Міністерство освіти І науки україни двнз«Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ« Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Т.І. Білобровко

А.В.Опольська

Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти:

навчально - методичний посібник

Переяслав – Хмельницький ─ 2008

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Т.І. Білобровко - канд. філос. наук, доцент

А.В.Опольська - аспірант

Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти:

навчально - методичний посібник

Переяслав – Хмельницький ─ 2008

УДК 378.112

ББК 74.58

Б 61

Білобровко Т.І. Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти: навч. – метод. посібник / Т.І. Білобровко, А.В. Опольська; ДВНЗ« Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» . - Переяслав – Хмельницький, 2008. – 100 с.

Укладачі:

Білобровко Т.І. - канд. філос. наук, доцент

Опольська А.В. - аспірант

Рецензенти:

Маскаленко В.В. – доктор філософських наук, професор, завідувач лабораторією інституту психології ім. Костюка АПН України

Нікітчина С.О. - доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри управління освітою ДВНЗ «Переяслав – Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди»

Друкується згідно з рішенням вченої ради ДВНЗ «Переяслав – Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» (протокол № від 27.06.2008р.)

У посібнику узагальнено теоретичний та практичний матеріал із соціального аспекту діяльності керівника закладу освіти, розроблено методичні рекомендації й поради до вивчення курсу. Розрахований на магістрантів відділення післядипломної освіти зі спеціальності « Управління навчальним закладом».

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

У 70-ті роки ХХ ст. з усвідомленням ролі організації та учасників управлінської діяльності розпочалось активне вивчення основних характеристик груп, людського чинника, поведінки особистості. У центрі досліджень проблем соціального управління − людина, її особистісні якості, можливості, властивості. Нове бачення системи управління, новий підхід до управлінської діяльності стали базуватися на визнанні пріоритету особистості учня, студента, викладача. Такий підхід є найсуттєвішим елементом сучасної культури управління, важливим чинником впливу на свідомість особистості, її вчинки, помисли, бажання й очікування. Керівнику закладу освіти необхідні наукові знання про психологічні особливості особистості працівника, що є передумовою професійного підходу в роботі з персоналом.

Зрозуміти ці проблеми та належним чином діяти допоможе курс «Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти» розрахований на магістрантів зі спеціальності «Управління навчальним закладом». Знання соціальних принципів управління дадуть можливість працівникам галузі більш повно використати набуті навики в інтересах розбудови України, зокрема:

особливості управлінської діяльності системи освіти;
причини виникнення конфліктів та способи їх усунення;
основні психологічні особливості стилів керівництва;
закони стимулювання та особливості мотивації підлеглих;
світовий досвід управління навчальними закладами.

Окрім теорії, курс«Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти»певною мірою містить інформацію про правовий аспект управлінської діяльності, ділову культуру й культурно-світоглядні настанови.

Програма передбачає вивчення соціального аспекту управлінської діяльності в тісному зв’язку з філософією, педагогікою, психологією, освітнім менеджментом. При цьому, крім звичайних семінарів з курсу, рекомендується організувати спецсемінари, теми яких доцільно пов’язувати з науково-дослідницькою проблематикою кафедр. Щоб викликати у магістрантів прагнення до поглибленого самостійного вивчення окремих проблем, пропонується написання кожному з них повідомлень та рефератів про розвиток соціальних аспектів управління.

Програма визначає лише обов’язковий мінімум знань, необхідний для опанування магістрантом. У зв’язку з тим, що кількість годин, відведена діючим навчальним планом на вивчення даного курсу, для систематичного викладання недостатня, частина тем за рішенням кафедри виноситься на самостійне опрацювання, але під методичним керівництвом викладачів.

Навчальні цілі програми:

формування системних знань із теорії та практики соціального аспекту в управлінській діяльності;
формування знань та умінь, необхідних для успішного управління закладами освіти, проведення соціологічних досліджень у колективі освітнього закладу;
розкриття принципів і методів соціального впливу на колектив;
формування понять про навчальний заклад як відкриту соціально-педагогічну систему.

