Міністерство освіти І науки україни двнз«Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Вид материала

Содержание

Сутність і зміст соціального управління.
Виникнення і розвиток поглядів на управління.
Система та процес управління.
Тема 4. Загальні питання проблеми спілкування
Структура спілкування.
Функції спілкування.

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

Тема 3. Основна мета теорії соціального управління

Сутність і зміст соціального управління. З точки зору предмета нашого курсу, найбільший інтерес являє собою «соціальне управління», тобто управління суспільством, державою, колективом, зокрема педагогічним. Цей термін, як і термін «управління», має безліч трактувань і визначень.

Найчастіше поняття «соціальне управління» використовують для визначення сукупності реально існуючих управлінських відносин, які визначають сутність управління як суспільного феномена.

Найсуттєвіше, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного і біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, на прагнення людини досягти поставленої мети.

Об’єктами соціального управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.

Таким чином, соціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі існували в суспільстві, завжди утворювалися для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку та регулювання суспільних відносин.

Управління має чітко виражену соціальну сутність, що підтверджується такими висновками:

Суспільство як соціальна організація – складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління.
Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує всю історію суспільства.
Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
Соціальне управління – елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
Організаційний зміст найбільш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.
Мета – найважливіша характеристика управління. Власне, задля досягнення певної мети і здійснюється управління.

Питання видової класифікації соціального управління має дуже важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки оптимальна, об’єктивна і наукова класифікація дає змогу більш глибоко та детально вивчати специфіку окремих видів соціального управління.

У науці відомо декілька класифікацій соціального управління, проте з урахуванням змін, що відбуваються в суспільстві, найбільш повною є така:

- державне управління;

- громадське управління;

- приватне управління;

- сімейне управління.

Державне управління – складне і багатогранне явище, з яким пов’язане з’ясування суті, змісту й форми держави, тобто форми державного правління і державного устрою, розкриття функціональних, організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки державної влади. Особливість виконавчої влади полягає в тому, що саме в процесі її реалізації відбувається втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління.

Державне управління – сутність цілеспрямованих впливів органів державної влади, які оперують ними в рамках відповідної компетенції на певних осіб, соціальні системи, а також увесь соціальний організм у цілому з метою їх упорядкування, збереження або перетворення.

Державне управління здійснюється переважно у правових формах: розпорядчо-виконавча діяльність його органів має юридичний, владний характер. Органи державного управління діють за дорученням та від імені держави, що наділяє їх владними повноваженнями, які необхідні для виконання завдань, що стоять перед ними.

Другим різновидом соціального управління є громадське управління, що здійснюється недержавними організаціями, переважно засобами неюридичного характеру, доповнює державне управління, оскільки останнє не може охопити всі прояви суспільного життя. В умовах демократизації суспільства все більшого значення набуває самоврядування – управління державними та громадськими справами, що здійснюється через виборних представників народу або самодіяльними об’єднаннями.

У даних умовах зростає важливість приватного управління, яке є породженням реформування суспільства до ринкової економіки, а також сімейного управління, актуальність якого буде завжди зберігатись у суспільних відносинах.

Виникнення і розвиток поглядів на управління. Якщо розглянути науку управління в широкому аспекті, то окремі відомості про неї зустрічаються у працях учених Давньої Греції:

Сократ (470 – 399 рр. до н.е.) проголосив принципи універсальності: знання, законність, справедливість, людські доброчесності, які він відніс до основ управління.

Платон (428 – 348 рр. до н.е.) висунув важливу ідею про розподіл єдиного на частини (елементи) та про об’єднання частин в єдине ціле, тобто заклав основи системного підходу. Він створив учення про «ідеальну державу», де керують філософи, тобто «управлінці». Їх завдання – керувати справедливо, на основі знання та закону.

В Арістотеля зустрічаються окремі замітки про організацію спільної діяльності людей, а також управління у грецьких полісах (містах, державах). Автор аналізував систему від практики управління до її узагальнення та оцінки. Значна увага приділялася співвідношенню влади та управління.

В епоху Відродження (XVII та XVIII ст.) зустрічаються деякі описи, що належать до питань управління, у більшості – до управління виробництвом. Їх можна знайти у працях англійських, німецьких, французьких, італійських учених. Проте це були лише окремі штрихи, що не представляли цілісної системи поглядів і не могли називатися наукою управління.

