франції.

Досить впливовим у дореволюційній Росії було вчення Маркса. Тут його прибічники поділилися на ортодоксаль­них ( Г.В. Плеханов, В.І. Ленін) та легальних марксистів (П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановський, М.О. Бердяєв). Останні після революції 1905 р. відійшли від марксистських позицій і, навіть, багато уваги приділили їх кри­тиці. Так, економіст М.І. Туган-Барановський (1865 – 1919), відій­шовши від марксизму, почав обґрунтовувати світогляд «етичного соціалізму». Він вважав, що суспільство у своєму розвитку неодмінно переакцентує свою увагу зі сфери ви­робництва на сферу вищих духовних потреб, що і стане головним у поступі людства уперед. Тим самим він критикував позицію економічного детермінізму К. Маркса.

Розглядаючи дореволюційний період розвитку соціології в Росії, не можна не згадати таких видатних вчених, як М.С. Грушевський (1866 – 1934) і П.О. Сорокін (1889 – 1968). Історик М.С. Грушевський вважав себе соціологом і мав на це право. Він уперше на Україні застосував історико-соціологічний метод, який полягав у тому, щоб історико-соціологічний аналіз минулого сприяв розумінню сучасних, а також прогнозу­ванню майбутніх процесів у суспільстві. Про це йдеться в його видат­ній праці «Початки громадян­ства. Генетична соціологія».

Революція 1917 р. і, головне, наступні за нею події не­гативно позначилися на стані вітчизняної соціології. Так, М.С. Грушевський був змушений емігрувати і в еміграції (у Відні) в 1919 р. заснував Укра­їнський соціологічний інститут. Він мріяв перевести цей інститут в Україну, для чого у 1924 р. і повернувся туди. Але час змінився не на краще, і здійснити цю свою мрію йому так і не вдалося.

Треба сказати, що одразу після подій 1917 р. в Росії відчувалося деяке пожвавлення у розвитку соціологічної науки. У 1918 – 1919 рр. у Петроградському та Яро­славльському університетах були створені кафе­дри соціології. Одну з них очолив вже відомий у Росії соціолог П.О. Сорокін. Але політична боротьба і перемога марк­систської концепції давали про себе знати, тому соціологи інших, немарксистських поглядів по суті були приречені. Їх протистояння новій владі закінчилось тим, що у 1922 р. на славнозвісному пароплаві за наказом В.І. Леніна було насильно вислано за кордон багато видатних російських вчених. Серед 80-ти соціологів-немарксистів були і згадані вище П.О. Сорокін, Г.Д. Гурвич, М.О. Бердяєв та інші. Цією акцією було нанесено нищівного удару науці взагалі й особливо соціології, яка ще не була зовсім сформованою у Росії.

Протягом 20-х років соціологічна наука ще певним чином, за інер­цією, існувала. Але постійні дискусії, що відбувалися навколо популярного підручника з марксист­ської соціології «Теорія історичного ма­теріалізму», надру­ко­ваного М.І. Бухаріним у 1921 р., привели до того, що з 1930 р. соціологія як окрема, самостійна наука у СРСР пе­рестала існувати. Вона майже повністю була поглинута марксистською філософією, зокрема її суспільствознавчою частиною «історичним мате­ріалізмом». Це не означає, що в СРСР після цього не проводилось нія­ких соціологічних досліджень. Вони проводились, але не були вільними від ідеологічного тиску, що, звісно, не сприяло розвитку науки. Досить лише згадати про перепис населення СРСР у 1936 р., результати якого з політичних та ідеологічних міркувань були скасовані і ніколи не стали здобутком соціологів. Вчені були позбавлені можливості вільно ви­словлювати свою думку з тієї чи іншої проблеми. Мабуть тому в СРСР і не виникло ніяких окремих наукових напрямів, шкіл – усі були змушені працювати в межах однієї марксистської парадигми. Зрозумі­ло, що багато соціологів за таких обставин емігрувало на Захід, попо­внивши ряди західних соціологів і збагативши своїми подаль­шими працями світову науку. Ті, що зали­шились, змушені були або «пе­рекуватися», тобто відмо­витися від своїх особистих поглядів, або зо­всім кинути соціо­логічні штудії.

Таким чином, з 30-х років настає «радянська ніч» соціологічної науки. Дещо подібне відбувалось з генетикою і з кібернетикою, і все це сталось тоді, коли на Заході йшов бурхливий процес розвитку соці­ологічної науки як в її тео­ретичній частині, так і, особливо, у емпіричній.

Положення стало дещо змінюватися лише наприкінці 50-х років, після славнозвісного XX з’їзду КПРС, який засудив сталінізм і, ніби­то, відкрив двері, щоб випустити на свободу соціологію. Але ці двері були відкритими не повністю: з одного боку, соціологія отри­мала право на існування, а з другого – історичний матеріалізм ніхто не відмінив. Отже, він утримував за собою монополію на теоретичні дослідження суспільства. У 1960 р. було засновано відділ соціологіч­них досліджень при інституті філософії АН СРСР. І саме у 60-х роках виникла жвава дискусія стосовно предмету соціології. Вона завершила­ся поділом сфер діяльності: для історичного матеріалізму було зали­шено право вирішувати стратегічні, загальнотеоретичні проблеми роз­витку суспільства, а для соціології – конкретні, практичні питання у рі­зних сферах діяльності суспільства. Відбитком цього результату було створення у 1969 р. Інституту конкретних соціологічних досліджень. Ке­рівна роль марксистської ідеології залишилась ще майже на два деся­тиріччя, і, звісна річ, соціологія за таких обставин не могла гармо­нійно розвиватися, залишаючись однобокою. А соціолог асоціювався здебільше з людиною, яка бігає з папірцем по виробництвах та інших закладах, опитуючи працівників стосовно того чи іншого питання.

Такий незадовільний стан змінився лише у другій поло­вині 80-х років, коли соціологія отримала свій індивідуальний статус окремої, повноцінної науки, яка може повною мірою займатися як тео­ретичними, так і практичними дослідженнями. Нарешті з’явилася змога відкрити окремі соціологічні факультети, де можна було б готувати фахівців з цієї дисципліни. З 1988 р. були створені соціологічні факульте­ти у Мос­ковському, Ленінградському, Свердловському та Київському університетах. Сьогодні соціологію вивчають в усіх державних вищих навчальних закладах. У 1990 р. у Києві при Академії наук засновано Ін­ститут соціології. Соціологія насправді і, треба сподіватися, надов­го ввійшла у наше життя. Але занадто багато було втрачено часу, за­надто ми відстали від провідних країн Заходу. Отже, тепер віт­чизняній соціології багато в чому треба наздоганяти науку західну з її плю­ралізмом думок і здоровою конкуренцією між ними. Тільки таким шляхом зможуть виділитися певні стратегічні наукові напрями, cклаcтися окремі наукові школи і вирішуватися всі проблеми суспільного життя.