Категорія слухачів:

студенти освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр”.

Види занять, кількість навчальних годин:

Лекції – 16 годин.

Практичні заняття – 12 годин.

Самостійна робота – 53 годин.

Всього – 81 година.

Підсум. атест. – залік.

Тематичний план курсу

№	Назва теми	Усього годин	Лекція	Практичні заняття	Самостійні заняття
1.	Управління загальною середньою освітою як складова школи соціальних систем	12	2	2	8
2.	Основні характеристики соціального управління	8	2	-	6
3.	Основна мета теорії соціального управління	9	4	-	5
4.	Загальні питання проблеми спілкування	8	-	2	6
5.	Комунікативна сторона спілкування	10	-	2	8
6.	Цілі, функції і принципи соціального управління	10	4	2	6
7.	Соціальний аспект менеджменту в освіті	12	2	2	6
8.	Управління педагогічним колективом як соціальною групою	12	2	2	8
	Усього	81	16	12	53

Тема 1. Управління загальною середньою освітою як складова школи соціальних систем

Поняття педагогічної системи. Ідею загальної тeopii систем у 1937 році висловив Людвиг фон Берталанфі. Ця ідея була розвинута на ocновi концепції структурно-функціонального аналізу (Т.Парсонс, Р.Мертон) та концепції соціального біхевіоризму.

Засновник школи Честер Барнард розробив на міждисциплінарному piвні комплексний метод цілісної тeopiї організації й управління. Він виявив сутність мотивації діяльності як досягнення закономірної рівноваги між внеском i задоволенням людини з перебільшенням останнъого. Те, що одержуе людина як результат її діяльності, повинно мати винагороду, але не у формі внеску. Ч.Барнард розробив загальні стимулювання, які впливають на поведінку людини в організації. Цікава ідея вченого щодо функціонального планування, яке підтримує організаційну систему, i еволюційного планування, спрямованого на досягнення стратегічних цілей шляхом вирішення проміжних завдань. У роботах сучасних учених цьому відповідає планування роботи школи в режимі функціонування і в режимі її розвитку (М.Поташнік).

Д.Гвішиані виявив практичну значущість системної соціальної парадигми, розкривши сутніть її застосування в управлінській діяльності.

Системний підхід дає можливість сконцентрувати зусилля на основних питаннях управління: формулювання та iєpapxічнe сполучення цілей, вибір засобів i методів діяльності, забезпечення кількісної оцінки результатів. Продуктивність управління забезпечується постійним системним аналізом ycix етапів діяльності.

У 80-х роках минулого століття була надрукована робота Н.Кузъміної «Системный подход в педагогическом исследовании», де розкрито поняття «педагогічної системи», виділені її структурні та функціональні компоненти. За визначенням автора, кожна педагогічна система є елементом системи більш високого порядку. Наприклад, дошкільні заклади—елементи системи дошкільної освіти; школи — елементи системи загальної середньої освіти; професійні училища, технікуми — елементи системи професійної освіти. Дошкільна освіта, загальна середня освіта, професійна освіта — це елементи системи освіти.

Функціональні компоненти педагогічної системи. Були виділені функціональні компоненти педагогічної системи — проектувальний, конструктивний, організаційний, комунікативний, які можна було застосувати щодо всієї iєpapxiї управлінських структур системи освіти.

До тeopiї школи соціальних систем належить концепція ситуативного підходу Р.Моклера. У 70-тi роки минулого століття цей метод був одним із провідних в американській тeopiї організації й управління.

Ситуація — це сполучення умов та обставин, що спричинює нове оточення. Для досягнення цілей в умовах, що змінюються, необхідні такі дії:

проведення діагностування ситуації з метою визначення цілей, завдань, шляхів їх виконання;
вивчення характеристик ситуації i виділення чинників, які безпосередньо впливають на ухвалення рішення;
розробка альтернатив діяльності;
оцінювання кожної альтернативи і вибір тієї, що відповідає ситуації;
виконання плану.