Перші наукові дослідження проблеми управління починаються у другій половині ХІХ ст., коли бурхливий розвиток промисловості зумовив потребу у виникненні такої науки. Засновником її вважається американський інженер Ф.Тейлор (1856 - 1915). Він уперше заявив про те, що управління (підприємством) повинно стати системою, яка базується на наукових принципах, та здійснюватися за допомогою спеціально розроблених та експериментально перевірених методів.

Ф.Тейлор розробив і використав в управлінні виробництвом методи визначення працівником конкретних завдань – норм виробітку.

Ним було запропоновано визначити тривалість виконання завдань за елементами операцій на підставі хронометражних даних, а також відбирати працівників для виконання конкретних операцій з урахуванням їх можливостей та здібностей, визначити різний розмір оплати праці залежно від ступеня виконання завдання та карати робітника оплатою за низькими розцінками при невиконанні норм.

Одним із найбільш вагомих результатів діяльності Ф.Тейлора є створення функціональної структури управління, згідно з якою контролювати хід роботи в цеху та давати вказівки кожному робітнику повинен не один майстер, а декілька – кожен у межах своїх вузьких функцій.

На відміну від Ф.Тейлора, що фактично досліджував фізичні можливості робітника і розробляв способи, щоб примусити працювати з максимальною інтенсивністю, американський підприємець Г.Форд (1863 – 1947рр.) створив систему управління на основі досконалої технічної організації виробництва. Створений Г. Фордом ритм виробництва змушував працівника працювати із заданою (як правило максимальною) інтенсивністю. Його система спрямовувалася на усунення найменшого нераціонального витрачання сил. Основними принципами ефективності системи Г.Форда є: уніфікація та стандартизація деталей, вузлів; максимальна механізація виробництва, мінімізація ручної праці, розподіл праці з розділенням технологічного процесу на найпростіші операції; типізація та уніфікація машин та обладнання; ретельна підготовка виробництва, що забезпечує своєчасну подачу на робочі місця сировини і матеріалів, а також точне розміщення робітників і обладнання відповідно до технологічного процесу.

Французький інженер А.Файоль (1841 – 1925рр.) сформулював «адміністративну доктрину», відповідно до якої основна причина низької ефективності виробництва полягає у слабкій системі керівництва на підприємстві. Досліджуючи процес виробництва, він розподілив усі операції, що мають місце на виробництві, на шість груп:

технічні (виробництво, виготовлення, переробка);
комерційні (купівлі, продаж);
фінансові (управління капіталами);
охорона майна;
облікові (баланс, статистика);
адміністративні.

Основну увагу він приділив останнім, до яких включив передбачення (прогноз), організацію, розпорядництво, узгодження і контроль. Таким чином, А.Файоль сформулював п’ять загальних функцій управління, які визначаються і сьогодні: планування, організація, активізація, координація та контроль.

З’явившись на межі 20-30 років минулого сторіччя, широке розповсюдження отримала теорія «людських відносин» спочатку у США (40-ві роки), а на початку 50-х – у Західній Європі.

Основними положеннями теорії управління, заснованої на «доктрині людських відносин», є:

пропаганда необхідності встановлювати дружні відносини між адміністрацією і робітниками, для чого адміністрація повинна відмовитися від зовнішніх ознак своєї переваги;
підвищення зацікавленості робітників у справах виробництва, виховання в робітників почуття шанобливого ставлення до фірми;
заохочення критичних висловлювань з боку робітників, подання ними скарг на ім’я адміністрації, що дозволяє їй завчасно прогнозувати настрій робітників, а також знімати небезпечні внутрішні напруження у трудових колективах;
надання працівникам ряду дрібних соціальних і комунальних послуг (харчування за зниженими цінами, будівництво спортивних споруд тощо).

Потреба в розвитку теорії й узагальнення передового досвіду управління зберігалася завжди, а після Другої світової війни стала особливо відчутною. Так, лейбористський уряд Великобританії розглядав управління як силу, що здатна відродити британську економіку.

Проблема управління займала центральне місце у планах економічної і соціальної реконструкції економіки Західної Європи.

