Соціологія як наука

Вид материала

Документы

Содержание Лекція 2. Історія соціології Сучасна соціологія 2.1. Етап глобальних концепцій розвитку суспільства (середина і друга половина XIXст.) Г. Спенсер Л. Гумплович Ж.А. Гобіно Г.Т. Бокль К. Маркса

Подобный материал:

• Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології, 2123.33kb.
• Змістовий модуль соціологія як наука. Основні етапи розвитку соціологічної думки тема, 369.7kb.
• 1: Соціологія наука про суспільство, 258.26kb.
• Програма державного екзамену з напряму підготовки 040200 «Соціологія», 439.41kb.
• Навчальна програма курсу "Соціологія" (для студентів Ікурсу спеціальності "політологія", 599.46kb.
• Політологія як наука. Предмет політології, 1646.96kb.
• Робоча програма навчальної дисципліни економічна соціологія (шифр І назва навчальної, 512.58kb.
• 1. Релігієзнавство як наука, 42.02kb.
• Реферат на тему, 193.37kb.
• Тема основні питання, 71.13kb.

Лекція 2. Історія соціології

Етап глобальних концепцій розвитку суспільства

Етап ствердження соціології як самостійної науки

Бурхливий розвиток емпіричної соціології

Сучасна соціологія

Розвиток соціології в Росії та Україні


Знання про суспільство існувало давно, але для того, щоб їх було оформлено у науку, потрібен був час. Це сталося лише у XIX ст., коли для цього визріли достатні умови. Соціологія як наука не виникла «ні з чого», потрібні були певні передумови: накопичення суспільством соціально-політичних, економічних та духовних знань, що стало мож­ливим лише у XIX ст. До цього часу людство увійш­ло в епоху бурхливого розвитку промислового виробництва, що було по­в‘язане з використанням парових двигунів та впро­вадженням машинної індустрії. Були зроблені фунда­ментальні відкриття майже в усіх областях природо­знавства, стались вагомі соціально-політичні зміни у Єв­ропі й особливо у Франції. На тлі цього різко позначилось відстава­ння знань людей про самих себе та про суспільство, в якому вони жи­вуть. Так само, як рівень розвитку капіталістичних відносин у Англії був добрим підгрунттям для появи класичної еко­номічної теорії А. Сміта та Д. Рікардо, рівень суспільно-політичних відносин, перш за все у Франції, став підгрунттям для народження соціології.

В історії соціології можна виділити декілька етапів.

2.1. Етап глобальних концепцій розвитку суспільства (середина і друга половина XIXст.)

У 30-40-х роках ХІХ ст. у суспільному житті Європи відчувалась істотна нестабільність. Отже, виникає потреба у стабілізації розвитку суспільства. Визначні відкриття в хімії та біології спону­кали К. Маркса і Ф. Енгельса винайти діалектичний матеріалізм, а О. Конта та його послідовників Г. Спенсера й Е. Дюркгейма – «органічну тео­рію розвитку суспільства». Європа стала тією частиною світу, де най­повніше визріли умови для осягання людським розумом теоретичної та практичної перебудови суспільства. Ствердилася думка, що наука може впливати на розвиток суспільства, спрямовуючи його у потрібному напрямі.

Засновником соціології вважають французького вченого, філософа-позитивіста О. Конта (1798 – 1857). У 1839 р. вийшов третій том його «Ку­рсу позитивної філософії», де вперше використано термін «соціологія». Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існуван­ня трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

– тео­логічна (до 1300 р.) – панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є над­природні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

– метафізична (1300-1800 рр.) – панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену вихо­дять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї сувере­нітету, права, легітимність уряду у політиці тощо). Зароджується кри­тика існуючого суспільства; – позитивна або наукова (з 1800 р.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, – вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

О. Конт, як і більшість тогочасних вчених, визнавав еволюцію і прогрес, який, на його думку, полягав у еволюції методів отримання і накопичення знань. Він розробив свою класифікацію наук відповідно до їх ускладнення й утворив такий ряд: математика – ас­трономія – фізика – хімія – біологія – соціологія. Спочатку він наз­вав соціологію соціальною фізикою і поділив її на дві частини: соці­альну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови існу­вання, закони функціонування соціальної системи, її структуру й елементи. Результатом цих знань є теорія суспільного по­рядку. Соціальний порядок базується на трьох чинниках: сім’ї як ба­зовому елементі суспільства, державі – органі соціальної солідарнос­ті, гаранту порядку та на релігії – регулятору соціальної поведінки. Со­ціальна динаміка вивчає і фіксує закони розвитку і зміни соціальних систем. На виході тут маємо теорію суспільного прогресу (прогресу розуму).

Головне завдання соціології, за О. Контом, – вироб­лення позитив­ної політики наукового реформування сус­пільства. Цей шлях повинен бути оптимальним, у ньому не повинно бути ні застою, ні рево­люційної анархії.