Ситуативний підхід, на якому базується метод ситуативного менеджменту, дає змогу здійснювати цільове управління в освіті.

Система управління освітою як різновид соціальних систем. Розглянемо соціологічні основи управління освітою. Соціологія управління освітою наголошує, що без наявності соціальної організації немає управління, так само, як і організація не може існувати без управління. "Управління — це діяльність, тому воно не може бути тотожним самій організації[ ]». Стосовно соціальної організації управління є інтегрованою функціональною системою. Основним у соціальному управлінні є взаємодія керівної та керованої підсистем. Принципами їх нормативної взаємодії є ієрархія, самоорганізація і саморегулювання. Суб'єктами та об'єктами управління в соціальних системах є люди. Встановлення взаємодії між ними можливе тільки за умови визначення з обох сторін єдності завдань. Тому, організовуючи управління соціальними системами, необхідно напрацьовувати так звані моделі взаєморозуміння між керівними і керованими підсистемами. Але не слід забувати: чим вищий ступінь солідарності, тим нижчий рівень індивідуальності. Тому, організовуючи процес управління, треба намагатися не переборювати, а розвивати творчу ініціативу, досягаючи різноманітності творчих індивідуальностей.

Соціальна система за Т.Парсонсом, охоплює чотири рівні організації суспільства:

керований (технічний), де соціальні елементи безпосередньо взаємодіють один з одним;
▪ управлінський, який регулює процеси першого рівня;

інституційний, де вирішуються загальні питання;

▪соцієтальний, де визначається політика діяльності всіх рівнів.

Н.Лукашевич, використовуючи методологію Парсонса, виділяє три рівні управління освітою: державний, самоуправлінський і саморегуляційний.

Державний (соцієтальний) рівень забезпечує єдність освіти з усіма сферами організації суспільства: економічною, політичною, духовною. Його рішення, нормативи, розпорядження обов'язкові для нижчих рівнів. На цьому рівні всі новації, ідеї, наукові наробки проходять експертизу на соціальну доцільність, напрацьовується програма розвитку і функціонування освіти.

Цьому рівню відповідає Міністерство освіти і науки України.

Самоуправлінський рівень спрямовується на розв'язання операційних проблем. Створені (відібрані) на державному рівні програми, накази, розпорядження, ідеї передаються на етмоу лавлікс?- >. S рівень як загальні, не враховуючи специфіки і особливостей самоуправлінського рівня. На цьому рівні документи набувають реалістичності здійснення через їх адаптацію до місцевих умов.

Цьому рівню відповідають регіональні управлінські структури освіти: Міносвіти АР Крим, управління освіти обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, районні відділи освіти. У межах школи цю роль виконує адміністрація.

Саморегуляція та самоуправління. На саморегуляційному рівні управління відбуваються процеси самоорганізації та самоуправління. Саморегуляція—це властивість усіх біологічних істот. Людина здійснює саморегуляцію на основі базових потреб і соціальних інтересів шляхом їх взаємопристосування і «самонаведення» на вибір реальних способів їх задоволення.

Стосовно цього викликають інтерес розроблені Е.Дюркгеймом «Правила, що стосуються пояснення факта». Наведемо два з них, які стосуються питань управління соціальними системами.

Перше: «Якщо суспільство є лише система засобів, встановлених людьми для досягнення певних цілей, то ці цілі можуть бути тільки індивідуальними, тому що до суспільства могли існувати тільки індивіди. Від індивіда, отже, виходять ідеї і потреби, які зумовили формування суспільства, а якщо від нього все виходить, то ним неодмінно все має й пояснятися[ ]».