У колишньому СРСР інтерес до науки управління то підвищувався, то спадав під впливом змін у політичних курсах.

Якщо у 20-х роках пропагувались ідеї управління і видавалася відповідна література із цих питань, у т.ч. і зарубіжна, то в наступні 30 – 40 роки ці питання були майже забуті.

Особливий інтерес до науки управління з’являється в Україні в кінці 80-х – на початку 90-х років, який в умовах ринкових відносин сприяв оволодінню наукою управління, основними положеннями її теорії, методології та практики.

Система та процес управління. Незважаючи на досить поширене поняття «система», на сьогодні не існує загально визначеного його значення.

Система – це сукупність елементів (частин), що утворюють єдине ціле та взаємодіють один з одним та навколишнім середовищем.

Назвемо основні ознаки системи:

Кожна система володіє сталими зв’язками між її елементами. Систему не слід розглядати лише як сумарний вираз, конгломерат якихось елементів (купа каміння, натовп не являють собою системи). У системах не можна змінювати елементів, не порушуючи зв’язків між ними.
Система володіє певною якістю, що не притаманно окремим її частинам.
Система та її частини не можуть розглядатись ізольовано одна від одної. Найбільш яскравим прикладом є зв'язок системи з її елементами в живому організмі.
Зв’язки системи з її частинами сильніші за зв’язки системи або її елементів з іншими системами. Таким чином, система, взаємодіючи із середовищем, виступає як єдине ціле.
Усі системи не є незмінними. Вони не є вічними, оскільки їм притаманні внутрішні суперечності, вони зазнають зовнішніх впливів. Будь-яка система переживає періоди свого зародження, становлення, розвитку, розквіту, занепаду.

Перераховані системоутворюючі ознаки є універсальними та характеризують усі види систем.

Найбільш складними та значущими є соціальні системи, загальною ознакою яких виступає їх людська природа та сутність: соціальні системи створюються людьми, служать сферою діяльності та об’єктом їх впливу. Це зумовлює творчий характер соціального управління, з одного боку, та можливість виявлення суб’єктивізму, абсолютизму – з іншого.

Соціальні системи володіють певними ознаками:

Цілеспрямованість (наявність мети) системи, тобто організації, суспільства, класи, соціальні групи створюються або об’єднуються з певними цілями.
Наявність функцій системи (для досягнення певної мети система вживає певних зусиль, дій).
Прагнення до самозбереження (кожна система прагне збереження в існуючій якості; якщо система досить високоорганізована, то вона не тільки пристосовується, а й прагне впливати на інші системи).
Інформаційність (існування та розвиток соціальних систем не може здійснюватися без інтенсивного обміну інформацією між системою та середовищем, між ланками системи, між різними системами).
Відкритість (передбачає інтенсивний обмін із зовнішнім середовищем інформацією, предметами тощо. Ступінь відкритості залежить від об’єктивних (державна, службова та професійна таємниця) та суб’єктивних факторів (надумані причини, викликані бюрократизмом, необґрунтованими заборонами тощо).
Здатність до самоуправління, тобто до підтримання своєї діяльності в оптимальному для системи режимі з метою підтримання цілісності.

Тема 4. Загальні питання проблеми спілкування

Визначення поняття «спілкування». Поняття "спілкування" за своїм походженням і змістом - продукт вітчизняної філософії і психології. В англомовній психологічній літературі розповсюджено поняття „комунікація". Семантично „спілкування" і „комунікація" майже збігаються, оскільки означають „спільність", „з'єднання", „повідомлення". Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття „спілкування" і „комунікація", підкреслюючи, що на відміну від комунікації, у спілкуванні відображена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб'єктивними смислами. Окрім того, якщо в понятті „спілкування" наголос робиться на взаємному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті „комунікація" наголошується на передачі інформації. У найбільш загальному визначенні спілкування - це універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини[ ].

У вітчизняній науці склалася традиція пов'язувати поняття „спілкування" з категорією „діяльність". У 70-80-х рр. у вітчизняній психології відбулася широка дискусія з приводу співвідношення понять „спілкування" і „діяльність". Результатом цієї дискусії було не тільки уточнення змісту цих понять, але й формулювання нового принципу психології, на основі якого сучасна наука розглядає сутність спілкування: спілкування як засіб організації діяльності, і спілкування як задоволення потреби людини в іншій людині, тобто в живому контакті.