Г. Спенсер (1820 – 1903), послідовник О. Конта, мав своє особисте бачення соціології та її завдань. Він так багато зробив для впровадження цієї науки, що деякі дослідники вважають його засно­вником соціології нарівні з О. Контом. Він розвинув ідею соціальної еволюції як розвитку від простого до складного. Еволюційні процеси у суспільстві бувають трьох видів: органічні, неорганічні і надорганічні. Суспільство є соціальним організмом, який за анало­гією з організмом біологічним народжується, збільшує масу, що й ускла­днює його структуру. Ускладнення структури відбивається у створенні суспільствам соціальних інститутів (домашніх або сімейних, обрядових, політичних, церковних і професійно-промислових) і веде до дифе­ренціації функцій соціальних інститутів, від чого частини тісніше пов’язуються між собою. Разом з фіксацією подібності соціального і біоло­гічного організмів Г. Спенсер відмітив і їх принципову різницю: якщо у біологічному організмі частини служать для цілого, то в соціально­му ціле існує для частин. Однією з функцій цього цілого, за Г. Спенсером, є соціаль­ний контроль, який тримається на двох страхах: страх перед живими створює державу, страх перед мертвими – церкву. Ідеї Г. Спенсера стали основою теорії структурного функ­ціо­налізму, яка виникла пізніше.

У межах соціології позитивізму О. Канта та органічної чи натура­лістичної школи Г. Спенсера існували й інші со­ціологи, які зробили свій внесок у розвиток цього напряму.

Австрійський вчений Л. Гумплович (1838 – 1909) був прибічником тео­рії соціального дарвінізму та соціального конфлікту. В його роботах стверджується головний принцип природного відбору – боротьба за існу­вання, виживання найбільш пристосованих, вражаюча агресивність людей, Все це має місце у суспільстві як продовженні розвитку природи. Зго­дом послідовник теорії конфлікту американ­ський вчений А. Смол розви­нув цю думку, вважаючи, що конфлікти необхідні, оскільки їх розв‘яза­ння є благом для суспільства. На конфліктах вчаться, ліквідуючи їх наслідки. Таким чином іде вдосконалення суспільства.

Французький соціолог Ж.А. Гобіно (1816 – 1882), представник расо­во-антропологічної школи, вважав, що соціальне життя – наслідок расо­вих чинників. Раси віді­грають головну роль в історії суспільства, во­ни можуть бути вищими і нижчими. Змішування їх призводить до деградації людини. Соціальна поведінка останніх залежить від біологічного чин­ника.

Англієць Г.Т. Бокль (1821 – 1862) належав до геогра­фічного напрям­у в соціології, для якого характерна абсолю­тизація природних чинни­ків і недооцінка людини як соціальної істоти. Він вважав, що культура і пси­хіка людини залежать лише від природи.

Перелічені вище соціологи були представниками соціо­логічної позитивістської школи, для якої характерним є: підкорення соціальних явищ законам природи; побудова соціології подібно природничим наукам і використання їх точних методів; об‘єктивність знання, яке описує со­ціальну дійсність незалежно від людини; людина є істотою природною.

Окремим було вчення К. Маркса (1818 – 1883), яке суттєво відрізня­лося від позитивістського підходу:

– суспільство – не вищий продукт природи, а об‘єктивна реальність, яка саморозвивається. Саме в цьому і полягають основні причини розвитку суспільства;

– капіталістичний лад не еволюціонує, його треба ре­формувати;

– принцип наукового знання відкидається. Захищається не людина як така, а лише один клас пролетаріату. Саме тому марксизм вважають не стільки теорією, скільки ідео­логією;

– головне – це не дослідні дані про суспільство, а інтер­претація категорій і понять. Саме завдяки цій тезі послідов­ники марксизму не помітили змін, що відбувалися в капіталізмі.

Вчення К. Маркса мало багато прихильників, але і дос­татньо критиків як у ХІХ, так і, особливо, у XX ст. У наш час досить змістовно і конструктивно критикували марксизм англієць К. Поппер (1902 – 1994) і француз Р. Арон (1905 – 1983), який звертав особливу увагу на марксове вчення про базис і надбудову. Але, щоб бути об‘єктивни­ми, треба визнати, що у марксовому вченні є як негативне, так і по­зитивне. Це відмічає у своїх працях К. Поппер: воно містить у собі ознаки гуманності, привертає увагу до вивчення проблем суспі­льного життя, прагнення допомогти пригнобленим. Разом з тим, К. Маркс не створив позитивної економічної політики на майбутнє, результат цього – закрите суспільство. Крім того, ним припущені помилки щодо посилення класової боротьби з розвитком капіталізму і продовжен­ня зубожіння мас. Як показала пізніша практика – революція відбува­ється тільки у слаборозвинених країнах, а із зубожінням мас можна бо­ротися, не скасовуючи ладу шляхом революції.

Представники марксизму вважали предметом соціо­логії вивчення суспільства, ос­новних закономірностей його розвитку, а також основи соціальних спі­льностей та інститутів. Вони визнавали закономірність суспільного роз­витку, його причинну зумовленість, прогресивність. У цілому розвиток суспільства у цій концепції висвітлювався як природно-історичний про­цес. Але до цього бачення додавалось інше розуміння будь-якого соці­ологічного дослідження – воно відбивало соціально-класові позиції автора, тобто визначеність свідомості буттям.

Отже, для першого етапу розвитку соціології харак­терне розуміння вченими суспільства як складного природ­ного і природно-історичного ор­ганізму. Більшість пред­ставників цього етапу вийшли з позитивізму, бу­ли еволю­ціоністами та натуралістами і визнавали прогрес розвитку сус­пільства. Вони переважно займалися вивченням глобаль­них питань розвит­ку суспільства.