Друге: «Причинами колективних уявлень, елюзій, спрямувань є не стан свідомості індивідів, а умови, в яких вони перебувають[ ]». Отже, ці правила ще раз підтверджують, що, по-перше, система загальної середньої освіти повинна ґрунтуватися на цілях учня, тому формування цілей потрібно здійснювати не зверху вниз нисхідними потоками, а знизу вверх; по-друге, регулювати пізнавальну діяльність учня варто не силовими методами (директивними гаслами про обов'язки учнів, запевненнями в тому, що знання знадобляться в житті тощо), а створенням відповідних умов, за яких учень мимоволі здійснює пізнавальні дії або добровільно обирає цю діяльність.

Саморегуляція відбувається на чуттєвому і раціональному (свідомому) рівнях. На першому рівні цьому сприяє задоволення від соціального спілкування. На другому — збіг з особистими установками на систему цінностей, які в основному відповідають розробленим моделям (цілям).

Саморегуляція має всі атрибути процесу управління: цілеспрямованість, координацію, кореляцію взаємодії. Елементом саморегуляційного рівня є діяльність двох суб'єктів, які представляють інтереси різних соціальних рівнів (а значить, і різні цілі).

На саморегуляційному рівні взаємодіють учителі (управлінський рівень соціальної системи) і учні (первинний рівень соціальної системи).

Трирівнева модель управління загальною середньою освітою. Отже, модель управління загальною середньою освітою з позицій соціології має три рівні, два з яких (саморегуляційний і самоуправлінський) передбачають кооперацію діяльності. На саморегуляційному рівні, як уже згадувалося, кооперується діяльність первинного та управлінського рівня соціальної системи. На самоуправлінському рівні кооперується діяльність інституціонального і частини державного (соцієтального) рівня соціальної системи, оскільки всі структури державного управління належать соціальному рівню соціальної системи. На наш погляд, виділення трьох рівнів управління освітою із соціальних позицій не викликає сумнівів. Сумнів виникає через розподіл складових усередині виділених рівнів. Основним завданням будь-якої освіти, у тому числі й загальної середньої, є розвиток людини, якій надаємо освіту. Отже, результатом освіти мають бути позитивні зміни, що відбуваються з людиною, яку ми навчаємо та виховуємо. Людина сама спроможна ставити мету й організовувати свою діяльність для її досягнення. Цей процес може відбуватись і без зовнішнього керування, і з ним. У першому випадку ми маємо справу із самоосвітою. У другому — з організованою освітою за допомогою вчителів, дистанційних завдань (за дистанційних форм навчання). Значить, саморегуляція проходить на рівні учня, тому, логічно, на саморегуляційному рівні моделі залишити тільки учня.

Самоуправлінська діяльність передбачає визначення напряму розвитку учня і добір змісту та методів, засобів навчання, створення відповідних умов. Це — завдання педагогів та батьків. Тому на самоуправлінському рівні доцільно залишити керівника, його заступників, учителів, батьків, учнів, оскільки ставлення батьків до організації навчально-виховного процесу формується під впливом особистісних уявлень дітей.

На державному рівні залишаються всі управлінські структури. Не зважаючи на те що на рівні регіонів органи управління загальною середньою освітою скеровують дії нормативів з урахуванням регіональних умов, вони ж і формують політику загальної середньої освіти для всіх відповідних закладів. Вони проводять і визначення статусу закладів під час ліцензування, якості їх діяльності під час атестації, санкціонують інноваційні програми навчання, ідеї створення об'єднань навчально-виховних закладів тощо. Тобто, за змістом роботи вони відповідають переважно соцієтальному рівню.

Самоуправління саме тому так і називається, що здійснюється структурою, яка безпосередньо навчає і виховує учня. Якщо зняти прошарок між школою і Міністерством освіти і науки, то самоуправління всеодно відбуватиметься. А от якщо забрати школу, залишивши регіональні органи управління і міністерство, то самоуправління завершиться адаптацією відповідних документів до регіональних умов. Соціальна організація, яка не може досягти результату – у нашому випадку – навчити, виховати, розвинути дитину, - а лише має модель того, як це бажано зробити, об’єктивно не може здійснювати самоуправління і є посередницьким органом. Тому самоуправління повинно здійснюватися загальноосвітніми навчальними закладами.