В аналізі сутності спілкування слід ураховувати те, що в багатомірній людській життєдіяльності спілкування пов'язано з діяльністю різними сторонами, у яких виявляються різні характеристики спілкування, що зобов'язує в його аналізі враховувати певний аспект. Якщо розглядати спілкування в психологічному аспекті, тобто з точки зору індивіда як одного із учасників спілкування, то діяльність у цьому випадку буде родовим поняттям стосовно спілкування, оскільки індивід (учасник спілкування), роблячи що-небудь, може спілкуватись, а може й не спілкуватися, тобто безпосередньо не взаємодіяти ні з ким, і це заняття він буде сприймати як діяльність (працю), а не спілкування. Якщо ж розглядати спілкування в загальносоціологічному плані, то діяльність уже постає як частина спілкування, як конкретний прояв суспільних відносин, спілкування.

У цілісній системі людського буття діяльність і спілкування є двома сторонами діалектичної єдності, які не можуть існувати окремо. Діяльність і спілкування є відношенням людини не лише до предметного світу, але й до інших людей. З одного боку, людська діяльність - це завжди сумісна суспільна діяльність, з іншого спілкування - це завжди взаємодія людей. Людська діяльність, яка розглядається як взаємодія багатьох людей, об’єднаних у єдину спільність, є спілкуванням.

Розглядаючи діяльність і спілкування як сторони єдиного людського буття не можна не бачити їх відмінності. У категорії „діяльність" розкривається переважно відношення „суб'єкт - об'єкт", „суб'єкт - предмет", а в категорії „спілкування" - відношення „суб'єкт - суб'єкт", „суб'єкт - суб'єкти".

Спілкування - це особливий клас відношень „суб'єкт – субєкт(и)", у яких виявляються не просто дії суб'єктів чи їх взаємовплив один на одного. Спілкування - це не складання паралельних діяльностей, а саме взаємодія, у якій дії осіб, котрі спілкуються, об'єднані в одне ціле, що володіє деякими новими якостями, порівняно з діями кожного окремого учасника. Результат спілкування не відноситься лише до одного з індивідів, він є результатом сумісної дії.

Спілкування в сумісній діяльності виконує функцію взаємообміну інформацією між індивідами, причому кожний учасник сумісної діяльності вносить у неї свій унікальний досвід, завдяки чому утворюється загальний фонд інформації, який акумулює унікальний досвід кожного учасника сумісної діяльності. Цей загальний фонд інформації є важливим засобом інформаційного збагачення індивідів.

У сукупній діяльності завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулювати не лише свою власну поведінку, але й поведінку інших людей, а разом з тим зазнавати регулюючого впливу з їхнього боку. У цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і взаємна кореляція поведінки.

В умовах спілкування виникає і розвивається весь спектр людських емоцій, від емоційної напруженості - до емоційної розрядки, які, як відомо, є факторами, що підсилюють, примножують індивідуальну дієздатність.

Механізм спілкування по-різному спрацьовує в спільностях різних рівнів, які відрізняються соціальними суб'єктами. Якщо виходити з того, що в кожному суспільстві діють три типи соціальних суб'єктів (індивід, соціальна група, соціум), то відповідно можна виявити соціальні рівні спілкування („індивід - індивід", „індивід - група", „група - соціум"). Особливості спілкування необхідно розглядати в залежності від цих рівнів. Соцієтальний рівень (макрорівень) - це спілкування на рівні соціальних інституцій суспільства. Щоб виявити фактори, які впливають на зміст і динаміку спілкування цього рівня, слід звертатись до аналізу соціальної структури суспільства. Суспільні інститути, класові, сімейні, національно-етнічні традиції, норми тощо визначають, хто з ким, з якого приводу вступає у процес спілкування. Другий рівень (мезорівень) - це спілкування на рівні контактів між людьми, які здійснюються з метою вирішення яких-небудь задач. Третій рівень (мікрорівень) передбачає розглядати зв'язані акти спілкування, які виступають у ролі його своєрідних елементарних одиниць.

Різні рівні людського буття зумовлюють різні форми спілкування, його багатомірність. Багатомірність і багаторівневість - це характеристики спілкування, які залежать не тільки від особливостей природи самих суб'єктів спілкування, але й від характеру взаємозв'язків рівнів цього спілкування. Спілкування на рівні „індивід - індивід" опосередковується більш широкими соціальними процесами. Сфера, способи, динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей, які спілкуються, їх становищем у соціальній структурі суспільства, регулюється факторами, пов'язаними з процесами виробництва і споживання, а також наявною в суспільстві сферою духовного життя. Загалом, суспільні відносини «втілюються» в тканину спілкування.

Тип суспільних відносин задає спілкуванню зміст і направленість. Більшість авторів вважають, що спілкування є конкретизацією, персоніфікацією, особистою формою суспільних відносин. Суспільні відносини і спілкування - це сторони єдиних соціальних зв'язків. Тому в поясненні змісту спілкування потрібно виходити з характеристики історичного типу суспільних відносин, системи його суспільної діяльності. Суспільні відносини служать каркасом соціальної форми, яка компонує процеси спілкування людей у соціально визначений й історично змінюваний ансамбль. У свою чергу, спілкування знаходиться ніби в точці перетину суспільних відносин і діяльності, виступає механізмом їх взаємозв'язку, який здійснюється в процесі соціальної взаємодії.

Діяльність, спілкування, суспільні відносини сходяться в одній точці і представляють три сторони єдиного, цілісного процесу життєдіяльності людини, суспільства. Вони настільки зв'язані і злиті, що їх розмежування, розділення можливе лише в теорії.

Життєдіяльність людини, її діяльність за своїм характером є взаємодіяльністю, яка здійснюється в конкретно-історичних суспільних відносинах. Тобто, пануючі суспільні відносини визначають історично конкретні форми, способи і ступінь залучення індивіда до роду (через акумульований в культурі історичний досвід людства), а значить і можливості самореалізації індивіда в предметно-перетворювальній діяльності суспільства.

Структура спілкування. Різноманітність прояву спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціональних характеристик зумовило існування в психологічній літературі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудовані на основі певного рівня або аспекту, у якому розглядається спілкування. Існують класифікації, у яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини. Інші класифікації ґрунтуються на основі розглядання його зумовленості зовнішніми факторами.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально-культурницької заданості (система суспільно-історичних, соціально-економічних і культурних особливостей середовища, у якому воно відбувається), можна виокремити такі його види, як міжособистісне і рольове. Дійсно, ступінь соціальної заданості спілкування є різним, він може коливатися від досить низького (міжособистісного) до дуже високого ступеня (рольового) і навіть до повного підпорядкування форм і змісту соціальним канонам.

Міжособистісне - це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють невиразний, опосередкований вплив. У терміні "міжособистісне" акцентується увага на емоційному характері спілкування. Вступаючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини до партнера формуються "тут і тепер", у ході безпосереднього контакту, на основі поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі "режиму" спілкування, у прийнятті рішення про його тривалість.

У рольовому спілкуванні людина не вільна щодо вибору стратегії своєї поведінки, сприйнятті партнера і самосприйнятті. Це задається їй-соціальною позицією, яку вона займає, виконуючи ту чи іншу соціальну роль. У поняттях "соціальна позиція" і "соціальна роль" відбивається вибіркове ставлення людей один до одного в процесі спілкування. Соціальна роль виникає разом з конкретною соціальною позицією.

Поняття "позиція" в соціальній психології і соціології означає місце особистості в системі соціальних зв'язків. Це значення збігається зі значенням поняття "статус" у тому розумінні, що соціальна позиція "тягне" за собою "соціальні ролі", тобто соціальна позиція має тенденцію виокремлювати обов'язкові моделі поведінки людини з певним статусом. Соціальний статус - це чітко визначене соціальне місце особистості в соціальній ієрархії суспільних відносин. Цей статус зобов'язує особистостей виконувати певні соціальні ролі, які є сукупністю вимог (норм), що пред'являються особистості суспільством. Отже, соціальна роль - це практична реалізація статусу і позиції особистості в процесі спілкування.