Тема 2. Основні характеристики соціального управління

Складова системи управління. Кожна система управління складається із двох взаємопов’язаних підсистем: управляючої підсистеми, або суб’єкта управління (тобто того, хто управляє), та керованої підсистеми, або об’єкта управління (того, ким управляють).

До управляючої підсистеми належать усі елементи, що забезпечують процес управління, тобто цілеспрямованого впливу на колективи людей, зайнятих у керованих системах.

Від усебічного вивчення специфіки суб’єктів управління значною мірою залежить ефективність управління, що досягається розмежуванням або об’єднанням функцій, визначенням мети на тому чи іншому етапі розвитку, запобіганням дублювання функцій тощо.

Головною кінцевою метою системи управління є не особиста діяльність, а організація та забезпечення належного стану її об’єкта. Останній може розглядатися двояко:

як організована система управління;
як об’єктивні явища, процеси матеріального світу, що підлягають впливу, перетворенню та використанню.

Зміни в об’єктах зумовлюють етапи розвитку системи управління та оцінку ефективності її функціонування. Тому об’єкт управління володіє властивістю певною мірою впливати на управлінську діяльність за кінцевими результатами.

Більше того, об’єкт управління визначає стан функціонування суб’єкта, впливаючи на його побудову, організацію діяльності, вибір цілей, використання комплексу засобів їх досягнення.

Система управління складається із декількох однорідних груп елементів (технічних, технологічних, організаційних та соціальних).

Технічні елементи – збалансований комплекс окремих видів технічного обладнання спеціальних засобів.

Технологічні елементи – це елементи, що визначають розподіл політичної або духовної діяльності, матеріального виробництва на етапи, стадії, процеси. Як правило, такі елементи – це набір правил і норм, що визначають послідовність операцій у процесі певного виду діяльності та управління ними.

Організаційні елементи – це елементи, які безпосередньо через розробку структури управління, відповідних інструкцій, положень та інших нормативних документів визначають раціональне використання технічних засобів, предметів праці, інформації, трудових та матеріальних ресурсів.

Економічні елементи – це сукупність господарських та фінансових процесів, операцій та зв’язків.

Соціальні елементи – сукупність відносин, що створюються в результаті спільної діяльності груп людей.

Кожен орган управління має свій апарат управління, що являє собою комплекс служб, які входять до його складу.

У системі апаратів управління, як правило, виділяють три основних рівні: стратегічний, оперативний, тактичний.

Подібна диференціація містить певну умовність, яка, проте, не порушує наведеного принципу розмежування.

Основні характеристики соціального управління. Термін «процес управління» характеризується як перебіг якогось явища, послідовної зміни станів, етапів, стадій розвитку й сукупності послідовних дій для досягнення результату.

Під процесом соціального управління можна розуміти загальне виявлення його функціонування як дію системи управління, як хід реалізації управлінських функцій. Інакше кажучи, процес управління – це функціонування системи соціального управління.

Процес управління посідає в системі особливе місце. Якщо механізм управління характеризує основоположні, фундаментальні категорії системи управління, то процес управління – реальне життя системи.

У процесі управління діють і взаємодіють певні елементи системи управління, тому вони призводять до виникнення якісно нових ознак у системі управління. Процес управління, порівняно з іншими категоріями, має більш творчий характер. Тут більше суб’єктивізму, важче знайти суворі правила та принципи, а характер конкретної ситуації набуває дуже великого значення.

Отже, процес управління – це діяльність об’єднаних у певну структуру суб’єктів та об’єктів управління, спрямована на досягнення поставлених цілей управління шляхом реалізації певних функцій та застосування відповідних методів та принципів управління.

Процес управління має три основні характеристики: змістовну, організаційну та технологічну.

Змістовна характеристика (або зміст процесу управління) визначається характером проблем, що розв’язуються і являє собою сукупність стадій (операцій), які характеризують послідовність якісних змін робіт у процесі управління. У зв’язку з цим розрізняють:

методологічний зміст процесу управління, що передбачає виділення певних закономірно минаючих етапів та стадій, які відображають специфічні риси управлінської діяльності. Виходячи із цього, процес управління можна уявити як послідовність двох основних етапів: перший – підготовка та прийняття управлінського рішення; другий – організація виконання управлінського рішення;
функціональний зміст – виявляється у масштабній послідовності та реалізації основних функцій управління: прогнозування, планування, організація, регулювання і контроль;
економічний зміст – втілюється у формі визначення економічних потреб, оцінці, розподілі та використання ресурсів;
соціальний зміст – визначається тим, що суб’єктом та об’єктом соціального управління завжди є людина;
організаційно – правовий зміст процесу управління виявляється в послідовності використання організаційних важелів впливу: регламентування, нормування, інструктування, відповідальність з відповідним правовим закріпленням;
інформаційний зміст – полягає в нерозривному зв’язку процесу управління та пошуку, передачі та обробки інформації.

Організаційна характеристика процесу управління охоплює ряд моментів:

наявність характеристики учасників процесу управління та визначення порядку їх взаємодії;
визначення процедури взаємодії різних органів, підрозділів, конкретних виконавців у процесі управління шляхом передбачення стандартних управлінських дій. Перелік останніх залежить від змісту процесу управління, а також завдань, поставлених перед ним;
організація процесу управління описує його як етапи та стадії процесу, що змінюються в часі, а також включає аналіз як процес прийняття та реалізації управлінського рішення.

Технологічна характеристика процесу управління включає компоненти:

організацію системи управлінської інформації, яка є сукупністю зведень про стан об’єкта і суб’єкта управління;
діловодство (документування та документообіг). З метою раціоналізації потоків документованої інформації (постанов, наказів, розпоряджень, рішень, вказівок, статутів, положень, інструкцій, актів, приписів, протоколів, звітів, повідомлень, звернень тощо) їх регламентують шляхом визначення отримувача, відправника та номенклатури документів. Схема документування зв’язків повинна відповідати структурі органу управління та його зовнішнім зв’язкам;
процедури, що розробляються для всіх основних видів управлінської діяльності: підготовки плану основних організаційних заходів, проведення службової наради, оперативної наради, засідання колегії, прес-конференції тощо. Чітко організована технологія процесу управління завжди передбачає наявність наборів різних управлінських процедур;
техніку управління – знаряддя та засоби праці, що призначені для виконання інформаційних перетворень у процесі управління. Техніка управління може умовно поділятися на три групи: матеріальні носії інформації, засоби оснащення (обладнання, приміщення, споруди та засоби для створення нормальних умов праці).

До носіїв інформації можна віднести як безпосередньо доступні людині, так і носії, що використовуються технічними засобами (паперові, магнітні носії, що використовуються на базі лазерної та цифрової техніки тощо). До засобів перетворення інформації належать засоби механічного та логічного перетворення інформації, а також універсальні комплекси (локальні, корпоративні інформаційні мережі тощо).

Отже, системний аналіз щодо управління дає можливість: - чітко сформулювати цілі соціальної системи і з’ясувати їх ієрархію до початку будь-якої діяльності, пов’язаної з прийняттям рішень, особливо стратегічного характеру; встановити конкретні взаємопов’язані завдання для кожного рівня управління, виходячи з його внеску для досягнення загальної мети, що планується з погодженням строків, потрібних та наявних ресурсів на єдиній інформаційній, методичній, продуктивній основі; підготувати та оцінити альтернативні варіанти управлінських рішень за певним критерієм оптимальності; здійснити виділення та розподіл матеріальних, фінансових і людських ресурсів з урахуванням пріоритетності цілей та напрямів діяльності; оцінити управлінський потенціал системи, з’ясувати необхідність та можливості досягнення відповідальності та повноважень за рівнями ієрархії управління.

Blog

Міністерство освіти І науки україни двнз«Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Содержание