Поняття "позиція" є також загальнопсихологічним поняттям. У цьому аспекті воно означає систему ставлень особистості, що виражає її активну вибірковість у взаємовідношеннях. В аналізі спілкування поняття «позиція», з одного боку, відображає відношення особистості в системі соціально-психологічного спілкування, а з іншого - є відображенням міжособистісних відносин у внутрішній структурі особистості. Ця двоїстісь поняття "позиція" означає зовнішню і внутрішню зумовленість вибору стратегії спілкування особистостей.

Рольове спілкування допомагає людям створювати і підтримувати стосунки, які побудовані на ділових, формально-соціальних контактах. Воно забезпечує комунікацію в таких соціальних тандемах, як "керівник - підлеглий", "покупець - продавець" та ін. У таких стосунках саме роль, рольові очікування партнерів визначають, як буде сприйматися партнер (які якості і характеристики в ньому будуть відміченими), як буде розумітися його поведінка. Роль визначає також оцінку людиною самої себе в даній ситуації. Дуже мало ролей, які б повністю визначали поведінку її виконувача. Багато залежатиме від розуміння людиною своєї ролі і ролей інших учасників спілкування, від ставлення до виконання ролі, від особистого досвіду, від творчих можливостей. Кожна людина вносить у свої соціальні ролі унікальність. У рольовому спілкуванні людина реалізує себе як член суспільства, групи, як виразник інтересів певних соціальних верств. У рольовому спілкуванні людина набуває почуття належності, соціального захисту, «включеності» в групу і відносини. За цими почуттями стоять важливі соціальні потреби конкретного індивідуума, задоволення яких частково, зате гарантовано здійснюється в рольовому спілкуванні.

Рольова поведінка - істотний і необхідний компонент спілкування. Вихідний компонент будь-якої комунікації і взаємодії, взаємне визначення статусу та позиції людей, що спілкуються. Перетин позицій, статусів, ролей людей, які взаємодіють, регулює і спрямовує спілкування в певне русло, забезпечує взаєморозуміння, співробітництво. Як рольове, так і міжособистісне спілкування займає певні "соціально-економічні" ніші в житті сучасної людини. Їх співвідношення залежить від культурних особливостей суспільства. Є культури, яким більш притаманне рольове спілкування, і культури, яким притаманне міжособистісне, емоційне спілкування.

У культурах першого типу легше будуються ділові, офіційні відносини, однак є ризик переносу дистанційного спілкування в інтимно-особистісну сферу. У культурах другого типу більше людської теплоти, емоційності, але виникають складнощі з побудовою субординаційних, нерівноправних у соціальному плані відносин: "начальник - підлеглий", "лідер - виконувач", "законодавча влада, виконавча влада". Наша вітчизняна культура належить до другого типу. І це потрібно враховувати при створенні соціально-економічних систем управління, а також при спробах використовувати інокультурний соціальний досвід у наших психологічних умовах.

У соціальній психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монолігне і діалогічне спілкування.

Ритуальне - це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його - у його безособистісності, оскільки партнери сприймають себе формально, як носія ролі, як елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення, ритуали, що пов'язані зі святом тощо.) У міжособистісному спілкуванні ритуалам приділяється небагато місця, хоча вони є. Значення ритуалів стає очевидним, коли вони не виконуються (людина, з якою перестали вітатися). По суті, ритуальне спілкування є об'єкт-об'єктним.

Монологічне - передбачає позиційну нерівноправність партнерів. Один партнер - автор впливу, носій цілей і права їх реалізувати. Реалізація його цілей пов'язана з іншим партнером, який розглядається як об'єкт цілеспрямованого впливу. Тут ми маємо справу із "суб'єкт-об'єктним" спілкуванням.

Виділяють два різновиди монологічного спілкування: імператив і маніпуляція.

Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування -тиск на партнера – є не завуальована. Засоби - накази, вимоги, покарання. Є ряд діяльностей і ситуацій, у яких імперативність цілком правомірна як з позицій цілі, так і з етичного боку (військові статутні відносини, відносини "начальник - підлеглий"). Можна також визначити ті сфери міжособистісного спілкування, де застосування імператива несумісне і неетичне (батьківські стосунки, діти - батьки, інтимно-особистісні, виховний процес).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативного тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування, вони приховані від нього. Маніпулятивне спілкування - це теж суб'єкт-об'єктний варіант спілкування. Це приховане управління особистістю. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу.

Існують цілі галузі соціальних відносин, де маніпуляції, так би мовити, цілком законні. Символом такого типу відносин давно стала концепція спілкування Д. Карнегі.

Поширеним є маніпулятивний стиль впливу на партнерів спілкування в галузі пропаганди. Елементи маніпуляції є в діяльності педагога і взагалі в будь-якому навчанні. Часто це призводить до формування у професійних педагогів стійкої особистісної установки пояснювати, навіювати, навчати. Ця установка є позитивною в галузі навчання, але вона може виявитися негативною в міжособистісних стосунках учителя з іншими людьми.

Імператив і маніпуляція об'єднані як різновиди монологічного спілкування на тій підставі, що в них людина, розглядаючи іншу як об'єкт впливу, по суті, спілкується сама із собою, ігноруючи співрозмовника. Людина, за словами Ухтомського, бачить навколо себе не людей, а своїх двійників, проектуючи на них свої погляди, установки, тобто саму себе, веде монолог із самою собою. Для цього виду спілкування особистість є пасивним об'єктом різноманітних маніпуляцій.

Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, у якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало назву "діалог" (М.М. Бахтін), а у західній традиції - гуманістичний тип спілкування (К. Роджерс.) „Діалогічне спілкування" - це новий рівень спілкування, "суб'єкт-суб'єктне" спілкування. На думку М.М. Бахтіна "одиницею" діалогу є "двоголосне слово". У діалозі сходяться два розуміння, дві точки зору, два рівноцінних голоси в дещо ціле. Реальною одиницею мови є не ізольоване монологічне висловлювання, а взаємодія, принаймні, двох висловлювань, тобто діалог.

У визначенні А.У.Хараша діалог - це стан контакту "Я" з конкретним ״іншим״, це "слухати і чути", "дивитись і бачити". Діалогічне спілкування знаходить виявлення, по-перше, у можливості індивіда через відношення до інших індивідів об'єктувати свою суб'єктивність (самосвідомість, самооцінку, потребу зовнішнього вираження свого духовного світу і под.), що є такою ж необхідною умовою розвитку особистості, як і зумовленість його зовнішніми умовами життєдіяльності.

По-друге, діалогічне спілкування впливає на виявлення і формування здібностей індивідів, посилюючи чи послаблюючи їхню психічну і фізичну енергію, що особливо є помітним у ситуації сукупного суб'єкта сумісної діяльності.

По-третє, діалогічне спілкування є важливим джерелом творчості індивіда. Це зумовлено тим, по-перше, що в акті взаємодії виникає щось нове порівняно з дією кожного окремого індивіда, розкриваються психічні якості, внутрішній, духовний світ особистості, по-друге, тим, що в процесі спілкування виявляються нові сторони предметів культури, які є посередником спілкування. Розпредметнення цих нових сторін предмета в результаті включення його в суспільні зв'язки стає джерелом творчості особистостей.

Функції спілкування. Оскільки спілкування з його формами і способами існування суспільства та окремої людини є всією характеристикою світу людей, то спілкування є поліфункціональним явищем. У літературі виділяються й аналізуються різні функції спілкування. Б.Ф. Ломов, наприклад, за однією системою основ виділяє три класи функцій (інформаційно-комунікативну; регулятивно-комунікативну; афективно-комунікативну), а за другою системою основ - такі функції, як організація сумісної діяльності, пізнання людьми одне одного, формування і розвиток міжособистісних відносин. Неважко помітити, що вся ця багатоманітність функцій є свідченням того, що спілкування тісно пов'язане з різноманітною діяльністю людини.

Існують дослідження, у яких розглядаються такі функції спілкування (А.А. Брудний): 1) інструментальна функція, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інформації, суттєвої для виконання дії; 2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріплення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей у цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач; 3) функція самовираження, зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння; 4) трансляційна функція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціночних критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направленої соціалізації (через спілкування відбувається інституціо-нальне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів у різні форми діяльності, у процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Blog

Міністерство освіти І науки україни двнз«Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Содержание